Сергій Прилуцький: Заборонені теми можуть бути хіба в розмові із психічнохворими і гопниками

Білоруський письменник про цензуру, особливості читання, літературу та епоху стабільності
Фото: Alexander Maksymov
11 липня 201414:00

Сергій Прилуцький – письменник, перекладач і слешер, більш відомий усім під псевдонімом Сірожа Пістон. Він - білорус, який живе та працює в Україні.

Прилуцький – автор книг "Дзевяностыя forever", "Йопыты двух маладых нелюдзяў" та найновіших "Дэгенератыўны слоўнік" і "Герой эпохі стабільнасці".

INSIDER поговорив із письменником про цензуру та особливості читання в Україні й Білорусі.  

- Як на тебе вплинули події на Майдані? Чи був ти готовий до такого перебігу подій?

- Кардинальної різниці не відчув. Можливо, тому, що подібні жорсткі сутички народу з мєнтами Білорусь прежила набагато раніше, ніж Україна. Починаючи від 1996 року - суцільна масакра. Ув'язнення, ескадрони смерті і так далі. Тому недавні події не сприймались як щось фантастичне, було навіть відчуття дежавю: ті ж "космонавти", ті ж швидкі суди, відловлювання мітингувальників у дворах.

Але це відчуття тривало до смертей у лютому. Тоді стало зрозуміло, що настав такий пиздець, якого не бачив і не чекав, здається, ніхто.

А на тому, що пишу, події не відбились ніяк, бо до того я часто писав так звану соціальну лірику. Тому новою тема "посилання влади на **й" не стала.

Фізично зміни у звичайному розпорядку дня полягали в тому, що, як і багато інших, ми з дружиною ходили на Майдан. За можливості купували ліки, їжу та всіляке таке.

- Твої останні книжки вийшли якраз у розпал протистоянь. За емоційною напругою вони кардинально різні:  "Дэгенератыўны слоўнік" - це динамічна  хуліганська проза, а "Герой эпохі стабільнасці" - повільна лірична збірка.

Фолкнер створив Йокнапатофу, вигадане місто, Маркес створив Макондо. А у тебе в "Дэгенератыўным слоўніку" – дев’яності, які радше не час, а місце дії.

- Я не сказав би, що це суто дев’яності. У книжці частина оповідань не має прив’язки до часу. Це швидше такий собі дурнувато-сюреалістичний районний центр Пекла. Там нема чортів, сковорідок, смоли. Але є хороші люди, звірі, рослини та предмети, яким хто знає чому випало жити в оточенні "бєзнадьогі" та унинія". З натяжкою, мабуть, це можна назвати пострадянським простором.

Окрім радянських і пострадянських реалій, там достатньо інших оповідань, наприклад, про пригоди штори по всьому світу. Такі шизоїдні штуки не прив’язані ні до чого, тільки до дурноватості автора. Нормальна людина не напише про те, як штора втікає від мужика.

Мені важко називати Пістончика прозою, бо це не зовсім проза. Це гумористичні оповідання.

- Тобто проза для тебе – це щось глобальне? "Сага про Форсайтів"?

- Проза – об’ємна. Оповідання – це особливий внутрішньо прозаїчний жанр. Це, наприклад, оповідання Чехова – із своєю малою внутрішньою структурою. Прозою я називаю повісті, романи…

А в Пістончика немає хитрожопих переплетінь, у нього є фантасмагоричний сюжет.

- Пістон – це окремий персонаж? Чим він займається?

- Це - розумними словами - альтер еґо автора, яке дозволяє випустити всю дурість. Замість того, щоб ґвалтувати чи зарізати когось, ти сідаєш і пишеш. Думаю, якби маніяків змушувати писати які-небудь оповідання, то і злочинність зменшилася б.

Фото: Facebook Oksanka Gadzhiy

- Пістон – це не така містифікація, як, наприклад, Акіта Фуджі Андрія Адамовича?

