Любов і ненависть у Карпатах: на екрани виходять українські "Брати"

Фільм "Брати. Остання сповідь" Вікторії Трофіменко, що його вже бачили на кількох міжнародних фестивалях (у тому числі – торік на київській "Молодості"), нарешті дійшов до широкого прокату. І цей прокат дійсно широкий: 67 екранів у 25 містах, що в наших реаліях достоту багато. Інша річ – контекст: після відносного минулорічного кіно-"буму", витвореного "Плем’ям", "Поводирем" і "Майданом" Лозниці, до будь-якої української стрічки тут відчувається підвищена увага. Та чи буде вона виправданою цього разу?

До глухого карпатського села приїздить жінка – вочевидь, письменниця, яка, встигнувши прочитати лекцію про юродивих і блаженних, їде на ночівлю до старого діда, Войтка, по дорозі дізнаючись, що той не вірить у Бога, лишається в нього на невизначений час, потрапивши в горах у сніговий полон. Далі вона дізнається, що дід смертельно хворий, але будь-що хоче пережити свого брата Станіслава, з яким вони сорок років по-чорному ворогують і який живе по сусідству.

Пояснення причин теж не забариться, хоча й так зрозуміло, що без жінки там не обійшлося: у Станіслава була дружина, потім з’явився син (щоправда, не зовсім зрозуміло, чий він), а потім сталася трагедія. І не одна. Все це і вислуховує заїжджа письменниця, намагаючись хоч якось замирити братів, які настільки ненавидять один одного, що й не дозволяють собі тихо померти. Вважати це спойлерами не слід взагалі: автори картини виносять такий опис мало не в анонс, натякаючи, що за цим усім треба шукати чогось більшого і глибшого. Але чого?

Актриса Вероніка Шостак, яка зіграла в стрічці дружину Станіслава Івга

Тут починається найцікавіше: Трофіменко зняла свій дебют за романом популярного шведа Ліндґрена "Джмелиний мед", перенісши дію в українські Карпати і суттєво видозмінивши – так і хочеться сказати "спростивши", але насправді "втративши" його смислове наповнення. В романі ключовою героїнею поставала жінка-письменниця, яка замирюючи тих-таки ворогуючих братів, немовби віднаходила особистісну цілісність, врівноважувала "інь" і "ян" і зрощувала в собі таким чином новий тип святості, віднаходила іншу можливість реалізації власного буття, спираючись у цих пошуках на образ святого Христофора, про якого й писала книгу.

Шведові – поза всім іншим – ішлося про недогматичну і неканонічну святість, майже позбавлену любові до людей і засновану на сліпому наслідуванні певного взірця, а тому вкрай проблемну і суперечливу. І оцю лінію режисерка занехаює майже повністю: її письменниця скидається на людину, яка ідеально втілює собою той тип альтруїста-мазохіста, якому що гірше, то краще. До того ж, їй непогано пишеться в цій місцині, а тому про святість тут і мови немає – допомога літнім людям не без власної вигоди, та й годі.   

Таким чином, уся історія з Христофором і його подвижництвом, так швидко заявлена і введена багатообіцяючим контрапунктом, стає лише загальним обрамленням оповіді: дещо загадкове на початку, дещо символічне наприкінці, і все. Підкладка і друге дно, яке й робило книгу Ліндґрена багатошаровою і відкритою до інтерпретацій, тут затрачається мало не відразу, перетворюючись на рихлий і туманний символізм.

Людина, яка не гортала "Джмелиний мед" (а таких тут, будьмо чесними, переважна більшість), цього просто не здатна зчитати, бо цього тут і нема. Хоча Трофіменко, видається, знімала саме з таким розрахунком, тримаючи в голові "само-зрозумілість" окремих моментів і цілих пропущених епізодів, апелюючи не стільки до власної розповіді, скільки до того, що було в романі. Та якщо ці провали в сюжетних зв’язках абсолютно свідомі, а результат повністю збігається з початковим кінозадумом, то виникає занадто багато питань до компетентності режисера: екранізувати відчутно "психоаналітичний" роман шведа їй не вдалося. І тоді логічним постає ще одне питання – а що ж таки вийшло і що пропонується глядачеві?

