Найкращі книжки зими

Найцікавіші перекладені книги цієї зими для читання в метро і на барикадах, вдома і в парку
Фото: Максим Кудимець/INSIDER
11 лютого 201414:23

Зима – час буму не лише в кінотеатрах, де один за одним йдуть блокбастери, а й у книгарнях, де полиці рясніють тільки-но перекладеними бестселерами, або книгами, в яких статус  "лідери продажів" іще попереду.

Їх можна дарувати на свята, можна замовляти собі як подарунок, можна розглядати їх у магазині та читати про них у мережі. Єдине, чого категорично не слід робити, - це не читати їх.  Як то кажуть, з яких книжок почнеш рік, так він і мине.

Тому цього разу INSIDER пропонує вам добірку найсвіжіших перекладених романів зими, після яких життя просто не має права бути сірим і нецікавим.

Лоуренс Норфолк, "Бенкет Джона Сатурналла" (Иностранка, 2014)

 

"Британський Умберто Еко", "надія англійської літератури", "геній  історичного роману" - саме в такому ключі по всьому світу пишуть про Норфолка. Майже культовий автор, що не озивався довгих дванадцять років, нарешті розродився і випустив "Бенкет", який став його четвертим романом.

В основі сюжету – класична для англійської літератури історія хлопчика-сироти, який після смерті матері від голоду має полишити селище, бо його підозрюють у чаклунстві – тема, що не раз вигулькне в "Бенкеті".

На дворі XVII століття, громадянська війна, а Джон потрапляє до старовинного аристократичного маєтку Букленд, де дуже скоро в силу вроджених феноменальних здібностей  стає шеф-кухарем, а з часом – і найвідомішим кулінаром своєї епохи. Та до того моменту пройде чи не весь роман, а вже першим завданням героя буде змусити спадкоємицю дому Лукрецію припинити голодування – батько не визнає її нареченого і нав’язує свого, дівчина ж дає клятву не їсти до того моменту, поки все не буде так, як хоче вона.

На перший погляд, "Бенкет" – доволі невибаглива штука, суміш "Парфумера" і кулінарної книги Джулії Чайлд (Сатурналл створює книгу рецептів, і в тексті нам дають витяги з неї), набір добре відомих іще з дитинства історій, які можуть розчулити, проте не сколихнути. Але в тому то й річ: Норфолк володіє тією письменницькою магією, яка з цього всього витворює не просто розкішний історичний текст, не просто гідну конкуренцію "Словнику Лапрієра", не просто замішує міф, казку, любовну історію і народний переказ на кулінарних і направду "слиногінних" мотивах, а й переконливо підтверджує думки критиків: дійсно, "геній історичного роману", без сумніву – "надія англійської літератури".

Джеффрі Євгенідіс, "Середня стать" (АСТ, Corpus, 2013)

 

Одразу зізнаємося: роман американського письменника грецького походження колись виходив у перекладі, далекого 2003 року. Вже тоді він привернув чималу увагу, і от наприкінці 2013-го його вирішили перевидати. І слава Богу. Читачі, як правило, знають ім’я Євгенідіса за його першим романом "Незайманки-самогубці", та й не так за романом, як за екранізацією Софії Копполи. Тепер є можливість відкрити для себе і "Середню стать", що свого часу, між іншим, отримала Пулітцерівську премію.

У тексті йдеться про гермафродита, дівчинку Калліопу Стефанідіс, яка в перехідному віці усвідомлює, що вона – хлопчик, Калл. І от дорослий сорокалітній "чоловік", який проживає у сімдесятих роках у США, розказує нам цю історію – по суті, історію своєї сім’ї.

1922 року брат і сестра Левті та Дездемона біжать зі Смирни від Малоазіатської катастрофи й одразу на кораблі вирішують одружитися, вважаючи, що нічого страшного не роблять: їхні предки часто вступали в схожі шлюби, то й що?

З часом уже їхній син Мільтон одружиться зі своєю троюрідною сестрою, і дитиною від цього шлюбу саме і буде Калліопа. Три покоління сім’ї Стефанідіс, велика емігрантська сага, яка розгортається в Детройті від часів Сухого закону і Великої депресії до бунту 1967 року і "втечі білих": вмирання і смерть однієї сім’ї накладається тут на загнивання і вмирання одного міста.

