Найкращі романи 2013 року

Сім книг, які обов'язково варто прочитати
10 січня 201415:00

Писати про "найкращі романи" – справа невдячна і небезпечна. Тут можна нарватися на запеклу критику чи навіть ворогів нажити: кожен любить і читає різне, і свої смаки, попри те, що про них буцімто не сперечаються, готовий відстоювати мало не навкулачки.

Хтось читає лишень українську літературу, а хтось визнає винятково російськомовні переклади зарубіжних романів.  Для когось головною книжкою року стало "П’ятикнижжя" Чубая, а комусь "Інферно" Брауна виїло всю душу. Відповідей може бути безліч.

INSIDER пропонує вашій увазі підбірку найкращих романів року, що минув. З одного боку, такий підбір можна мотивувати найрізноманітнішими списками світових бестселерів і найавторитетніших премій, проте з іншого – нам першочергово важила можливість назвати той чи інший текст саме Романом, з великої літери.

 

Донна Тартт, "Щиголь" (Donna Tartt, The Goldfinch)

Тартт пише з подиву гідною стабільністю – один роман на десять років. 1992-го вона випустила карколомну "Таємну історію", а 2002-го – тихішого, хоч і не менш вправного "Маленького друга". В цих двох текстах герой, а у випадку з другим романом – героїня, шляхом реконструкції подій намагається розкрити скоєне багато років тому вбивство. У "Щиглі" теми минулого і насильницької смерті також відіграють основну роль: підліток Тео Деккер ховається разом із матір’ю від зливи в музеї Метрополітен у Нью-Йорку, в цей же час там відбувається теракт і матір гине.

Так починається довга подорож Тео до себе самого, під час якої він змушений буде ховатися від соціальних служб, стати членом чужої родини, майже силою бути перевезеним батьком, п’яницею і азартним гравцем, до безпросвітних передмість Лос-Анджелеса, згодом повернутися до Нью-Йорка і стати торгівцем антикваріатом – з усіма супутніми наслідками. Поруч із ним буде то реставратор меблів Хобарт, то дівчина Піппа, яка теж постраждала тоді в музеї, то підліток-емігрант Борис Павліковський, який стане йому найкращим другом і в якого, до речі, українське коріння.

У "Щиглі" лише лінивий не побачив слідів Діккенса і його "Олівера Твіста" – вкрай компліментарне, між іншим, порівняння. Героя болісно не відпускає минуле і переслідують роздуми про суперечливу природу мистецтва: воно і спасіння, і залежність. Бо "Щиголь" – це картина Карела Фабріціуса, що її Тео прихоплює з собою після теракту і на якій зображена прикута до сідала маленька пташка. Прозора, але від того не менш віртуозно виписана метафора. Певно, якби довелося вибирати най-найкращий роман року, багато хто назвав би таким саме опус Тартт. І мало хто з цим сперечався би.

А Фабріціус, до речі, загинув від вибуху порохового складу. 

Стівен Кінг, "Доктор Сон" (Stephen King, Doctor Sleep)

 

Якось непомітно "король жахів", на рахунку якого понад 50 романів, перетворився на великого американського письменника – якщо й не рівня Кормака Маккарті, то точно не надто за нього слабшого. Щось таке відчувалося вже в "Сяйві" і "Мізері", пізніше гучно дало про себе знати в "Зеленій милі" і "Мішку з кістками", а нещодавно остаточно підтвердилося романами "11/22/63" і "Доктор Сон". Останній – це продовження того ж таки "Сяйва", написане 35 років потому.

Хлопчик Денні виріс, він ще досі "сяє", але все більше починає скидатися на загиблого батька – його найзапеклішим внутрішнім демоном так само є алкоголізм. Втіху і виправдання своєму існуванню він знаходить у хоспісі для смертельно хворих літніх людей, яким допомагає безболісно відійти в інший світ. Саме в цій частині, попри незначну вагу цих подій для сюжету, оголюється один із головних смислових нервів роману: смерть неуникна, вона чекає на кожного, жодних ілюзій тут, попри всі надздібності та дива, бути не може. Дійсно, Кінг постійно пише про смерть, але вона, як правило, пов’язана з потойбічними силами і насильством. Про смерть як частину життя, болюче оголену в своїй природності, метр написав чи не вперше.

