Кіно вже від перших своїх самостійних кроків активно загравало з літературою – тут і "Мандірвка на Місяць" Жоржа Мельєса, і "Велике пограбування поїзда" Едвіна Портера, і пізніше культове "Носферату" Вільгельма Мурнау. Ну а там як понеслось, ух.
Велика сценарна криза в Голівуді (та й не тільки в ньому) спровокувала нову хвилю уваги до визнаної стовідсоткової класики – її сліди було помітно і в "Анні Кареніній" Райта і у "Великих сподіваннях" Ньюелла, що майже одночасно вийшли на екрани в 2013 році.
У 2014 ми також побачили чимало екранізацій, але їхній характер був цілком відмінний: тут домінували книги якщо й не маловідомі, то такі, що стають об’єктами уваги режисерів не так вже й часто.
INSIDER підготував добірку найцікавіших із них. Як то кажуть: читайте книгу – дивіться фільм.
_________________________________________
 |
"Олівія Кіттерідж" (реж. Ліза Холоденко)
Так, це саме та Ліза Холоденко, у якої українське коріння і яка зняла нашумілу стрічку "Дітки в порядку". Цієї осені на НBO показали її останню роботу, міні-серіал в чотири серії, знятий за романом міцної американської письменниці Елізабет Страут, що її шанують там і про яку практично нічого не чули тут; ну хіба те, що вона отримала Пулітцера-2009 саме за "Олівію Кіттерідж".
Олівія (неймовірна Френсіс МакДорманд) – вчителька математики і справжній, патентований тиран у спідниці, яка роками (а дія розтягується років так на двадцять) не дає продихнути ані чоловікові (Річард Дженкінс), ані синові-невротику (чом це він такий?), боїться самотності, але біжить саме в неї, поруч з нею неможливо бути, але саме вона може відмовити і від вбивства, і від самогубства, і прийти на поміч, коли ви непотрібні вже навіть собі. Та янголом від того не стає.
Емоційний феєрверк зі знаком мінус, який, перемножившись на безліч подібних знаків, врешті дає дуже неочевидний плюс. І в цьому вся цінність міні-серіалу, який насправді просто по-серіальному змонтована першосортна американська драма, - у відтінках, недомовках, непевностях. Ну так – у реалістичності цінність.
Холоденко довелось суттєво переробити першоджерело: де у Страут тринадцять текстових блоків, що з них лише в декількох Олівія головна героїня, а в інших - просто одна з персонажів історій, розказаних іншими мешканцями провінційного містечка, там у режисерки єдина оповідь із залізно розставленими акцентами.
І в даному випадку це добре: схожі речі від екранізацій багато що втрачають, але врешті все ж виграють – їх починає читати і любити купа людей. З "Олівією" має бути саме так – занадто вже круто Холоденко впоралась із роботою.
_________________________________________
 |
"Двійник" (реж. Річард Айоаді)
Британці люблять російську класику, ось і я ця стрічка тому підтвердження – нова і, певно, найцікавіша за останній час екранізація Федора Михайловича, до того ж – дуже неоднозначної його повісті, ранньої (Достоєвському тоді 24), амбітної і нерівної. Вільна інтерпретація Айоаді якнайкраще пасує такому тексту.
Голядкін-Саймон Джеймс - простий, безликий, затюканий клерк, що не може ані підійти до коханої дівчини (Міа Васіковська), ані запропонувати начальнику план оптимізації роботи. В найкритичніший момент, коли він доведений до межі, з’являється Джеймс Саймон – його фізичний двійник, нахабний брутальний плейбой, що стрімко перебирає життя бідахи до своїх рук.
І все це в мінімалістичних і ексцентрично-абсурдиських декораціях – дійсно кафкіанських – що нагадують чи то Гондрі, чи то Гілліама, та головне: вони працюють. Цілісність на лице.
Айзенберг дуже хоче стати хорошим актором, і тут йому це майже вдається: не надто переконливий у ролі злого двійника, головного героя, а заразом і "маленьку людину", змучену буденно-інфернальним, він втілює навдивовижу органічно. "Двійник" взагалі вийшов достойною роботою – принципово ненудною, динамічною, живою; "правильно переосмислена класика", одним словом. На противагу, наприклад, цьогорічним "Бісам" Хотиненка, що їх без гірких сліз і дивиться важко.
Достоєвському, до якого вже традиційно ставляться з набридлим благоговінням, сильно не вистачає таких, як Айоаді – професіоналів, які не бояться експериментувати. І грайливо сперечатись з авторитетами. І вигравати від того.