Попри те, що переклад відчутно програє оригіналу - минулий час в англійській мові не знає відмінювання дієслів за родами, тому там ефект транссексуальності героя очевидніший, - а історія Калліопи декому з критиків здається дещо штучною і надуманою, історія сім’ї виглядає цілком переконливо і так, пропустити "Середню стать" ніяк не можна.

Археологія статі і гендеру, питання страху і вини, генетика і виховання, крихкість життя і жорна історії – повз такі романи взагалі проходити гріх, а враховуючи нездорові розмови і в нас, і в сусідів про сексуальність і "норму", то й поготів.

"Середня стать" може бути тим лакмусовим папірцем, за допомогою якого читачі можуть виміряти рівень своєї толерантності. Благо, любовні сцени у Євгенідіса прописані фантастично і з неймовірним смаком.

Денніс Ліхейн, "Прийде день" (Иностранка, 2013)

 

З Ліхейном та ж біда, що й з Євгенідісом: ми знаємо чудові стрічки – "Містична ріка" Іствуда, "Прощавай, крихітко, прощавай" Аффлека, "Острів проклятих" Скорсезе, але хто автор екранізованої книги, не так і важить. А це саме Денніс Ліхейн, можливо, найкращий, хто сьогодні пише в жанрі містичного трилера і нуару. А 2010-го, написавши "Прийде день", він замахнувся на щось значно більше.

Бостон, 1918-1919 роки. З фронтів Першої світової повертаються солдати, в місті лютує епідемія іспанки, з дня на день введуть Сухий закон, расова дискримінація набирає просто нечуваних обертів, на повну розгортається профспілковий рух, от-от вибухнуть гнівом незадоволені, а анархісти кинуть перші бомби.

У цьому вариві ми і бачимо наших героїв: Денні Когліна, що, як і батько, мріє стати поліцейським, легендарного бейсболіста Бейба Рута (бо це Бостон – куди ж без "Ред Сокс"?!), безправного негра Лютера Лоуренса (прикметне ім’я, ага?), Едвара Гувера, який скоро створить ФБР, Вудро Вільсона, що намагається відвернути країну від катастрофи.

Апогей – страйк поліцейських, коли вулицю захлисне хаос і насилля, а головним героєм стане натовп. Місцями нерівний, іноді в’язкий, подекуди чорно-білий "Прийде день", без сумніву, важлива книга. Давно вже нам настільки переконливо не розказували про те, в яких декораціях, а радше – корчах і муках, народжувалася сучасна Америка, країна-мрія. Про щось таке співали колись U2 в пісні The Hands That Built America.

Критики поспішили назвати "Прийде день" гідною заявкою на "великий американський роман". Чи воно так – вирішувати кожному для себе. В кожному разі компетенція Ліхейна сумнівів викликати не повинна – і не тільки тому, що він бостонець і знає, про що пише. Вагомішими рекомендаціями зараз може бути те, що письменник брав участь у сценарній розробці двох найкращих кримінальних серіалів десятиліття – "Підпільної імперії" і "Прослушки".

Стівен Кінг, "Країна радості" (АСТ, 2014)

 

Дорослий Девін Джонс згадує свою юність: у 19-ть, утікаючи від нещасливого кохання, він на літні канікули влаштовується працювати в "Країну радості" - дивний парк атракціонів, що відразу ж насторожує і викликає безліч запитань. Тут чомусь діють свої особливі правила, є щось на кшталт своєї мови, власна система цінностей, навіть символіка, люди скритні і небалакучі, а в одному з павільйонів нещодавно знайшли тіло молодої дівчини, чий привид, буцімто, почав являтися в парку.

У спробах героя розібратися з тим, що відбувається, йому допомагатиме хлопчик-інвалід ыз надзвичайними здібностями Майк і його мати Енні, яка також допоможе  Девіну впоратись і з душевною травмою.

Передостанній роман Кінга (останнім був "Доктор Сон") видався компактною, трохи більш ніж 300 сторінок, хвацько вигаданою історією дорослішання, яка прикидається – і то дуже вправно! – містичним детективом. У автора останніми роками взагалі так: усе, з чим він стільки часу асоціювався (жахи, насилля, карколомна містика), тепер виступає лишень зовнішніми шатами, обрамленням, способом оголити щось зовсім інше – щось про людську природу, про людину як таку, про світло, яке, попри все, має місце.

