"Надновий заповіт" Ван Дормеля: коли Ісуса замало

В український прокат виходить фільм-подія цьогорічного Каннського фестивалю
3 грудня 201514:18

Беззаперечний факт: новий фільм бельгійського режисера Жако Ван Дормеля страшенно хоче сподобатися. Позиція загалом популярна, але бельгієць якось уже надто "прогинається" під глядача, надто багатьма речами жертвує заради ефектної та достоту модної кінематографічної форми.

Бог існує, і не просто десь, а в сьогоднішньому Брюсселі: він самодур-алкоголік у розтягненій брудній футболці і заношеному халаті, який тиранить мовчазну дружину і заразом десятилітню доньку. Хоча основне його заняття - вигадувати людям усе паскудніші капості (закони підлості, як-от дзвінок телефону в момент занурення у ванну), закрившись у власній кімнаті з неозорою картотекою вздовж стін і комп'ютером-помічником і насолоджуючись своєю неосяжною владою.

В один момент донька не витримує і зважується за підтримки брата (який давно пішов із дому, хоча ми й прекрасно знаємо, що з ним урешті сталося: фігурки Христа в домі є і в мами, і у доньки) на відкритий бунт - втекти, бажаючи максимально насолити батькові та пізнати світ за стінами квартири-в'язниці.

 

Задля першого Ея з батьківського комп'ютера відправляє всім людям смс-ки з датами їхньої смерті, унеможливлюючи покору і страх будь-кого перед Всевишнім. А заради другого вирішує знайти шістьох майже наосліп обраних апостолів - убивця-романтик, звихнутий на сексуальному ґрунті інтелектуал, дівчина з протезом руки, хлопчик, який хоче бути дівчинкою, - і взяти "скриптором" випадкового волоцюгу, який буде занотовувати їхні Євангелія. Для чого? Аби світ, що потопає в несправедливості та жорстокості, став кращим.

На що все це схоже? Наприклад, для західних критиків порівняння "Наднового заповіту" з уже культовим фільмом Жене "Амелі" стало об’єднавчим моментом. І на те є всі підстави: форма оповіді у бельгійця мало не до дрібниць дублює засоби, якими була розказана історія про дивну у своїй щирості і безпосередності французьку дівчину.

Вилизана картинка (максимальна увага саме до глянцевої візуальності), звертання героїв стрічки до гіпотетичних глядачів "напряму", фокус на промовистих і химерних деталях біографії, поєднання комізму і трагічності; навіть акторка, яка грає тут маму (Матір), Йоланда Моро, грала у Жене епізодичну, але важливу роль жінки, яка багато років чекає на листа від свого коханого. Та головне, що свідчить про подібність виражальних засобів тут і там, - це сама атмосфера, меланхолійна і душевна, "нова химерна щирість", якщо хочете. Хоча найвлучніше слово, яке тут напрошується - "ексцентричність", що складається з дивакуватості, іронії та епатажу десь порівну. І байдуже, що цей метод "винайшов" колись якраз Ван Дормель у своєму дебютному "Тото-герої": до еталона його підніс саме Жене, так ми це і запам'ятаємо.

 

Сам Жако Ван Дормель, до речі, в минулому професійний клоун і людина, близька до театру, а в "Надновому заповіті", навіть не надто напружуючись, легко розпізнати присутність великого Чапліна. Особливо, в образах дівчинки і безхатченка-літописця: з одного боку, це відчутний омаж Чаплінському "Малюку", хоча з іншого - фігура булгаківського Левія Матвея, який "неправильно записує", тут прозирає не в меншій мірі.

Видається, що європейське кіно, поступившись свого часу в ексцентричності-видовищності і голлівудському (той же Бартон), і азіатському кінематографу (згадайте Кітано), похапцем намагається залатати діри. Інша річ, що під час таких стрімких рухів стають відчутними численні підводні камені, і якщо ти, наприклад, починаєш із серйозного градусу сюжетної епатажності ("Бог живе в Брюсселі"), то далі, аби здивувати глядача, тобі треба або відмовлятися від неї (а це суперечить задуму режисера), або перевищувати її, стрімко примножуючи. А це майже завжди призводить до несмішної самопародії, адже долати те, що й так є подоланням (мова про ексцентричність як таку), розширенням меж реальності, достоту небезпечно. У Ван Дормеля саме через це і саме таким - завалено-непереконливим - виходить фінал.

Коли перестає бути і сумно, і смішно, і стає просто ніяк: не найкращі емоції як на момент титрів. Бо горила, з якою починає жити героїня Катрін Денев, нещасливо одружена жінка, - це, вочевидь, пік ексцентричності, особливих пояснень їй шукати не треба, свою роль вона відіграє і без дарвінівських контекстів. А от відсутність гравітації і прогулянка по дну моря наприкінці стрічки - це вже дурний жарт, гра зе межею фолу. Хоча маркери ексцентричності, образи й ситуації, створені таким чином і у такому форматі, геть не завжди - а радше майже ніколи не - дорівнюють ідейній глибині. Це ефект поверхні, апеляція до зовнішнього. За цим може щось ховатися, але виражальність у таких випадках настільки домінує, що цим багато хто воліє й обмежитися.

