Мартін Поллак - австрійський письменник, журналіст та історик, який спеціалізується на східноєвропейській історії. До 1998 року працював редактором журналу Spiegel. Мартін Поллак — позашлюбний син штурмбаннфюрера СС Герхарда Баста, який служив в айнзатцгрупі H у Словакії, а потім керував зондеркомандою "7А" у Варшаві та брав активну участь у депортації й масовому винищенні євреїв. Після війни Герхарда Баста убив провідник із метою пограбування під час спроби перейти австрійсько-італійський кордон, щоб емігрувати до Латинської Америки. Книжка-дослідження про батька "Мрець у бункері" (2004) стала чи не найвідомішою серед написаних паном Поллаком.
Ще одна його відома книга - "Цісар Америки. Велика втеча з Галичини" - розповідає про міграційний рух із Галичини на межі ХІХ-ХХ століть. Тоді від злиднів за океан тікали тисячі заробітчан і переселенців у надії втілити в життя заповітну американську мрію.
Через численні погроми, насилля й голод люди були вимушені покинути рідні домівки й шукати прихистку на далекій американській землі. Автор описує соціальну катастрофу, історію біженців, яка до цього часу залишається актуальною для українців і всієї Європи.
Презентація книги відбудеться 18 жовтня о 16:00 в Національному художньому музеї України (м. Київ, вул. Грушевського, 6).
Редакція висловлює особливу подяку видавництву "Книги-ХХІ", яке люб'язно погодилося надати нам уривок із книги.
Галицькі злидні у цифрах
Як і більшість переселенців, Мендель Бек покидає Галичину у 1888 році, сподіваючись звільнитися від тягаря бідності й відсталості рідного міста – тут він не бачить для себе майбутнього: скільки не гаруй, не вбивайся – нічого не зміниш. В Америці все по-іншому, там перед кожним відкриваються великі можливості, аби тільки зуміти скористатися своїм шансом. Мендель переконаний, що в нього вийде, він чіпляється за своє сподівання, як потопельник за соломину.
Про його фінансову ситуацію в містечку Ліско, на їдиші – Лінськ чи Ліськ, згодом польська назва змінюється на Лесько, – ми знаємо мало. За професією він швець, однак у містечку єврейських шевців не бракує, конкуренція велика. Таких, як Мендель Бек, в Галичині називають полатайками. Коли справи йдуть мляво (а так воно здебільшого і є), він з найнеобхіднішим чоботярським інструментом обходить найближчі села, пропонує полагодити всіляку порвану взувачку, хоча багато селян, аби зекономити, самі собі латали чоботи. Нерідко йому платять скромним селянським харчем – ячною кашею з перепічкою; картопля з кисляком – то вже святковий обід. Мендель не відмовляється і від польської чи русинської іжі, хоч вона й не кошерна.
Час від часу навесні Мендель зустрічає дорогою інших євреїв з великими клунками на плечах. Вони скуповують по селах порване овече хутро – коли сонце починає пригрівати, селянам воно вже не потрібне, натомість дуже треба готівка щоб купити насіння для посіву, збіжжя, картоплю, бо своє вже давно з’їлося. Багатодітні сім’ї бідняків і поденників часто-густо мають лише однин кожух – примітивно зшите овече хутро – й одну пару теплих чобіт на всю сім’ю, так що взимку тільки одна особа може вийти з хати. Багато дітей навіть у віці десяти-дванадцяти років не мають власного взуття, про кожух і мови немає. Вони до пізньої осені бігають надворі босоніж, аж до першого снігу, у довгих сорочках із грубого домотканого полотна. Євреї рихтують зібрані овчини і восени перепродають їх із мінімальним прибутком, іноді навіть попереднім власникам. Бо ж взимку навіть найбідніший селянин не перекрутиться без овечого кожуха – мусить і води в хату принести, і дров у лісі назбирати. Іноді Мендель береться й за ремонт кожухів, бо ж, будучи шевцем, має навики й інструмент, а шкіра – вона й на кожухах шкіра.