І якщо "11/22/63" був про 1960-ті, то "Країна радості" - про сімдесяті, час, коли весь світ прощався з залишками романтизму і ступав в епоху тотального Цинічного. Недарма саундтреком до книги сам Кінг вважає The Dark Side of the Moon - ця платівка Флойдів у романі згадується найчастіше. Та й узагалі, "Країна" наскрізь просякнута тогочасною музикою, читати її треба під когось із тих років, тоді ефект присутності стане просто таки неймовірним.

Одним словом, Кінг продовжує переможну ходу і всією свою творчістю немов нагадує нам: "Люди добрі, в шістдесят життя тільки-но починається".   

Девід Мітчелл, "Тисяча осеней Якоба де Зута" (Эксмо, 2013)

 

Іще один британець, іще один історичний роман. Після нашумілого "Небесного атласу" увага Мітчеллу гарантована в будь-якому разі, інша справа – наскільки вона заслужена. Останній свій роман письменник написав 2010-го, і от лише нещодавно його переклали російською.

Наприкінці XIII століття молодий голландець Якоб де Зут припливає на Дедзіму - штучний острів, що є голландською колонією в Японії. Країна вже майже два століття перебуває в повній ізоляції від Заходу, християнство під забороною, вивчення японської карається мало не на смерть, Голландська ост-індійська компанія – єдина, хто торгує з країною Довгих П’яти Тисяч Осеней.

Клерк Якоб хоче заробити грошей, аби одружитися вдома з Анною – її батько віддавати доньку за бідняка відмовляється категорично. Він планує повернутися через п’ять років, які врешті перетворяться на неповні двадцять. Якоб закохається в акушерку Оріто, яку віддадуть у монастир і чия доля складеться вкрай трагічно, в силу своєї чесності знехтує шансом на підвищення і буде зраджений співвітчизниками, втратить найкращого друга, допоможе відстояти Дедзіму під час англійського нападу, але головне - постійно буде мучитися проблемою вибору.

Власному стилю автор вірний і тут: густий, щільний текст, з безліччю героїв, відгалужених сюжетних ліній, специфічною інформацією з різних сфер (від медицини до кораблебудування), спліново-осінньою атмосферою і на довершення цього всього – улюбленою Мітчелловою Японією, країною екзотичною і величною в своїй суворості. Якщо Сюсаку Ендо свій роман "Мовчання" на схожу тему витворював як мініатюру, легкими і чіткими мазками, то Мітчелл працює цілком у дусі голландської школи – свіжо, опукло, реалістично.

Відповідальність за непрості вчинки і рішення, вічна любов-ненависть Сходу і Заходу стосовно один до одного, життя, що перетворюється на Трагедію, – в такому романі хепі-енду за визначенням бути не може. Але "Тисячу осеней Якоба де Зута" це лишень зайвий раз прикрашає.

Томас Пінчон, "Вроджена вада" (Эксмо, 2013)

 

Патріарх американського постмодернізму, геній і дивак, головний відлюдник світової літератури. Пінчон настільки не публічна особа, що вряди-годи з’являється інформація про його смерть. Але ні – іноді він все ж обдаровує читачів новою книгою, а це недвозначно свідчить на користь того, що він таки живий.

Уже міцно вкорінилася думка, що тим, хто не зміг продертися через культові пінчонівські V і "Веселку тяжіння", "полегшена" "Вроджена вада" буде винагородою і відпочинком. Не берусь судити, наскільки переклад "з’їв" властиву письменникові герметичність і гіпер-алюзійність, та перед нами міцно скручений детективний трилер. І навіть якщо сюжет тут є другорядним, а головною виступає люба Пінчонові параноїдальна атмосфера нереальної реальності, все одно "Вроджена вада" - захоплююче читання.

Лос-Анджелес кінця 1960-х, задушливий і липкий, справа комуни Менсона, серфери і хіпі, байкери і важкі наркотики, брудний секс і мутуючий рок-н-ролл. Посеред цього – Ларрі "Док" Спортелло, приватний детектив, що не випускає з рота самокрутку з травою, береться допомогти знайомій і опиняється втягнутим у справу викрадення великого будівельного магната.

