Письменниця Наталка Сняданко: Письменник більше не є голосом нації. Це - просто робота

Авторка романів - про те, що читання – не масове дозвілля
22 квітня 201414:00

Наталка Сняданко – авторка семи повістей і романів, а також однієї дитячої книжки. 2011 року вона стала лауреатом літературної премії Джозефа Конрада за "послідовність творчого шляху і ламання стереотипів". 2013-го на книжкових полицях з'явився її роман "Фрау Мюллер не налаштована платити більше", де Сняданко порушила відразу дві болючі для суспільства теми – доля заробітчан і життя членів ЛГБТ-спільноти.

На "Книжковому Арсеналі" Сняданко жваво дискутувала з аудиторією про рівноправність чоловічої та жіночої літератури і ділилася письменницькими секретами: як виникає задум нової книжки, чи знає автор заздалегідь, чим вона закінчиться, і чи добре уявляє собі тих, хто її потім читатиме.

INSIDER записав думки письменниці про жіночу й чоловічу літературу, ЛГБТ-сюжети й елітарність читання.

Дуже багато читачів упізнають себе в моїх текстах. Це можуть бути зовсім незнайомі люди або знайомі, але я ніколи не подумала би, що це про них. Це моя біда - на мене люди дуже часто ображаються за якісь тексти, де вони себе впізнають, а я про це не знаю.

У мене немає автобіографічних книжок, де я можу сказати, що ось це - про мене. Це колажі з різних біографій. Так, там є і мій досвід. Якщо згадувати про давнішні книжки – я вже й сама не знаю, чи це я десь підслухала, чи підгледіла. Там на кожне речення – як мінімум половина брехні. Мені цікавіше створювати, вигадувати героїв і фігури, ніж передавати через них своє світобачення.

 

Для мене література – це фіксація. Моя роль тут дуже скромна: технічно записати так об’ємно, як є в реальності. У житті ми можемо бачити відеоряд, чути звук. А в літературі цього немає. Треба все передати словами, і не бути багатослівною. У книзі створюється простір, така собі комора позаду – двері до неї зачинені, але можна їх причинити і показати, що там відбувається. Якщо уява вмикається – це справді цікаво читати.

Коли пишеш, не можна думати про читача, бо тоді виникає параліч. Це як страх висоти. Страх впасти. Знаєте, коли не можна дивитися униз, бо не пройдеш. Не можна дивитися в очі людині, це занадто інтимно. Намагаюся про це ніколи не думати.

Література – одна з найважчих робіт. Важче хіба дітей виховувати. Це типово жіноча робота. І що далі, то більше. Це помітно в сучасній літературі, навіть українській. Не знаю, чому. Чи тому, що престижність втрачається. Письменник більше не є голосом нації. Це - просто робота. Робота копітка і вимагає терпіння, уваги до деталей, тобто суто жіночих рис.

Чоловічого досвіду в літературі дуже багато. Вся класична література написана з чоловічої точки зору, навіть та, яка про жінок. А жіночий досвід тільки починає прописуватися. Це одна з причин, чому жінок-письменниць зараз так багато: це те, чого в літературі поки мало.

Помічаю в літературі дві важливі тенденції. Перша – те, що робить письменник, знімається з п'єдесталу. Це дуже добре. Мистецтво відходить від канону, від наперед заданої форми, поз, очікуваних інтонацій, моралізаторства. Від штучності. І стає щирим. Писати можна про що завгодно. Письменник нічого не мусить. Із цим непросто змиритися критикам, які думають, що письменник щось повинен робити.

Друга тенденція – спроба літератури залишатись у тренді. Зараз зрозуміло, що література – це щось таке маргінальне, елітарне. Читає насправді меншість. Невеличка спільнота. Читання не є загальнопоширеним способом проведення часу.

 

Література, відповідно, бореться за це і постійно "знижує планку". Стає багато літератури доступнішої. Але я переконана, що вона швидко зникне. У ній не буде потреби, бо вона не пропонує нічого крім того, що і так можна подивитись у кіно. Це просто сюжет, картинка. Сенсу її читати немає. Література, яка рухається в елітарний бік, пропонує рефлексію, і дає щось ексклюзивне, індивідуальне – вона залишиться.

Я ніколи не знаю, чим закінчиться ідея, у що вона виллється. Ти сідаєш, починаєш писати, і розумієш: далі буде так. Або не буде. Текст – він живе десь у тобі, але цінний лише тим, що ти його відчуваєш. Письменники іноді наважуються писати, самі не розуміючи, на що наважились.

До теми ЛГБТ-спільноти я звернулася для доведення маргіналізації до абсурду (у романі 2013 року "Фрау Мюллер не налаштована платити більше", - ред.). Також мені хотілося використати її просто як тему. Не тому, що це кон’юнктура, або на це будуть реагувати, не тому що цього мало, чи, навпаки, багато.

Якщо написати роман, дія якого відбувається в Києві. Ніхто ж не буде питати, чому саме там. А якщо написати про ЛГБТ, усі питатимуть: чому про це? Зацікавлення темою є в суспільстві, але наразі воно сенсаційне. Чекають на скандал, порнографію, виклик, провокації. На що завгодно, крім просто теми для літературного твору. Це обурило критиків, і я навіть отримала якусь премію за найгірший роман року. Поки що ця тема не фігурує в контексті як нормальна.

Я не вважаю себе людиною, яка повинна когось виховувати, але розумію, що не можу цього уникнути. Намагаюся не вдаватися до моралізаторського ефекту. Але люди читають, отже, книжка на них впливає. 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

17.11.2018, 15:05
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus