Георгій Почепцов: Раніше страх експлуатувало кіно та теледетективи, тепер – "ДНР" і "ЛНР"

Професор Почепцов - про інформаційні війни, "вибіркову скорботу" та героїв і ворогів медіа
18 січня 201612:40

Медіа оточують людину, впливаючи на її побутове життя та погляди. Однак, наскільки сильним є цей вплив, і яку частку в ньому грають традиційні та так звані нові ЗМІ? Де межа між "диванною фейсбук-сотнею" та люмпенами чи обивателями? Чи має право людина бути посередньою у суспільстві, де велику роль грає активізм? І чи саме медіа диктує суспільству насилля, а не навпаки?

На деякі з цих питань ми спробували пошукати відповідь у Георгія Почепцова, доктора філологічних наук, професора Маріупольського державного університету, теоретика медіа, автора книг "Сучасні інформаційні війни", "Від FACEBOOK’у і гламуру до WIKILEAKS: медіакомунікації", "Мерлін, Супермен і Гаррі Поттер. Конструювання нематеріального в масовій культурі" та інших.

- Спочатку я би хотіла звернутися до феномена так званої "диванної сотні". Мені чомусь спадає на думку порівняння зі звичайними роззявами, які споглядали за насиллям та катуванням, наприклад, на площах. Чи, на вашу думку, це порівняння актуальне? Чи дійсно така уявна спільнота людей, як "диванна сотня", є феноменом саме цифрових технологій? Наскільки вона впливає на перебіг інформаційних воєн і чи легко нею маніпулювати?

- Це результат телевізійних технологій, оскільки саме вони створюють ефект присутності. З іншого боку - люди починають відчувати себе як спільноту. Що стосується впливу, то мені здається, що ми вже давно втратили можливість думати самостійно. Й іншого не може бути, адже твориться тип людини, яка стає орієнтованою більше на себе, на розваги, на фінансовий успіх. Це також є результатом надмірних інформаційних потоків, в яких важко орієнтуватися самому.

Сьогоднішня людина не буде витрачати на це час за рахунок власного дозвілля. Вона бере те, що їй пропонують, і як факти, і як аргументи, і як висновки. На телевізійній арені ті самі обличчя політиків, експертів і журналістів. І це замкнене інформаційне коло не дозволяє з'явитися іншому погляду.

- Але ж можна просто відмовитися від телебачення, або споживання іншої подібної інформації. Чи все-таки це не настільки вирішальне?

- Від цього відмовитися доволі важко. Єдине, що вдається людям, - переключатися на інші канали та неполітичні інтереси. Саме тому зараз зросло зацікавлення каналами Discovery та схожих медіа. А політичні передачі, як і інші, роблять так, щоб "зачепити", тому людині важко відійти від них. 

- Одразу після терактів у Парижі на сайті Colta вийшов матеріал про вибіркову скорботу – про те, чому люди вішають аватарки із прапором Франції після терактів у Парижі, однак ігнорують інше насилля. До цього я зіштовхнулася зі ситуацією навіть неприйняття, коли донька однієї журналістки з Донеччини засудила свою матір через те, що та змінила аватарку після терористичних актів у Парижі, зазначивши, що за ці два роки в Донецьку (звідки вони) загинуло набагато більше людей. Яка ваша думка щодо таких подій? Чи дійсно важливе в цьому випадку те, що, за Гюго, напасти на Париж - гірше, ніж напасти на Францію, оскільки це знищує світ. Чи через "близькість подій на Донбасі" наші емоції атрофовані?

- Ми взагалі чомусь мало орієнтовані на власні інтереси та цілі. Тому коли демонструється скорбота світу, то ми її повторюємо. Але наше телебачення не виробило таку ж модель для власної скорботи, тому ми користуємося чужими наративами. Той, хто побував на передовій, повертаючись, не може зрозуміти, як можуть зараз працювати ресторани. Тобто одночасно в наших головах є і смерть, і щастя життя.

