Моя маленька незалежність: 24 знакові українські романи

24 роки - серйозний термін, майже чверть століття. Вважати його репрезентативним в будь-якій сфері життя країни - більш, ніж доречно. Двічі по дванадцять, два повних календарних цикли - якщо хочете, можна дивитися на це і так.

Під таку дату ІNSIDER на свій страх і ризик вирішив назвати важливі українські романи, які побачили світ протягом цих років, - і вибрав рівно двадцять чотири тексти, для гармонійності і балансу.

Романи, що про них мова піде далі, саме знакові: такі, що непомильно маркують цей період, були (і залишаються) предметами дискусій (і сварок) і з фактів суто літературних перетворилися на явища загальнокультурні чи й навіть - суспільнозначущі. Але "знаковий" - це не тільки про якість і професіоналізм, це також про резонанс і популярність: саме за цією "квотою" сюди потрапили тексти Дереша і Матіос, Шкляра і Костенко. Подобається-не подобається, але без них картина була б неповною.

Одним словом, святкового вам читання і незалежних суджень!

________________________________________ 

Юрій Андрухович, "Рекреації" (1992)

Перший роман "патріарха Бу-Ба-Бу", але й усієї нової української літератури, яку умовно можна відраховувати від акту проголошення незалежності. Умовно - бо, наприклад, сама естетика бубабістів, з якої і виростають "Рекреації", на той час вже цілком сформувалась.

Компанія молодих поетів-інтелігентів прибуває в Чортопіль на Свято Воскресаючого Духу, аби опинитися у просторі тотального карнавалу і перманентних - головне, смислових - мутацій. Стихія грайливості згодом ще заведе "нову літературу" у глухий кут, але як на перший роман нової доби - чи не єдиноправильний варіант. 

________________________________________ 

Олесь Ульяненко, "Сталінка" (1994)

Перша - і певно найкраща - прозова річ Ульяненка, яка наробила чимало галасу і отримала Шевченківську премію, що рідкість: "головна" літературна премія країни і хороша проза якось принципово не дружать.

Чи то розгорнута притча, чи то реалістична історія з подвійним (а друге - точно релігійне) дном: Йона, натерпівшись в божевільні, втікає звідти в широкий світ, який є лише збільшеною копією пережитого пекла. Багато девіацій, багато криміналу, ще більше безнадійної похмурості, в якій десь на денці поблискує примарна надія. Шкода, що сучукрліт не спробував піти цією стежкою. 

________________________________________ 

Оксана Забужко, "Польові дослідження з українського сексу" (1996)

Текст-емблема дев'яностих, про який чули всі, але прочитало навіть не половина, хоча й перевидань було рекордно багато. А ще - текст-кораблетроща, де не ми побачили живу - "порятовану" - українську мову, ні: де нам лише показали, якою потенційно вона могла би бути і на що здатна у вмілих руках.

Бо, по суті, "Дослідження" - це не так пригоди "нової" жінки-поетеси за кордоном і  її зведення рахунків - через проговорення проблем ідентичності, національності, сексуальності - з усім ХХ століттям, як текст, де головним героєм виступила сама мова. Україномовний бестселер бути може - це було доведено переконливо і на роки вперед. Інша річ - хто в змозі адекватно оцінити такий текст.

________________________________________ 

Валерій Шевчук, "Око прірви" (1996)

В 90-х і 2000-х Шевчук писав чи не більше за усіх зі свого покоління, але все якось "не туди": двохтомна автобіографічна сага, сімейна хроніка, літературознавча есеїстика, та головне - все більше самопторів, де фірмова стилізація набувала рис абсолютної "речі в собі", чим і знуджувала.

Справжній успіх, здається, трапився з Шевчуком єдиний раз, коли написавши невеличкий роман про автора Пересопницького Євангелія, який шукає себе і мандрує до епіцентру нового сектантського руху, письменник вловив щось іще, окрім достеменної атмосфери українського Середньовіччя. Дивним чином самі 90-і - з їхніми новими "лідерами" і старими прокляттями, екстатичною релігійністю і розгубленою інтелігенцією - знайшли тут своє прекрасне відображення. 

________________________________________ 

Володимир Діброва, "Бурдик" (1997)

Широко відомий у вузьких колах у 80-х і на початку 90-х, Діброва у 93-у їде в США, де продовжує писати, але на батьківщині з тих пір про нього говорять все менше. І навіть премія "Книга року ВВС" за роман "Андріївський узвіз" майже нічого не змінила.

Правда, "Бурдик" був помічений, і не дарма - у ньому квінтесенція методу письменника, іронічність і дотепність з тужливістю навпіл, "інтелігентська" проза ще одного втраченого покоління, дуже автобіографічна і така, що з "андеграундної" перетворюється на літературу шановану, але все одно "бічну": глибока, майстерна - і тиха. Делікатна. В Росії текстів такого штибу - "прощання з химерною імперією і собою колишнім" - вийшло дуже багато. У нас, слава богу, був хоча би Діброва.   

________________________________________ 

Юрко Іздрик, "Воццек" (1998)

Пік і вершина Іздрика, після яких, правда, були ще хороші "Подвійний Леон" і "АМтм", але до звершень "Воццека" ніщо вже не дотягнуло. Говорити, про що текст, справа марна - тут вся штука в тому, як це написано і з чого воно зроблено.

Фрагменти, сни (і фрагменти снів також), чужі цитати, свої автокоментарі, абсолютна ненадійність наратора, якого, насправді, і нема, бо говорить - от дійсно, сама - вся культура як така, культура в сучасному її стані, а персонаж постає лише її функцією. Хоча й менш трагічним від цього він не стає, якраз навпаки. Якщо і було щось, що ми схильні називати українським постмодернізмом 90-х, то "Воццек" є його найточнішим втіленням.

________________________________________ 

Юрій Покальчук, "Те, що на споді" (1998)

Наш наймолодший шістдесятник, блискучий перекладач (Борхес-Кортасар-Льоса) і прекрасний прозаїк залишив напрочуд мало "повноцінних" романів, напевно, лише один - "І зараз, і завжди". Головний доробок - численні книги оповідань і повістей, хоча деякі з них - за концентрацією наскрізних тем і пануючою атмосферою - цілком можна назвати нетиповими романами.

От і "Те, що на споді" найкраща тому ілюстрація: на позір збірка оповідань, де все крутиться довкола "споду", найвигадливіших сексуальних фантазій і найсміливіших їх реалізацій, але по факту - таки роман, роман в оповіданнях: зухвалий, але не брудний. Не Жене.  Молоде покоління добре засвоїло уроки Покальчука, просто що увагу звернуло на теми і образи, а не на віртуозність. Біда.

________________________________________ 

Юрій Винничук, "Мальва Ланда" (2000)

Провокатор і вправний стиліст, Винничук на зламі тисячоліть видав на гора свій opus magnum, роман, з яким ім'я письменника асоціюється чи не найбільше, - "Мальва Ланда".

Грандіозно вигадана і прекрасно написана книга, настільки ж фантастична, наскільки й мало на що схожа: чоловік середнього віку, пан Бумблякевич, намагаючись відшукати сліди таємничої поетки, потрапляє на Смітярку, яка не просто місце концентрації химерностей усіх мастей і віддтінків, - це цілий космос і навіть більше. Море Борщів і звабливі карлиці, еротика і авантюри, фірмовий гумор і несподіваний трагізм - у Виннчичука є для всіх, і він не боїться щедро тим ділитись.  От дійсно - надмірна книга.

________________________________________ 

Олександр Ірванець, "Рівне/Ровно" (2001)

Хороша, міцно спрацьована іронічна антиутопія від автора "Любіть Оклахому" - жанр, якому, як це не дивно, не судилося набути тут достойної реалізації: на "Великий простір" Мельника і "Час смертохристів" Щербака зважати злочинно, а "Хвороба Лібенкрафта" того ж Ірванця, хоч і цікава, але багато в чому вторинна.

"Рівне/Ровно" ж являє собою компактну - і як наслідок, позбавлену стилістичних і композиційних провисів - фантазію на тему розділення одного цілком впізнаваного Міста цілком конкретною Стіною, коли одна частина набуває ознак "європейськості", а інша залишається "соціалістичною". Хоча окремій людині може важити і те, і те - батьківщину, як і спогади, не обирають. Злободенна штука.

________________________________________ 

Любко Дереш, "Культ" (2001)

Перший - і дуже ранній - роман в минулому "молодої надії" сучукрліту виявився також і його найкращим текстом: у "Поклонінні ящірці" (написаній, насправді, раніше) ще щось таке є, але далі - з невеличкою зупинкою в "Намірі!" - все понеслося бозна-куди.