По-перше, "Брати" це все ж таки – як і у випадку з "Джмелиним медом" - притча. Без психологічного нюансування і спрацьована широкими мазками історія, де навіть у найдраматичніший момент, коли йдеться про життя сина (байдуже, чий він), героям не надто віриш  – щось не те вони роблять. Але така вже логіка притчі: сенс тут не у життєподібності, а у фінальному – і бажано несподівано-моралізаторському – висновку. У Ліндґрена, вочевидь, мова була про пригоди окремо взятої душі і її доростання до власних меж. У Трофіменко з цим не склалося, проте несподівано з гущі ідейної кораблетрощі народилася інша концепція, що хоч якось центрує собою оповідь.

В єдиному епізоді, де ми можемо точно ідентифікувати час дії, Станіслав читає дружині новину про висадку американців на Місяць. І саме цей момент, таке блискуче засвідчення здобутків людства і прогресу, якнайкраще відтіняє ту архаїку – перш за все емоційну, яка панує в душах героїв. Коли після кожного статевого акту на нозі жінки робиться "зарубка", а посеред спільного двору копається рів, і нестерпно хочеться володіти саме тим, що є в іншого - такий поклик "дурної" крові. Хоча не кров винна: сама людська природа страшна і химерна, і темряви там ніяк не менше, ніж світла (яке також є, бо ж письменниця сильно старається зробити щось добре для абсолютно чужих людей) – далеко не найсвіжіша ідея, яка, попри все, у Трофіменко таки спрацьовує.

Інше справа, чи варто на розкриття такої достоту прописної істини – а іншої тут не знаходиться - витрачати дві години екранного та глядацького часу. Так, хороші актори (особливо Наталія Половинка і Олег Мосійчук), без сумніву, чудова операторська робота, якій, до речі, і варто завдячувати тим, що "Братів" так наполегливо зараховують до поетичного кіно.

Наталя Половинка

Насправді ж, добрий оператор і погане перенесення на екран колізій першоджерела, що обертається частою відсутністю притомної логіки і неочевидними художніми образами, – ось де коріння цієї "поетичності". І жодних тобі параджанівських Карпат – хоча грайливе відсилання й не завадило б. Тобто все могло бути значно краще, якби режисерка відмовилася від отої багатозначної, але ж так фрагментарно і неохайно (недо)реалізованої філософської підкладки, і свідомо "заземлила" історію. Натомість це сталося поза волею Трофіменко.

Адже та умовність художнього світу притчі, що була доречною в романі про розщепленість і визрівання людської душі – один брат любить солодке, інший винятково солоне, один товстий, інший жовчний,  – тут перетворюється на лобове і по-учнівському наївне окреслення антагоністичності персонажів. Маємо потенційно реалістичну - хай і позачасову - драму, якій просто не пощастило з амбіціями. І саме тому навіть такі "вибухові" в ідеалі моменти, як фінальне пронесення героїнею на собі мертвого тіла, радше провокують питання про міру її всенаростаючого мазохістичного людинолюбства, ніж запускають у голові довкола-релігійні інтерпретації. Ідейний фундамент "Джмелиного меду", який так міцно зцементовував і тримав усю сюжетну надбудову роману, у "Братах" перетворюється на оголену арматуру, об яку зашпортуються і несправедливо деруть руки і глядачі,  і навіть самі герої фільму. В народі про таке кажуть – "перемудрила".

Не так давно на американських екранах пройшла хороша драма з однойменною назвою "Брати" режисера Джима Шерідана: також історія про зовсім непрості стосунки між двома братами і однією "спільною" жінкою, яка, однак, лише виграла від того, що занурилася в "соціалку", не спокусившись усіма можливими релігійними підтекстами, – ані біблійною оповіддю про Каїна і Авеля, ані легендою про святого Христофора. Зайшовши на чужу територію, Трофіменко загубилась і видала на гора відчутно половинчастий результат: чи то з усіх боків недокручену і завалену філософську притчу, чи то загалом непогану, але достоту тривіальну "життєву" мелодраму.

Правда, за "Братів" жодної хвилини не соромно – і в наших палестинах це, дійсно, серйозний комплімент. Та чи хочеться, поклавши руку на серце, порадити його дивитися тим, хто не знайомий із першоджерелом, – ось серйозне питання. Не згірше і не менш головоломне за те, про що ж, врешті, розказує цей фільм. І в обох випадках відповідь геть неочевидна.