Мендель Бек – не найбідніший у Ліско. Тут багато таких, яким виживати набагато тяжче, ніж йому: люди без професії, поденники, носильники, які стовбичать на розі вулиць і намагаються до когось найнятися, "повітряні бідаки", які вранці не знають, чи до вечора роздобудуть щось попоїсти собі і своїм дітям. Їх так називають, бо вони, вочевидь, живуть з самого повітря. Але Мендель дуже цілеспрямований, він точно знає, що, аби покращити своє життя, він конче мусить виїхати з віддаленого містечка. За минулі роки він вдосталь надивився, як у Ліско шевці один за одним закривали свої майстерні, так само в містечках Санок, Кросно і Ясло, шевцям у Галичині більше житки немає. Взуттєві фабрики з Відня, Богемії і Моравії засипають коронну землю дешевим готовим взуттям, з цінами на яке галицькі шевці не можуть конкурувати. Ручна робота коштує дорого, навіть якщо не закладати в ціну свій заробіток. Дешеве фабричне взуття продається і в малих містечках, таких, як Ліско, привозний товар масового попиту нищить місцевий промисел. Мендель Бек і сам стикнувся з таким, коли один селянин з Руденки, якому він роками лагодив чоботи, тицьнув йому під ніс нову пару взуття. Віденські, – сказав той, роздимаючись від гордості. Мендель одразу зауважив, як недбало зроблено ті чоботи – і півзими не виносять, однак він знову втратив клієнта. Та й взагалі атмосфера змінюється, дедалі частіше трапляється таке, що селяни, які раніше були до нього приязними, тепер грюкають дверима перед його носом. Нам від єврея нічого не треба, – лунає з-за дверей, а часом і далебі гірші словечка – кровожер, паразит, жид коростявий.
 |
| Фото з особистого архіву Мартіна Поллака |
Єврейська громада Ліско раніше була заможною, торгівля і ремесло процвітали. Торговці мали зиск від близькості до угорського кордону, особливо прибутковою була торгівля угорським вином, якому в Галичині безкінечно раділи і яке постачали аж до російської Польщі. Євреї – переважно торговці й ремісники, багато з них мали також сільськогосподарські угіддя, сади і поля; в шістдесяті роки ХІХ століття на Галичині було скасовано всі правові обмеження для євреїв, так що вони могли безперешкодно купувати землю й обіймати громадські посади. Відтоді в лісківській міськраді засідають євреї. Про колишнє заможне життя єврейської громади в Ліско свідчить могутня, багато оздоблена синагога середини XVII століття.
Однак часи розквіту міста вже минули. Коли у 1870 році будують першу угорсько-галицьку залізницю від Будапешта до Перемишля, то колію спочатку збираються прокласти прямісінько через містечко. За першим планом вокзал мають спорудити на околиці міста, неподалік від замку графа Едмунда Красіцького. Однак його величність висловлюється категорично проти вокзалу так близько до його помешкання, мовляв, "паровоз свистітиме біля замку і тривожитиме сон". Бургомістр та інші міські посадовці слухняно приєднуються до графського протесту і навіть відправляють до Відня делегацію, аби змінити будівельні плани. В результаті залізницю прокладають неподалік від Ліско. А станцію розміщують на кілька кілометрів далі, що згодом стає фатальним для економічного розвитку містечка ударом, від якого воно так і не оговтається. Торговці опиняються відрізані від транспортного сполучення, і вже незабаром їхні колись ущерть повні крамниці і склади порожніють.
Потім містечко зазнає нових ударів. У 1878 році місто вражає епідемія холери, а у 1886 році трапляється нищівна пожежа, яка спустошує половину міста; будинки в Ліско здебільшого дерев’яні і стоять дуже близько один до одного. Через цю катастрофу багато людей втрачають усе.
Економічна ситуація переважної частини жителів Галичини – надзвичайно погана, по всіх усюдах бідність і нестатки. Вислів "галицькі злидні" стає крилатим у Габсбурзькій монархії. Причини бідності найрізноманітніші. Віденська влада винна у ній так само, як і великі землевласники-аристократи та місцеві бюрократи, чия лиха слава некомпетентних корупціонерів шириться далеко за межі країни. Термін "галицькі відносини" – злий брат-близнюк галицьких злиднів – стає уособленням регресу, відсталості, корумпованості і чиновницького свавілля. Ані держава, ні землевласники не інвестують у розвиток бодай якоїсь промисловості. Віденський уряд розглядає регіон насамперед як постачальника сировини і вигідний ринок збуту для дешевих промислових товарів.
Ціни на життя в Галичині вищі, але зарплати – нижчі, ніж в інших землях імперії. Люди страждають від бідності й безробіття, показник неписьменних – найбільший в Австро-Угорщині. Сільське населення живе в убогих, критих соломою хатах, багато навіть без комина; багатодітні сім’ї туляться в одній-єдиній кімнатці з малими вікнами і низькими стелями (таку легше обігріти), нерідко разом з малою худобою, качками й курми. Якщо взимку народжується теля чи ягня, його забирають у хату, ближче до печі, щоб воно пережило холод. Воду беруть тільки з криниці, миття тіла зазвичай обмежується тим, щоб набрати повен рот води, випорснути її на руки і обтерти обличчя мокрими долонями.