- У мене є містифікація на кшталт Акіти Фуджі: Кім Джун Хо, північнокорейський поет. Його можна почитати на сайті ЛітРажа. Я люблю всілякі вигадки: у мене є уявна переписка Лі Бо, Ду Фу, Басьо та Імператора. Теж я придумав. (сміється, - ред)

Я розумію, чому ми говоримо про дев’яності: так називається моя перша книжка. Але вона не єдина. У прозі Пістончика, на відміну від віршів, присутня гіперболізована фантасмагорія на тему життя всього, що ворушиться та не ворушиться. Наскільки пам’ятаю, окрім собачки Сірожі, ніхто не насолоджується життям, окрім неї всі мучаться. (сміється, - ред)

- Ти культурно виріс?

- Не культурно виріс, а написав іще! (пафосно сміється, - ред)

- А які в тебе були дев’яності? Усе, що ти описав у "Слоўніку", – реальність чи вигадка?

- Не буду стверджувати, що цього насправді не було. Про друзів там фактично нічого немає – лише декілька розмашистих мазків. Але, наприклад, Олегу Коцарєву я одразу показав вірш про нього. І взагалі, коли про когось пишу, то кажу – візьміть, почитайте. В основному це почуте, побачене, переказане, багато нафантазованого, але на основі реальних подій.

Можливо, дещо десь і відбувалось, тільки я про це нічого не знав.

- Люди впізнають у твоїх персонажах кого завгодно – сусідку по квартирі, продавщицю з генделика, місцевого алкоголіка, але дуже рідко – себе. Чому так?

- Якщо б мою книжку читала продавщиця, то вона б, напевно, себе впізнала. Але я не знаю, чи читають продавщиці, слюсарі, механіки мої книжки… Не проводив опитування.

Прості люди взагалі ніяк не ставляться до літератури. І це правильно. Ти або пишеш, або читаєш. Книжка або цікава, або ні – ось усе ставлення. Коли я працював на заводі, то помітив, що читає дуже мало людей, та й то – не те, що ми називаємо літературою, а книжечки з підземних переходів, жовту пресу. У принципі можна сказати, що "Дегенеративний словник" - це жовта преса в літературній обробці.

Не знаю, чи прості люди будуть читати мою книжку. Вони просто не знають про її існування. Одна з головних книжкових проблем Білорусі – відсутність мережі книгорозповсюдження. Є державна мережа книгарень – і втрапити туди неможливо, особливо якщо у творах багато матюків, а у нас за матюки позбавляють видавничої ліцензії. Тому ситуація ускладнюється. Один шлях – шукати через Інтернет, або інший - навідуватись у незалежну книгарню і замовляти там. Але найкращий спосіб – виступати перед людьми на різних культурних акціях, концертах, фестивалях.

Хоча незалежних книгарень у Білорусі також небагато. Наприклад, книгарня "ЛогвінаЎ" і нещодавно відкрилась нова – "Галіяфы". У Мінську – усе. У Бресті, де я жив, взагалі немає незалежних книгарень.

Фото: Марія Волкова

- Порівняно з Білоруссю – в Україні система книгорозповсюдження краща?

- Це небо і земля. Усі скаржаться, що українські книжки часто відсувають на другий план у книгарнях. Але це не проблема, бо в будь-якому місті можна без перешкод купити сучасну поезію. Пам’ятаю, як зайшов у Ковелі в якусь зачухану книгарню, а там – Розстріляне відродження, Карпа і видання "Фоліо" стоять поряд. Я розумію, що асортимент "Фоліо" - це питання смаку, але однаково українських книжок багато – у Ковелі! Ковбасу продають, а поруч – книжковий магазин! І нормальний асортимент як на невелике місто!

У Білорусі це поки що неможливо. В обласних центрах ти маєш ходити й шукати місце, де можна придбати книжку незалежного видавництва, особливо сучасну білоруську літературу. Перед авторами і видавцями стоїть велика проблема доступу до читача. Єдиний вихід із ситуації – це читання в містах та обласних центрах, на яких і продаватимуть книжки.

- На такі заходи ходять ті, хто має стосунок до літератури (філологи, поети, кілька зацікавлених пенсіонерів тощо). А як залучати нових читачів у таких умовах?

