Максим Стріха – яскравий приклад того, що "талановита людина талановита в усьому". За фахом фізик, що займається напівпровідниками і є авторитетом у цій галузі, він ще з початку 1980-х років захопився художнім перекладом, переклавши згодом Уітмена і Кіплінга, Мілоша і Еліота, Колріджа і Стівенсона. Написав декілька серйозних літературознавчих і перекладознавчих праць, пише й власні вірші.
Виходець із науково-інтелігентної сім’ї, Стріха віддавна веде неймовірно інтенсивне громадсько-політичне життя: він віце-президент Асоціації українських письменників, заступник голови Київського наукового товариства імені Петра Могили, голова Громадської ради при Держінформнауки України, заступник міністра культури Дзюби, пізніше – заступник міністра освіти Вакарчука, нині – заступник міністра Квіта. Професор і культуртрегер, "людина на всі часи".
Не одне десятиліття – титанічна в своїй зухвалості робота! - працював над повним перекладом "Божественної комедії", який нещодавно благополучно завершив. У березні 2015 року стало відомо, що саме за роботу над книгою Данте Максим Стріха став цьогорічним лауреатом премії імені Максима Рильського – найавторитетнішої в галузі перекладу й однієї з найменш ангажованих українських премій у гуманітарній сфері взагалі.
INSIDER поговорив із Максимом Стріхою про стан українського перекладацтва, проблеми оперного мистецтва і грандіозні плани на майбутнє.
- Пане Максиме, ви нещодавно стали лауреатом премії Рильського, з чим ми вас і вітаємо. Що вона означає для вас в умовах, коли інша велика державна премія – премія Шевченка – настільки дискредитована?
- Я колись поклав собі ніколи не змагатися за премії. Музей Рильського висунув мене без мого відома. Але оскільки Рильський був надзвичайно світлою постаттю, і оскільки я страшенно шаную людей, які зараз працюють у його музеї, я проти цього не заперечував (усміхається). Я тішуся і насправді пишаюся своїм перекладом Дантового "Пекла". Себто тут я вже не намагатимуся бути дуже скромним і скажу, що цей текст є певним етапом у нашому перекладацтві. А премії… Без сумніву, премія Рильського – фахова, і меншою мірою за всі інші наші премії була в своїй історії предметом зовнішніх маніпуляцій.
 |
- Скажіть, як на вас, "чорні діри" в світовому літканоні, в тому, що ще не перекладено, існують в українській літературі та культурі – щось масштабу Данте?
- Є, на жаль, певні "чорні діри", хоча їх не так і багато. Зовсім не маємо завершеного перекладу "Кентерберійських оповідок" Чосера, - хоча там і оригінал був незавершений, але все ж. Брався це перекладати ще в 80-ті Євген Крижевич, але, на жаль, помер, не закінчивши роботи.
Є низка текстів з європейського канону, де, можливо, колись виникне потреба в кращих і сучасніших перекладах, бо кожен великий (не за розміром, а за рівнем) текст передбачає можливість існування різних перекладацьких наближень. Хоча, з іншого боку, можливі й певні еталонні переклади: я чесно не думаю, що після Рильського хтось колись візьметься перекладати "Пана Тадеуша" чи "Євгенія Онєгіна", чи "Мідного вершника".
- Що треба мати за душею, аби ризикнути і наважитися сьогодні на переклад Данте, тим паче людині, яка за фахом фізик: честолюбство, а чи романтизм високої міри?
- Мабуть, і честолюбство, і романтизм, і цікавість. Але ще, крім цього, – ремесло. Тому, хто не набив руку на ремеслі, хто не має версифікаційної школи, хто не вміє писати класичні вірші, тут робити нічого. І це велика проблема для нашого віршованого перекладу – зараз є дуже мало людей серед перекладачів, які вміють правильно віршувати і писати добрі сонети. Олена Бросаліна, наприклад, це вміє. Але таких людей дуже мало.
- А ви пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що будете перекладати "Божественну комедію" і що всю її таки перекладете?
- Спочатку я думав, що мені цікаво перекласти декілька найвідоміших пісень "Пекла". Потім воно посувалося, потім на довгий час відкладалося, а потім я зрозумів, що маю конче закінчити все "Пекло". Це вже були 2000-ні, була зроблена половина, і подумалося – ну чом би й не довести це до кінця? Хоч це і видавалося страшенно складним.
А потім мене взяв за горло мій видавець - Олег Фешовець, якому я дуже вдячний, і сказав: "Якщо є "Пекло", то потрібна і вся "Комедія". Я злякався, подумав, що можу і не дожити до завершення, але продовжив працювати. Врешті, дожив (усміхається).
 |
- Український ринок художніх перекладів – як він вам? Несистемність, хаотичність і суперечливий рівень перекладів – вам є що читати?
