Художник Іван Марчук: Росіяни – найлінивіший люд на Землі, який хоче жити за рахунок України

Художник про Україну, Росію, сучасне мистецтво і секрети своєї техніки
Фото: Тетяна Ушиніна/INSIDER
23 червня 201414:00
  • 1
  • 5

Одного із найдорожчих художників України можна знайти в майстерні на горищі старого київського будинку. Іван Марчук - автор визнаних у світі унікальних технік живопису - у свої 78 відкриває по чотири виставки одночасно і малює інколи по 17 годин на день. Сюжети Марчука схожі на фільми жанру фентезі: відкривають нові світи з іншими законами.

У 2007-му видання The Daily Telegraph включило Марчука до списку Ста геніїв сучасності. Сам художник не поводиться, як геній: дозволяє оцінити на дотик картину, якщо не пошкодиться фарба, розповідає, як передбачив Чорнобиль і революцію 2004-го, і всміхається, коли дивиться на свій портрет на екрані фотокамери: "Ану покажіть, як я вийшов? А, гарно. Ну але я й не міг вийти погано".

INSIDER розпитав Марчука про секрети техніки, кон'юнктурність мистецтва, сучасну Україну і "совєтську" Росію.

- Не можу не запитати, чи вплинули останні події в Україні на вашу творчість?

- Я не ілюстратор подій. Але будь-які події знаходять відображення у творчості. Наприклад, я дивився, як валяться вежі в Нью-Йорку, це трапилося на моїх очах. Через два роки в мене з’явився цикл картин "Виходять мрії з берегів". Я робив виставку в музеї Кавалерідзе… там люди подивилися на мої картини і виникла асоціація – сказали: це ж вибух!

Завжди події можуть трансформуватися у варіанти суто мистецькі, не ілюстративні. Бо я не ілюстратор, я творю нові світи.

 

- Чи зміниться Україна після Майдану? У вас є якісь надії, пов'язані з революцією?

- Перспектив немає абсолютно ніяких. Ця війна буде тривати, поки ми живемо. Або поки Україна не зникне як держава. Я не бачу просвіту. Я завжди казав, що я не песиміст, я - реаліст. Дай Боже, щоб я помилився. Але я не можу втішати і дурити людей і себе дурити не хочу. Країна наша роздроблена. У ній вічно йде громадянська війна. Ну скільки пам’ятаю від дитинства, вічно. Тут такий нарід, який не може жити спільно.

Нас роз’їдає чорна заздрість, жорстокість, ненависть. Подивитися тільки на площу Толстого, на молодь, яка там п’є, смітить, гуляє, курить – це вже не люди. Дегенерація абсолютна і дибілізм. При цьому вони можуть навіть мати по два дипломи. Країна вся засмічена, і смердить на весь світ. Нарід позбавлений елементарної культури поведінки. У нас ніхто не знає, що таке етика в спілкуванні.

Я би тут вже і не жив. Але вік не дозволяє (поїхати, - ред.). Може, краще вмерти на чужій території, ніж у такому справжньому дурдомі.

- Тобто у роздробленості винна не Росія, російські серіали, а ми самі?

- Ми самі багато в чому винні, але почалося з Росії. Росія війну розпочала. У нього (Путіна, - ред.) є план Барбаросси: просто ліквідувати Україну як державу. Я не бачу сили у світі, яка поставила би шлагбаум перед ним, і це все зупинила. Ніхто не хоче. Україна нікому не потрібна. Вона потрібна лише як падаль, на яку грифи злітаються, і розривають її на шматочки.

Я жив за кордоном 12 років. За ці роки я не мав абсолютно негативних емоцій. Ніколи. Ніяких. Тут кожен день я маю їх сотні. На що не подивлюся – негатив.

Половина українців за Україну, друга половина ненавидить її. Може, навіть і 30%, але затято ненавидять. Ця обезсилена у військовому плані країна не може воювати на два фронти: протистояти внутрішньому і зовнішньому ворогові.

- Ви добре пам’ятаєте радянські часи. Чи не стає схожою сучасна Росія на Радянський Союз?

- А вона і не мінялася зовсім. І ментально, й ідеологічно Росія лишилася тим самим занедбаним господарством. Росія – це тільки Москва, ще, може, Санкт-Петербург. Я був у їхній глибинці ще за совєтських часів. Зараз та глибинка набагато гірша: всі вимерли від алкоголю. Їсти не мають нічого, хоч і живуть на землі.

