Герта Мюллер: Я писала, щоб витримати це життя, а не для того, щоб творити літературу

Лауреат Нобелівської премії з літератури - про нещасливе дитинство, зрадливих і досконалих рослин та своє письмо
Фото: Facebook/Herta Müller
4 листопада 201514:05

Герта Мюллер, лауреат Нобелівської премії з літератури, у 2009 році отримала премію з таким формулюванням: "Тій, хто своєю зосередженістю в поезії і щирістю в прозі малює пейзаж знедолених". Письменниця все своє життя - і зростаючи дитиною в маленькому німецькомовному селі Ніцкідорф на території Румунї, і працюючи в еміграції викладачем літератури в Берлінському вільному університеті - була затятим поборником правди. Переповідаючи свою історію, авторка часто відсилається загалом до людської слабкості, до зрадливої натури, до вміння чи, навпаки, невміння протистояти болю.

Розповідаючи про себе, без надмірної нарцистичності та жертовності, але своєю особливою мовою, Мюллер змінює своїх читачів, змушуючи їх задумуватися про те, ким вони є насправді. Мова Герти Мюллер формується на периферії німецькомовного світу, всотавши в себе безліч особливостей, абсолютно недоступних для авторів-мешканців великих метрополій. Герта Мюллер завжди стверджувала, що доля її родини протікає через Україну, її мати після Другої світової відбувала свій строк покарання у радянському робочому таборі на території Донбасу. Під час Революції гідності Мюллер ходила пікетувати російське посольство в Берліні на підтримку українців у їх прагненні віднайти свій європейський і демократичний шлях.    

INSIDER записав для вас найцікавіше з виступу Мюллер у рамках Міланського щорічного книжкового ярмарку BookCity Milano.

Приємного вам читання!

У мене не було щасливого дитинства. Говорити про щасливе дитинство в регіоні Банат п'ятдесятих років — це взагалі якийсь евфемізм. Я росла єдиною дитиною в сім’ї і часто залишалася наодинці сама з собою. Щодня я повинна була виконувати два завдання: робити хатню роботу і боятися.

Страх це відчуття, якого мене ніхто спеціально не вчив, воно передалося мені без слів. Це був той страх, який я не розуміла, але який я точно відчувала. Моя матір пройшла радянський робочий табір, мій батько служив у СС упродовж Другої світової і потроху спивався. Це були люди, яким боліли їхні життєві рани.

Сталінська Румунія п’ятдесятих років це атмосфера тероризму та переповнені тюрми. Де ж там було взятися щастю? Я не думаю, що я була якось по-особливому нещасна, ніж хтось інший.

У поняття "щастя" кожен вкладає своє значення. Для мене "щастя" це зовсім непотрібне і поверхневе слово. Іноді навіть не треба знати, що ти щасливий для того, аби ним бути.

Але те, що ми частково називали щастям, — було просто відчуттям захищеності, відчуттям того, що іноді все йшло більш-менш добре. У моєму маленькому селі, де всі горбатилися від роботи, взагалі нікому не спадало на думку бути щасливим, претендувати на це щастя, відчувати його нестачу або ж зірватися з місця і поїхати на його пошуки. Бути нещасливими — це був факт, ми просто були ними і все.

Залишаючись дитиною наодинці з собою, я часто ставила собі запитання про життя, про дерева, про квіти, які росли навколо мене. Діти завжди намагаються порівняти себе з навколишнім середовищем. Я дуже любила рослини. Я думала, що саме вони все зрозуміли: вони знають, як треба правильно жити, вони вже знайшли свою домівку, в яку повертаються щороку навесні, проростаючи знову і знову. Рослини — красиві, естетичні, бездоганні у своєму образі, і це було саме те, чого не вистачало мені. Я вважала, що допоки ми їмо рослин, ми не помремо, а коли вже помремо, то земля нас обов’язково проковтне. Це був висновок, який я зробила після того, як побачила, як опускають труну в землю на похороні в селі. Я вирішила, що земля саме тому така велика, бо вже проковтнула занадто багато людей!

У мене не було дитячих книжок, як і в багатьох дітей мого віку, але в мене була фантазія! Мої мертві переселялися на небо, так мені сказав священик. І ще священик сказав, що Бог бачить усе, тому я відчувала, що за мною наглядають, і боялася зробити щось не так.

Бог узагалі був найбільшим авторитетом у селі.

Рослини ж проросли і в моє доросле життя. Я спостерігала за ними на клумбах перед будинками звичайних людей, перед будинками людей, які займали важливі посади, і перед будинками, в яких розміщувалися міністерства. Вони скрізь були однаково зеленими.

На похоронах офіційних осіб було море гладіолусів і червоних гвоздик. Через це я вирішила, що гладіолуси і гвоздики перейшли на бік держави, а інші квіти відмовилися співчувати смертям секретарів партії. Я знаю, що це була моя персональна вигадка, але я завжди в неї вірила!

Іноді мені важко розрізнити реальність і сюрреальність. Я не дуже забобонна людина, але я дуже люблю поезію, яка надихається забобонами, містичними віруваннями людей, яким непотрібна література, бо вірування в забобони і містику — це вже і є їхня література та їхня поезія. Саме слово "доля" вже по своїй суті непереможне і сильніше від нас. 

