Майже антикафе: хто "живе" в київських бібліотеках

Кореспондент INSIDER походив по пересічних бібліотеках Києва, щоб зрозуміти, хто їх відвідує, та зробив кілька безуспішних спроб узяти книжку додому.

Тут життя немає

Коли я заходжу до читального залу, бібліотекарка дивиться на мене з недовірою й сумнівом.

- Я колись був до вас записаний, – пояснюю я. – Можна інтернетом покористуватись?

- А-а-а, інтернет… – протягує вона. – Інтернету вже рік як нема.

Як виявилося, Управління культури відключило за несплату не тільки інтернет, але й телефон.

Крім нас, у залі тільки одна людина: чоловік сидить за комп’ютером. Я сідаю нібито гортати пресу, щоб подивитися, скільки ще людей прийде. Картка кількарічної давності легко знаходиться в зошиті за відповідний рік.

Добра бібліотекарка дуже хоче допомогти: зразу пропонує мені журнал "Вокруг света". Крім нього, цьогоріч є передплата лише на "Добрые советы" та "Лизу". Я беру всі, навіть старі. Бібліотекарка з-за свого столу з сумнівом зиркає на мої "Дім.Сад.Город" і "Здровье", й нарешті наважується:

- Є ще "Сабріна". Це про рукоділля.

Із газет – щоденно приходить тільки "Сегодня". Раз на тиждень –  "Комсомолка" і "Факты". А щоб їх урівноважити – "Літературна Україна". Це все.

Через годину, впродовж якої не прийшов більше жоден читач, з’являється напарниця доброї бібліотекарки – сердита на вигляд сива жінка, схожа на персонажа мультика "Тріо з Бельвіля".

- Еще один пришел? – шепоче напарниці жінка "з Бельвіля".

Я не зрозумів, чи вона рада. Зате зрозумів: тут життя нема.

Є інтернет – є життя

Сусідня бібліотека на контрасті вражає, як "центр громади" – така реклама висіла на попередній.

Багато дітей, які впродовж кількох годин приходять із батьками. Дідусь на диванчику читає газету. Ще двоє дідусів грають у шахи. На запитання, чому тут, відповідають:

- Тут прохладненько.

Дівчина в леопардовому, повагавшись тільки секунду, записує мене в читальний зал за водійськими правами, без паспорта.

Тут є вай-фай – і в зал ходять люди різного віку. В одному з кутків є навіть кілька старих комп’ютерів, де сидять школярі. По залу – з півдесятка людей із ноутбуками. Інтернет не просто "є": швидкість 28 мБіт/сек.

І преси тут утричі більше, є навіть журнали "Країна" та "ШО". А секрет – простий, як двері. По стінах – дитячі малюнки з конкурсу, який організував кандидат-мажоритарник. На стендах висять подяки і за ремонт, і за передплату, і за оновлення книжкових фондів кандидатам у депутати. І нинішнім, і попереднім. Попередньому, щоправда, це не допомогло: Лесик Довгий у 2012-му тут пролетів, як фанера над Парижем. Але підлога в бібліотеці, як і майданчики по всьому району, залишилися.

Є, звісно, і спроби "робити щось" із українськими бібліотеками більш методично – як-от ініціативи Сучасна бібліотека чи спонсорований іноземцями Бібліоміст. Але судячи зі стендів простих бібліотек, із приватними меценатами в них краще складається.

Старе та мале

У Галини Олексіївни, завідувача третьої бібліотеки, всю розмову збивається дихання. Вона так і не може припинити хвилюватися. Лише їй я зізнався, що журналіст. Галина Олексіївна голосом, що зривається, підтверджує моє враження:

- У бібліотеку зараз ходять переважно пенсіонери й діти. А молодь – ну самі розумієте, зараз нові технології…

У неї теж немає інтернету в бібліотеці.

- На абонемент ходять, за програмою беруть літературу. Ну, а в читальний зал зараз трошки менше.

Це вона так м’яко каже: крім нас, у читальному залі сидить лише один дідусь, який читає газету.

В їхній бібліотеці раз на тиждень відбувається засідання клубу літніх людей "Надвечір’я". В іншій проходили збори дитячого гуртка "Сонечко".