- Але ж щастя життя і смерть були присутніми на всіх війнах. Принаймні, якщо вірити художній літературі та свідченням очевидців. Але питання в іншому: по суті, якби Фейсбук сам не запропонував змінити аватарку, то подібна модель не поширювалась би?

- Якби не було запропоновано це зробити "індустріально", нічого б не було. Телебачення і Інтернет дають моделі поведінки, моделі реагування. Нас підштовхують, а ми, як істоти соціальні, не хочемо бути серед "єретиків". Тільки в натовпі людина відчуває себе комфортно. Вона не любить виділятися, адже потрібно бути таким, як усі. Люди повторюють, а не створюють нову поведінку.

 Фото: knukim.edu.ua

- Медіа-війна часто візуалізована. Зображення, зокрема фото та відео, часто використовують для естетизації насилля, для своєрідного виправдання та підкреслення переможного наративу. Аналізуючи наше медіа-середовище, деколи складається враження, що відбувається не стільки виправдання насилля, скільки війни як такої: її тривалості та повсякденності, а раніше й відсутності державної допомоги та наявність військових помилок. На вашу думку, чи дійсно це так? Які медіа-наративи можете виокремити? Наскільки зображення емплементоване у військову медіа-стратегію?

- При домінуванні телебачення зображення грає вирішальну роль. Якщо подивитися на результати, то можна побачити, що образ воїна вже сформувався в масовій свідомості. Телебачення також демонструє нові типи військової техніки, щоправда, не розкриваючи, чи є вони на передовій. Узагалі сьогодні ми маємо наратив оборони, а не війни, оскільки вся активність іде саме з нашого боку.

Наратив волонтера — це одночасно наратив безсилля влади, як, до речі, і наратив добровольчих батальйонів. У ключовий період влада не змогла захистити населення, вона винятково захищала себе. А вже у спокійній ситуації вона підняла голову: зайнявши звичну для себе позицію "судді".

Сьогодні основним наративом медіа стосовно війни став наратив обстрілу з боку "ДНР" і "ЛНР". Однак він не є хоч якось поясненим і розкритим. Щоденний наратив "обстріляли наші позиції" є повторюваним і незрозумілим. Чи стріляємо ми у відповідь, чи дають військовим таке право? До речі, ми не створили наративу героя, що доволі дивно для війни.

- Можливо, у війні XXI століття він не так чітко виражений, або приймає інші форми?

- Війн без героїв не буває. Війна — це історія навіть не людини, а країни, а яка історія може бути без героїв? Ми краще знаємо героїв античності, ніж своїх власних. Узагалі-то ми не знаємо й власної історії, оскільки двадцяте сторіччя виявилося якимось потаємним. Існують версії подій, а справжньої історії немає. Неспівпадіння героїв Західної та Східної України відображають це.

- У своїй статті "Новий цивільний простір інформаційної війни" ви, зокрема, торкаєтеся проблем хаосу та страху (особливо військового). На вашу думку, як відбулася трансформація цих двох понять за останній час? Чи не зіграли цифрові технології роль упорядкування кожного з цих понять?

- Усі пострадянські країни продають захист від страху як основну функцію держави: оскільки держава вже не здатна займатися ні освітою, ні медициною, ні наукою. Щоб не виникало питання, тоді навіщо вона, експлуатується страх і захист від нього, який надає держава. До війни це робило кіно і теледетективи. Тепер "ДНР" і "ЛНР".

- Чи дійсно комп’ютерні ігри та кінематограф (і тут варто згадати такі серіали, як, наприклад, "Ігри престолів", де насилля є ключовим елементом сценарію, чи навіть своєрідним клеєм, який поєднує сцени між собою) здатні нівелювати це поняття та перетворити насилля та страх на гру?

- Я не особливо вірю у прямі переходи з екрану в дійсність. Але екіпіровка наших солдатів демонструє, що вони беруть деякі моделі поведінки саме з екрану. Ми можемо побачити в них американських солдатів, а можемо побачити прикмети якихось стародавніх українських козаків.