- У мене біда тільки в тому, що немає часу. Перекладів багато, але - так, не все того рівня, якого б хотілося. В радянський час було багато поганого, але були і корисні речі: отой видавничий редактор, якщо він був фахівцем, міг допомогти початківцю виправити помилки, а нині є великий ризик, що всі оті помилки підуть у друкований текст.
- У ХХ столітті так складалося, що як мінімум один геніальний перекладач у поколінні траплявся: спочатку Зеров, пізніше Кочур і Лукаш, потім Перепадя. Нині ви бачите фігуру такого масштабу?
- Такого, мабуть, ні, але після Перепаді минуло насправді півпокоління, тому час ще є. Та хороші перекладачі все одно існують: якщо йдеться про неокласичну традицію, то я назвав би Олену Бросаліну, літературне ім’я "Олена О’Лір" - ученицю Качуровського, яка перекладає з англійської, з латини, зі староанглійської. У неї не так давно був блискучий переклад "Беовульфа" - текст фантастичного рівня, який закрив ще одну нашу перекладацьку прогалину.
Зараз вона закінчує "Карміну Бурану" - оці всі латинські та старонімецькі вірші вагантів. Плюс вона поставила собі на меті, щоб це можна було використати також і при сценічному виконанні.
До речі, це окрема цікава історія і проблема, адже ми на сьогодні, на жаль, фактично втратили мистецтво оперного перекладу – є ідіотська, суто комерційна звичка виконувати все мовами оригіналу. Ідіотська, бо всі великі композитори минулого щиро вважали, що їхні твори мають виконуватися зрозумілою для слухачів мовою. А зараз комерційність видають за мистецтвознавчу вимогу – це нічого, крім огиди, не викликає. Опера – це музична драма, і там потрібне слово.
Колись на оперний переклад працювали наші найкращі перекладачі – той самий Рильський, а ще – Микола Бажан, Борис Тен, Микола Вороний та інші. Зараз це втрачено, але от Олена О’Лір, сподіваюся, дасть текст, який колись – коли хтось десь вирішить це ставити – досконало звучатиме й у співаному варіанті.
- В ситуації, коли переклади відбуваються поверх інших перекладів: ваш – поверх Дроб’язка (хоча й невиключно його), "Гамлет" Андруховича – поверх тексту Кочура, наскільки ви вочевиднюєте для себе цей момент – свідомі відсилки до перекладу-попередника, гра з ним?
Мені було тут простіше, бо я виходив з інших настанов, ніж Дроб’язко. Над ним тяжів Лозинський, цей російський канонічний переклад, який витиснув все, що можна, з традиції Срібного Віку, перевів Данте в класицистичну площину і зробив його ідеально пристосованим до ілюстрацій Доре, які, насправді, не максимально влучні тут.
Як на мене, до "Божественної комедії" значно краще пасує старовинний і дещо недоладний "Сієнський кодекс", яким і проілюстровано мій переклад у виданні "Астролябії". Данте – він весь "неохолола лава", в ньому нема ще правильності класицизму, він сам творить мову, сам творить правила цієї мови, сам творить правила літератури. Часом тут є виразні хиби щодо пізніших літературних приписів. І я намагався передати саме оце.
- Багато розмов точиться довкола практики "Фоліо", яке дозволяє собі з перекладами бозна що, і всі сходяться на тому, що це не лише низькоякісні речі, але й роблять їх переважно з російських перекладів.
- Я у "Фоліо" друкувався дуже мало: в 2013 році була книжечка Кіплінга, де я перекладав вірші, і робив це точно не з російської (усміхається). Я не всі книжки їхні бачив, але ті, з якими ознайомлювався, були перекладені з оригіналів.
Я не виключаю можливості, що буває по-всякому. Але от я спілкуюся з блискучою харківською шансоньє і перекладачкою Люциною Хворост, і вона точно з польської перекладає для "Фоліо". Думаю, прикрі історії знайдуться майже в кожному нашому видавництві, за винятком двох-трьох, які є вкрай прискіпливими. Але практика, коли переклад через російську в нас вважався припустимим, давно відійшла в минуле.
Хоча часом переклад через переклад є неуникним злом: я сам каюся в тому, що винен, бо свого часу познайомився через англійські переклади з Шандором Мараї – абсолютно блискучим угорським прозаїком, який прожив довге життя і наклав на себе руки у віці 89 років в Штатах, будучи геть невідомим, а посмертно ставши одним з найбільших європейських прозаїків ХХ століття. Мені так сподобалися ці романи і оповідання, що я дуже захотів, аби хтось це переклав з угорської.