Росіяни – найлінивіший люд на Землі. Вони хочуть жити за рахунок України. Ось чому вона їм так муляє. Вони чорно заздрять, що Україна піде в Європу.

 

- У червні українські художники братимуть участь у бієнале сучасного мистецтва "Маніфеста-10" у Санкт-Петербурзі. Чи не варто митцям бойкотувати культурні події у Росії?

- Не можна сказати ні "так", ні "ні". Звичайно, краще б вони не брали участі. Сьогодні я в переході щось купував, підійшли жіночки в дорожніх камізельках - служаки. Подивилися: "Ото російське? Ні, російського не їмо, не купуємо! Росію не їмо!"

Я кажу: "Росію треба з’їсти. Щоб нам не заважала".

Отакий і в мистецтві має бути настрій. Але ж ми знаємо всіляких "поваліїв" і їм подібних, що вони виробляють. Їм байдуже, на якій території вони живуть. Чи вони дружать із ворогами, чи з друзями. Для них існує один розподіл: нажива, нажива, нажива. І аплодисменти.

- Як відрізнити справжнє сучасне мистецтво від імітації та кон’юнктури? Інколи вони дуже схожі.

- Ви зараз можете зробити будь-яку інсталяцію і здивувати світ. Те, чого ще ніхто не робив. Чи зі сміттям, чи з уламками скла - назбирайте що завгодно. Ну, звісно, вже не хочеться говорити про фекалії, до безумства доводити. Бо то маразм.

Є сучасне мистецтво цікаве, але його дуже мало.

Зараз існує тенденція воювати з мистецтвом, насміятися над ним – "кто во что горазд". Як будь-яка ідеологія, вона знаходить собі прихильників, і вони її культивують.

Це всесвітня ідея: ліквідація того, що відрізняє народи. От попса пішла десь із Південної Африки до Канади, Норильська і Курильська, Москви, Києва – і все одне і те саме. На один манер. Лише східні народи мають свої невмираючі специфічні традиції. У нас вони вмерли. Наша країна втратила душу. Нарід наш бездуховний.

- Ви виділяєте для себе когось із сучасних українських художників? Чиї твори входять до категорії "мистецтво"?

- Із попсових мені не подобається ніхто. Бувають цікаві інсталяції. Бачив в "Арсеналі": наша художниця зробила зимову кімнату. Це пара кімнат, предмети в них. І вона облила їх якимось фантастичним "місячним світлом" – такий холодний синій. То є ефектно. Відчуття, що був у якомусь іншому світі.

Можна складати композиції із різних речей. Якби порізати на кавалки барикади наші і шматок перенести до гарної зали в музей, то це буде мистецтво. Бо є концепція, скульптура. Можна зварювати залізо, складати абстрактні композиції із дров і соломи - вони матимуть естетику. Це вже творчість. А тій народній творчості, що на барикадах, художники можуть позаздрити.

А коли хочуть глузувати, вигадують, аби шокувати людей… Ну розмалювали жінку, я бачив. Чудо! Жінка роздяглась, і хлопці її розмальовують. І це велике мистецтво?! Це просто шоу, людська діяльність: хто у що хоче бавитись. А людям - аби дурного видовища.

Іван Марчук і Віктор Ющенко на відкритті виставки "Обране" у MyGallery. Фото MyGallery, Facebook

- Міністерство культури нам потрібне?

- Абсолютно не потрібне. Воно виконує лише свої забаганки. Чиновник хоче жити і працює винятково на себе. І так починаючи від високих до низьких рангів.

- А держава має підтримувати митців, чи вони самі повинні працювати?

- Держава має створювати умови для всіх працівників. Для всіх, хто займається будь-яким бізнесом. Не душити, а творити умови. У нас все душать. Скільки на Заході є організацій, які запрошують туди митців. Вони малюють, їм оплачують роботу. Існують різні стипендії.

У нас Міністерство навіть виставок не робить. У мене було чотири знайомих міністри, жодної виставки не зробили мені: ні за кордоном, ані в Україні. А гроші на виставки виділяють.

Є Український національний музей. Такої глухомані ніде у світі не існує. Ви зайдете і будете там одні. Може, ще декілька людей зустрінете. По-перше, музей не має репутації. По-друге, у людей немає потреби в ньому. Їх не виховували на естетиці. Музей на чотиримільйонну столицю - порожній, до нього ніхто не ходить. Він гідний хіба що мого Тернополя чи Шепетівки, а не такого міста. Ми - антимузейна країна.

