#MUSTREAD: Уривок із книги Каті Петровської "Мабуть Естер"

В основі сюжету цього роману – тема Голокосту, що відбувся на українських землях, у Бабиному Яру
25 серпня 201513:00

Письменниця українського походження Катя Петровська в липні отримала італійську літературну нагороду Strega Europeo 2015 за роман "Можливо Естер", а вже у вересні вона буде його презентувати в Україні на "Форумі видавців".

В основі сюжету цього роману – тема Голокосту, що відбувся на українських землях, у Бабиному Яру.

Ця книга стала популярною у багатьох країнах і вже перекладена на 18 мов, а українською у перекладі Юрка Прохаська вона вийде у видавництві "Книги –ХХІ".

У 2013 році за роман "Можливо Естер" Петровська отримала престижну Премію Інгеборг Бахман. За цю книгу вона також була нагороджена премією Ернста Толлера.

Катя Петровська, письменниця та журналістка, народилась у Києві 1970 року. Після аварії на ЧАЕС її родина емігрувала. З 1999 року вона мешкає у Німеччині.

Навчалася в Тартуському університеті, де вивчала літературознавство, згодом отримала стипендію на навчання у Стенфордському та Колумбійському університетах.

INSIDER вперше публікує фрагмент із книги "Мабуть Естер", що побачить світ у вересні.

Редакція висловлює особливу подяку видавництву ""Книги –ХХІ", яке люб'язно погодилося надати нам уривок із ще не опублікованої книги.

Катя Петровська. Фото: dw.de

 Мабуть Естер

Дай тобі Боже знати стільки, скільки я не знаю, – постійно казала бабуся. Вона повторювала це речення ледь ображено, але гордо. Її внук Марик, мій батько Мирон, був надзвичайно начитаною дитиною. У свої дев’ять він уже проковтнув сотні книжок і ставив дорослим дуже, як йому здавалося, прості, елементарні питання. Бабуся здебільшого не знала відповіді. Не знала вона і Сократового вислову "я знаю, що нічого не знаю". Можливо, цим своїм реченням вона хотіла розрадити себе, або поставити на місце сиромудрого внучка, бо бабуся наполягала на своєму девізі, що звучав, як античний афоризм: "Дай тобі Боже знати стільки, скільки я не знаю". Крім цього вислову, по бабусі залишилися ще дві речі: одна фотографія та одна історія.

Коли родина у серпні 1941 втікала з Києва від німецької армії, а мого діда Семена забрали на фронт, бабуся залишилася сама в квартирі на Енґельса, вулиці, що стрімко спадала вниз до розкішного Хрещатика.

Бабусю з собою не взяли. Вона вже ледве рухалася, і за ціле літо їй так і не вдалося зійти сходами на вулицю. Забрати її з собою – про це годі було й думати, вона просто не витримала б дороги.

Евакуація нагадувала виїзд на дачу, і бабусю, мабуть, залишали з думкою, що вони побачаться, коли мине літо. Липень приніс зміни, і всі люди на вулиці несли валізи і клунки, як завжди влітку, й тільки їх поспіх та надмірна кількість виказували: те, що відбувається, не має, попри відповідну пору року й звичні пожитки, нічогісінько спільного з виїздом на дачу.

– Здається, її звали Естер, сказав батько. Так, мабуть, Естер. У мене було дві бабусі, й одна з них називалася Естер, мабуть.

– Як то, мабуть? – обурено запитала я, – ти що, не знаєш, як звали твою бабусю?

Я ніколи не називав її на ім’я, відповів батько, я казав "бабуся", а мої батьки казали "мама".

Мабуть Естер залишилася в Києві. Вона з трудом пересувалася раптово спорожнілою квартирою, їсти приносили сусіди. Ми думали, додав батько, що скоро повернемося, але повернулися щойно за сім років.

Спочатку в місті нічого істотно не змінилося. Просто прийшли німці. Коли й до бабусі дійшла вимога: Всім Жидам міста Києва точно у призначений час і т. д., вона негайно почала збиратися. Сусіди намагались її відмовити. Не йдіть! Ви ж не ходите!

