Олександр Ірванець, один із трьох "зачинателів карнавалу" в українській літературі кінця 1980-х, належить до тієї рідкісної в Україні породи поетів, готових одразу реагувати на все, що відбувається в країні, а часом і випереджати події.
У його руках навіть повністю дискредитована "совком" політична сатира "на злобу дня" стала помітним, справді культурним явищем.
Іще не було з'їздів Партії регіонів чи якихось помітних ляпів кучм-януковичів, згадки про які українська публіка не змогла би знайти в Ірванця.
INSIDER поговорив із Ірванцем про "смуту" 1980-х, проникнення на Захід, кіно та нову п'єсу про Майдан.
- Ви зажили собі слави як підскарбій "Бу-Ба-Бу" (літературне угруповання, засноване 1985 року, – ред.). Скоро вашій групі виповниться 30 років. Що дав українській літературі ваш "карнавал"?
- Можна було б сказати все, але, якщо і не все, то дуже багато. Людям, які мають доступ до джерел, варто зазирнути в тогочасні видання, щоб зрозуміти різницю. Вони не оцифровані, тож доведеться піти в яку-небудь Вернадку, підняти зшитки за 1985 рік і зрозуміти, якою нудною була тогочасна література. Звичайно, були і Ліна Костенко, і Валерій Шевчук, і якийсь Павло Загребельний. Були поодинокі непересічні явища, але загалом було страшно. Ти заходив до повної книгарні, а купити було нічого. Все було одноманітне, сіре і непотрібне.
Хоча, навіть коли ми починали всі рушення, то вже відставали від Москви. Україна лишалася заповідником застою ще і за Щербицького. Тому нас не поспішали друкувати. Хоча, можливо, саме це і спричинило успіх наших вечорів. Бо публікацій "бубабістів" на початку було дуже небагато.
Я згадую, як Юрко Позаяк розповідає про нашу першу публікацію в "Літературній Україні". Його тато, теж письменник, узяв цю газету і просто обурився. Покликав Юрка, мовляв, дивись, сину, до якої ганьби докотилася українська література. Позаяк забрав ту газету собі, а там була "Санітарочка Рая", і перечитував по кілька разів. А старші письменники обурювалися. Вони не розуміли, як можна писати так. Писати ж треба трепетно, лелітно, солов'їно.
А, як хтось без мене сказав, після "БуБаБу" писати вже можна все.
- Наскільки цей "карнавал" вдалося приживити? Ви відчуваєте, що за вами вже йде покоління, яке готове робити щось таке, як ви?
- Такого рівня, звичайно, ні (сміється, – ред.). Але це покоління вже здатне робити щось цікаве. Є уже ті самі Лазуткін, Коробчук, є ще чимало молодших, які пишуть нормальні вірші.
Сьогоднішня література уже більш-менш на щось схожа, і хоч трішки цікава.
- Ви всі троє із "Бу-Ба-Бу" написали багато чого поза поезією. Чи можете сказати, що реалізувались як прозаїк і драматург?
- Що прозу, що драматургію писати значно важче. Вони пишуться суттєво повільніше. Але все одно прози я, хоч і написав менше за Андруховича, але більше за Неборака. А драматургії - більше за них обох.
Загалом я задоволений. Я мав той резонанс, на який заслуговував. Вище голови не стрибнеш. Зрештою, "Рівне/Ровно" вийшло уже чотирма різними виданнями в Україні, двома - в Польщі і так далі.
Я хіба що трішки недооцінений як драматург. Але з українським театром ситуація взагалі страшна. Це ж не тільки я. В Україні є ще кілька цікавих драматургів, але ж сучасної п'єси не ставлять.
 |
| Фото: Facebook/Тетяна Давиденко |
От мені надіслали, щойно забрав на пошті, журнал з Америки. The Ukrainian Quarterly. Там надрукований переклад моєї поки що останньої п'єси "Нічия територія". В Україні українською її ще не друкували. А в Америці вийшла. А хочеться ж бути поставленим, хочеться бачити свої речі на сцені. Можливо, колись і доживу. А може, і ні.
- У вас же і прем'єрна постановка була не в Україні.
- Так. У Німеччині, у професійному театрі, я навіть із неї мав гонорар.
Це сталося навіть незалежно від мене. Є такий режисер Андрій Критенко, який тепер Подерв'янського ставить. Він виграв грант і поїхав у Штудгарт.
Я на той час уже написав "Маленьку п'єсу про зраду" і передав її Проскурні, а він заніс примірник у СТД (Спілка театральних діячів). Коли до них звернулися з Німеччини з Європейського драматургічного фестивалю, то вони відіслали туди мою п'єсу.
І мені пощастило з перекладом. Там була німецька перекладачка-русистка, яка чомусь вирішила, що потягне й українську п'єсу. Але не потягла.
Але вона як людина німецька знайшла двох молодих українців-германістів, які сіли і переклали.
А були і кумедні епізоди. У мене там, коли перераховуються прізвища різних депутатів, то є всякі Чорнієв, Чорняк, Чорненко. Ці перекладачі думали, як це перекласти для німців, і тихо "шизіли". А потім пішли в найближчу телефонну будку, вирвали з довідника сторінку з усякими їхніми Шварцерами, Шварцбургами і Шварценштоками і так перекладали.
Цей переклад віддали русистці, а вона уже зробила нормальну літературну обробку. І п'єса потрапила в театральні каталоги в Німеччині.
А потім ми якось зустрілися з Критенком, і я йому дав цей текст уже німецькою. А він її поставив. Спершу в цій академії, а згодом і в театрі у Штудгарті. На прем'єру навіть приїздив наш тодішній амбасадор, який усю годину з хвостиком, що тривала вистава, мило похрапував у ложі, потім подякував мені і на "Мерседесі" з українськими прапорцями поїхав у свій Бонн.
