Втомлюючись від високочолої художньої літератури, а чи й просто знуджуючись від тривіальних сюжетів і вкотре поставлених, неможливо абстрактних вічних проблем, слід пам’ятати, що є ліки, здатні вмить повернути любов до читання, – і це саме біографії.
Головний нон-фікшн жанр, та й узагалі – головний жанр десятиліття. Написані майстерно, з інтригою не згірше від гостросюжетних детективів, вони дадуть фору будь-якій вигадці, адже все там – правда.
Цього разу ІNSIDER підготував для вас добірку саме таких книг – дуже актуальних, украй цікавих, написаних неймовірно професійно – слово "неймовірно" тут узагалі хочеться вигукувати постійно. Та головне – живих. Правдивих. А це в усі часи – цінні характеристики. Що вже казати про день сьогоднішній.
Живого вам читання.
"Український палімпсест. Оксана Забужко в розмові з Ізою Хруслінською" (КОМОРА, 2014)
 |
Це дійсно розмова, але розмова-про-все і ще трохи зверху – обсяг книги 400 сторінок геть не великим шрифтом. І назва тут правильна - це таки "український" - хай вийшов початково в Польщі, але потрібен доконечно і безсумнівно саме тут, в Україні, серед найширших верств – і направду "палімпсест": розмови про українську культуру й історію, ідентичність і травми, мистецтво і політику, роль української шляхти і партійної верхівки, Шевельова і Білокур, Хвильового і Загребельного, дисидентів і КҐБістів находять одна на одну і скручуються між собою зовсім не в хаотичний клубок, а в цілісну візію України як такої, від початків і по нині. Так, візію саме Оксани Забужко, де загальне говорить крізь приватне, а в осерді – власна сімейна й інтелектуальна біографія, навчання, визрівання, книги, думки. А як інакше?
Це можна назвати як завгодно: "розмови Бродського з Волковим по-українськи", "Оксана Степанівна на тлі своєї доби й історичної долі", "Україна Забужко", суть не в цьому, а в тому, що кращого "агента впливу" ми в світі не маємо і відірватися від цієї книги буквально неможливо.
Це must read і для тих, хто вважає себе інтелігенцією, і хто туди лише мітить, і хто її люто ненавидить. До того ж, це ще й портрет найважливішої письменниці української незалежності – завжди надмірної, завжди феєричної, з повним набором майже конспірологічних ідей, з якими конче треба дискутувати, але які просто необхідно знати. І портрет цей, очевидно, дуже близький до "оригіналу". Що втішає.
Александр Эткинд, "Мир мог быть другим: Уильям Буллит в попытках изменить XX век" (Время, 2014)
 |
Патентований інтелектуал, кембриджський професор і найвидатніший новочасний російський історик культури (а радше – таки історик ідей), Еткінд постійно береться за вкрай контроверсійний матеріал і виграє на всіх фронтах. Це завжди захопливо, легко та головне - переконливо: чи пише він про зв'язок сект і революції ("Хлист"), а чи пояснює фундаментальні закони формування Російської імперії ("Внутрішня колонізація").
Його новий герой – він до нього вже звертався, але тепер йому відведена ціла книга - перший посол США в Країні Рад, сам письменник, герой-коханець, авантюрист, хоча здається, що просто ідеальний вияв Людини Свого Часу, чистий тип: Булліт був співрозмовником Леніна і Сталіна, викуповував Фройда у гестапо, мав усі шанси змінити в 20-ті хід історії, але не судилося. Булліт – найпереконливіший прототип булгаковського Воланда, без фантазувань: бал у Сатани – це калька його прийомів у Спасо-хаусі.
Про кого б не писав, біограф завжди пише і про себе – тут це правило також спрацьовує: Еткінд рівня своєму герою, його цікавить альтернативна історія, нові грані і потенції давно відомих подій, те, яким би світ міг бути і яким він був насправді – і там, щоб ви не сумнівалися, багато несподіваного. Читати, читати і ще раз читати.