Далі – класична пінчонівська історія протистояння людини і Системи, де людина – щось дуже химерне, а Система – щось узагалі незрозуміле. Ну і нуарівське обрамлення присутнє: наймані вбивці, поплічники уряду, мафіозі-маргінали, небезпечні красуні.

Про що саме "Вроджена вада", зрештою, не так і важливо: може, про приреченість покоління "дітей квітів", може, про ті обставини, за яких згадувану Систему таки можна на певний час переграти, може, про щось зовсім інше. Не знаю. Головне – відірватися неможливо.

"Вроджена вада" може стати чудовим контрапунктом до "Країни радості" Кінга – погляд із різних перспектив на одну епоху, важливу і дуже особливу. До речі, це саме та книга, яку зараз екранізує режисер "Нафти" і "Майстра" - великий Пол Томас Андерсон.

Джонатан Франзен, "Дальній острів" (АСТ, Corpus, 2014)

 

Єдиний нон-фікшн у цьому списку, але такий, що дух перехоплює. Бо автор – всесвітньовідомий американець, чиї романи "Поправки" і "Свобода" постійно очолюють списки найкращих книг нового тисячоліття. Захар Прілєпін узагалі порівнює письменника з Толстим, і дуже надуманою ця паралель не виглядає. Франзен – стовідсотково першорядна величина, чиї ідеї і погляди на все на світі цікаві самі по собі, навіть якщо і має місце дещиця моралізаторства. Від цього, між іншим, і Толстой не був вільний.

"Дальній острів" - це фактично збірка ґрунтовно переглянутих перед публікацією есеїв і публічних виступів, що їх Франзен писав і робив останні десять років. Тому й тематичний діапазон відповідний: полон нових технологій, голосова пошта і визначник номера як головні технології кінця ХХ століття, Робінзон Крузо як життєвий ідеал, екологічні небезпеки Китаю і Середземного моря, спогади про дитинство і юність.

Великий шмат – про проблеми автобіографічності в прозі, про літературних учителів: читач може довідатися, чому Стендаль і Достоєвський авторові значно дорожчі за Джойса і Вулф, і чому колись запеклий ворог Філіп Рот несподівано став йому близьким другом.

Певно, в кожній літературі є письменник, чию есеїстку читати геть не менш цікаво, ніж його найкращі романи. В Британії таким є Барнс, у Росії – Уліцька і Биков, у нас – Андрухович і Забужко, в Америці – точно Франзен.

Дехто говорить, що у випадку з цим автором починати слід із романів, а вже потім переходити до "приміток на полях". Я б не погодився: шанси, що читач не побоїться взятися за грубезні "Поправки" після ознайомлення з чарівним "Дальнім островом", збільшуються в рази. Правду кажу.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

  • Назви в оригіналах подавати варто, ми так раніше і робили. Але тут суть була в тому, що статус новинок обумовлений саме фактом перекладу. Норфолк, приміром, в Британії вийшов у 2012-му. а переклади українською, звісно ж, ще не виходили. можна сподіватись, що щось таки буде, але оце "звісно ж" - це про химерність українського ринку перекладної літератури й його монструозної інертності.

  • А переклади українською взагалі не виходили?

  • Дякую за огляд, але чому всі книги виключно в російському перекладі? Дайте хоча би назву в оригіналі і посилання на Амазон.

14.11.2018, 15:51
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 14 листопада 2019

    На Банковій запалили свічки: активісти питають, що буде зі справами Майдану

     
    • 14 листопада 2019

    Обвинуваченого у вбивстві журналіста Сергієнка суд повернув під варту. Він чекає на ухвалу

    З поліцією його охороняє десяток небайдужих громадян

     
    • 13 листопада 2019

    Адвокат переконував суд, що Онищенко купив коня на ті €500 тис., які обвинувачення просило арештувати

     
    • 7 листопада 2019

    Загибель свідка у справі Шеремета: близькі вказують на ознаки інсценування

    У свідка могли проходити слідчі дії у справі вбитого журналіста Павла Шеремета

     
Система Orphus