- Є надія, що добудують ваш музей (капсулу для нього Віктор Ющенко заклав іще 2005 року)?

- Ні. Ніколи його не буде на цій території. Тут буде війна, розруха. Тим паче я хотів його пожертвувати країні. Але "месія" обманув усіх, весь світ. Не буде музею, я вже й не хочу - в цій країні, яка ні на копійку мені нічого не зробила.

Усе життя я реалізував себе усупереч усім. Двадцять років тиску КДБ, потім прийшла ця Україна, їй до "лямпочки" Марчук. Хоч мені давали відзнаки (звання заслуженого і народного художника України, - ред.), - це дурничка, нічого не коштує. Найвище звання я отримав, коли мене в "сотню спартанців" сунули (у 2007 році у The Daily Telegraph було опубліковано список Ста геніїв сучасності, до якого включили Марчука, - ред.). Я сміявся, казав: ні Адміністративний, ні Верховний чи Господарський суд України не може цього скасувати.

Моя трагедія в тому, що я народився не там, де хотів. Я волів би народитися в Австралії. Шкода, що я там не залишився, я ніколи сюди не приїхав би. Та й європейські країни – це культурні країни. Там порядок, усі ввічливі. Це мені потрібно. Я ненавиджу хамство, брехню і фальш.

- Тобто Україна – ще не Європа?

- Коли заговорили про Європу, я десь сказав, що буду першим, хто виступатиме проти того, щоб Європа прийняла Україну. Таку гниль, розбещеність, хамство і смітник приймати не можна, бо засмердить уся Європа.

- Який період творчості у вас зараз? Раніше ви казали, що є "дев’ять Марчуків", шукаєте "десятого"?

- "Десятий" уже є, він почався 2008 року. Ще й у 2014-му взимку я працював над ним. Я зробив 42 картини – цикл називається "Погляд у безмежність". Усі дивуються, звідки взяв (сюжети, - ред.), бо це абсолютно інший художник. Коли в Мюнхені представлено чотири чи п’ять різних Марчуків, приходять німці й кажуть: "Скільки художників тут виставлено? Та не може бути, що один".

Картина із циклу "Погляд у безмежність".

Совєтські художники працювали так: як почав у студентські роки, так усе життя править одну лінію. Ті самі сюжети, пейзажі, одна техніка. У мене вже є кілька технологій, які треба патентувати.

Я ще не знаю, що буде після "десятого" періоду, бо вони не придумуються, а являються. І "десятий" з’явився несподівано, і "дев’ятий" так само – "Виходять мрії з берегів". Я відколупав шматочок фарби від палітри і побачив чудо. І почав думати, як його реалізувати в картинах.

- Як уперше вигадали одну зі своїх унікальних технік?

- Колись малював пейзажі, як усі. Я казав: якщо не знайду себе, то беру пилку, лопату, сокиру, граблі і бавлюся в землі. Бо я селянин. Я не хотів малювати так, як всі. Я в інституті вже мучився. Казав: не такий, не такий. Але не знав, який.

От я побачив голі дерева. І думав. Бо всі малюють так: щіткою мазонув - і наче весна, бо рожевенький ріденький такий колір. І так я графічно придумав спеціальну технологію. Робиться все в майстерні, по пам’яті. Я замальовую конкретний пейзаж (на природі, - ред.), але колір і настрій – це стаціонар. Таку картину тиждень треба малювати. А інші виходять на природу і за годину-дві етюд уже приносять. Можна продавати.

І зими у мене фантастичні. Жартую, що я "лунных и снежных дел мастер".

 

- Чи можливо передати учням секрети вашої техніки?

- Ні, учням не можна. Ученицям – так (сміється, - ред.). Я учнів не хочу, учениць іще міг би мати, тільки місця немає в мене. Щоб була група дівчат, щоб давали мені якусь насолоду. Я б на них дивився, а їм давав би щось. Ремесла певного вчити можна, а секретів передавати не треба. Я люблю бути в одному екземплярі.

Мене копіюють, підробляють. Інколи телефонують, щоб подивився, чи це моя картина. Бо вже Марчук пішов по людях. Я на Андріївському бачив двічі: копії моїх картин висіли з каталогів. Я пішов і не спитав нічого. Мені соромно було спитати, чия то картина або ціну її. Там все одно був не художник, а продавець.