Валерий Шубинский, "Зодчий. Жизнь Николая Гумилева" (Corpus, 2014)
 |
Далеко не всі письменники навіть зловісно-романтичного Срібного віку "напрацювали" на біографію в сімсот сторінок, де аналіз творчості не перекривав би життєвого шляху: навіть титани – Анненський, Блок, Мандельштам – прожили більш ніж скромне життя. Чого не скажеш про Гумільова – катастрофічно недооціненого поета, як мінімум, рівню дружині Ахматовій, "старорежимного мачо", конкістадора і монархіста, змовника і офіцера, декадента і акмеїста, який з часом - ще до наглого розстрілу в 1921 році - став просто Поетом, а вже після зі швидкістю гірського валуна почала вибудовуватися Легенда про останнього поета-лицаря і підкорювача Африки.
Шубінський з шокуючою педантичністю реконструює бідну на перевірені джерела біографію, лавиноподібно підкидає супутню інформацію – паризькі окультні гуртки, реклама, абіссінська історія, і панорамує найбуремніше в російській новочасній літературі двадцятиліття. Але ніколи не забуває, що його герой – найвищої проби поет, а отже, власне поезія – інший магнітний полюс цієї книги.
Перед наші очі розвінчання цільного, чудового, але й достоту набридлого міфу – і поета про себе, але й оточення про нього - заради правдивої складності, і це робить фігуру Гумільова лише важливішою. Вже от-от має вийти наступна книга Шубінського – "Даниїл Хармс. Життя людини на вітрі". Насолода на насолоді.
Сергій Плохій, "Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського" (Критика, 2011)
 |
Той-хто-важко-дивиться-з п’ятдесяти-гривень, "суворий бородань", якому на тому фото нема й сорока – довкола фігури Грушевського стільки хибних прочитань, інтерпретаційних перегинів і просто недолугих домислів, що, враховуючи калібр особистості, зрівнятися з ним може хіба що Шевченко і Франко.
Прояснити вкрай важливе й по сьогодні життя і творчість "першого президента" взявся Плохій – не хтось, а професор історії в Гарварді, людина, яка – на хвилиночку – третьою займає посаду "Mykhailo Hrushevsky Professor of Ukrainian History". Вище в тих ієрархіях нікого немає. Дві інші його книги, що тут виходили – "Наливайкова віра" і "Козацький міф", спровокували чималий резонанс, а от бомба "Переділу" чомусь не здетонувала. А мала б.
Як сталося, що син "обрусителя" "пішов" в українську революцію, ставши її провідником і натхненником; чому непересічний інтелектуал не обмежився академічною роботою і не на папері, а в житті почав будувати модерну націю; наскільки оригінальними були його погляди і який бік його намертво спаяної особистості - політика й історика – пройшов, врешті, випробування часом? І чи таким уже посереднім політичним діячем він був, якщо українська держава таки сталася, хай і дещо пізніше, ніж очікував Михайло Сергійович? Ліберал, революціонер, марксист? Все буде розказано.
Без сумніву, інтелектуальна історія, історія ідей крізь драму життя, що розгортається чи то в Кінці часів, чи то на зорі Нової ери, головне - масштаб скрізь співмірний. Якби за отакими книгами вчили в школі, на історичний факультет би вишиковувалися нескінченні черги.
Уильям Хастингс Берк, "Геринг, брат Геринга. Незамеченная история праведника" (Сorpus, 2014 пер. М. Колопотина)
 |
В мемуаристиці довкола Голокосту переважають украй депресивні історії, і це зрозуміло. Є, щоправда, Праведники миру, але ті історії часто дуже схожі одна на одну – героїчні, але типові. "Шиндлерів" відчутно бракує, і молодий австралійський автор точно вхопив "суспільне замовлення": він першим так детально і так хвацько розказав про Альберта Герінга, брата гітлерівського рейхсмаршала, відвертого антифашиста, який ніколи так і не вступив в НСДАП і впродовж десяти років рятував євреїв (кількість порятованих – 34) і тих, хто не був заодно з режимом. Допоміг урятуватися композитору Францу Лагеру й австрійському ерцгерцогу Йосифу Фердинанду IV. Приїздив вантажівкою в концтабір "Терезієнштадт" і авантюрно, підставляючись просто безглуздо, звільняв сотні євреїв.
