Оксана Брюховецька: Нашому суспільству давно час подолати упередження щодо фемінізму

Кураторка - про феміністичне мистецтво, виставку "Що в мені є від жінки?" та про те, як художникам вижити і творити в українських реаліях
22 грудня 201517:40

В українському суспільстві слово "фемінізм" продовжує відігравати роль подразника. Попри дедалі більшу кількість ініціатив, проектів, освітніх подій і вуличних акцій, покликаних відстоювати рівноправ’я жінок і руйнувати патріархальний лад, популярне ставлення до цього явища часто пов'язане з нерозумінням та незнанням, що призводить до зневажливого заперечення чи навіть активного несприйняття (що інколи навіть набуває форм погроз фізичним насильством учасницям публічних маніфестацій).

Водночас засади фемінізму та його практики вже стали невід’ємною частиною західної європейської культури, приналежність до якої активно декларує сучасна українська політична та культурна еліта. В цьому контексті фемінізм давно перестав бути екзотичною квіткою, виставленою на огляд посвяченому колу на університетських кафедрах, альтернативних мистецьких галереях та активістських осередках. Утверджувати важливість феміністичних принципів не цураються поп-співачки, голлівудські актори, політики і не тільки.

Порівняння стану українського фемінізму та ставлення до нього з тим, що відбувається на Заході, не обов’язково проводити лише вербальними методами. Нещодавно в Києві відбувалася українсько-польська виставка феміністичного мистецтва, яка частково допомагає зіставити різні контексти та розпочати цей важливий аналіз із допомогою мистецьких образів.

Виставка "Що в мені є від жінки?", яка проходила в Центрі візуальної культури, представила публіці певний зріз українського та польського феміністичного мистецтва, продемонструвавши, як мисткині з цих двох країн трактують питання жіночої ідентичності, сексуальності, ролі та місця жінки в суспільстві.

Про історію виникнення цього мистецького проекту, про те, чому феміністичне мистецтво актуальне в українських реаліях, та про інші питання, що стосуються фемінізму, INSIDER поговорив із кураторкою виставки "Що в мені є від жінки?" Оксаною Брюховецькою.

- Перше питання - чому виставка саме на таку тему та саме зараз?

- Ми вже декілька років поспіль переживаємо критичні та складні часи. Ще з часів Майдану кожен і кожна мусили поставити собі питання: яку позицію зайняти, які реальні дії здійснити? Ми пройшли крізь біль і численні жертви, число яких не зменшується, а тільки росте. У такій ситуації неможливо стояти осторонь і не робити бодай щось, що сприяло би загоєнню цих ран, а саме: боротися за вільне суспільство, не допускати обмеження свободи слова, тоталітаризму, дискримінації.

Ситуація війни загострює несправедливості. Деякі види дискримінацій, які існували більш завуальовано, раптом починають відверто різати око. Прикладом може бути ситуація з жінками на війні.

Жінки, які воюють нарівні з чоловіками (Надія Савченко – не одна), згідно з чинним трудовим законодавством, офіційно можуть бути зареєстрованими лише як кухарі, прибиральниці, бухгалери тощо, що не дає їм можливості отримувати рівну з чоловіками зарплатню і пільги учасниць АТО.

На цю тему нещодавно було презентоване дослідження в Києві, і, на мою думку, ця тема співзвучна з темами виставки "Що в мені є від жінки?" Це один із кричущих проявів гендерної дискримінації. Економічна дискримінація, яка проявляється в нижчих заробітках, менша кількість жінок у політиці, сексизм, – ці теми зараз усе частіше зринають у публічних дискусіях.

Українська художниця Ксенія Гнилицька створила для нашої виставки календар на 2016 рік, який змальовує ситуацію в країні: "Поки пани у Києві гуляють, холопи кров’ю землю напувають". У центрі картини ми бачимо жінку, яка для можновладців є об’єктом розваги і споживання. Виставка – це спосіб говорити про гендерну дискримінацію і бажану гендерну рівність мовою мистецтва. Це також боротьба за культуру – в політичному сенсі.

 

- Сучасний фемінізм займається низкою найрізноманітніших тем, чому ж у рамках цього проекту ви вирішили дослідити саме таке питання: "Що в мені є від жінки?"