Контроль не знав прогалин. Двірники прочісували адреси, списки мешканців. Аби прийшли по-російськи Всі, а по-німецьки Всі Без Винятку, обшукували школи, лікарні, сиротинці й старечі будинки. Їх прихід контролювали німецькі й українські патрулі. Та в будинку №11 по вул. Енґельса двірник був готовий не заявити на цю стару, заплющити на неї очі, ні, зовсім не для того, аби порятувати її від смерті, ні, про смерть взагалі ніхто не думав, чи краще сказати, ніхто не додумував аж до смерті, те, що мало статися, не додумували до самого кінця, просто шкутильгали навздогін подіям. Ну самі подумайте: навіщо старій вибиратись в дорогу, хай би вона вела в Землю Обітованну, якщо стара не ходить? Не ходіть, казали сусіди. Мабуть Естер затялася.

Центр міста горів уже багато днів. Вибухи, що вганяли місто в жах, не припинялися. Будинки злітали на повітря з якоюсь фатальною реґулярністю. Спершу переповнена будівля окупаційної адміністрації, потім кіно під час сеансу, солдатський клуб і склад боєприпасів. Цьому не було кінця. Будинки, відступаючи, замінувала Червона Армія, а тепер їх підривали за допомогою радіопередавачів. Лише кілька днів – і Хрещатик лежав у руїнах. В цілому центрі палав вогонь. Німці, що спочатку майже мирно оселилися в місті, спершу розгубилися, потім впали у паніку, а потім у шал із-за цього, тоді ще невідомого, способу партизанської війни. Здавалося, вимога до Всіх Без Винятку стала логічним наслідком, акцією відплати гаданим винуватцям, так ніби вони від самого початку не були винуватцями, давно вже приреченими, так ніби цю вимогу висунено спонтанно, так ніби все не мало бути здійснено у вже заздалегідь встановленій послідовності. Та про це, як і про те, що діялося в місті, за нецілих півкілометра від її будинку, Мабуть Естер, вочевидь, нічого не знала.

Навіть хлібний навпроти, на розі Енґельса і Меринґівської, як повідомляли сусіди, весь час працював. Лише три сходинки вниз. Не чула вибухів? Не відчувала запаху пожежі? Не бачила вогню?

Як Всі, то Всі, сказала вона собі, так ніби то була справа честі. І пішла вниз. Все інше стояло непорушне. Як саме вона зійшла, історія замовчує. Хоча, ні. Напевно, їй допомогли сусіди, бо ж як іще?

На розі внизу вигиналися вулиці, заокруглювалися вдалині, й було відчутно, що Земля таки крутиться. Потім вона опинилася на вулиці сама.

Крім патруля, в цю мить нікого не було видно. Може, Всі уже пішли. Двоє полово-білявих, струнких, мало не елеґантних чоловіків неквапно і з усвідомленням обов’язку походжали на перехресті. Було ясно і порожньо, наче уві сні. Рушивши до них, Мабуть Естер побачила, що то німецький патруль.

Скільки українських поліцаїв було на вулицях Києва у перші дні операції, аби простежити, щоби прийшли Усі, не рахував ніхто. Багато було українців, але, мабуть, чи навіть напевно, бабуся підійшла радше до німців, ніж до українців, яким не довіряла. Чи був у неї вибір?

Вона йшла до них, але як довго тривало оте йшла? Тут вже хай кожен міряє своїм власним диханням.

Її йшла розгорталось, мов епічна подія, не тільки тому, що Мабуть Естер рухалася, немов черепаха з апорії Зенона, крок за кроком – повільно, але впевнено – вона рухалася так повільно, що її ніхто не зміг би наздогнати, і чим повільніше вона йшла, тим неможливіше було її наздогнати, затримати, повернути назад, не кажучи вже перегнати. Навіть прудконогий Ахілл не здужав би.

Вона зійшла кілька метрів униз по Енґельса – вулицею, що колись називалася Лютеранська, і тепер знову так називається – саме так, на честь Мартина Лютера, вулицею, де росли найпрекрасніші дерева, де від дев’ятнадцятого століття селилися німецькі підприємці й збудували там дві німецькі кірхи, одну на самій горі, а другу на розі Банкової. Одна з них стояла просто перед моєю першою школою. Сорок років по бабусиній смерті я щодня проходила повз цю кірху.