Спусковий гачок історії – секта "Вузол Істини", члени якої – безсмертні енергетичні вампіри, що подовжують своє існування, вбиваючи дітей-екстрасенсів, які в хвилину смерті виділяють коштовну "пару" - її "Вузол Істини" і збирає, заради неї все і коїться. Денні, сам намагаючись урятуватися від привидів минулого, також намагається врятувати від сектантів дівчинку Абру, що її "сяйво" є просто феноменальним.

Рекомендувати "Доктора Сон" поціновувачам Кінга безглуздо: вони або вже його прочитали, або читають у цей момент – нещодавно роман вийшов українською. Всі ж інші мають шанс на декілька днів випасти з життя, потім захотіти прочитати ще й "Сяйво", а там понесеться, і ось уже в вашому житті на одного великого американського письменника більше.

 

Елеанора Каттон, "Світила" (Eleanor Catton, The Luminaries)

1866 рік, Нова Зеландія. Волтер Муді приїздить на золоті родовища, аби в дусі того часу в мить розбагатіти. Натомість він стає чи то учасником, чи то жертвою кривавої і направду диявольської шахової комбінації, до того ж багатоходової: багатій Стейнс зник; на спадок Кросбі Веллса, що раптово сконав, заявляє право дружина, про яку ніхто й не відав; проститутка Анна чомусь вкорочує собі віку. Ще Муді потрапляє в компанію саме з дванадцяти чоловіків, і це на тлі того, що з усіх усюд напирає астрологічна символіка, а композиція вибудована так, що кожен із дванадцяти (!) розділів роману зменшується, немовби імітуючи цикл спадаючого місяця.

Каттон написала справжній великий британський роман – він і фізично грубезний, і змістовно вражаючий. Його можна сприймати як першокласний детектив і стати від того щасливим, а можна побачити в "Світилах" украй драматичну історію про те, як імперія снить своєю колонією, куди, наче в підсвідоме, виштовхує всі страхи і фобії, аби потім заздрити її фантасмагорійності й до сивини цього жахатися.  

Молода письменниця, а Катон нині 28, підтвердила і провідний статус британської літератури в світі, і власний статус одного з найкращих романістів-початківців Туманного Альбіону. Погодьмося - просто так Букерівської премії не дають.

Ніл Гейман, "Океан у кінці завулку" (Neil Gaiman, The Ocean at the End of the Lane)

 

Це саме та книга, якою слід або закінчувати рік, або ж його розпочинати, бо такими важливими романами не розкидаються: "Океан" цілком серйозно може потягатися зі "Щиглем" за звання книжки року.

Гейман, якого досі чомусь позиціонують як "автора-фантаста", дійсно став культовим із виходом "Американських богів", а за ними "Дітей Анансі". Але паралельно він поставав і як автор "казок для дорослих", саме його тексти лежать в основі фільму "Зоряний пил" і анімації "Кароліна в Країні Кошмарів". І от він вибрався на вершину.

Переповідати сюжет "Океану" - брати злочин на душу, але коротко можна: зрілий чоловік приїздить у місця свого дитинства і починає пригадувати щось, від чого і дух перехоплює, і моторошно стає: колись у машині його батьків їхній квартирант скоїв самогубство, чим вивільнив давні хтонічні сили, що пробралися в цей світ через палець на нозі героя і втягнули його в катастрофічно грандіозну історію, де йому було відведено одну з головних ролей. На його боці виступили три жінки з богом забутої ферми, одна з яких пам’ятає Великий Вибух, а іншій на вигляд одинадцять років, хоч насправді вона майже ровесниця першої.