_________________________________________
 |
"Хоббіт: Битва п’яти воїнств" (реж. Пітер Джексон)
Австралієць тільки-но поставив крапку у п’ятилітній роботі над своєю другою трилогією, а поспільство вже гадає: на скільки цього разу вистачить Джексона, коли і за що він візьметься згодом - "Діти Гуріна", "Пригоди Тома Бомбаділа", окремі історії з "Сильмарилліона"? Правда, є підозра, що більше нічого не буде, та й іншої екранізації Толкіна нам не побачити – тема, вочевидь, закрита надовго.
Але чи все в цьому закритті до вподоби? Далеко не все. І справа не в тому, що з невеликої повісті зробили три фільми загальним хронометражем у вісім годин – тут якраз тішишся змогою чим довше бути в приємному товаристві; і не в тому, що додалася купа персонажів, від Барда і орка Азога до ельфійки Тауріель і її роману з гномом – багато що з цього дійсно по-новому і вдало підсвітило давно відомі речі; і навіть не в тому, що майже весь час третьої частини віддано під битву-якої-ще-Голівуд-не-бачив – рівень спецефектів б’є важким мішком по голові, а війна Добра зі Злом нам зараз теж видається річчю першочерговою.
Справа в усьому сукупно, та головне в тому, що Джексон вирішив вдосконалити Толкієна, підправити його, доопрацювати. У "Володарі перснів" він собі цього не дозволив, а в "Хоббіті" вважав за необхідне. З одного боку, це й уможливило такий грандіозний проект, з іншого ж – Джексон прогнувся під ту систему, з якою так довго і так завзято – і з численними перемогами! - боровся.
Дійсно, "Хоббіт" не так екранізація, як інтерпретація, не так благоговійне перенесення книги на екран, як активна полеміка з нею, напружений діалог двох художників.
В процесі цього безповоротно втратилась атмосфера затишного Середзем’я, де навіть найстрашніша війна триває кілька сторінок, і остаточно загубився Більбо, який у Толкіна був єдиним і незмінним центром всіх подій, – тут же головна роль відійшла чи то Торіну Дубощиту, чи то Битві як такій. Так, епічність цього всього важко навіть обговорювати, але також важко відмахнутись від думки, що з нею, а заразом і з режисерською свободою сюди прийшов Голівуд у його найнепривабливішому, суто споживацькому вигляді.
Додому, після багатолітніх пригод, ти неуникно вертаєшся іншим – так було з Більбо, так сталося з Пітером Джексоном. Все тлогічно. Світлий сум. Але й бажання вкотре прочитати невеличкого "Хоббіта, або Туди й назад" - оригінальна назва прекрасної книги, що її, до речі, так і не використали.
_________________________________________
 |
"Наднебезпечний" (реж. Антон Корбайн)
У вже легендарного фотографа і кліпмейкера Корбайна складаються непрості стосунки з кінематографом: перший фільм, чорно-білий "Контроль", розказував про останні роки соліста Joy Devision Єна Кертіса, і хоч був прийнятий із захватом, є цікавим радше фанатам і шанувальникам стриманого європейського фестивального арт-хаусу; другий, "Американець" із Клуні, був непоганим драматичним трилером, але також на серйозного любителя. І от вийшов "Наднебезпечний", знятий за відносно свіжою книгою короля шпигунських романів Джона Ле Карре.
Проблем тут купа і ще трохи, бо ж Корбайн не лише береться цілком за не «своє» кіно – густе, злободенне, з десятком персонажів, (пере)насичене шпигунськими колізіями – але й обирає для цього не найкраще першоджерело.
Ле Карре, дійсно, сформував цілий жанр і вплинув по дотичній на чимало знакових авторів, але ж всьому є край: та холодна війна давно позаду, а в книзі британця німецький шпигун (остання роль Філіпа Сеймура Гоффмана) слідкує за російсько-чеченським емігрантом Іссою Карповим (Григорій Добригін), чий батько чомусь ще всередині 80-их зґвалтував його маму-чеченку, намагаючись підкопатись під відомого мусульманського філантропа, що він його підозрює у фінансуванні тероризму. Сюди ж додайте сумнівного банкіра (Дефо), адвоката з прав людини (Макадамс) і начальницю ЦРУ (Райт), і отримаєте ще один, дуже типовий і в своїх безглуздостях, і в своїх численних кульбітах політичний трилер.
Очевидно, Корбайну йдеться про відповідальність і особистий вибір, і про те, що найбільшим злом може виявитися сама система, що з ним начебто і бореться. Але все це тоне у непотрібній і не зовсім цікавій сюжетній гонитві, і блискучий акторський ансамбль тут не зрозуміло для чого: великий потенціал тринькається впусту, і жодних фінальних прозрінь годі чекати.
