Джованна Броджі: Італійська еліта досі прив’язана до радянських схем

Президент Асоціації українських студій в Італії — про переклади Шевченка, відсутність української культурної політики в Європі та інтерес італійців до України
Фото: rozmova.wordpress.com
23 листопада 201514:30
  • 0
  • 3

Українсько-італійський культурний обмін рухається так само повільно, як і літальні апарати Леонардо Да Вінчі. У той час, коли Ірену Карпу призначають директором культурного центру при українському посольстві у Франції, посольство України в Італії взагалі не має свого культурного центру як такого. І це при тому, що українська община в Італії є однією з найбільших у Європі, а дії італійського культурного центру в Україні виглядають такими спорадичними, як і сніг у Римі.

Усі культурні мости прокладаються ентузіастами та волонтерами. Власне, як завжди. Одним із таких ентузіастів — дуже професійним і наполегливим — є Джованна Броджі, яка займає посаду президента Асоціації українських студій в Італії. Вона — перекладач української класики та сучасних текстів, у минулому — декан кафедри української мови та літератури в Міланському державному університеті.

INSIDER зустрівся зі синьйорою Броджі під час книжкового форуму BookCity Milano і розпитав про літальні апарати, хиткі мости та сніг у Римі.           

Нещодавно Ви проїхали Україною і презентували свою книгу перекладів творів Тараса Шевченка італійською мовою. Як зустрічала Вас українська публіка?

— Моє міні-турне Україною було більш ніж вдалим. Я зустрічалася зі студентами-італьяністами, з викладачами італійської мови, з викладачами зарубіжної літератури.

У ЛНУ ім. Франка до мене на презентацію прийшли кращі з кращих — Марія Зубрицька та Микола Ільницький. Вони були ґрунтовно підготовлені, тому в нас вийшла дуже цікава інтелектуальна дискусія. Чого не скажеш про КНУ ім. Шевченка, де було більше показовості, ніж літератури з боку викладацького складу. Хоча студенти київських вишів зарекомендували себе дуже добре.

  На початку 2016 року європейський читач отримає італійську версію роману "Ворошиловград" Сергія Жадана. Наскільки складно чи, навпаки, легко було працювати над перекладом сучасного тексту після шевченківського 

— Мова Жадана не дуже складна для читання, розуміння, перекладу. В основному я перечіплялася через матюки, жаргони, молодіжний сленг. Мені було важко знайти італійські відповідники хоча б тому, що я не зовсім належу до молодіжної категорії. Словник "Ворошиловграду" не надто закручений, Жадан оперує простими словами та словосполученнями.

Я сподіваюся, що редактори видавничого дому Voland, який спеціалізуються саме на виданні сучасної літератури, допоможуть мені з жаргонізмами під час редакції.

Той факт, що Жадан виграв цьогорічну премію Ангелус, вплине на промоцію роману в Італії?

— Я дуже на це сподіваюся. На жаль, Італія — це країна, яка не читає книжок, тут літературою цікавиться обмежене коло читачів. Я думаю, що у цьому випадку активнішими повинні бути радіо і телебачення, які допомагали би знайомити з такими речами. Але, на жаль, ніхто на телебаченні та радіо особливо не цікавиться слов’янськими країнами. І це стосується не лише України, хоча саме Україна зараз на слуху.

Книгарні не виставляють рідкісні книжки на головні вітрини, а в гості до яскравих телевізійних студій і до радіомікрофонів не запрошують інтелектуалів, які говорили би про літературу.

Кого, на Вашу думку, крім Жадана, варто було б перекласти для італійської публіки?

— Я дуже люблю Ольгу Кобилянську, я особисто переклала її 4 новели. Я би дуже хотіла перекласти "Лісову пісню" Лесі Українки і деякі її драматичні поеми.

"Лісова пісня", будучи створеною на основі українського фольклору, містить той фантасмагоричний світ, який співпадає повністю з європейським модернізмом. Якщо написати розгорнуте вступне слово, провести паралелі, наприклад, з Морісом Метерлінком, з філософією Ніцше, то італійський читач зуміє легко вловити суть. Коцюбинський і Кобилянська — одні з наших майбутніх проектів. Італійський період Коцюбинського, безумовно, може зацікавити нашого читача.  

Щодо сучасної літератури, то все ж таки Андрухович і Жадан залишаються для мене найбільшими "зірками". Забужко теж визначна постать, і я намагалася прочитати німецькою "Музей покинутих секретів", але, на жаль, довелося перервати своє читання. Не знаю, наскільки італійський читач зміг би замахнутися на 800 сторінок української авторки.