Спочатку вона називалась Лютеранська, потім Енґельса – вулиця Енґельса чи вулиця ангелів, якщо дослівно німецькою. Всі, хто не знав, у якому царстві ця вулиця лежить, могли б подумати, що вона й справді присвячена ангелам. Це відповідало б цій вулиці, такій неможливо стрімкій, такій спадистій, що окрилювала будь-кого, хто йшов нею вниз. Я була радянською дитиною, знала Фрідриха Енґельса й заземляла свій крок.

Можливо, у сповільненому кроці Мабуть Естер відбилося мовне непорозуміння. Для старших київських євреїв їдиш і далі був рідною мовою, байдуже чи були вони релігійні й шанували традицію, чи кидались услід за дітьми навпростець у світле радянське майбутнє. Багато старших євреїв пишалися своєю німецькою, і коли прийшли німці, вони, мабуть, думали, попри все, що вже розповідалося, що носилося в повітрі й уже не могло бути просто брехнею, що вони, саме вони, найближчі родичі окупаційних військ, наділені особливим правом тих, для кого слово – усе. Чуткам і повідомленням, які проникали з Польщі, а великою мірою вже й з окупованої України, просто не вірили. Та й як було повірити в таке?

Старі добре пам’ятали 1918 рік, коли після воєнного лихоліття і постійної круговерті влади до міста увійшли німці й запевнили сякий-такий порядок. Отож і тепер здавалося, що разом з німцями прийде порядок. Ці докладні розпорядження російською: Всім жидам Києва та околиць зібратися в понеділок, 29 вересня 1941 року, до 8 години, на розі вулиць Мельника і Доктерівської (біля кладовищ). Зі собою слід взяти документи, гроші та цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо. Виразно, чітко й зрозуміло. Всі, 8 година і докладна адреса. І їх не занепокоїли ані кладовища, ні зневажливе слово "жид" на російських оголошеннях. Можливо, це просто легкий відтінок польської чи західноукраїнської мови, в яких нема іншого слова, крім "жид", що російською звучить так образливо. Було там ще щось і про розстріл. В разі непокори – розстріл. За крадіжку речей – розстріл. Тобто тільки коли не дотримуватись правил.

Поки бабуся ішла, могли би точитися битви, міг би усі кораблі перелічити Гомер.

Одна з перших історій, які мені читала мама, а потім, хтозна чому, ще кілька разів переповідала, так ніби в цих повторах чаїлась якась повчальна сила, була історія про Ахілла та його п’яту. Коли мати купала його в ріці безсмертя, тримаючи за п’яту, казала моя мама вкрадливим голосом, так ніби на цьому історія закінчувалася, вона тримала його за п’яту, казала мама, не пам’ятаю вже, за ліву чи праву – але, мабуть, мама ніколи про це навіть не згадувала, і це я запитую себе, чи то була ліва п’ята, чи права, хоча це взагалі не має значення.

Ріка була холодна, немовля не кричало, то було в царстві тіней, і всі скидались на тіні, й навіть це дебеле немовля виглядало, ніби вирізане з паперу. Вона купала його в ріці, розповідала мені мама, щоб він став безсмертним, а про п’яту забула. Пригадую, який страх поймав мене на цьому місці щоразу, такий, що душа втікала в п’яти, як кажуть російською, коли когось поймає страх, може, душі безпечніше сховатися в п’ятах і пересидіти там, поки не мине небезпека. В цю мить я вже не могла поворухнутися, ледь переводила подих, я знала, що п’ята, яку тримала Ахіллова мати – це щось невідворотне, щось фатальне. Я думала про Кощія Безсмертного, який насправді був смертний, але його смерть сиділа на вістрі голки, а голка в яйці, а яйце в качці, а качка жила на дубі, а дуб ріс на острові, й ніхто не знав, де той острів. А тут – гола п’ята!

Я бачила мамину тінь на стіні, вона виглядала, як постать на теракотовій амфорі, я думала про матір Ахілла, про чорний Стикс і сутінкове царство тіней, а тоді про нашу широченну ріку, яку я щодня переїздила дорогою до школи, про наше царство тіней, і знов про маму, яка розповідала історію про прудконогого Ахілла так неймовірно довго, епічно і з відступами, вона розповідала про Трою, про дружбу з Патроклом і про гнів. Вона кілька разів випалила це слово, "гнів", і гнівно розказувала далі, як Ахілл загинув через дружбу з Патроклом, влучений стрілою просто в п’яту, яку випустив Парис, а скерував Аполлон. Я не розуміла, чому Аполлон, покровитель і охоронець муз, скерував цю стрілу в місце, де в ту мить перебувала й моя перелякана душа.