Так буває: коли і не провал, і не щось, що конче слід запам’ятати. Радше прикрість, що стільки зусиль спричиняються до такого скромного результату. Шкода.
_________________________________________
 |
"Загублена" (реж. Девід Фінчер)
Фінчер другий раз поспіль екранізує міжнародний бестселер детективно-трилерного штибу, і якщо "Дівчина з татуюванням дракона" була дуже посередньою (особливо на тлі шведської екранізації), то "Загублена" вийшла куди цікавішою – рівень фірмових режисерських неоднозначностей і поліваріантностей в книзі-основі саме той, що треба.
"Загублена" американки Флінн – хорошої, але не видатної письменниці - бозна скільки часу пробула на вершинах усіляких списків, і це цілком виправдано: історія про подружжя, де обидва весь час, що були разом, прикидались і міряли маски, і навіть після таємничого зникнення дружини, у світлі спалахів преси і криміналістів, продовжували займатися тим самим, була одною з найкращих психологічних книг десятиліття.
Тема ненадійного наратора – сфабриковані "особисті" щоденники, неправдиві "спогади", постійно змінювані свідчення - була доведена до межі віртуозності, і саме це підкупило Фінчера: вже від "Гри" це стало, певно, його улюбленим прийомом.
Чудовий кастинг (Аффлек-Пайк) і прекрасний сценарій, що за нього взялася сама Флінн, дещо по ходу змінюючи, дозволив режисеру створити стрічку, яка, певно, вийшла кращою за першоджерело: занадто захоплююче виглядають на екрані всі ті пошуки підказок, які в книжці педалюються значно очевидніше, занадто вдало розширює Фінчер інтерпретаційне поле, з чарівних невротиків і людської природи переключаючись на речі ще масштабніші. Бо ж очевидно, що супер-Емі – то не лише плід буйної фантазії батьків дівчини, але й Америка як така, чиста тобі Країна мрій.
"Загублена" - це хороше продовження одної з двох ключових тематичних ліній Фінчера, куди слід віднести і "Бійцівський клуб", і "Соціальну мережу" - лінії, що жертвує саспенсом на користь суспільної сатири.
Інша ж втілилася в "Семи", "Грі" і найкращому фільмі режисера, неймовірному "Зодіаку" - чисті трилери, еталони жанру, саме в них режисер досягає піку форми. І скільки б нині він не знімав «Карткових будиночків», ми то чекаємо на його повернення до джерел. А поки втішаємось і цим.
_________________________________________
 |
"Копійчані жахи" (Страшні казки) (Джон Логан)
Ще один серіал, що й не дивно: величезний відсоток всього найцікавішого в кіноіндустрії вже не перший рік припадає саме на них. Penny Dreadful не виняток, хоча щось схоже ми вже бачили – і в "Лізі виданих джентльменів", і в нині демонстрованому "Чим далі в ліс": мова про фільми, де героями стають персонажі різних, хай і в чомусь принципово пов’язаних текстів.
Рапунцель і Червона Шапочка, капітан Немо і доктор Джекіл – у роботі Логана, який, між іншим, був сценаристом і "Координат "Скайфолл", і "Гладіатора", поруч співіснують Віктор Франкенштейн і його вчитель(!) Абрагам Ван Хельсінг, граф Дракула і Доріан Грей, перевертні і єгиптологи, проститутки-емігрантки і фатальні красуні.
Вікторіанська епоха залишається ідеальною декорацією для найрізноманітнішого кіно – занадто вона еклектична, занадто багато можливостей приховує. Хочеш, костюмовані драми знімай, хочеш – детективні історії чи сентиментальні оповідки, а краще – все разом, замішане на містиці і трилері.
"Копійчані жахи" йдуть саме цим шляхом – жонглюючи жанрами і першоджерелами, демонструють щось, без сумніву, гостросюжетне і живе, незаплямоване абстрактним постмодернізмом. Додаємо сюди Єву Грін і Тімоті Далтона – і отримуємо один із найцікавіших серіалів року.
В умовах дефіциту дійсно свіжих ідей і небажання хороших режисерів вдаватися до тривіальних прилизаних екранізацій перевірених літературних хітів рішення звести в одному просторі героїв давно відомих, але в таких комбінаціях ніде не бачених, може виявитись золотою жилою.
Таким воно й виявляється: "Копійчані жахи" (так колись називались дешеві хорор-видання) дуже скоро стали фетишем не лише на кафедрах культурології, а й серед ширших і здоровіших верств населення – смачний серіал малозрозумілими інтертекстами не зіпсуєш. І хай жодних премій на Золотому глобусі йому не світить, але другий сезон вже чекають з невимовною сверблячкою.