Гейман, по суті, оповідає притчу про дорослішання і пізнання, яке не мислиме без страху. Проте страх минущий, його конче слід подолати, особливо у світі, де в ставку на задньому дворі хлюпотить Океан.

Екранізувати роман починають от-от: за фінальний результат відповідає Джо Райт, режисер "Спокути" і "Кареніної", і Том-"біжи, Форест, біжи"-Хенкс.  Що скажеш - заінтригували.

 

Халед Хоссейні, "І луна летить горами" (Khaled Hosseini, And the Mountains Echoed)

Є такий жанр у літературі – "східний килим": усе з усім намертво пов’язане, віртуозно переплетено, все в усьому відлунює, дублюється і заломлюється, і цього всього – поле неозоре. "Луна летить" тут майже еталон: декілька поколінь і десятки років, сімейні цінності і сімейні драми, зрада і спокута, любов і жертва, обов’язок і почуття, Афганістан, Франція і США, кров, яка поєднує і яка проливається, історія народу й історія світу, врешті, життя і доля. І знов любов. Очевидно, що тут задіяно геть не кілька персонажів! Хоча в осерді оповіді саме пара – нерозлучні брат і сестра, Абдулла і Парі, яку батько в далекому 1952 році продає кабульській родині, даючи початок трагедії довжиною в півстоліття. Це все нам подається під соусом чи то трагічного гуманізму, чи софт-моралізаторства, в кожному разі – чогось дійсно щирого.

Хоссейні, уважно простудіювавши тексти Рушді, зробив свої висновки: "магічний реалізм" – це добре, але потрібного рівня драматизму можна досягти і в менш вигадливий спосіб. Приміром,  шоковими ефектами від ударів під читацький дих, що після них здушені схлипи є річчю неуникною. Хоч і про магічність забувати не слід – Схід усе ж таки.

Так то воно так – але і це ще треба вміти робити. Хоссейні може сто разів бути кон’юнктурником, що імпортує свій "політично грамотно" витканий афганський килим до спраглого на екзотику Заходу. Але, по-перше, у нього зовсім не килим, а справдешній величезний гобелен, який може і зарябіти перед очима фантастичною кількістю деталей, а може і загіпнотизувати читача, затягши в свої візерунки-лабіринти. А, по-друге, що не кажи, а все звалене автором собі на плечі по дорозі не розгубилось і пішло врешті в діло: гобелен Хоссейні - річ майстерна і коштовна, витратити достатньо часу на його розглядання зовсім не шкода. Навіть навпаки.

Кейт Аткінсон, "Життя після життя" (Life After Life)

 

Іще одна жінка-письменниця в нашій добірці, ще одна британка, новий роман якої через страхітливий недогляд не потрапив до короткого списку цьогорічного Букера, що і спричинило чи не найбільший скандал у новітній історії поважної премії. Свого часу саме романи Аткінсон про Джексона Броуді ("Сила минулого", "Поворот до кращого") Стівен Кінг – до чого ж начитана і прозорлива людина! – назвав "найкращим детективним проектом десятиліття". І вже тоді було видно, що талантом письменниця геть не поступається іншим представницям британської літератури, як-от: М. Етвуд, А. Байетт чи Г. Мантел.

"Життя після життя" - це історія про дівчину Урсулу, яка народжується 1910 року і того ж дня помирає. Але знову відроджується до життя і цього разу виживає. І так з нею далі відбуватиметься постійно: вона буде і зґвалтованою дівчиною-підлітком, і дружиною чоловіка-садиста, і жертвою вбивства, і хворою на невиліковну недугу - її смертей і наступних відроджень у романі вдосталь. Буде вона і героїчно допомагати людям під час Лондонського бліцу, бо у світі все йде до найтрагічніших подій XX століття, а в Урсули з’являється бажання переграти не лише власне життя, а й основні історичні події. І от вона вже вчиться стріляти, аби ліквідувати Гітлера…

Муки вибору, питання відповідальності, компроміс, пошук своєї справжньої сутності та питомо свого шляху на тлі соціальних і культурних катастроф – у Кейт Аткінсон найважливіше і найдраматичніше пов’язані кровно й доглибно.

Маємо дійсно могутній і в чомусь дуже англійський роман, де просто таки фантастична сюжетна інтенсивність (із геніально віднайденою і втіленою романною емоцією – бажання будь-що жити) прямо пропорційна кількості поставлених "проклятих питань" і без перебільшення фундаментальних проблем. Плюс додайте сюди ідеально дозований першокласний гумор. Одним словом, "Життя після життя" - це саме той текст, з яким входять в історію літератури.

 

Олена Костюкович, "Цвінгер"

Виданий наприкінці 2013-го, коли сезон російських літпремій уже минув, "Цвінгер" неминуче потрапить у різноманітні преміальні списки наступного року – Олена Костюкович, блискуча перекладачка Еко, написала роман, який проігнорувати неможливо. Та й узагалі –  важливий прецедент: першокласний і немолодий "довколалітертурний функціонер" сам береться за перо. Напевно, йому є що сказати.

2005 рік, Франкфуртський книжковий ярмарок. Віктор Зіман, італійсько-німецький росіянин, який займається публікацією архівів, отримує дивну пропозицію придбати документи, пов’язані з його дідом, який одразу після закінчення війни почав шукати заховані нацистами скарби Дрезденської картинної галереї (Цвінгер – це комплекс будівель, де розміщується галерея, а історія діда героя – автобіографічна, саме дід Костюкович - Леонід Рабіновіч-Волинський - організував ту операцію). Зіману на розгадку таємниці своєї сім’ї дається сім днів (таймер запущено – градус дії максимально високий), впродовж яких він довідається і про загиблих у Бабиному Яру рідних (Київ – одна з локацій роману), і спробує осягнути те, ким він сам, власне, є.

Інтелектуальний трилер навпіл із драмою про XX століття (Костюкович використовувала справжні документи) і оповіддю про залаштункові інтриги світової книговидавничої галузі не лише грається стилістичними і мовними регістрами, витворюючи образ мислення сучасної людини без коріння з таким варивом у голові, що втома стає перманентною ознакою буття. "Цвінгер" - це перш за все грандіозне дослідження пам’яті як такої, пам’яті історичної, з її незрозумілими викривленнями, химерною вибірковістю і часто катастрофічними в своїх наслідках сліпими плямами.

Враховуючи перекладацько-редакторські контакти авторки та її популярність на Заході (а цьому не в останню чергу сприяв гучний успіх її книги "Їжа. Італійське щастя"), можна спрогнозувати хвилю перекладів роману щонайменше основними європейськими мовами. І якщо 2014-го "Цвінгер" стане однією з найкращих книжок року за версією різноманітних закордонних видань, сильно дивуватися не слід. Дуже сучасний роман Костюкович не просто здатен майже ідеально конвертуватися і жити повноцінним життям на інших культурно-літературних просторах (що для сучасної російської літератури є вкрай проблематичним) - важливіше те, що він абсолютно заслуговує на максимально підвищену увагу до себе.  

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

15.11.2018, 09:14
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 21 вересня 2019

    Члени "Демократичної сокири" звернулись до міграційної служби щодо потрійного громадянства Коломойського

    Про це стало відомо під час акції "Імпічмент Коломойському", яка відбулась біля Офісу президента у Києві, 20 вересня

     
    • 18 вересня 2019

    У Києві відбулась церемонія подяки ексдиректору Українського інституту національної пам'яті В'ятровичу

     
    • 16 вересня 2019

    Забудовний конфлікт у Києві за участі "Правого сектору" та "Азову": що сталось

     
    • 12 вересня 2019

    Двоє військових загинули в зоні ООС

    Бойовики за добу здійснили 18 обстрілів

     
Система Orphus