Невимовна антисанітарія, а також недоїдання сільського населення, передовсім у Східній Галичині, на схід від Сяну, де переважно живуть українці, призводять до поширення небезпечних захворювань: туберкульозу, тифу, дифтерії, вітряної віспи, холери та інших заразних хвороб. У 1853, 1855 і 1872–1873 роках коронну землю охоплює страшна епідемія холери. Менші пошесті, які вражають окремі повіти, стаються майже щороку – такі, як епідемія 1878 року, яка прокотилася Ліско та сусідніми місцевостями і забрала чимало життів.
 |
Медичне лікування в селах обмежується домашніми засобами й порадами знахарок і мольфарів, які заговорюють хвороби та поламані кінцівки і виганяють злих духів. У п’ять років Мендель Бек захворів на кір. Його очі спочатку почервоніли, потім набрякли і почали закисати від густого липкого гною; в селі казали, що від кору можна осліпнути. З розпачу мати не знала іншої ради, окрім як безперестанку вилизувати синові слабі очі, як це роблять тварини зі своїми малятами; на лікаря й ліки грошей не було. А коли Менделя, який заледве одужав від кору, обсіла короста, йому поголили голову і натирали голову гасом, від якого немилосердно пекло шкіру і жахливо смерділо.
"Parch! Короста!" Або ж "˙Zydowski parch! Жидівська короста!" – дорогою до школи кричали польські діти Менделю у спину. Образливих словечок для євреїв тут не бракує.
Природні катаклізми, посухи, гради й повені призводять до неврожаїв, а ті – до голоду: за найскромнішими оцінками, в Галичині від голоду за рік помирає щонайменше 50 тисяч осіб. "1847, 1849, 1855, 1865, 1876, 1889 роки були голодними або для всієї Галичини, або для окремих, часто дуже великих частин коронної землі", – пише в одній статті про еміграцію галицьких селян український публіцист та письменник Іван Франко, якого галицька влада переслідує й не раз заарештовує як радикального соціаліста й революціонера.
Опріч того, церкви, як греко-католицька, так і уніатська, вимагають від селян дотримуватися численних свят, під час яких не можна не тільки працювати, але й їсти, тому що багато з них припадають на час посту. За звітом лемберзької облікової служби, складеним у сімдесятих роках ХІХ століття, на рік у 34 повітах Галичини припадало від 100 до 120, у 22 – від 120 до 150 і в 16 – аж від 150 до 200 неробочих днів, більшість із яких були пісними.
Зважаючи на крихітні садиби й вузькі нивки, схожі на пасок для штанів, на яких заледве можна розвернути плуг, українським селянам зовсім неважко дотримуватися строгих постів, накладених попами: сорок днів перед Великоднем, сорок – перед Різдвом, чотирнадцять – перед Петром і Павлом, ще чотирнадцять – перед Успінням Пресвятої Богородиці, а крім того, ще кожну середу й п’ятницю протягом року; а як хочеш особливо прислужитися Богу, то ще й щопонеділка.
Так виникає особлива ситуація, про яку польський промисловець і публіцист Станіслав Щепановський пише у своїй відомій праці про галицькі злидні: галичанин працює за півлюдини, а їсть – за четвертинку. Бідні землероби, ще бідніші наймити і безземельні поденники втрапили у чортове коло, з якого, вочевидь, немає виходу.
Галичанин працює мало, бо замало їсть, харчується убого, тому що замало працює, і помирає зарано, тому що убого харчується, – описує Щепановський це коло. Середня тривалість життя в бідній родині за Габсбургів для чоловіків становить 27 років, для жінок ненабагато більше, натомість у Богемії – дотягує десь до 33 років, в Англії – до 40.