Студент-випусник їде в галицьку провінцію, аби стати викладачем біології, а там його чекає не лише неповнолітня зваба, але й зваба куди серйозніша: бажання дістатися остаточної істини, розширити межі свідомості і побачити-те-що-одразу-все-і-ніщо. З супутнім вживанням різноманітних речовин, невідступною в таких справах містикою і побутовим потягом до космогоній. Насправді, нічого аж такого: середня фантазія, неохайна композиція, замість майстерності - запал і кураж. Але - живо, життєздатно. У епігонів не було і цього.

________________________________________ 

Тарас Прохасько, "НепрОсті" (2002)

Третій в гроні найталановитіших іванофранківців, вони ж представники "станіславівського феномену", - поруч з Андруховичем й Іздриком. Прохасько пізно стартував, але як почав, то вже аж понеслося: "НепрОсті" - це не лише (ох-ох) Маркес галицько-карпатського ландшафту, але й  яскраве свідчення того, що Україна таки "не одна", їх декілька, і зродитись на таких просторах може щось цілком самобутнє.

Так, магічний реалізм, вочевидь, химерна проза, без сумніву, центральноєвропейська література - але є й щось своє, те, що робить з тексту про безкінечний колообіг декількох типажів (які й звуться однаково) необхідну лектуру для будь-кого, хто хоче причаститися головними звершеннями нової української літератури.

________________________________________ 

Юрій Андрухович, "12 обручів" (2003)

На думку дуже багатьох досить проникливих людей, саме "12 обручів" є найкращим романом української незалежності - таким, що за нього не просто не соромно, а яким навіть пишатися можна. В будь-якому разі, це останній на сьогодні повноцінний роман Андруховича, який символічно закриває собою епоху умовного розквіту української літератури в 90-х і сповіщає про прихід страшенно проблемних 2000-х.

Карл-Йозеф Цумбруннен, який мандрує Центрально-Східною Європою і намагається осягнути Україну; Богдан-Ігор Антонич, який не живе - горить; сам письменник, який витискає все з бубабістської естетики, з зусиллям переступає через неї - і зупиняється, здивований і сумний: смерть неуникна, і радше вона - а не перманентне святкування життя - є логічним і закономірним додумуванням думки до кінця. Трагічна книга.  

________________________________________ 

Марія Матіос, "Солодка Даруся" (2004)

Роман, який сповістив про те, що українська масова - і не обов'язково низькопробна і бульварна - література цілком може бути: планка у сто тисяч накладу, яка була взята "Дарусею" досить швидко, найкраще тому підтвердження.

Сентиментальний роман, що він оповідає про людей, яким не пощастило жити в історичні часи на "кривавих землях" (під час Другої світової на Галичині), і про їхніх дітей, яким бурі великої історії буквально потрощили життя, мертво закріпився у списках книг, які українці полюбили одразу і надовго. Ще геть не "нацреалізм" і не той тип текстів, де намотування жил на лікті стане самоціллю (Дашвар), - але скоре пришестя і першого, і другого відчувається тут уповні.

________________________________________ 

Сергій Жадан, "Депеш Мод" (2004)

Це було зрозуміло ще з "Біґ Маку", але "Депеш мод" остаточно переконав: Жадан не лише першосортний поет, але й достобіса талановитий прозаїк. Історія про трьох друзів, які вирушають вулицями і околицями всуціль сюрреалістичного міста, аби повідомити четвертому прикру новину, стала тим текстом, який привернув до україномовної прози чималу кількість головне молодих читачів, які про таку раніше і не підозрювали.

Гімн чоловічій дружбі, плач за втраченим поколінням, найточніший зліпок химерних 90-х, лівацько-романтична історія нереалізованих ідеалів - все це тут є, хоча й не тільки. "Депеш мод" - це той випадок, коли ми реально повірили розмовній мові персонажів. Чи не вперше. І чи не в останнє.

 ________________________________________

Анатолій Дністровий, "Пацики" (2005)

Така собі симетрична відповідь Жадану, де не Харків, а Тернопіль, не 90-і, а кінець 80-х, і не маргінальні, бидлувато-інтелігентного вигляду хлопці, а члени молодіжних банд. Соціальна депресія, відсутність соціальних ліфтів, важкі підлітки з важких сімей у важкі часи - Дністровому занадто важать його історії, і на вівтар реалістичного сюжету кладеться і стилістика, і композиція в купі з темпоритмом.