 

- В інтерв’ю ви розповідали, що неохоче продаєте картини, бо вас турбує, до чиїх рук вони потраплять. Що б ви відчували, якби ваша картина опинилася у тій сумнозвісній колекції із Межигір’я?

- Не можу на це реагувати. Якби це конкретна людина прийшла до мене, я би думав, хто прийшов і чого. А коли мої картини ходять по людях, це вже поза відомством художника. Вони можуть і до чорта потрапити. Так ходить мистецтво по світах. У мене три тисячі картин розсіяні на п’ятьох континентах. Хіба я знаю, де і в кого вони є? Це вже товар. Те ж саме, ніби ви купили в магазині якусь цяцьку.

У совєтські часи я багато картин дарував, бо тоді не було візитки. Мені казали: оця людина тобі щось поможе. А ніхто не допомагав, бо я був забороненим. А я беру під пахву картинку і несу. Так задобрив людей. Потім усі ці картини на аукціонах продавали.

 

- Що змушує людей створювати колекції, де намішано зовсім різні твори, які не пасують одне до одного?

- Є фанати. Я їх дуже ціную. Меценатство, фанатизм із любові до мистецтва. Всі фанати щось збирають. Хтось розуміється на мистецтві, хтось - ні. Хтось зайві гроші викидає, бо немає, у що вкласти. Робить це в надії, що розквітне країна і митець.

- Галереї в Україні допомагають художникам, чи лише заробляють на них?

- У нас зовсім не розвинена мистецька індустрія. Все це аматорство, нічого не узаконено. Самодіяльність.

Коли відкрилася в Києві перша галерея – "Триптих", то я дуже радів. Це було ще в совєтські часи. Це було нечуване явище для художника. У світі це – норма. А в нас були лише музеї і виставкові зали. Потім галереї почали множитися, і таки розмножилися.

Звичайно, перше завдання галереї – існувати. Оренда для них дорога. Щоправда, є спонсори, які їх відкривають. Власники галерей наймають робітників, які вже займаються бізнесом: треба забезпечити щось і босу, і самим проіснувати.

Кілька галерей просили мене, щоб я просто дав для реалізації пейзажі, бо відразу схоплять. Це я мав підтримати не так себе, бо мені не дуже треба, а галерею. Я відмовився. Я найскупіший художник на реалізацію.

Побачити картини Івана Марчука в Києві можна на виставці "Обране" у MyGallery.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
5
ПЕРЕГЛЯДІВ
1
КОМЕНТАРІВ

КОМЕНТАРІ

  • Неприємними та абсолютно незрозумілими є і останні цикли робіт – абстракції: ні уму, ні серцю. Не знаю, як сам художник пояснює свої роботи, але в будь-якому разі, твори образотворчого мистецтва говорять самі за себе, промовляючи до глядача своєю «невидною» мовою. Чи геній Іван Марчук? Безперечно геній, геній плідний (ним створено чотири тисячі робіт!), явище в культурі і мистецтві. Але не треба соромитись та боятись визначати його як Темного Генія, бо його творчість, які б суперечки велись чи не велись щодо неї, не сприяє пробудженню світла у душах людей,а, в основному, занурює в глибини-дебрі підсвідомості автора, в яких почуваєшся незручно. Повний тест статті: http://samumray.in.ua/pro-shho-promovlyaye-do-nas-plontanizm-ivana-marchuka

2.02.2016, 08:56
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 1 лютого 2016

    INSIDER: Лучшие материалы

    Здесь мы оставляем тексты, которые нам показались самыми знаковыми

    • 0
    • 51
     
    • 31 січня 2016

    Роман Безсмертний: "Росія зацікавлена, щоб ця війна тривала без кінця"

    "З появою Гризлова мало що змінилося. Ви дискусію навколо Сталіна уявляєте?"

    • 3
    • 25
     
    • 29 січня 2016

    Как проститься с прошлым

    Как прощаться и открываться новым возможностям, рассказывает психолог

    • 1
    • 30
     
    • 29 січня 2016

    Крымские ультрас: «Предателей мы не забудем»

    Что означало быть проукраинским ультрасом в Крыму в начале оккупации, и как они живут сейчас

    • 1
    • 29
     
Система Orphus