Місцеві журналісти вишукали, що востаннє п'єсу українця у Штудгарті ставили ще 1935-го, і це була п'єса Винниченка. Вони навіть так і написали, що от, через стільки років, знову українська постановка на нашій сцені.
 |
| Фото: Facebook/Ведмідь Степан |
"НЕ ТРЕБА ЗНІМАТИ КІНО НА "ОСКАР" - ПРОСТО ЗНІМАЙТЕ КІНО"
- Ви були сценаристом в останньому фільмі Олеся Саніна. Наскільки складно письменникові перелаштуватися на кіноіндустрію? Що у цьому найважче?
- У Московському літінституті, це ще незапам'ятні часи, нам читали окремий курс про сценарну справу. Але я майже нічого з того не пам'ятаю. А коли почав працювати зі Саніним, то воно якось пішло. Врешті, я мусив просто написати зв'язними синтаксичними конструкціями те, що він хотів знімати. Багато що він мені просто розповідав.
Але я придумував часом якісь деталі, які потім приємно бачити у фільмі. Наприклад, там є момент, коли герой, хлопчик із Америки, згадує, чим пахне його дім - Нью-Йорк. Для нього - це запах горішків із ваніліном. І це я вкрав у Генрі Міллера. У нього є великий есей про Бродвей, і там саме про цей запах. Шкода, що цього у фільмі ніхто не відчитає. Але там є і таке.
Загалом писати для кіно не дуже важко, якщо вдвох.
- А можна сподіватися, що в Україні колись сформується клас адекватних людей, які створять українську кіноідустрію, яка змогла би знімати нормальне кіно, де герої не виглядатимуть "рагулями"?
- Хтось правильно сказав, що не треба знімати кіно на "Оскар" - просто знімайте кіно. Бо ж у нас кожен режисер знімає фільм і відразу подається на "Оскар". Може, й нас будуть висувати (регоче, – ред.). Прем'єра наче призначена на вересень, і в Одесі на кінофестивалі має бути презентація.
З театром ситуація плачевна, а з кіно трохи краща. От і Слабошпицький у Каннах скільки набрав. Був гарний фільм Тараса Томенка "Тир", який на Берлінале взяв премію кінокритиків. Словом, уже є гарні світлі плями.
Завдяки цій революції значно більше українців усвідомили, що вони українці, тож, сподіваюся, будуть більше тягнутися до українського кіно, книжок, театру, балету, опери, якщо таке існує. Я, щоправда, знаю тільки одну оперу на слова Анатолія Толстоухова (колишній депутат від Партії регіонів, – ред.), але я на неї не поспішаю.
За останні півроку Україна ментально стала більш українською. І це має викликати більший інтерес до культури. А буде інтерес, то будуть і гроші, і нові можливості.
- А може це допомогти, щоб Україна стала цікава не лише сама собі? Можна на цій хвилі прорватися, скажімо, у західний культурний простір?
- Цей прорив, принаймні в літературі, уже триває. Я вперше приїхав до Польщі у 1992 році й українського тоді в книгарнях не було нічого. А уже сьогодні я у Варшаві заходжу в "Емпік", а там твори і Андруховича, і Жадана, і Дереша, і Карпи, і Ірванця. Зрушення вже є. В Німеччині так само. Поступово ми проникаємо.
Хоча, з іншого боку, західний ринок такий багатий, такий різноманітний, що туди прорватись і бути для них цікавим - дорого коштує. Але якщо ми там уже є, то, думаю, нас там робитиметься потрошку тільки більше.
- Як ви думаєте, українська культурна еліта спроможеться швидко осмислити те, що сталося цієї зими? Коли Майдан перейде із публіцистики в літературу? Чи, можливо, цій темі слід дати, так би мовити, відстоятись?
- Ми ж знаємо, що вийшли вже декілька антологій про Майдан. Якість текстів там ще не висока, але, думаю, і серйозні речі почнуть з'являтися.
Інша справа, як довго Україні вдасться втримати цей інтерес до себе і своєї культури. Хоч мені здається, що це вже незворотній процес. Але нам іще треба для початку змінити своїх учительок, молодь. Бо молоді люди, вони ж поки в більшості своїй виховуються не на особливо високих зразках культури, так, "пиришки-пупиришки". Я сподіваюся, що зараз це може змінитися.
Хоча, якщо взяти сучасну українську літературу зразка 2014 року, то вона уже значно цікавіша за літературу 1985-го, яку я пам'ятаю, і незрівнянно краща за літературу 1976 року, яку я теж пам'ятаю. Якісні зміни уже є. Але мені довелося прожити 53 роки і три революції, щоб їх побачити.
Думаю, і Майдан знайде своє відображення в літературі, знайде.
- Але ж хіба ми можемо згадати бодай одну якусь серйозну річ про Помаранчеву революцію?
- Ну чого ж. Вона широко описана у "Музеї покинутих секретів". Та і в "Записках українського самашедшого" (посміхається, – ред.).
Але я думаю, що про цю революцію буде більше творів, аніж про Помаранчеву.
От і я зараз пишу п'єсу про Майдан, хоч про неї ще рано говорити. Я її колупав по чайній ложці, а оце був в Острозі (Ірванець викладає в Острозькій академії, – ред.) і раптом мені почало писатися. Думаю, до кінця літа я її закінчу. Стукаю по дереву (стукає по дереву, – ред.). П'єса називатиметься "І всі, всі, всі". Вона буде передовсім про любов, а вже потім про революцію. Там навіть один герой загине, щоправда, я ще не вирішив який. У мене є п'єса про Помаранчеву революцію, буде і про останній Майдан.