Селяни харчуються майже виключно плодами своєї праці, зупою та кашею, кислою затіркою, ячкою, кінськими бобами, капустою, житнім хлібом, проте часто-густо мають хіба вівсяні чи ячмінні перепічки, бо жито й пшеницю довелося продати; картоплею, влітку – ще якась ложка молока. Взимку молока немає, бо голодні корови не годні доїтися. Їжа дуже одноманітна, часто щодня, зранку й увечері, на обід і вечерю, галичани їдять одне й те саме: молочну зупу або кашу. Сніданок відрізняється від обіду й вечері лише тим, що його їдять вранці. М’ясо з’являється на столі украй рідко, якщо раптом дорізають корову, або ж на великі свята, коли колють свиню. Однак і тоді сало несуть на базар, аби було чим сплатити податки. Яйця, масло й сир – традиційна власність господині (бджоли й мед назворот – належать господарю) – також тримають на продаж, щоб за них придбати найнеобхідніше: сіль, цукор, одіж, пару черевиків, голки для шиття. Дітям дають їсти менше, ніж дорослим, бо вони менше працюють – за цим суворо слідкують. Восени збирають і сушать лісові ягоди і гриби, аби взимку урізноманітнити їжу. Це за умови, що власник лісових угідь – часто він володіє й землею, – дозволяє ходити в ліс. Часто через це між земелевласниками і селянами виникають запеклі сварки: сторожі, найняті господарем лісу, поводяться з селянами неймовірно жорстоко; трапляється, що за найменше порушення людей збивають до крові й примушують роздягатися догола. Одяг правопорушників єгері забирають і лишають селян голими посеред лісу, навіть взимку, на снігу й морозі, так що ті, принижені й обмерзлі, мусять вичікувати, поки настане ніч, аби під покровом темряви вернутися додому. Селяни ж також не забувають образ: збираються разом і дубасять жорстоких єгерів, а буває й підпалюють їхні хати.
Великою проблемою з часів кріпацтва залишається, здавалося б, невитравне пияцтво. Іван Франко підрахував, що у 1850-х роках на Галичині в загальному було близько 23 000 шинків, у яких переважно продавали міцну домашню самогонку, тобто один шинок на 230 людей. У деяких місцевостях ситуація ще більш приголомшлива: як пише газета, в повітовому містечку Жовків, неподалік від Лемберґа, на одну корчму припадає по двадцять дорослих душ. У Східній Галичині шинками заправляють самі євреї, які орендують наділи у великих землевласників, що іще більше розпалює антисемітизм – єврейські корчми називають гнійними ранами, які отруюють здорове тіло народу. На заході коронної землі, як і в словацьких регіонах Верхньої Угорщини, шинки тримають також і місцеві селяни.
Кримінальні зведення у місцевій пресі яскраво ілюструють усю біду простого люду. Приміром, Gazeta Samborska пише: такий собі Міхал Янешевський з Волі-Баранецької відсидів під арештом шість годин за крадіжку двох булочок вартістю шість крейцерів, а Матей Бегерич з Угерців втрапив під арешт на чотири години за те, що поцупив якийсь пучок редьки невизначеної вартості; через кілька днів цього злодюжку знов упіймали на базарі, коли він накрав цибулі на дванадцять крейцерів, за що знову отримав чимало годин арешту. Зеліґ Ляйб Купферман із Самбора мусив віддати двадцять крейцерів штрафу за те, що сховав хлібину, призначену на продаж, собі під прилавок. Катажина Ленек із Кульчиців відсиділа 24 години арешту за те, що вкрала в Рухелі Баумволльшпіннер хустину за 23 крейцери. Найчастіше арештом чи грошовими штрафами карають за пияцтво і викликану ним неналежну поведінку чи опір правоохоронцям під час затримання.
Зважаючи на повсюдне недоїдання, злиденні умови життя та інші негативні фактори, істотний приріст населення в Галичині сприймається як диво. Народжуваність тут вища, ніж майже у всіх регіонах Європи. "Населення, яке так мало заробляє, бідне і харчується так убого, всупереч усьому народжує більше дітей, ніж в інших країнах", – стримано констатує Щепановський.
З 1850 до 1900 року природний приріст населення становить шістдесят відсотків, загальна кількість населення зростає від 4,4 до 7,3 мільйонів. Це призводить до стрімкого зубожіння сільського населення. І так малі земельні наділи подрібнюються дедалі більше, так, що їхні власники вже не можуть прожити з плодів своєї праці, не кажучи вже про повноцінний збут своєї продукції.
У 1892 році середня величина землеробського господарства становить п’ять морґів, у 1896 – лише трішки більше чотирьох; два морґи – це приблизно один гектар. Бракує промисловості, що могла б залучити надмір робочої сили, яка щороку зростає, надзвичайно високі податки і побори викликають невпинну заборгованість малих, безнадійно застарілих землеробських господарств – усе це виповнює похмуру картину.
Селянам неймовірно бракує землі, і це спонукає їх до трудової міграції. Багато хто користуються можливістю на якийсь час поїхати з дому, залишити господарку на дружину, щоб заробити трохи грошей у чужих краях: поденником в інших землях Габсбурзької монархії, а чи по той бік кордону, у німців, у Данії, Росії або Румунії. Або ж шукати заробітку в Америці. Щоб вижити, селянам потрібно більше місця й землі, ширші поля. Звісно, виїзд на короткий час пов’язаний з численними ризиками. А що як надії на добре оплачувану роботу в Америці розіб’ються на друзки? Обіцянки агентів розвіються, як дим? Чи, не дай Боже, заробітчани на чужині захворіють або покалічаться на роботі? Селян страшить небезпека і невідомість. Однак якщо хтось перший із села зважується на еміграцію, інші незабаром вирушають слідом.