Дуже важко переконати видавця видати класику, всі женуться за свіженькими сучасними романами. Але я вважаю, що просто необхідно вибудувати в умах читачів, нехай і обмеженої кількості, структуру національної літератури, у випадку з українською — від Шевченка і до сьогодні. Тичина, наприклад, його просто необхідно перекладати! Він є одним із найвизначніших поетів свого часу!

 Фото: litakcent.com

Преміювання Свєтлани Алєксієвич літературним Нобелем допоможе змістити фокус із літератури головних країн на літературу менш популярних?

— Будемо сподіватися. Я особисто не читала прозу Алєксієвич, мої колеги говорять, що вона гарна, але водночас складна. Треба розуміти, наскільки її тексти можна перенести в площину інших мов, зробити їх зрозумілими для читачів інших країн. Хочу привести приклад двох польських літературних нобелів Чеслава Мілоша та Віслави Шимборської.

Шимборська — абсолютний бестселер, усі її читають, усі її цитують, усі її знають. На мою думку, Мілош вартий ста Шимборських. Він великий письменник, великий мислитель, Шимборська — симпатична, але не думаю, що вона має те ж саме наповнення і глибинність. Зате її знають усі. Читачі люблять простіші речі. Тому треба розуміти, наскільки простою чи, навпаки, не простою є Алєксієвич. Наскільки я знаю, її мова дуже важлива, тому буду чекати на переклад.              

Свєтлана Алєксієвич говорить про той Радянський Союз, який не всі готові прийняти. Ще одна авторка, а саме Катя Петровська теж говорить про речі, які не зовсім готові прийняти народи пострадянських країн. Катя Петровська отримала цього року і міжнародну премію Стрега - головну літературну премію Італії. То Європа готова слухати про пострадянський період?

— Батьки Каті Петровської — мої давні київські друзі, і під час мого останнього візиту до Києва ми дискутували з ними, чому книга, яка говорить про особистий досвід, про внутрішній пошук власних коренів, має такий шалений успіх у читачів?

Спробую пояснити з точки зору західноєвропейки: "Мабуть, Естер" — дуже цікавий текст, місцями занадто нарцисичний, а місцями — дуже чарівний. Ця книга повністю відповідає очікуванням європейської публіки. Європа, яка переживає період дестабілізації, втрачає свої координати, не продукує жодних нових ідей, не знає чим і ким вона є, як і героїня Петровської, власне, шукає своє коріння і свою ідентичність. Текст написаний авторкою, яку складно назвати українкою, і мовою (німецькою), яку важко назвати для неї рідною. Катя — і єврейка, і атеїстка, дитина, яка виросла в Радянському Союзі, жінка, яка живе в Німеччині. Така поліфонія повністю відповідає європейським екзистенційним переживанням. Книга у своїй мікронарації презентує макропроблеми.

Ви з 2001 року очолюєте Асоціацію українських студій в Італії. Як народилася ідея створення асоціації і взагалі Ваше особливе ставлення до української мови?

— Після падіння берлінського муру та розпаду Радянського Союзу італійський історик, викладач венеціанського університету Джанфранко Джіраудо вирішив каталізувати інтерес до України серед славістів, русистів, полоністів. Ніхто з нас не був окремо україністом.

У 1990-х роках багато славістів, до формації яких входить знання принаймні декількох слов’янських мов, присвятили себе вивченню України. На початку двотисячних синьйор Джіраудо вийшов на пенсію, а я саме почала систематично цікавитися Україною. Мої колеги повернулися до вивчення своїх основних тем, а я зосередилася на Україні та Польщі. На щастя, зараз мені допомагає молоде покоління — Марія Грація Бартоліні, Алессандро Акіллі, Марко Пуллері, Олег Румянцев.     

Зважаючи на зусилля Вашої асоціації, незначні зусилля посольства України в Італії та відсутність будь-якого культурного центру при посольстві України в Італії, який образ України складається в головах пересічного італійця?

— Посольство України в Італії час від часу організовує якісь прийоми з приводу вшанування визначних дат. Раз на рік шпальти таких газет як Corriere della sera або ж Repubblica розміщують матеріал про Голодомор, але ж такі матеріали не зовсім зручні для наших "російських друзів".

Італійська еліта ще й досі прив’язана до радянських схем. Правих італійців зараз представляють персонажі, які нічого не варті, персонажі, які не здатні вести дискусії на серйозні теми, які вдаються лише до популізму, а італійські ліві ще й досі мислять радянськими категоріями.