Роман, якому б треба було з'явитися на початку 90-х, але який прийшовся до двору і в 2000-х, коли музику замовляла (псевдо)автобіографічна література. До Селіна - як і до Скорсезе - Дністровому ой як далеко, але, в умовах хронічної нездатності нашого літпроцесу продукувати притомний - і необхідний - реалізм, "Пацики" вирізняються вкрай вигідно.

________________________________________ 

Галина Пагутяк, "Слуга з Добромиля" (2006)

Лише споконвічною вселенською несправедливістю можна пояснити той факт, що письменниця класу Пагутяк залишається у нас настільки маловідомою. А якщо й згадується, то як автор текстів "готичних" і "фентезійних". Так, авторка відверто симпатизує цим регістрам, але зводити все до цього ну ніяк не виходить.

Галицька Русь, монастирі, князі - і ХХ століття, НКВС, репресії. Зв'язує це все докупи фігура Слуги - тисячолітнього опира і оборонця краю, амбівалентного по своїй суті (все таки опир), але страх, якого симпатичного в реальності. За довгі руки письменниця витворила цілий окремий світ з наскрізними мотивами і героями, в якому своє місце знаходять і фольклорно-готичні елементи, але де головною, все ж, виступає чистопородна - і міцно замішена на історії - літературна фантазія. 

________________________________________ 

Таня Малярчук, "Згори вниз. Книга страхів" (2007)

З Малярчук знову та ж сама історія: ранній - "Згори вниз" лише друга її книга - успіх і неможливість у майбутньому ще раз дорости до продемонстрованого рівня. Хоча й написавши лише один цей роман, письменниця залишилася б в українській літературі.

Перед нами історія про те, як дівчина стає Жінкою, а світ довкола демонструє свої таємні потуги і глибинні - хай і сто разів дивовижні - закономірності. Химерна - але ефектна і зовсім не випадкова - суміш прози Прохаська і фантазій Пагутяк, "молода", але геть не наївна література. Малярчук тут - зріла письменниця, яка просто дуже рано написала, можливо, свій найкращий текст.  Теж по-своєму трагедія.

________________________________________ 

Михайло Бриних, "Шахмати для дибілів" (2008)

Роман Бриниха - хоча тут можна було б вигадати й інше слово - оповідає про культового нині доктора Падлючча, великого авантюрника і неперевершеного знавця шахового мистецтва: текст укомплектовано зображенням і аналізом партій, та й взагалі - роздуми довкола найтяжчого спорту становлять той центр, біля якого групується все інше "щось".

Фішка Бриниха - всепроникний віртуозний суржик, який реально працює і є дійсно смішним на рівні окремого тексту (виданого в потрібний момент), і повністю розтрачує весь потенціал, коли перетворюється на постійний письменницький метод, все очевидніше сигналізуючи про критичне безсилля. "Шахмати" - вигадливі і талановиті - мали б, по-хорошому, закривати тему назавжди. На жаль, так не сталось.

________________________________________ 

Оксана Забужко, "Музей покинутих секретів" (2009)

Ще один роман, який з усією наполегливістю претендує на статус нашого "всього" за підзвітний період. Воно й зрозуміло: гіганська - там фізично щось коло 800 сторінок - сага про ХХ століття, де любов постійно скріплюється кров'ю, людські долі намертво переплітаються з долею країни, давні сімейні таємниці невідступно впливають на покоління нащадків, а логіка історії випробовує героїв на міцність, постійно підсовуючи ефемерні шанси на порятунок.

Дві майстерно скручені сюжетні лінії (Друга світова - наш час), впізнавана героїня (привіт з "Досліджень"), більш, ніж впізнавана мова: "Музей" постає текстом могутнім, непересічним - і від того сповненим серйозним відсотком невиправданих амбіцій і приперченим цілком зрозумілою історіософською тенденційністю. Роман склався, але ж хотілося таки "вау!".

________________________________________ 

Василь Шкляр, "Залишенець. Чорний Ворон" (2009)

Ось вона - остаточна легітимізація "нацреалізму" як жанру і світовідчуття: той же соцреалізм, але замість "радянський" підставляєш "український", замість "класовий" - "національний", вибираєш героїв з іншого табору - і вуаля, фокус вдався: ще один - вже відчутно чоловічий - бестселер, який можна продати цілком радянським накладом, готовий.