Цінність фігури Герінга-молодшого – в його відвертій незабронзовілості, амбівалентності, очевидній не-святості, яка, вочевидь, лише і робить людину праведником насправді. Альберт займав найвищі посади на великих промислових підприємствах, але там співпрацював із підпіллям, тричі гестапо підписувало ордер на його арешт, але брат рятував – як рятував на прохання родича і чимало інших приречених.
Після війни його піддали остракізму (занадто зловісне прізвище), прийшов алкоголізм, пішла сім’я. Персонаж-мрія ЖЗЛ і водночас еталонна рольова модель для найбезнадійніших ситуацій: так противитися близькому Злу зміг би далеко не кожен Праведник миру.
Павел Басинский, "Лев в тени Льва" (АСТ, 2015)
 |
Філолог і критик (ще й письменник), Басінський практично монополізував центральну фігуру російського літканону: ми вже читали карколомну "Втечу з раю" і спокійнішого, але також важливого "Святого проти Льва", про стосунки двох старців – ясно-полянського і кронштадтського. Та воно й на краще: такого вдумливого інтерпретатора замацаний за сто років Лев Миколайович давно не мав.
І хоч мова в цій книзі про його третього сина, Льва Львовича ("Тигра Тигровича"), але ж ця дитина таки його: Лев довго і приречено хотів бути схожим на батька, намагався писати, практикував толстовство, кидався в медицину і політику, аби з часом проклясти отця і зробити з нього ворога №1. Лев-маленький став гієною, але безкінечно самотньою і зрозумілою у своїх стражданнях: у тіні Толстого перебувала чи не вся тогочасна імперія, і з опису тодішнього дворянського побуту і соціальних конфігурацій – а книга невпинно дрейфує саме в цей бік – стає зрозумілим, як сталася революція. Підставте замість сина країну, і ви отримаєте не менш переконливу візію трагедії, щоправда, значно більших масштабів.
Саме такі речі варто екранізувати – як альтернативу класичним байопікам: принципово не сухі, з відчутним авторським голосом, але далекі від жовтої преси; художньо-наукові дослідження. Басінський, пишіть іще.
"Богдан Сорока, Спогади" (Сполом, 2014)
 |
Не життя – межевої щільності і концентрації дух (не чад і не сморід) самого століття. Судіть самі: мати, Катерина Зарицька – зв’язкова Шухевича, яка 25 років відбула в таборах, батько – Михайло Сорока, член ОУН, 30 років таборів, спілкувалися з сином спорадично і майже винятково в листах; дід – що в нього Богдан і виховувався – Мирон Зарицький, математик-легенда, вчитель Станіслава Лема.
Сам Сорока – неймовірно талановитий художник-графік, народився в тюрмі на Лонцького, дитинство – особливе, однокласник Ступки, оточення – цвіт шістдесятництва, в друзях – Світличний, Чорновіл, Калинець, Горині, тло – перманентні переслідування КҐБ. Та головне – картини, видатні графічні цикли і – сім’я: дружина, дві доньки, онук Антон Ґрін, який зіграв головну роль у "Поводирі".. Якось і не віриться, що бувають такі біографії, ось такі сім’ї... А ще ж є і чудом віднайдена у Львові робота Ватто..
Українське шістдесятництво в найширшому потрактуванні було явищем дуже неоднорідним, часто суперечливим і далеким від усепереможного героїчного чину. Багато хто банально зламався, продався, зрадив, а хто не зрадив і став дисидентом – часто перетворювався на циніка і скептика, згусток жовчі з претензіями до всіх і безапеляційним самобронзуванням. Спогади Сороки важливі тим, що перед нами жива, розважлива, без купи каміння за пазухою людина, яка не геройствує заднім числом, а просто оповідає – і це найдорожче.
Друкованої книги, певно, не знайти, але цифрова версія цілком легально розміщена в мережі. Важливе має бути доступним. Та поспішити добратися до неї все одно слід – хоча б для того, аби зрозуміти міру трагізму у випадку, якби ці спогади пройшли повз вас.