- Насправді приходить хто завгодно. Читання відбуваються не лише в університетах, а й у різноманітних культурних центрах, бібліотеках чи кафе.

Якось у Бресті я хотів організувати літературну зустріч. Це було 2006 чи 2007 року. Зайшов до директора бібліотеки, розповідаю свою ідею, а вона: "Я б з радістю, але це в нас курує відділ культури Горвиконкому". Ну гаразд, пішов я в Горвиконком, а там дядя сидить, потім тьотя приходить із начосом, я їм і кажу: "Хочу організувати читання в бібліотеці". А вони: "Ви хто? " - "Такий і такий…" - "А вони хто такі? " - "Письменники, поети, барди…" - "А чого це ви вирішили, що можете організувати літературні читання? Звідки ви взяли, що от ви - і раптом можете…?"

Я стою, не знаю, що й сказати, думаю: "Ну що за дебілізм?" Відповідаю: "А що, хтось вирішує, на що я маю право, а на що ні?" - "Ну, ми подумаємо, ми перевіримо, що це за автори…"

Ну і … нічого не вийшло!

Зараз у культурних центрах читання точно відбуваються, а в бібліотеках можуть виступати тільки автори пролукашенківського союзу письменників. Арлова туди не пустять, та й Хадановича теж…

- Але ж Арлов – класик!

- Класик класиком, але він жене на владу. Його книги добре продаються, але державі по барабану, який ти популярний. Якщо ти сказав, що Лукашенко молодець і ти його любиш, то пускали б куди завгодно.

Доступ у державні установи обмежується тим, яка в тебе громадянська позиція. Якщо говорити грубо, то політика й література дуже тісно пов’язані. У тебе можуть бути вірші про любов і всіляку таку дурню, але якщо ти виступаєш за біло-червоно-білі стяги і кричиш "Лукашенко - п***р", то всім байдуже, що вірші в тебе романтичні.

- Твоя збірка "Герой эпохі стабільнасці" подолала складний шлях до читача. Якщо я правильно пам'ятаю, видавець передруковував її через цензуру.

- Це справа банальна, як і будь-яке зло. У мене є декілька шизофренічних віршів про Лукашенка і його, скажімо так, оточення. І на етапі підготовки книжки їх довелося викинути. Інакше видавництво закрили б, а видавця кинули б на зону. Не я перший і не я останній, у кого є такі тексти.

- Епоха стабільності - це занепад чи перепочинок? Що має відбутись, аби вона закінчилась?

- Епоха стабільності - це швидше метафора. Бо коли вона, ця стабільність, і була колись у Білорусі, то недовго й швидко здохла. Але досі підтримується міф про квітучу і щасливу країну. Із бузьками над хатами, мирним небом, чистими дорогами, непобитими батьківськими шибами. Насправді, як кажуть асенізатори, проблеми лежать глибше і їх більше. А тим часом звичайній людині, як завжди, погано. І всім на це насрати.                           

Фото: Тетяна Давиденко

- Хто ще з білоруських письменників зараз живе і працює в Україні?

- Владислав Ахроменко, він прозаїк. І все, більше я не знаю літераторів-білорусів, які живуть в Україні. Може, вони є, але, мабуть, не так добре пишуть, як ми з Ахроменком. (сміється, - ред)

- Кого з білоруських письменників ти можеш порадити нам?

- Із молодих поетів – Віталя Рижкова, Тетяну Недбай, Антона Рудакова, Кирила Анохіна, Андрія Адамовича, Марійку Мартисевич, Уладзя Лянкєвіча, Асю Волкаву. Із старших – Вальжина Морт, Макс Щур, Михась Баярин, Вєра Бурлак, Віктар Жибуль. Серед прозаїків – Бахаревич, Сергій Календа, Сергій Балахонов, Андрій Покровський, Паша Кастюкевич…

- Вручення білоруських літературних премій часто транслюють он-лайн. Наприклад, вручення премії Гедройца можна було дивитися наживо на одному з провідних інформаційних сайтів. В Україні ситуація трохи інша.