Отак історія про Ахілла стала моєю власною голизною, моїм слабким місцем, бо мама купала мене в цій історії, в ріці безсмертя, так ніби я могла дістати захист безсмертних, але п’яту мою забула, мою п’яту, де, гнана страхом і передчуттям біди, скрутилася моя душа, і я зрозуміла, що в кожного мусить бути своя голизна, п’ята, душа, смеpть – єдиний доказ безсмертя, по суті.

По суті, все вирішували транспортні засоби. Хто міг, утікав з Києва. Коли Семен кричав, щоб сім’я за десять хвилин була внизу, де чекала вантажівка, кадка з фікусом yже стояла в кузові. Сусід, спантеличений метушнею, поставив її туди, готову до евакуації. В кузові вже були дві родини, мішки, валізи, клунки і власне фікус у кадці, цей символ дому й вогнища. Місця для ще однієї родини вже не було. Одним ривком Семен зняв фікус і розсунув валізи, звільняючи місце для своєї жінки і двох синів. Фікус так і залишився стояти на тротуарі спадистої Лютеранської.

Бачу листя цього фікуса, яке, в 1941 році, киває в такт подіям світу. Цьому фікусу я завдячую своїм життям.

Читаю, що батько написав про свою евакуацію. Все сходиться, от тільки фікуса нема, про якого він мені раніше розповідав. Все непорушне й на своїх місцях: приголомшений короткозорий хлопчик – мій майбутній тато – його рішучий батько в новому війсковому однострої, вантажівка, сусіди, валізи, клунки, метушня, поспіх. Все на місці. Бракує тільки фікуса в кадці. Помітивши цю пропажу, втрачаю ґрунт під ногами. Пропали важіль і точка опертя моєї історії.

При цьому я виразно бачу фікус перед собою, самотній і покинутий перед рідним домом мого батька. Його листя тремтить у такт маршу вермахту. Коли чую цей тупіт, під який можна було б насвистувати Шостаковича, усвідомлюю, що батько вижив тільки тому, що з кузова забрали фікус. Було б абсурдом, якби замість хлопчика евакуювали фікус. Хоча за логікою тодішніх подій і це могло бути нормальним. Уже саме припущення, що цей хлопчик внаслідок випадкового, хай навіть фіктивного збігу обставин – тільки уявіть собі – мусив би залишитися в Києві, відбирає в мене можливість моєї історії, ставить під сумнів моє існування. Втрачаєш одну-єдину карту – і вже не можеш грати далі.

Одноплемінники цього хлопчика, ті, які залишилися в Києві, хоча "одноплемінники" поняття нейтральне, скажімо краще євреї, так простіше, простіше в тому сенсі, що зрозуміліше, так ніби це можна краще зрозуміти, але, на жаль, або ж фатальним чином і справді зрозуміліше, пост фактум, звісно, щойно пост фактум, коли відомо, що сталося потім, однак по-справжньому виправдати те, що сталося, цим все одно неможливо, отож, тих, що залишилися, зігнали в Бабин Яр чи, як завжди пише моя мама, в БЯ, так ніби всі знають, що таке БЯ, або вона справді, я маю на увазі таки справді, не може назвати це місце повним іменем. І там розстріляли. Але це ви, звісно, знаєте. Звідси, де я тепер, до Києва так само, як до Парижа.

Тепер я знаю, навіщо мені той фікус.

– Тату, ти забув фікус.

– Який ще фікус? Не пам’ятаю ніякого фікуса. Валізи, клунки, мішки, ящики. Але фікус?

– Тату, але ж ти сам розповідав мені про фікус, який зняли з вантажівки.

– Який ще фікус? Не пригадую. Може, забув.

Я зафіксувалася на тому фікусі. Зафікусувалася. Я не розуміла, як таке можна забути. Не розуміла, що мусить статися з людиною, аби таке забути.

Цей фікус здається мені головним героєм. Так, якщо не світової, то принаймні моєї родинної історії. В моїй версії цей фікус врятував життя батькові. Та якщо вже навіть батько його не пригадує, то, можливо, його і справді не було. Коли він розповідав мені про евакуацію, моя уява, можливо, додала відсутні деталі в прогалини вуличного простору.