- Питання "Що в мені є від жінки?" ставить у фокус "жіноче", яке відділяється від "я" питанням "що?". Ця дистанція дає можливість осмислення. Коли ми стикаємося з певними стереотипами щодо жінок, чи з вимогами до них, коли розглядаємо становище жінок у історичній перспективі, важливо розуміти, що все це – культурні та соціальні конструкції. Щоб подолати "злипання" з ними, важливо відокремлювати їх від людської особистості.

Ми живемо в певній культурі, але ми і формуємо цю культуру. Роботи деяких художниць демонструють нам "специфічний жіночий голос" чи "жіночий погляд", певний аналіз, якого бракує в "чоловічому" описі світу, артикуляцію різноманітних жіночих досвідів. Тобто те, що в мені є від жінки – це і моє тіло, але водночас і приписи щодо мого тіла, які диктує і контролює суспільство. Це і те, що я вважаю "жіночим" завдяки своєму вихованню, але і те, що я хочу подолати, якщо воно обмежує мою свободу і мої права. З усім цим працює фемінізм, і водночас про це висловлюються художниці у своїх творах.

- Які теми висвітлюють роботи художниць, представлені на виставці?

- Це, наприклад, дослідження насильства в історії. Фільм Анни Баумгарт (Польща) – про примус до проституції в концтаборах часів Другої світової війни. Історії, розказані в цьому фільмі, – реальні історії жінок. Ця тема є маргінальною в загальному дискурсі про війну, який воліє говорити про героїчне. Жінки, про яких ідеться, є подвійними жертвами, і про це досі не прийнято говорити.

До темної історії компанії ІВМ – її співпраці з нацизмом – звертається Алека Поліс (Польща), нагадуючи також про контроль над життями і тілами в наш час. Картини Еви Юшкевіч (Польща) – про жіночі портрети в історії живопису. Художниця ставить питання, відповідей на які немає в історії мистецтва – про "жіночу модель" як невідому особистість. Марія Куликівська (Україна) у своїх скульптурних об’єктах зводить воєдино образи жіночих і чоловічих жертв, торкаючись тем дискримінації та війни як універсальних і водночас таких, що відсилають до ситуації в Україні. Подолання гендерних стереотипів, що пов’язані з жорсткими бінарними ідентичностями, конструювання власного гендеру, пошук образності жіночого циклу, розгортання жіночого погляду, рефлексії на тему жіночої наготи як культурного і ринкового продукту, пошук ситуацій рівності та партнерства – це далеко не весь перелік тем виставки.

Фото Наталки Дяченко

- Як можна порівняти стан українського та польського феміністичного мистецтва, що у нас схожого, а що відмінного?

- У Польщі феміністичне мистецтво з’являється ще в 1970-х роках і формує цілий пласт рефлексій і ряд імен. Творчість деяких художниць, як, скажімо, Наталії ЛЛ, на сьогодні вже є класикою і виставляється в музеях поряд зі зразками західного феміністичного мистецтва – такими, як роботи Валлі Експорт, Марти Рослер, Джуді Чікаго й інших. Феміністичне мистецтво було популярним у Польщі в 1990-х і на початку 2000-х, хоча деякі художниці, як-от: Катажина Козира, Аліція Жебровська, Дорота Незнальська, зазнали цензури, а остання навіть судового процесу. Запитавши в Польщі про феміністичне мистецтво, одразу почуєте ці імена.

Польща – консервативна католицька країна, у якій уже 20 років заборонені аборти. Це означає, що жінку, яка хоче контролювати своє тіло і свою репродукцію, притягують до криміналу, тоді як на нелегальному ринку абортів обертаються шалені суми. Проти такої ситуації, яка є результатом впливу церкви на державну політику, активно виступає феміністично свідома частина суспільства, а теми взаємодії релігії, церкви і жінки трапляються в роботах багатьох польських художниць.

На нашій виставці є дві роботи Урсули Клуз-Кнопек із циклу "Всі святі", присвячені жінці у християнській парадигмі, а також зовсім іншого характеру робота – відео Анки Лесняк "28 днів", яке розповідає про сьогодення, про буденність і нормативні речі в житті жінки-художниці, про практики, які його конструюють, про види контролю і самоконтролю, якими воно просякнуте.

Робота Урсули Клуз-Кнопек

Що стосується України, то ми не маємо тут такого відрефлексованого бекграунду, як у Польщі. Проте мистецькі висловлювання, які є свідомо чи несвідомо феміністичними, можна віднайти в історії українського мистецтва починаючи з часів незалежності. Мистецтвознавиця Тамара Злобіна досліджувала цю тему, намагаючись зібрати такі висловлювання в один ряд. Але оскільки історія сучасного українського мистецтва загалом не описана, музею сучасного українського мистецтва немає, то складно про все це рефлексувати.

Часом деякі галереї усвідомлюють факт, що більшість мистецьких творів, які вони виставляють, належать чоловікам. У групових виставках жінки також зазвичай у меншості.

Щоб "компенсувати" цю ситуацію, з’являються спроби організувати "жіночі" виставки (при цьому всіляко відхрещуючись від фемінізму), показуючи жіноче мистецтво як щось "позитивне", таке, що "радує око". Як на мене, це провальна стратегія, бо вона сприяє витісненню жінок у певну зону з відсутністю будь-якого критичного мислення щодо їхньої власної ситуації зокрема. Нашому суспільству давно час подолати упередження щодо фемінізму і збагнути, що всі ми давно користуємося плодами його здобутків – виборче право й освіта для жінок, контроль репродукції, самостійність жінки у виборі життєвих стратегій та інше. Мені здається, що ця інформація повинна входити як мінімум до шкільної програми. Так само як у мистецтві жінки давно уже не є тільки "музами" і "моделями". Зазвичай художниці працюють із широким колом різних тем, але серед них є такі, які присвячені "жіночому".

Звичайно, ми маємо сучасних художниць, у доробку яких є феміністичні твори – у поколінні 1990-х це Оксана Чепелик, у 2000-х – Алевтина Кахідзе, Анна Звягінцева, Аліна Копиця, Марія Куликівська та інші. Останнім часом з’явилися нові імена – художниці з доволі чіткою феміністичною позицією: Валентина Петрова, Ірина Кудря.

Однак те, що ще відрізняє нашу ситуацію від польської – це відсутність достатньої кількості критичних текстів, метою яких є опис та аналіз мистецтва.

Усе це і надихнуло мене на роботу над цим проектом: з одного боку, мені хотілося запропонувати українським художницям зробити щось на феміністичну тематику, з іншого – я залучила культурологів – Ольгу Папаш, Назарія Совсуна, Юстину Кравчук до написання критичних текстів про окремі роботи, представлені на виставці. Ці тексти вийшли дуже цікавими і увійшли у супровідний рідер до виставки. А роботи, які представили українські художниці, на мою думку, є дуже сильними і сміливими. Співпрацею з художницями я дуже задоволена. Це говорить про великий потенціал цієї теми і про її актуальність.

Оксана Брюховецька

- Розкажіть, будь ласка, детальніше про свій підхід до кураторської роботи.

- Спочатку виникає ідея, тема. Часто вона виникає як ідея моєї власної роботи, – я беру участь у своїх проектах і як художниця, – але мені цікаво, хто ще щось робить на цю тему. Починаю шукати або пропонувати іншим щось зробити. Мені здається групове висловлювання набагато цікавішим від одного індивідуального. Роботи висвітлюють тему з різних ракурсів, несподівано перегукуються між собою, вступають у діалог. Це з одного боку режисура, з іншого – самостійний живий організм, який складається з окремих різних індивідуальностей. Існують ще ширші наслідки – це взаємодія виставки з глядачами: люди дивляться роботи і в них виникають якісь почуття, думки.

- Чи можна вже попередньо говорити про відгуки та реакції на виставку?

- Я отримала багато позитивних відгуків. Щодо критики, то лунала думка про те, що на виставці забагато тілесності. Як на мене, тут спрацьовує ефект сприйняття – роботи, у яких присутнє тіло, найбільше кидаються в очі і вражають. Таке трапилося і у 2012-му році на виставці "Українське тіло" – за тілами там багато хто не хотів бачити інших речей. Це певна риса нашого суспільства, для якого досі деякі теми, що пов’язані з тілом, є табуйованими. Водночас поруч можуть знаходитися інші роботи, які вимагають більш ретельного вчитування і перегляду.

Щоб запобігти поверховому сприйняттю чи хибному трактуванняю, ми розміщуємо у просторі виставки супровідні тексти, які допомагають краще зрозуміти роботу, дізнатися про контекст її створення. На виставці "Що в мені є від жінки?" кілька робіт представляють вагіну як символ жіночої суб’єктивності, особистості.

 Робота Івони Демко "28 днів"

 

Консервативна частина нашого суспільства може й не сприйняти такий образ, а з іншого боку, ми можемо зіткнутися і з певного роду феміністичною критикою, що жінка, мовляв, не зводиться до вагіни. Та не слід забувати про образне і метафоричне бачення світу, без чого мистецтво неможливе.

Достатньо звернутися також до теорій психоаналізу, які розкажуть про фалічний символічний порядок, щоб поставити питання: чому фалос як означник можливий в культурі, але про вагіну краще мовчати? Це дуже цікава, як на мене, дискусія, і у ній художниці багато чого вже мають сказати.

- Як можуть вижити і творити в українських реаліях художниці-феміністки?

- Тут можна ставити ширше питання – про виживання не тільки феміністок, а й загалом художників та художниць. У нас в рамках виставки відбулася презентація проекту Аліни Якубенко – серія відео на тему прекарності такої праці, відсутності заробітків для людей з мистецької сфери.

Якщо митці не входять в шоубізнес чи їх твори не купують на ринку – їхня ситуація дуже драматична. Оскільки це спорадичні, непостійні заробітки, люди часто змушені відмовлятися від творчих ідей та робити для замовників щось, що їм особисто не дуже близьке, а то й взагалі неприємне.

Тому я б тут говорила не лише про феміністичне мистецтво, а про мистецтво як таке – воно у нас в критичному стані. Хочу наголосити, що усі учасниці виставки "Що у мені є від жінки?" отримали гонорари від Польського міністерства культури. Цікаво, коли настане той день, коли подібний проект зможе профінансувати українське міністерство культури?

- Центр візуальної культури - один з небагатьох інтелектуальних та мистецьких осередків у Києві, які працюють з темою фемінізму. Розкажіть детальніше про інші втілені проекти.

-  Ще у 2012 році у ЦВК проходив мистецький проект "Жіночий цех", організований Феміністичною Офензивою – на жаль, ця організація рік тому припинила своє існування. Цього року навесні я організувала мою першу феміністичну виставку під назвою "Материнство", у якій я представила роботи художниць з України, а також зі Східної та Західної Європи, які розглядають материнство з одного боку у контексті феміністичної критики його соціального статусу: як неоплачувану і непоціновану працю, з іншого боку – як глибокий екзистенційний досвід. Виставка включала також роботи на тему абортів, менструації. Був показаний проект Йоанни Райковської (Польща) про її вагітність і пологи як життєвий і водночас мистецький проект. Завдяки підтримці фонду ім. Гайнріха Бьолля цю виставку нам вдалося також показати у Львові, де вона була сприйнята досить позитивно.

Виставка "Що в мені є від жінки?" організована за підтримки Польського міністерства культури. Я їздила до Польщі, досліджувала контекст, знайомилася з художницями і відбирала роботи, водночас працювала з українськими художницями.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

2.09.2017, 15:49
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 20 жовтня 2017

    Нездоланий “Карфаген”: чого чекати далі від єврооптимістів і Саакашвілі

    Всі сторони сходяться на тому, що тепер треба чекати, хто кого пересидить, або влаштовувати провокації і сутички з Нацгвардією, щоб акція набула нових обертів і отримала інші приводи

     
    • 20 жовтня 2017

    "Гарні часи" настали

    Чому варто дивитися новий фільм з Паттінсоном

     
    • 18 жовтня 2017

    Моніка Маковей: “Найгірше — коли топовий чиновник розмінюється на дрібні хабарі”

    Засновниця румунської антикорупції — про засади своєї роботи, нелюбов політиків та враження від візиту до НАБУ

     
    • 17 жовтня 2017

    Октоберфест Саакашвілі під Радою

    Частина учасників акції обурилась діями хлопців Семенченка, а Авакова на ніч викликали на Банкову

     
Система Orphus