- Одна з причин – у Білорусі не так багато інформації, як в Україні. У вас відбувається купа різноманітних подій, тому література ніби відходить на другий план. Хоча, наприклад, вручення премії  ВВС подивиться багато людей, це ж не вручення якоїсь районної премії імені Олександра Олеся. Тут питання до організаторів – чому вони не можуть запросити хлопця з камерою.

- Як ти реагуєш на рецензії і відгуки?

- Я радий, коли є будь-які рецензії, бо це реакція, а отже, людей щось зачепило. Відгуки встановлюють зворотній зв’язок із читачем. Бо навіщо тоді існують критики, якщо не пишуть рецензії!

На мою першу книжку "Дзевяностыя forever" було три відгуки: одна – Марійки Мартисевич, друга – Ірини Шавлякової, третя – Сергія Дубовця. Усі три були різні. Перші дві – загалом позитивні. А Дубовець обісрав по повній програмі, сказав, що в книжці тільки три вірші нормальні.

- Багато рецензій пишуть на твори, розкручені через мас-медіа. Як ти до цього ставишся?

- За це треба бити. Критики не мають вестися на мас-медіа. Це ж не поп-музика, де ти написав про Пугачову – і ти крутий оглядач! У літературі треба рецензувати все. Окрім графоманів. Але тут проблема, бо в кожного своє розуміння графоманії.

- А ти маєш формулу, як визначити хороші вірші?

- Відрізнити хорошу поезію від графоманії я зможу, але формули…

- Основна ознака графоманської поезії – це коли все дуже просто. Тобі може не подобатись естетична позиція автора, але він пише класні вірші: не найкращі, не геніальні, але автор старається, напрягає булки, щоб придумати свій оригінальний хід.

А у графомана все просто, усе закінчується крапкою. І після крапки ти, як перед прочитанням, продовжуєш жувати бутерброд із ковбасою. Тільки починаєш читати такий вірш, а вже знаєш, чим він закінчиться. Навіть метафору звідти погуглити – і вже матимеш мільярд таких самих віршів.

Нормальний текст – це коли читач хоча б пару раз перестав жувати і забув, що в нього в роті та клята ковбаса.

Фото: Alex Zakletsky

- Білоруська мова проста для українського читача? Не виникає мовного бар’єру?

- Чув різні відгуки. Одні кажуть, що немає ніяких проблем, усе просто і зрозуміло, особливо коли сприймається на слух. Інші кажуть, що читають повільно, речення за реченням. Думаю, це залежить від індивідуальних якостей – хтось легше сприймає мови, хтось важче.

- У тебе є внутрішній цензор? Або заборонені теми?

- Внутрішній цензор, по-моєму, може розмахувати ножем тільки тоді, коли справа стосується стилістики. А заборонені теми можуть бути хіба в розмові з психічнохворими і гопниками.

Погодьтеся, коли ти о третій ночі почнеш заганяти компанії жлобів про права людини, то отримаєш повні штани смутку і будеш сам у тому винен.

- У тебе є письменницька мета?

- Писати краще і краще. Яка ж іще може бути! 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 08:11
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 28 вересня 2019

    "Хто наступна Гандзюк?": активісти прийшли до Офісу президента

    У п'ятницю, 27 вересня, під Адміністрацією президента відбулася друга “Ніч на Банковій”. Активісти лишили напис на асфальті із запитанням: "Хто наступна Гандзюк?"

     
    • 26 вересня 2019

    “Пожаліли його, живий лишився, а він тепер в суді свідчить”, - в суді з розстрілу групи спецпризначення оприлюднили “прослушку” фігуранта

    Запорізький апеляційний суд на фінішній прямій розгляду справи розстріляних спецпризначенців

     
    • 21 вересня 2019

    Члени "Демократичної сокири" звернулись до міграційної служби щодо потрійного громадянства Коломойського

    Про це стало відомо під час акції "Імпічмент Коломойському", яка відбулась біля Офісу президента у Києві, 20 вересня

     
    • 18 вересня 2019

    У Києві відбулась церемонія подяки ексдиректору Українського інституту національної пам'яті В'ятровичу

     
Система Orphus