_________________________________________
 |
"Ворог" (реж. Дені Вільнєв)
То роками нічого, але коли вже пішло, то пішло: ще одна вкрай довільна інтерпретація "Двійника", але відсилає вона на цей раз не до Достоєвського, а до Жозе Сарамаґо – португальця, нобелівського лауреата, автора "Сліпоти", "Перебоїв зі смертю", "Спогадів про монастир", "Євангелія від Ісуса", врешті.
Одну з книг хотів екранізувати Фелліні, іншу таки переніс на екран Фернанду Мейрелліш, але чи підкорився йому чи не останній великий письменник старої Європи – питання відкрите. Як і те, чи вийшло щось путнє у Вільнєва.
Канадський режисер не дає сказати про себе щось певне: з одного боку, він автор сильних "Пожеж", що позбирали купу нагород, з іншого ж - зняв "Політех" і "Полонянок"; ні, зовсім не халтура, просто щось мертвонароджене.
Одною рукою бере не останній роман не останнього автора, а іншою робить з ним щось цілком несподіване, видаючи на гора "бессмысленый и беспощадный" арт-хаус, який, проте, важко оминути увагою – щось дуже важливе там є.
Якщо за Достоєвським і Айоаді відчувався Гоголь і Гофман, певна грайлива стихія, то крізь Сарамаґо і Вільнєва прозирають метафізичні безодні старозавітного масштабу, відфільтровані і крізь Нолана, і крізь Лінча. Чи це плюс – незрозуміло.
Викладач історії Адам – пригнічений і депресивний - бере в прокаті третьосортний романтичний фільм, і десь там, на задньому плані, ошелешено помічає актора, один в один схожого на себе. Він починає його шукати і таки знаходить: той одружений, от-от стане батьком, працює актором в паскудних фільмах і в нього ідентичний шрам на животі. До чого б це?
Кіно вийшло по-своєму нахабним і таким, що може сильно роздратувати: і туманністю меседжів, і візуальним втіленням, і фірмовою режисерською холодністю; ще й ці павуки.. Але в тому і цінність, тим воно і цікаве – подобатись воно не хоче, Вільнєв знімає інше кіно, а яке саме – подивіться. А потім почитайте великого португальця.
_________________________________________
 |
"Опинись у моїй шкірі" (реж. Джонатан Глейзер)
Якщо у Вільнєва вийшла неоднозначна картина радше зі знаком мінус, то дивність-нетиповість-новизна стрічки Глейзера, очевидно, з протилежним знаком.
Фільм-подія, фільм, що сколихнув минулорічний Венеційський фестиваль і який остаточно ствердив Скарлетт Йоханссон у статусі одної з головних акторок свого покоління.
В основі – дебютний роман Мішеля Фейбера, тихого генія європейської літератури, автора карколомного "Вогняного євангелія". Правда, залишилось від того роману в процесі екранізації геть мало, занадто багато там трималось на атмосфері і поступовому оголенні суті подій, але і ключового сюжетного ходу вистачило, аби глядачів зачепило (і заціпило теж): молода дівчина, насправді інопланетянка, їздить трасами Шотландії, підбирає попутчиків, зваблює їх, відвозить до старого будинку і, замість сексу з ними (хоча тут як подивитись), перетворює на їжу для своїх – там це вважається делікатесом, і туди вона все це і переправляє, а як – то окремий конгеніальний всьому іншому епізод фільму. Хоча багато чого з вищенаведеного стає ясно лише з книги, у Глейзера – тривожне нерозуміння.
Про що ця стрічка точно - не візьметься сказати ніхто: може, про тілесність і гендер, може, про Іншого і проблеми комунікації, може, про переосмислення фігури зазвичай маскулінного маніяка і його слабкої жертви, а може про те, що людство, попри все, таки не приречене і в нього є шанс. А може, і навпаки. «Опинись у моїй шкірі» - взірцева, відкрита на всі інтерпретаційні боки притча, де відкритість ця геть не дратує, навіть більше – постійно підживлює інтерес, включає глядача в процес максимально.
Дуже важливий і свіжий фільм, навіть поза першоджерелом, звернутись до якого – окрема гарантована насолода. І, ні – це не фантастика.
_________________________________________
 |
"Незломлений" (реж. Анджеліна Джолі)
Друга режисерська робота Джолі, яка базується на книзі-бестселері, що, своєю чергою, заснована на реальних подіях. А сценарій допомагали писати самі брати Коен. Давайте розбиратись.