Але жодного видавництва, яке б гарантувало гонорар, тут не було, бо Мараї і російською не виданий, він вважається некомерційним. І мені нічого не лишалося, як просто взяти і самому перекласти з англійської. Так і вийшов роман "Свічки догоріли". Каюся, винен, так робити не треба, але дуже вже хотілося, аби це в нас прочитали.
 |
- Як думаєте, чи є в Україні потреба переглянути взірцеві переклади класики, які відбулися в радянський час, а чи ота повсюдна "філософія" антибуквалістського перекладу себе цілком виправдовує? Там може бути великий рівень неточностей?
- Розумієте, тут усе було дещо по-іншому, ніж тоді в Росії. За Ланном, якого так громив Чуковський, за Шенгелі, отими "буквалістами", все ж стояла величезна державна машина. У нас були певні аналоги буквалізму, особливо це було притаманно окремим перекладачам, які працювали в 1940-х, коли йшло штучне зближення української і "великої братньої російської". Тоді Михайло Новицький рядок "костер был светел и высок" перекладав як "костер був світел і висок". Було таке.
Але наш мейнстрім тут не був подібний на мейнстрім у Росії: люди, які його творили, були переслідувані, часто надовго "випадали з обойми". Тому тут ідеться не так про необхідність проревізувати, як просто про природню необхідність модернізації перекладу, що з часом неминуче виникає скрізь.
Завжди слід розрізняти: для якої аудиторії призначено переклад. Скажімо, добрих "Гамлетів" у нас є декілька, - від давнього перекладу Михайла Старицького і до сучасного – Юрія Андруховича. Але якби я укладав шкільну антологію, то, безумовно, включав туди текст Кочура. Хоча я розумію всі принади і тексту Гребінки, і тексту Костецького. Навіть "буквалістський" переклад Віктора Вера – одного з найкультурніших наших перекладачів поміж тих, хто уникнув репресій, – теж непоганий.
- Як ви вважаєте, чи потрібно намагатися перекладати "з нуля" - так, немов до тебе нічого не було? Чи все ж потрібно зважати на переклад попередників?
- Це дуже цікаве питання. У німців, скажімо, є добра традиція – брати попередній переклад, дещо його вдосконалювати і видавати під своїм прізвищем, запозичуючи всі знахідки. У нас інше: пряме запозичення вважатиметься за плагіат.
Тут ми схожі на росіян: у них уже років двісті існує еталонна фраза "нет повести печальне на свете, чем повесть о Ромео и Джульетте", але всі пізніші перекладачі змушені вигадувати хоча б дещо відмінний варіант. У Пастернака "Но повесть о Ромео и Джульетте останется печальнейшей на свете" - непогано, але гірше.
Я, якщо й запозичував десь щось, то скоріше не текстуально, а на стилістичному, так би мовити, рівні - у Франка. Переклад Франка був геть не причесаний, і це підкуповує. У Рильського і Карманського – а Рильський фактично переписав переклад Карманського, зробивши з жахливої першооснови абсолютно читабельний текст - я запозичити не міг, бо це часом дуже далеко відбігає від оригіналу.
Звичайно, є речі, за які прикро: у Данте фігурує один персонаж, ненажера Чакко, який карається перебуванням у багнюці. І "ciacco" в італійській - це також "свиня". Дроб’язко віднайшов геніальну аналогію – "Чвакало". Я її вже використати не міг, тому лишив "Чакко", але в примітках вказав, що така гра слів тут існує.
- Молодим перекладачам і тим, хто цікавиться перекладом, що б ви могли порадити почитати про це – є відомі книжки Рильського і Нори Галь. А що ще?
- Є розкішна книга "Міф і місія" Марини Олексіївни Новикової - блискучого українського перекладознавця, яка нині, на жаль, опинилася на окупованій території, в Сімферополі. Збірка статей Максима Рильського "Проблеми художнього перекладу" - дуже актуальна.
Двотомник статей Григорія Кочура, який вийшов у 2008-му, - його ще можна десь розшукати, - надзвичайно цікавий і корисний. Врешті - можу прорекламувати – десь іще по книгарнях трапляється моя книга "Український художній переклад: між літературою і націєтворенням". Доволі багато вийшло про Лукаша стараннями покійного Череватенка. З російського – є невмирущий текст Чуковського "Высокое искусство". Але є і величезна кількість текстів англійською: я радив би читати все, що знайдете, Лоуренса Венуті, наприклад. Цікава школа в нас у Харкові – Олександр Кальниченко і його колеги, мені завжди цікаво читати все, що вони пишуть.
 |
- Ви згадали про свою книгу, де йшлося, поміж іншим, і про націєтворчу місію перекладу. Нині, у воєнній ситуації і в сьогоднішньому світі, якою може бути його місія? Вона вже точно не націєтворча, а чи як?
- Розумієте, я коли писав ту книжку, ще нічого не знав про Венуті. І коли з часом подивився у нього про ситуацію з німецьким перекладом кінця ХVIII століття чи каталонським ХХ століття – ну це один в один Україна. Тут переклад теж не тільки намагався донести до свого читача іноземні тексти, але й не меншою мірою творив національну ідентичність цього читача.