 

Вже з безмірно захваленого "Містера Ніхто", де бушувала відверта ідейна кораблетроща, було зрозуміло, що мислитель з Ван Дормеля такий собі - він значно потужніший зображувач, "кінописець". Кіно як візуальність, як низка розкішних образів, мислення кадрами-планами-фактурами - це в самій глибинній природі кінематографа, і на цій території бельгієць грає гідно. Таку режисерську вдачу тут побіжно підтверджує й один із важливих образів стрічки, власне сама книга-нотатник Наднового заповіту, що її наприкінці демонструють глядачам. Відсутність у ній тексту і наявність чогось абсолютно протилежного точно символізує те, що у фільмі вдалося найкраще - зовнішній бік, деталі, сам план вираження. Образотворчість. Ван Дормель - чистопородний візуаліст і зовсім безталанний "викопувач" нових змістів.

Адже головна думка, яка крутиться довкола тієї обставини, що після "чоловічого"-патріархального-жорстокого божого завіту з людьми має настати час завіту "жіночого"-доброго-милосердного, ні разу не нова. Пропонована Ван Дормелем версія Новітнього жіночого завіту - це ще одна варіація - якщо не дослівне повторення - завіту Нового, втіленого ще Христом. Недарма протягом десятків століть так багато говорять про жіночність фігури Спасителя, а про цінності, ним культивовані, як про атрибути саме жіночого начала. Надновий заповіт насправді обертається дещо грайливою, але майже дослівною реінкарнацією попереднього заповіту, який, щоправда, призабули і яким відверто нехтують, світ так само Содом і Гоморра, але суті це не змінює.

 

Наскільки режисер свідомий (він не мислитель, ні) цього дублювання-калькування, сказати важко: Ван Дормель може щиро вірити, що він розігрує перед нами модель справжнього Третього, оригінального і радикального, завіту-заповіту. І тоді найбільша (і не закладена туди автором) іронія стрічки буде саме в оцьому - в святій і пристрастній наївності, з якою нам сповіщають, що "правильне рішення нарешті знайдено". Хоча краще все це сприймати в той спосіб, що про давній, скріплений божественною кров'ю договір таки забули, а одного Ісуса виявилося замало: нині нікого насиллям і жертовністю не здивуєш і не навернеш, а от абсурдизмом, що висміює сам факт тієї попередньої "домовленості", ще можна спробувати. Сумно і симптоматично: навіть такі великі ідеї - і навіть їхнє буцімто вивертання, витворення "жіночої версії" божественно-людської співпраці - можуть фактично вже не чіпляти глядача за живе, викликаючи лише поблажливу посмішку. І мова тут не про інфляцію "високого" - радше про глядацьке перенасичення. Якому "Надновий заповіт" насправді лише сприяє.

Бо фільм бельгійця - надто калорійний: усього тут забагато, всього через край, і ключові прийоми (операторські, режисерські, оповідні) повторюються з занудною регулярністю, стають прогнозованими, починають втомлювати. Це як із тим біблійним образом "солі землі": розсипана по всіх світах вона робить життя кращим, повноціннішим, але зібрана в одному місці неминуче втрачає унікальність, змучує і нівелює свою цінність. З "Наднового завіту" вийшло щось приторно-пряне, солодкаво-жирне: після такого хочеться "прочиститися" або чимось мінімалістичним, або чимось "жанрово чистим" і без потуг на оригінальність: трилер, комедія, фільм жахів - будь-що. Грати на завищення, на примноження візуально-образної і подекуди ідейної ексцентричності можна і навіть варто; можна навіть перегравати, "грати з захльостом". Але перегравати майже дві години, побивати не надто смішну ексцентричність такою ж екстравагантністю, культивуючи той самий набір технічних і сюжетних ходів - це може бути занадто. Так і виходить. 

 

Є такий жанр - "миле кіно", що його навіть високочолими претензіями не зіпсувати. Особливо, якщо поруч із "ванільною" атмосферою Жана-П'єра Жене туди додати антиутопічної похмурості, підкресливши багатозначність на позір грайливого "меседжу". Адже комедійною тональністю завжди легко прикриватися - мовляв, та ми ж несерйозно це все вам показуємо, насправді це фільм про простих надламаних людей, яким так мало треба для щастя і які, незважаючи ні на що (навіть на підступи і підлості Господа), є добрими й світлими.

Та попри все це і всі сюжетні "фокуси", дива не трапилося. Жако Ван Дормель не вигадав Наднового завіту і новітнього кіно-велосипеда теж не змайстрував: і завіт тут старий (хоч і хороший, важливий), і форма вже давно обкатана. Але матеріал закріпив - глядачам на радість: принаймні Канни були в захваті, щоправда, нічим бельгійця цьогоріч не нагородили.

Дивитися фільм, особливо в кінотеатрі, без сумніву, приємно: розкошування і бенкет для очей, свято візуальності, все таке. Проте повторно переглядати "Надновий заповіт" навряд колись захочеться - от що важливо. Краще вже вкотре "Амелі" чи хоча б "Тото-герой": найкраще нове часто дійсно є міцно призабуте старе. У Ван Дормеля головним чином також про це - свідомий він того чи ні.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

1.09.2017, 09:34
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 18 листопада 2017

    Соціальна Європа Туска. Як ЄС протистоїть правим і мобілізує виборців

     
    • 17 листопада 2017

    Ваше дело Труба: кому и зачем отдали ДБР

    Казалось бы, Матиос может праздновать досрочную победу, но во вторник вечером на стратегическом совете на Банковой выбрали нового директора для ГБР

     
    • 16 листопада 2017

    За «межею»: на що ходити чи не ходити в кіно наступного тижня

     
    • 15 листопада 2017

    Ситник VS Корчак – верхівка айсбергу великої війни

    З хронології виходить, що Ситник завів справу після протоколу, а заява Соломатіної сталась після викиду в інтернет офрекордзу директора НАБУ

     
Система Orphus