Для солдата штучна хоробрість – це захист від страхів. Проблемою на майбутнє є те, що дозволене насилля відкриває в людських душах те, що надійно було заховано там під століттями цивілізаційного розвитку.

Ми бачимо перші прикмети цього за випадками використання зброї у мирному житті сучасної України.

- Хто сьогодні герой і ворог медіа? Якою є візуалізація цього насилля?

- Ворогом став чомусь не російський солдат, а Путін, та й узагалі житель Росії, медіа активно передруковують будь-які повідомлення про російські негаразди, що є значним перебільшенням негативу та відсутністю об'єктивної картинки. Саме так медіа розуміють свою роль. Вони виконують завдання "вбити ворога у собі". Взагалі-то це завжди було завдання під час війни, бо людина, як правило, не здатна стріляти в іншу. Щоб це було можливим, пропаганда й створює образи зла в супротивнику.

- Автор "Human as media. The emancipation of authorship" Андрій Мірошниченко вважає, що традиційні медіа заробляють на дефіциті інформації, натомість Інтернет радше впроваджує надлишок, відтак конкуренція стає абсолютно іншою. Зараз, з одного боку, ми маємо дуже багато інформації з зони АТО, однак чи дійсно все це є тією інформацією, яка має вагу? Я згадую, як на початку війни була велика проблема з даними, медіа, зокрема, цитували сухі слова командирів АТО, які, по суті, ніякої картини не відображали. Нині через роботу волонтерів, зацікавлення самих солдатів і мешканців тих регіонів ми маємо й інші джерела. Чи можна сказати, що й зараз існує цей дефіцит?

- Дефіцит завжди є і буде для того, хто цим реально цікавиться. Інше питання, чи є такі люди? Будь-яка реальна подія має динаміку, за якою не встигають медіа. Критичний погляд на події завжди буде в центрі уваги, на відміну від точки зору влади, яка завжди відшуковує позитив у себе та негатив у опонента. Стосовно війни ми все одно не маємо того рівня деталізації, який є у військових. Кореспонденти завжди йдуть винятково по поверхні події, не знаючи про причини та наслідки. Типовий сюжет такий: журналіст приїхав, пройшовся по окопах чи по селу, ховаючись від снайперів. І це вся інформація. Це наратив екскурсії, а не війни.

- Часто медіа висвітлюють побут під час війни, деколи суспільний – життя на прифронтових зонах чи на лінії вогню, подеколи – військовий – життя солдат під час війни і "миру". Але яка повсякденність медіа? Адже, здається, вони без війни не можуть. 

- Медіа стають більш важливими під час війни, бо ми все одно маємо, навіть в епоху Інтернету, дефіцит інформації, тому що телебачення йде з запізненням, а Інтернет не охоплює все. Війна збільшує важливість не лише медіа, а й влади та політиків, бо вони повертають до себе надувагу. Виникає новий тип аргументу — "ти не патріот", якщо запитуєш про щось негативне для влади. Виходить, що під час війни збільшують свою вагу всі традиційні гравці — влада, політики та медіа. Але вони можуть збільшувати свій статус лише за рахунок зменшення статусу когось іншого — населення. Але тільки населення несе реальні втрати на війні.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
20
ПЕРЕГЛЯДІВ
0
КОМЕНТАРІВ

КОМЕНТАРІ

31.05.2017, 16:15
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 27 червня 2017

    Хакерская атака положила банки, предприятия и Кабмин.LIVE

     
    • 27 червня 2017

    Чотири терабайти болю: як волонтер зібрав базу даних злочинів на Донбасі

     
    • 26 червня 2017

    «eHealth працює»: як записатися в чергу до «державного» лікаря, не виходячи з дому

     
    • 22 червня 2017

    Показательная порка: как конклав БПП воспитывал Гройсмана

    - Мы знаем, что Кононенко дал указание валить законопроект, - сказал за час до рассмотрения представитель Кабмина.

     
Система Orphus