Це давнє правило еміграції – push and pull, штовхай і мани: нужда і бідність виштовхують людей із сіл, а чутки про добре оплачувану роботу і привабливий приклад родичів та сусідів манять в Америку.
Становище євреїв у Галичині ні на йоту не краще за життя їхніх земляків-християн, навіть навпаки. Галичина – це здебільшого аграрний регіон, проте історично склалося так, що євреї майже не працюють у сільському господарстві, хіба як орендарі більших сільськогосподарських угідь, торговці чи шинкарі, тобто як традиційні посередники. Більшість євреїв обирає одну з кількох професій: здебільшого вони – ремісники, торговці чи кармарі, багато хто не може дозволити собі товару не більше, ніж стає на одну полицю чи ручний візок; хоча серед євреїв зустрічаються ще й робітники та перевізники. Конкуренція в торгівлі – величезна. На одне село з десятьма-двадцятьма дворами часом припадає шість, а то й сім єврейських торговців і три шинкарі. До них додаються ще й так звані євреї-ходуни – піші торговці, які ходять селами з товаром, десь купують продукти і деінде їх перепродають, переважно дріб’язок: пара яєць, кілька фунтів масла, дві-три курки, ґешефт аби на прожиток, та й то лише у випадку, якщо ходунові пощастить, здебільшого йому навіть на їжу не стає.
Нужда та й годі, однак ходуни плентаються від села до села, разом із товаром розносячи новини, серед них і звістку про Америку, землю безмірної свободи, де золоті гори та молочні й медові ріки.
За показниками приросту населення євреї суттєво обганяють решту етнічних груп на Галичині. Десь у 1850 році в Галичині проживають приблизно 330 000 євреїв, у 1900 – вже 810 000. На противагу багатьом полякам та українцям, більшість євреїв володіють невеличким кавалком землі, на якому вирощують для себе якусь картоплину, квасольку чи буряки.
Ситуацію погіршують дедалі більша ворожість до євреїв і зростання конкуренції з боку "християнських" крамарів, торгових товариств, а також авансових та кредитних кас, які намагаються заробити собі капітали на глибоко закоріненій недовірі й неприязні до євреїв. Християнські крамарі намагаються повитісняти євреїв із сіл. Народницькі та читацькі організації – важливі рушії польського та українського національних рухів у сільських регіонах – також відіграють у цьому важливу роль; у своїх виступах вони метають громи і блискавиці проти євреїв, "паразитів та експлуататорів" селян. Ця зміна атмосфери добре відчувається в оголошеннях місцевих газет.
"Сільська управа Красічина здає в оренду садиби і шинки виключно християнам. Зацікавленим звертатися в центральну канцелярію князів Сапєгів у Красічині".
"Шукаємо християнського орендаря для селянської садиби в 660 морґів доброї землі в Городенківському повіті".
Не давайте своє майно євреям в оренду! Не купуйте у євреїв! Купуйте тільки у християн! Єврей – наше велике горе! Це зачіпає й бідолашного полатайка Менделя Бека, який навіть не наважується мріяти про оренду якоїсь садиби або шинка в князя Сапєги з Красічина. Щоденне цькування у газетах і з боку церкви, залякування, образи й кривдження роблять злиденне життя євреїв ще нестерпнішим.
Тож і не дивно, що багато з них шукають кращої долі в Америці. Їхня частка серед емігрантів дуже висока: у 1880-ті роки шістдесят відсотків усіх емігрантів з Галичини – євреї, і це при тому, що вони становлять лише десять відсотків усього населення. Мендель Бек – лише один із багатьох, у Нью-Йорку є цілі квартали, де живуть виключно переселенці з Галичини, з Ліско, Стрия, Дрогобича, Коломиї, Городенки, а також із Красічина – села неподалік від Перемишля. Навіть у 1890-х роках євреї становлять близько сорока відсотків емігрантів з Галичини.
Між 1881 та 1910 роками більш ніж чверть євреїв із Галичини подалися в Сполучені Штати Америки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Уривок з нового роману Юрія Винничука "Аптекар"
Уривок із книги "Джеремі Кларксон та світ довкола"
Уривок із нової книги Івана Семесюка "Еволюція або смерть! Пригоди павіана Томаса"