У 1936 році на Іграх в Берліні Луї Замперіні, простий американський хлопець, показав рекордний результат у бігу на 5000 метрів, був представлений фюреру, пізніше пішов на війну, став льотчиком, був збитий, дрейфував майже 50 днів у відкритому морі, потрапив до японського полону, пройшов пекло найвигадливіших тортур і повернувся додому.
У 2010 Лаура Хілленбранд написала на основі цього життя книгу "Незломленого", а трохи пізніше найпривабливіша багатодітна мама Голівуду взялася до її екранізації. Хоча вперше зняти цю історію планували ще наприкінці 50-их!
Джолі, голуб миру, волонтер і гуманіст, і фільми обирає собі під стать: про волю до життя, жахи війни, всепереможну силу надії і Людини. І це чудово: за "Незломленим" відчувається традиція великого героїчного американського кіно (Спілберг, Іствуд, Форд), наявна та прозорість і простота меседжів, які не обертаються врешті дешевою банальщиною.
Так, на всі дві години епічного розмаху не вистачає, Джолі-режисер відчутно втрачає в другій половині; так, виходячи з назви, ми можемо спрогнозувати фінал і не очікувати жодних несподіванок; так, маємо досить пласку і дратівливу для нас візію Другої світової (де про вирішальну роль союзників), а безкінечні випробування людського духу потроху починають набридати вже десь на середині. Але фільм Джолі однозначно вдався, плюсів тут все одно значно більше, дивитися це треба.
А як для походу в кіно на Різдво (а стрічка виходить саме тоді) – то й взагалі хороший варіант. Життєствердний пригодницький фільм - не більше, але й жодним чином не менше.
_________________________________________
 |
"Важко бути Богом" (реж. Олексій Герман)
Яким роком датувати цей, без сумніву, епохальний фільм – питання відкрите. Та оскільки широкий глядач побачив його у 2014, то так і будемо вважати. Цей підхід стосується, до речі, і деяких інших стрічок у цьому списку.
Фільм, що став легендарним ще до свого виходу, бо ж робота над ним тривала майже 15 років, хоча зняти його Герман хотів ще в кінці 60-их, періодично повертаючись до задуму. Кожного року, починаючи з другої половини 2000-их, ми чули, що наступного він точно вийде, а потім дата переносилась, і всі продовжували нервово чекати, ловлячи ті крихти, що просочувались в медіа-простір.
Жодної піар-стратегії за цим і близько не було – просто Герман найвищої проби перфекціоніст, знімати він закінчив ще в 2006, а потім багато років працював над звуком, "вилизував" його, наближався до досконалості.
Коли стрічка вийшла в прокат, здивування лише посилилось: і як таке можна було зробити за такий короткий термін? Ми отримали не просто безліч кадрів-картин, які Герман міг репетирувати тижнями, а справжній фільм-що-затоплює, навіть в буквальному сенсі: дія практично тоне у найрізноманітніших нечистотах, все відбувається в умовах межової загущеності – і на рівні проблем, але й на рівні матерії.
Жодної криштальної прозорості горішніх сфер тут нема й близько, Світ виглядає саме отак: дон Румата, цей засланець-землянин, намагається врятувати все найкраще на іншій планеті, в державі Арканар, в умовах вічного середньовіччя, дуже схожого на ХХ століття, за яким ніяк не приходить Ренесанс, натомість на зміну Сірим приходять Чорні; і умови ці не те що не стерильні, але такі, що унеможливлюють будь-яку внутрішню гігієну в принципі – не втручатись в хід подій сил більше не має, але і втрутившись ти зробиш лише гірше. Вибір начебто простий, але це позірна простота – у світі Стругацьких-Германа нічого однозначного не існує.
Стругацькі отримали свою найкращу екранізацію на роки, бо ж у Германа вийшла не просто ще одна універсальна притча про найважливіше, але й дуже точне відтворення того, про що йшлося в книзі, хай фінальні акценти і суттєво змінені. Уявити щось настільки ж могутнє поки що просто неможливо.
Попри те, що Герман помер, так і не довівши справу до фінальної крапки, стрічка його, як вважають окремі гарячі голови, не здолала – він вкотре довів, що, не дивлячись ні на що, докладати усіх зусиль треба конче, хай вони і приречені від початку – по-іншому просто неможливо, по-іншому все приречено ще більше. Про це ж, власне, і "Важко бути Богом".
Важко бути не лише Богом, а й людиною. Людиною в першу чергу. А такою, як Герман, то й поготів. Ми щасливці – ми це побачили.