Такі історики, як Андреа Граціозі написали про дуже важливі речі, але це доволі вузькопрофільні видання, які не читає основна маса. Але якщо з екранів італійського телебачення почати розвінчувати міф про Росію, то раніше чи пізніше до мас таки дійде, що саме відбувається в Україні. 

Уряд прем’єр-міністра Ренці взагалі послабив увагу до українського питання. Я колись голосувала за Ренці і проголосую ще раз, бо наразі немає іншої достойної кандидатури, деякі речі він робить неправильно, але багато чого йому і справді вдалося виправити. Але Ренці пов’язаний із Росією і ніколи не перейде на бік України. Оскільки медіа пов’язані та залежні від уряду, а уряд не дуже хоче псувати відносини з Росією через економічні інтереси, для уряду краще було б, аби України просто не було, тому що Україна — це проблема, яка постійно дошкуляє.

Добре, що Італія не відіграє важливої ролі в українському питанні. Українців дуже цінують пересічні італійці, у зв’язку з великими напливами заробітчан, але українські заробітчани не голосують, у них немає ніяких особливих прав, це не історична община емігрантів у шостому поколінні, як у США чи Канаді, це всього лише робітники, які працюють тут, як і будь-які інші іноземці. Тому їхній голос дуже слабкий, порівняно з рупорами проросійських друзів.

Розглядаючи кризову ситуацію української культури на італійській території, що можна сказати про саму Італію? В якій ситуації перебуває вона?

— Італія завжди перебуває в кризовому стані! Єдиний період, який можна назвати успішним для італійців, був періодом запровадження плану Маршалла після закінчення Другої світової.

Італія — це країна, яка почала спілкуватися італійською мовою тільки в період між 1920-ми та 1940-ми роками ХХ століття, до того всі говорили кожен своїм діалектом.   

Одним із найважливіших чинників кризової ситуації в Італії є Ватикан, який розміщений саме на території нашої держави, і папська держава, яка історично володіла однією третьою всіх італійських земель. Півтори тисячі років підлеглі папської держави були не громадянами, а просто віруючими і вірними, які отримували щось через милість Господа, через милість Папи. У них не було ні прав, ні обов’язків. Ти повинен був бути лише вірним і в подяку від Папи ти міг отримати землі, пребенду (прим. ред. - "дохід із церковного майна"), гроші, статус.

Ти міг стати єпископом, священиком тільки через вірність Папі і в ім’я Господа, але аж ніяк не тому, що ти був умілим управителем, який робив щось для блага своїх громадян.

І цей менталітет й досі домінує в Італії, в Римі, зокрема. Він також обумовлює основну поведінку і формування сімей, кланів, мафіозних угруповань. Члени клану стають частиною системи, в якій ти робиш послуги своєму небожу не тому, що він хороший інженер чи лікар, а тому що він твій небіж.

До того ж, Італія не надто вміло справляється з напливом емігрантів, але принаймні разом із Грецією Італія врятувала життя багатьом утікачам. Думаю, що проблема емігрантів до кінця детально не вивчена, тому що хтось навмисно створює жахливі умови, які змушують людей сідати в надувні човни з примарним шансом вижити і плисти сюди.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

Елена Костюкович: Плохой роман Умберто Эко лучше хорошего романа Марининой

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3
ПЕРЕГЛЯДІВ
0
КОМЕНТАРІВ

КОМЕНТАРІ

2.02.2017, 14:28
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 20 лютого 2017

    Як розслідують справи Майдану. Інфографіка

    Кожен етап розслідування злочинів під час Євромайдану має свої недопрацювання.

    • 0
    • 235
     
    • 17 лютого 2017

    Потрапили у справу: у чому звинувачують Шуфрича, Супруненка та Константіновського

    В розпорядженні INSIDER є акти ДФС, на підставі яких ГПУ збирається притягнути до відповідальності трьох депутатів

    • 0
    • 221
     
    • 15 лютого 2017

    Дела семьи Януковича. Заочное осуждение с угрозой встречи в Европейском суде

    Как непринятие изменений в закон о заочном осуждении может повлиять на передачу дел команды Януковича в суды

    • 0
    • 103
     
    • 14 лютого 2017

    Декларации в Порядок. За что воюют НАПК и Минюст

    Менеджер антикоррупционной группы РПР Александр Леменов прямо заявляет, что "Минюст продавил свою редакцию порядка", а Виктор Чумак и вовсе не исключает, что НАПК попробуют ликвидировать

    • 1
    • 172
     
Система Orphus