Часи пост-революційних визвольних змагань, останні їхні акорди - коли вже все зрозуміло, але приречена повстанська боротьба ще триває.  Окремі території і загони з отаманами ще тримаються - тим легендарнішою буде їхня слава. Видно, що Шкляр щиро любить своїх героїв, знає архіви, хоче поділитись, але біда в тому, що нам любити цих героїв якось не випадає: тут треба або бути добряче шовіністом, або ж значно менш культурнішою особою. Така дилема грає геть не на користь автора, хоч текст і відчутно "заряджений". Ненависть-бо теж серйозна емоція.

________________________________________ 

Ліна Костенко, "Записки українського самашедшого" (2010)

Роман, головна реакція на який у більшості притомного поспільства була однаковою - глибоке здивування: і не так фактом, що Костенко видала велику прозу, як самим форматом цієї книги.

Перед нами записки тридцятилітнього програміста(!), який переживає серйозні сімейні і особистісні (пошук призначення, шляху, доцільності) драми, паралельно - або й як наслідок загальної атмосфери - занотовуючи в досить істеричний спосіб трагічно-катастрофічні події, що трапляються в усьому світі.

По суті - історія духовного преображення в декораціях пізнього Кучми і початку першого Майдану. По факту - набір сюжетних штампів і загальних місць, збірка афоризмів, через які незручно, і сентенцій, яким не віриш. Якщо "Записки" й не постали фінальним крахом ілюзій щодо нашого письменницького шістдесятництва, то статус пророка щодо окремої людини підірвали повністю. А треба ж було так небагато - "просто" видати власні роздуми, не ховаючись за оповідачем і не роблячи з цього художньої літератури.

________________________________________ 

Сергій Жадан, "Ворошиловград" (2010)

Поза всяким сумнівом - найкращий роман Жадана (і один з трьох-чотирьох най-найкращих романів незалежності), який колись цілком несподівано виборов перемогу на "Книзі року BBC" у "Музею" Забужко, а того року вже абсолютно прогнозовано був названий тією ж установою "Книгою десятиліття".

"Ворошиловград" - дуже жаданівський роман, із абсолютно упізнаваним набором сюжетних тем (розборки, кримінал, рейдерство, 90-і), фірмовою атмосферою (щемка ностальгія за демонстрації абсолютно монструозних речей) і "своїми" героями. Що дивує, так це аранжування, загальна оркестровка: перед нами немов зацілілий зразок імпресіонізму, який хоч і розповідає геть "не про те", але майстерним у своїй чистоті бути від того не перестає.  Дуже реалістчино, дуже поетично, дещо хаотично, але ж все прошито вселенською тугою і щирим здивуванням перед життям - як не крутіть, непересічна річ.

________________________________________ 

Юрій Винничук, "Танго смерті" (2012)

Спроба Винничука вирватися з комфортної і обжитої зони віртуозних "стилізацій" на обшири серйозного історичного роману більш, ніж вдалася: перемога на "Книзі року ВВС" і підвищена - якщо не істерична - увага з боку довкола-літературної спільноти тому промовистий доказ.

З одного боку, всі небезпеки зрозумілі: міжвоєнний Львів, Голокост, четверо друзів різних національностей, які намагаються зберегти в собі хоч щось людське, - і містична лінія, КДБ, 80-і роки, спроба все це якось заримувати. Хоча з іншого, Винничук проходить ці спокуси достойно і навдивовижу малою кров'ю: хай всю "химерність" він з прози витравити і не може, але й з реалістичністю проблем у нього не виникає. Хороший - твердою рукою написаний - роман.

________________________________________ 

Софія Андрухович, "Фелікс Австрія" (2014)

Останній на сьогодні роман, який без застережень хотілося внести у цю добірку. Текст, який з усією очевидністю демонструє: очікувати хорошої - добротної, свіжої, майстерної - прози варто не лише від покоління "батьків".

Софія Андрухович, насправді, зробила маленьке диво: з матеріалу, що його давно вже замацали хвацькі продавці "західняцького" колориту (Австро-Угорщина, Франц-Йосиф, місцева кухня, інша чуттєвість, благородний присмерк великої цивілізації) письменниця вибудовує цілком модерністський текст - без вселенських претензій, але розумний, тонкий і позбавлений усього зайвого. Ну й історія кохання, яка вивищується до метафори, не забуваючи при цьому вражати своєю щемкою патологічністю. Ручна робота.