Містичність східноєвропейців сягає коренями в їх безсилість, незнання, страх. Страх змінює абсолютно все, все довкола стає містичним, і ми починаємо в це вірити, бо просто не маємо іншого вибору. Я вірю, що забобонність має більше плюсів, ніж релігія. Релігія — це вже давно стала і канонізована система, а забобонність у кожного своя особиста.

 Фото: Facebook/Herta Müller

У нашому житті повно загадок. Ми, власне, є загадкою для нас самих. Наприклад, наше тіло, наші внутрішні органи часто роблять що їм заманеться, незалежно від нашої голови. Ми практично є заручниками наших внутрішніх органів, ми ж не знаємо, як і коли помремо, і це вже є своєрідною екзистенційною загадкою. Забобони та містифікація народжуються від страху. І не тільки страху, який вселяє тобі державний режим, а перш за все страху смерті, який завжди супроводжує твоє тіло.

Я ніколи навмисне не вирішувала писати про біль. Я писала про нього, щоб упевнитися в тому, що я дійсно існую. Я почала писати ще тоді, коли працювала на заводі й не бачила перед собою жодної перспективи. Помер мій батько, я переїхала з маленького села, місто було великим і страшним, завод іще страшнішим, навколо мене були лише бідність і розчарування. Справа була не в мені, а в тому, що я бачила навколо себе.

Я писала, аби впевнитися у тому, що я живу, і для того, щоб хоч якось витримати це життя, а не для того, щоб творити літературу. Можливість висловитися, виписати себе і читати написане мною й іншими авторами — це був стрибок в інший, нехай і штучний, але інший світ. Це давало мені наснаги працювати далі.

Мова, як і письмо, може бути приватною власністю. Іноді вона може допомогти почати життя спочатку, і це вже твій особистий вибір, якого ніхто не може в тебе відняти.

У той час, коли режим намагається деформувати твою мову сильною ідеологією, треба вигадувати свою власну, щоб вижити.

Це також спосіб і самоствердитися, аби не відчувати себе маленьким і безпомічним.

Я виливала в письмі свою злість, злість на те, що бачила довкола: людей, які плакали після зміни, бо вони прокидалися кожного ранку о п’ятій, аби дістатися до заводу, і поверталися додому о шостій-сьомій вечора і замертво падали на ліжко. Що то було за життя?

Говорити і мовчати це не антоніми, а синоніми. Коли я говорю про щось, я замовчую щось інше, тому що не можу сказати всього. Мовчання — це також привід поговорити. Існує дуже багато видів мовчання. Є просте мовчання, а є замовчування фактів, які допомагають урятувати тебе. Іноді все ж краще говорити, ніж мовчати, а іноді саме мовчання рятує тебе. На письмі ці дві речі завжди перехрещуються між собою, тому що кожне речення літературно оброблюється: замовчується або ж красномовно виражається.

У тексті завжди треба шукати правильний ракурс, обирати точні та влучні моменти. Одну й ту ж саму історію кожен із нас переповість по-своєму. Кожен по-своєму вибере, про що розповісти, а що замовчати. Це говорить і про наш характер, який теж є ще однією з містичних загадок нашого життя.

Сьогодні ми аж занадто говоримо, аж занадто розповідаємо про себе і таким чином поступово втрачаємо тишу.

Я не знаю, хто з авторів по-особливому вплинув на мене. Я завжди читала все те, що мені потрапляло під руку. У мене є своя власна колекція текстів, які мені подобаються, і які я каталогізую за принципами: портрет, пейзаж, опис.

У мене доволі фізичні, майже гастрономічні стосунки з мовою: коли текст мені подобається, мені хочеться його з’їсти. Мені смакують як есеїстика, так і художня література. Іноді есеїстичні тексти приховують у собі поезію, яка народжується у побудові думки, у деталях, у спостереженнях.

Взагалі важко обрати один-єдиний метод для писання. Коли я пишу, я просто хочу, щоб текст запрацював. Томас Бернхард, наприклад, дуже особливий автор, його речення розтягуються на три-чотири сторінки, мені б хотілося навчитися так робити. Треба дуже багато сил і часу витратити на те, щоби твій текст запрацював. Треба допомогти зустрітися словам, які до цього не бачили одне одного, віднайти іскру, яка допомогла б засвітитися всьому тексту. 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
25
ПЕРЕГЛЯДІВ
0
КОМЕНТАРІВ

КОМЕНТАРІ

12.04.2017, 17:41
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 23 травня 2017

    Взяли за язык: як Народний фронт позбавив Інтер мови і Шувалова

    Що означає введення нового закону для телеканалів, хто і як з цим боровся і до чого призведе позбавлення Інтера Шувалова

     
    • 22 травня 2017

    Ціна освіти. Що задекларували ректори 7 кращих українських вишів

    ректорів ВНЗ також не оминуло антикорупційне нововведення - обов'язкове заповнення е-декларації.

     
    • 19 травня 2017

    Не до санкцій: УДАР не б’є Фірташа, а НФ - Ахметова

    Як у Раді голосували за санкції проти Януковича

     
    • 17 травня 2017

    Рассказ прокурора: новые факты в деле Януковича

    Что нового мы узнали из интервью Алексея Донского “Новой газете”

     
Система Orphus