Ми з Галиною Олексіївною зустрілись у читальному залі, бо її кабінет зараз підтопили сусіди зверху й вона, схоже, соромиться мені його показувати. Коли я зауважую, що сусідня бібліотека багатша, Галина Олексіївна ображається:

- То колись була центральна бібліотека району, там досі фінансування вище. А ви пройдіть ось у … і ще зайдіть у … й подивіться, який там ремонт.

Вона вимірює благополучність бібліотек не аудиторією, а ремонтами. Я проходжуся по всіх. Ремонти справді різні, але людей мало скрізь, окрім "колишньої центральної".

Немає ніжок – немає мультиків

Дорослі бібліотеки працюють від 11-ї до 19 години, тобто робочій людині приходити сюди й нема коли.

Якщо в читальний зал записатися не проблема ні для кого, то на абонемент у мене так і не вийшло: немає київської реєстрації. Понаїхав – іди працюй, а не розвивайся культурно. Ну чи йди на піратську Флібусту.

А книжки так близько, й у деяких бібліотеках – непоганий асортимент. У "колишній центральній" бібліотеці району була навіть окрема поличка літератури Латинської Америки, яку представляли Жоржі Амаду, Габріель Гарсія Маркес, Пауло Коельйо – і зненацька португалець Жозе Сарамаго.

Добре представлена українська література, в тому числі сучасна. В алфавітних каталогах можна знайти хоч Іздрика, хоч Роздобудько. Жадан, Дереш, Курков навіть окремо позначені на поличках.

Щоправда, нових книжок немає. На стенді однієї бібліотеки висів топ найпопулярніших в Україні книжок 2013 року. В каталогах найбагатшої бібліотеки не виявилося жодної:

Ден Браун. "Інферно" – немає, зате є попередні книжки автора.

Е.Джеймс. "П’ятдесят відтінків сірого" – немає, зате є її таки "Во власти наслаждения".

Кетрін Бу. "В тіні вічної краси" – немає.

І так далі. Для прикладу з української літератури я взяв відоміші з "книжок року Бі-Бі-Сі":

Сергій Жадан. "Ворошиловград" – є!

Юрій Винничук. "Танго смерті" – немає, але є його стара збірка "Ги-ги-ги".

Люко Дашвар. "Молоко з кров’ю" – немає, але бібліотекарка в іншій бібліотеці читала цю книжку.

Іздрик. "Таке" – немає, але є "Воццек".

Я пробував записатись у різні бібліотеки на абонемент, вмовляв, благав – але нічого так і не вийшло. Немає прописки – немає книжок. Як у відомому анекдоті про дитину-інваліда й телевізор.

- А що робити, у нас скасували платні послуги, – зітхала Галина Олексіївна. – Ми ж не можемо навіть заставу взяти. До нас приходять люди, які давно живуть у Києві, у них діти ходять до школи, а книжки з дорослих бібліотек брати не можуть.

Майже антикафе

Через два тижні я знову проходжуся по тих самих бібліотеках. Вибори пройшли, наближається літо. У прохолоді ховаються від спеки дідусі-шахісти, але дітей уже немає. Та й малюнки передвиборного конкурсу зняли.

Зате я вперше бачу в читальному залі молодого чоловіка, який не сидить в інтернеті. Він – о диво! – щось пише.

Коли він виходить, я біжу слідом, щоб не загубити. Наздоганяю і питаю, хто він такий. Це 23-річний студент-етнолог Сашко:

- Да я вообще-то сюда в интернет прихожу, – розчаровує мене він. – Тут скорость скачивания хорошая. А еще иногда просто спланироваться. А то дома столько народу, а тут можно спокойно посидеть, поработать. Тихо.

Це правда. Тихо і прохолодно навіть у спеку.

Я навіть думав прорекламувати бібліотеки таким чином:

"Зараз стають популярними всілякі антикафе, де ти платиш, щоби спокійно посидіти-попрацювати. Так от, якщо вам потрібні не шашечки, а доїхати, то в читальному залі з вай-фаєм усе те саме, тільки безкоштовно".

Але коли я, озброївшись уже офіційним договором оренди, приходжу робити чергову спробу записатися на абонемент, то цілую двері: бібліотеки перейшли на літній режим і тепер навіть не щодня працюють.

Тож приходити в "безкоштовне антикафе" можна вже хіба з вересня.