Сьогодні мало хто пам’ятає, що король Фрідріх Великий вважав німецьку мову непридатною для чогось путнього й спілкувався винятково французькою. І німецькі перекладачі 18 століття, перевтілюючи Гомера й Шекспіра, доводили монархові, що німецька мова не гірша від інших! Може, наш випадок просто був виразнішим і з більшою кількістю репресій. Тому цілком зрозуміло, чому мою книжку зараз перекладають англійською у Штатах.
На якомусь етапі я почав вважати, що націєтворча функція перекладу вичерпана. Але є речі, які говорять про те, що цю функцію вичерпано не до кінця. Наприклад, на останньому засіданні колегії Міністерства освіти і науки з приводу повернення табачниківському курсу "Світова література" питомої назви "Зарубіжна література" дехто взявся заперечувати: чому ми пропонуємо вивчати зарубіжну класику саме в прекрасних українських, а не російських, хай скільки й популярних, перекладах? Постколоніальна травма все ще доволі глибока.
- Зараз відбувається багато виступів інтелектуалів і людей культури проти міністра Кириленка. Вам як працівникові "сусіднього" міністерства така ситуація зрозуміла, ви з цією критикою погоджуєтеся?
- Я не зовсім стежив за міністром Кириленком, але з того, що бачу, видається, що міністр Кириленко дуже уважний до національної культурної спадщини. І це я підтримую палко, хоч і трохи шкодую як громадянин за відставкою "голосу Майдану" Нищука. Але зараз нарешті потроху щось намагаються зробити з музеями, внесено свіжий струмінь у Національний музей історії України, повернуто попереднього директора "Софії Київської". Сподіваюся, що наслідки цього цілком політичного, кошмарного погрому 2011 року буде подолано. Бо тоді працівники заповідника насмілилися насипати солі на хвіст "ведущим российским историкам" і долученому до них Петру Петровичу Толочку, які вважали, що Софія Київська ніяк не може бути старшою за Новгородську, бо цього не може бути ніколи. Зараз ця розгромлена команда, сподіваюся, в "Софію" повернеться.
А фінансування масових культурницьких акцій... Я справді переконаний, що тут як не зробити – задоволених буде значно менше, ніж незадоволених.
- Поділіться планами на найближче майбутнє.
- От тепер я думаю, чи не треба мені перекласти згадувані "Кентерберійські оповідки". Фешовець мене підштовхує взятися за "Втрачений рай" Мільтона, але він після Данте, чесно кажучи, не такий цікавий – прилизаніший, класичистичніший. Поза тим – дрібні цікавинки: мені раптом захотілося подарувати українській літературі текст "братнього народу", який досі не мав гарного перекладу – це "Клеветникам России" Пушкіна. Я переконаний, що цей текст має бути в наших шкільних програмах, аби жодних ілюзій щодо наших сусідів ми собі не плекали.
Наші потужні перекладачі минулого обходили цей текст стороною, вважаючи його надто ворожим: Рильський, навпаки, переклав текст Міцкевича "До приятелів-москалів", де той розтирає Пушкіна за його поетичний випад на порох. Але я думаю, що ця найдосконаліша декларація російського імперіалізму українською мовою мусить бути, причому в перекладі абсолютно карбованими пушкінськими ямбами, з точними римами і відповідною лексикою, без русизмів. От я його і зробив. Донці Ярославі я його вже показав, вона схвалила.
- Ну і наостанок - що у вас прямо зараз на столі, що читаєте?
- Я люблю читати багато речей паралельно. І як заступник міністра, який не може мати службового автомобіля, їжджу в метро, тому в портфельчику вожу малоформатні книги: зараз це третій том відомої книги Гореліка про Ландау, бо я все ж таки фізик (усміхається). Вдома лежить "Козацький міф" Плохія. Я сильно захоплююся букіністикою, у мене добра колекція старої україніки, яку я також постійно перечитую, бо до певної міри таки сноб: люблю гортати видання ХІХ століття, зі специфічним запахом і цупкими старими сторінками…
Адже книжки мають свою долю і свою ауру! Можна, звичайно, тішитися репринтному виданню, наприклад, "Записок о Южной Руси" Куліша, але ж настільки більше розповість оригінал 1856 року, та ще й з автографом Нечуя-Левицького. Цю та інші книжки вполював свого часу по різних букіністичних розкладках за дуже невеликі гроші.
Сьогодні, на жаль, ціни на цю букіністику вже такі, що багато речей можу хіба що потримати в руках – і, зітхнувши, повернути на поличку букініста. І заздрю парижанам, де букіністичні книжки на порядок дешевші (усміхається).