То був він, цей фікус, чи це фікція? Чи фікція породжена фікусом – чи навпаки? Мабуть, я ніколи не з’ясую, чи фікус, який вpятував мого батька, взагалі колись існував.

Дзвоню батькові, і він мене розраджує.

– Навіть якщо його й не існувало, такі похибки промовляють іноді більше, ніж ретельна фіксація подій. Іноді саме дрібка поезії робить спогад правдивим.

Так мій фіктивний фікус був реабілітований як літературний прийом.

Не минуло й тижня, як батько сказав мені: знаєш, здається, я пригадую той фікус. Мабуть. Чи він у мене вже від тебе?

Якби дідусь не зняв той сумнівний фікус з кузова, цей дев’ятирічний хлопчик, що пізніше став моїм батьком, не дістав би місця в ковчезі вантажівки, не потрапив би до списку тих, хто вижив, і мене б не існувало. Та оскільки фікуса не було, а ми є, це означає, що він таки був, чи, принаймні, мусив бути, бо якби його не було, не було б і нас, ми б не змогли врятуватися, кажу "ми", а маю на увазі батька, бо якби мій батько не був порятований, як би він міг пригадати фікус і як перед тим міг би його забути? Тобто виявилось, чи могло б виявитися, що ми завдячуємо життя фікції.

Херр оффіцеер, звернулась бабуся з тим неповторним придихом, переконана, що говорить німецькою, будьте такі файні, скажіть мені, що я маю робити? Я бачила оголошення, і в них інструкції для євреїв, але я не дуже можу добре ходити, не можу ходити так швидко.

Її застрелили на місці, з недбалою рутиною, не перериваючи розмови, навіть не повернувшись до неї як слід, цілком принагідно. Або ні, ні. Можливо, вона запитала: будьте такі люб’язні, скажіть, будь ласка, як пройти до Бабиного Яру? І це справді могло бути докучливо. Кому подобається відповідати на дурні питання?

Я спостерігаю за цією сценою, як Бог, з вікна будинку навпроти. Мабуть, саме так і пишуть романи. Або казки. Я сиджу зверху, мені все видно! Часом я збираюся з духом і підходжу ближче, і стаю за спиною в офіцера, підслуховуючи їх розмову. Чому вони стоять до мене спиною? Намагаюсь обійти, але бачу незмінно лише їхні спини. Як не силкуюся побачити обличчя, бабусине і того офіцера, як не витягуюсь, аби подивитися в них, напружую всі м’язи пам’яті, фантазії та інтуїції – не вдається. Не бачу облич, не розумію, а підручники історії мовчать.

Звідки я знаю цю історію в подробицях? Де її підслухала? Хто нашіптує нам історії, в яких немає свідків, і нащо? Чи важливо, що ця стара жінка – бабуся мого батька? А що, коли вона ніколи не була його улюбленою бабусею?

Цій історії справді знайшлися свідки. 1948 року родина мого батька повернулася до Києва, через сім років після тієї дачоподібної евакуації, після перебування в Ростові, Ашгабаді й кількох років у Барнаулі, Алтайський край. Будинок на вулиці Енґельса був зруйнований, як і ціла дільниця. Від дому залишилась тільки коробка, скелет. На балконі п‘ятого поверху стояло ліжко, але до нього неможливо було добратися. Нутрощі будинку геть щезли, сходи теж. На німецькій аерофотозйомці видно це ліжко, на якому мій дев’ятирічний батько ще засмагав у перше воєнне літо.

Коли Мабуть Естер самотньо йшла проти часу, в нашій історії було багато невидимих свідків: перехожі, продавчині з хлібного трьома східцями нижче й сусіди за фіранками цієї густо заселеної вулиці, ніде не згадана, безлика маса для великих процесій втікачів. Вони – останні оповідачі. Куди вони всі переїхали?

Дідусь Семен довго шукав когось, хто би щось знав про бабусю. Розповів йому все двірник уже неіснуючого будинку. Мені здається, того 29 вересня 1941 року біля вікна хтось стояв. Мабуть.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Уривок з нового роману Юрія Винничука "Аптекар"

Уривок із книги "Джеремі Кларксон та світ довкола"

Уривок із нової книги Івана Семесюка "Еволюція або смерть! Пригоди павіана Томаса"

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

17.11.2018, 01:45
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus