Драматург Павло Ар’є: В Україні до влади рвуться психопати і манекени

Ар'є - про те, як театр зміг "зробити" кіно, нові п'єси та мистецтво, яке не є місцем для повчань
Фото: Роман Балук для INSIDER
24 листопада 201516:00

Ще влітку у прикарпатському видавництві Discursus вийшла збірка п’єс Павла Ар’є "Баба Пріся та інші герої", яка миттєво розлетілась Україною буквально за два місяці.

Цьогоріч п’єса Ар’є, яка і дала назву книзі ("Баба Пріся"), – встановила рекорд. Її поставили одночасно у п’яти різних театрах. У тому числі і Роман Віктюк у Москві. А у Києві, як відомо, у цій п’єсі на сцені Молодого театру 86-річну чорнобильську бабу зіграла Ірма Вітовська, після чого навіть шляхетні ветерани журналістики назвали цю актрису "українською Сарою Бернар".

Ар’є, як відомо, сезонами живе – то у Львові, то у Кельні. П’єси не пече, як пиріжки, а винятково – видихає їх. Тому його тексти для одних – актуальні, для інших – химерні.

Утім він не підлаштовується під моду, під запити смішної тусовки, а лише хоче виплеснути в ту чи іншу п’єсу власний біль, відчай, надії.

Та сама "Баба Пріся" – вважайте головна п’єса 2015 року – народжувалась у нього через сумніви й авторські поневіряння Чорнобильською зоною. Спочатку планував писати текст про героїзм пожежників у тій зоні, а згодом зрозумів, що треба розповідати про інше – про людей, які вросли корінням у забруднену рідну землю, і ніщо їх звідти не може витягнути. Навіть смерть.

Нещодавно в Ар’є з’явився надсерйозний театральний проект у Німеччині, з приводу якого ми і почали цю розмову.  

– Розкажи, будь ласка, саме про цей твій теперішній театральний проект – у Німеччині… Що за історія? Як "вони" на тебе вийшли чи ти на "них" виходив? Чи можна при нагоді колись побачити саме цю роботу в нас, в Україні?   

– У Берлінському національному театрі Deutsches Theater є давня традиція – раз на рік проводити так званий Herbstcamp. Це спеціальна театральна програма. Її презентує Національний театр для молоді, котра вивчає театральну справу. Цього разу програма Herbstcamp набула міжнародного статусу. Запросили театральних діячів із шести країн світу. Україна, Індія, Ізраїль, Афганістан, Марокко, Нідерланди. Мене запросили представити Україну.

За десять днів копіткої праці я і мої студенти створили новий текст, створили нову виставу. Згодом представили цей проект вимогливій берлінській публіці. 

– Ти вже доволі тривалий час мешкаєш у Німеччині. Власне, німецький театр – це "твій" театр, це "твоя" стихія? Якщо так, то кого з майстрів німецького сучасного театру виділяєш для себе, чиї вистави рекомендував би переглянути всім своїм друзям-театралам?

– Олеже, сказати, що я "живу" в Німеччині можна тільки із великою натяжкою! Більшість часу я все-одно перебуваю в Україні.  

Утім, гадаю, німецький театр мені дійсно інколи дещо ближчий, аніж український (у гірших його проявах) - але не тому, що саме німецький люблю більше.

Саме тих успіхів і того прогресу, які здобув німецький театр, хотілось би дуже побажати і нашому – українському. Мені здається, що німці вже десь дуже далеко – "там", а ми все ще десь дуже близько, на одному місці, тобто – "тут"...

Фото: Роман Балук для INSIDER

Серед німецьких театральних геніїв у першу чергу я би сказав щось надзвичайне про видатного режисера Томаса Остермайєра. Без нього уявити європейський театр просто неможливо. Більшість його робіт можна побачити на сцені берлінського "Шаубюнне".

Також прекрасні драматурги і режисери в одній особі – Фальк Ріхтер, Рене Поліш.

Але найцікавіше, що німецький театр за своєю платформою – не лише для німецьких театральних діячів. Він набув величезного значення для театралів усієї Європи. Як підтвердження цього факту можу згадати прекрасну британську режисерку Кеті Мітчелл, котра, на мій погляд, є неперевершеним театральним майстром наших часів. Як не дивно, усі її найбільші режисерські прориви і шедеври відбулися не в неї на батьківщині - у Британії, а саме в Німеччині. Причому неодноразово.   

Те ж саме можна казати і про видатного італійця Ромео Кастелуччі.

– Як ти розумієш, світ сучасного театру вже нібито і не передбачає колишніх чітких "законів", "градацій", старих правил сценічного дорожнього руху, як це було ще у ХХ столітті. Кожен автор сьогодні творить "свій театр". А як би ти визначив саме "свій театр" – і у самому собі, і довкола себе?

– Так, як ти кажеш, могли би казати люди театру усіх часів – і 10, і 100 років тому. Бо завжди всі намагалися створити щось нове і знайти свій власний стиль. І це прекрасно.  

Саме внаслідок такого уявлення театр наших часів – настільки різноманітний і багатий. Але як би там не було, як би нам не хотілося – певні правила все-одно існують: правила драматургії, логіки, стилю, звичайної людської психології.

І для того, аби обійти ці правила, на мій погляд, спершу їх треба знати. У тому і є сила неповторності та новаторства. На відміну від звичайного невігластва.

– Ще недавно ти буквально "майорів", палав – від тебе йшло шалене відчуття одержимості громадянськими ідеями, революційними ідеалами. А як сьогодні? З певної дистанції – з іншої країни? Щось змінилося? Погляд на українські події і на світ узагалі став більш тверезим, чи, можливо, навпаки, запал нікуди не зник?

–  (дуже голосно регоче, – ред.) Гадаю, ідеали в людини або є, або їх немає. Якщо вони є, то це – назавжди. Принаймні я в це вірю.

Є люди, які просто імітують наявність певних ідей у собі. Це страшні люди, які на хвилях революцій і громадських невдоволень, як правило, рвуться до влади. Щось подібне відбулося і в Україні зараз. На жаль. Це найстрашніші та найнебезпечніші психопати. Бо саме психопат — це і є певна модель позбавленої почуттів і відчуттів людини, яка тільки імітує такі почуття, як любов, приязнь, дружба, радість. Насправді ж – це холоднокровні та жорстокі манекени.

Гадаю, що мої ідеали нікуди від мене не зникнуть. І я завжди буду доступними мені засобами вести свою війну за справедливість і за щастя для простої, звичайної маленької людини.

–  Про історичну справедливість і щастя маленької людини посеред нещасливого життя одна з твоїх п’єс – "Слава героям". Зараз цю п’єсу готують до постановки – як спільний гучний творчо-політичний проект – відразу декілька провідних українських театрів. Отже, пригадай історію народження цього тексту про двох дідів, які заблукали в різних лісах української історії…  

– Власне, це продовження твого попереднього запитання…

За всіма політичними баталіями, боротьбою за наше минуле ми забули про звичайний біль простих людей, про душевний щем кожної окремої особистості. Мені весь час здається, що деякі політики використовують такі болючі теми, які, в принципі, вже стали нашим далеким минулим лише для того, аби відволікти нас від вирішення теперішніх справжніх насущних проблем.

Отже, мені хотілося б, аби ми сьогодні не вирішували, хто був, а хто не був "героєм" у минулому, а думали про те, яким буде наше українське майбутнє, думали, як нам усім разом у цьому майбутньому співіснувати.

П’єса "Слава героям" – історія про двох ветеранів, про їхніх дітей і онуків. У кожного свій біль, своя доля, своя історична правда. Але ж кров у всіх однаково червона… Сподіваюся, що про це буде думати і режисер, який готує сценічну версію п’єси.

– А якби пофантазувати, то кого б зі світових "зірок" ти запросив зіграти пару вояків  у цій своїй п'єсі? Ну щось на кшталт Аль Пачіно і Роберт де Ніро? І кого – вже з українських акторів – ти мріяв би побачити саме в цій історії? Може, Гладія, Хостікоєва, Бенюка, Романюка?

– Ну ось цього разу, вибач, на твою провокацію не піддамся! І жодних імен не називатиму! Бо, гадаю, у таких справах усе має скластися так, як воно складеться. Та й навіщо мені підказувати або диктувати гіпотетичному режисерові якийсь свій гіпотетичний вибір?! Наприклад, коли я сам був режисером перформативного читання цієї ж п'єси в театрі Леся Курбаса у Львові, роль одного з ветеранів дісталася прекрасному львівському акторові Олегу Стефану. Дісталася не тому, що я мав великий вибір, а тому, що саме так сталося. І я не втомлююся дякувати Богові за це.

 Фото: Роман Балук для INSIDER

– Чи вдалося тобі після сценічного успіху "Баби Прісі" у Києві, Львові та навіть у Москві стати заможним драматургом? Хоча б трохи змінилися твій статок і особистий рахунок?

– На жаль, ні. Я навіть не можу пояснити як і чому. Наприклад, за перший театральний сезон "Сталкерів" у Молодому театрі я заробив 3000 грн. І, до речі, це єдиний театр, який до сьогодні зі мною взагалі розрахувався!

Тож, вибач, говорити на цю тему не дуже хочеться. Дуже смішно те, що я знаю: різні олігархи, депутати, міністри вже побували на "Бабі Прісі" ("Сталкерах") у Молодому театрі, а в мене не вистачає грошей, аби приїхати в Україну і почати роботу над новим проектом. (Знову дуже голосно регоче, – ред.) Правда ж, дуже дивна ситуація? Але, напевне, я не вмію ходити і просити – у когось і щось.

– Після нещодавнього скандалу у Львівському театрі імені Лесі Українки саме ти зголосився туди зайти, як головний драматург, ставши таким собі провісником нових театральних ідей... Отже, які ці ідеї? І які ресурси для їх реального втілення?

– Ресурси? Поки що — це світлі ініціативні молоді і чесні люди. Я щасливий, що такі люди завжди є. Сам театр, звісно, пограбований, напівзруйнований, ледь живий. Але те, що цей театр існує, в ньому є дві глядацькі зали, є амбітні актори… Це дуже й дуже багато. Сподіваюся у грудні розпочати роботу над своїм новим проектом. Створювати і ставити виставу разом із акторами, спільно працюючи над збором матеріалу.

Наразі це буде проект про наше сучасне суспільство, про нас із вами — про те, якими ми були, якими стали і якими станемо. Отже, думаю про  історію такого-собі сучасного Гамлета — про українського солдата, який повертається з війни додому до маленького містечка десь у Західній чи в Центральній Україні… Він повертається, намагаючись зрозуміти: чи все так добре в його маленькому королівстві? Бути чи не бути цьому королівству?

На цей проект у нас жодної копійки немає. Але є люди і місце. От із цього ми і розпочнемо роботу.

– А в чому, на твій погляд, плюси і мінуси театральної справи саме у Львові, прекрасному місті, культурному центрі?   

– Плюси у тому, що Львів ніби і не маленьке місто, і в ньому є відносно багато театрів різних форм власності. Але водночас Львів є доволі-таки локальним. І, наприклад, які б не були прекрасні та прогресивні культурні події в Києві, там легко загубитися.

А саме Львів міг би й іноді є прекрасною базою для усіляких культурних процесів, які не губляться у вирі життя велетенського міста, але при цьому не стають маргінальними заходами в забутій провінції. Я би дуже радив львівській владі нарешті увімкнути свої мізки і звернути на це увагу. Адже не тільки фестивалями кави, сиру, вина і ще якогось там мила міг би наш прекрасний Львів заявити про себе не тільки на українському культурному просторі, але і в європейському контексті.

Узагалі говорити про львівські театральні проблеми, гадаю, немає сенсу. Їх багато. Вони дуже схожі на столичні. І на проблеми в інших містах України. Насамперед це корупція, безгрошів'я, безсмертні художні керівники і безвідповідальні чиновники на місцях.

– У збірці "Баба Пріся" одна з твоїх п'єс присвячена режисерові Дмитру Лазорку. Ви були з ним знайомі? Що приваблювало тебе в його виставах?

– Ми були друзями. Ще в ті часи, коли я тільки пробував писати перші театральні тексти. Можливо, саме Лазорко став певним каталізатором у моєму житті, змусив повірити в те, що сучасний театр не помер і що за нього варто боротися. Саме Дмитро був людиною і режисером — ідеалістом. Водночас він був надзвичайно світлим, добрим, чесним. Усі ці його якості транслювалися в його сценічній творчості, були законом його співіснування з іншими людьми. Він же був легкою "жертвою". Це, в принципі, і стало причиною його трагічного руйнування і… загибелі…  

– Коли  немало написано і немало поставлено, можеш сказати, що тебе приваблює, а що відштовхує у самій природі театру? Що найбільше ти ненавидиш у ньому?

– Як би я не старався зараз, не можу сказати, що "ненавиджу" в театрі. Напевно, тому що занадто сильно його люблю. І навіть якщо щось не так, хочеться цього не бачити, не помічати.

Усе так, як у будь-якій історії кохання. Кохану людину завжди ідеалізують. Хіба ж можна комусь третьому сказати про неї щось погане? Це наша інтимна справа!

Мені здається, що театр, як би там не було, зараз є ідеальною і найпластичнішою формою мистецтва. Хто б міг подумати про це якихось 10-20 років тому?..

Більшість людей вірили в те, що театр приречений на вимирання. І на його місце остаточно прийде кіно, телебачення, інтернет. Але зараз, завдяки неймовірним технологічним проривам і появі усвідомлення того, що наша сучасність дуже важлива для театру, театр здобув зовсім нові сенси.

Театр зміг зробити кіно, інтернет і телебачення своїми "слугами", навчився використовувати їх як будь-який звичайний інструмент, як-от декорацію або перформативний простір.

Переконаний, у справжнього театру – велике і прекрасне майбутнє. Наразі жодна з форм мистецтва в жодному разі не може бути конкурентом для театру!

– Деякі драматурги тихо пишуть п’єси, не сподіваючись на їх постановки. Деякі за великі гроші пишуть сценарії для серіалів, а потім повчають сучасників "як розбудовувати нову Україну". Деякі пишуть із відвертим розрахунком на постановки у конкретних театрах… А, власне, до якої категорії відносиш себе ти?

– Для серіалів я не пишу. Хоча, якби була можливість написати якийсь хороший, змістовний серіал для України, я би радо за це взявся. Мене взагалі останнім часом дуже цікавлять простори кіно і телебачення.

На загал мені нікого не хочеться повчати. Здається, що кожна психічно здорова, нормально вихована людина сама, без будь-яких повчань, здатна зрозуміти, де є добре, а де – зле.

Мистецтво — не місце для повчань. Це місце для переживань та осмислення.

Я не хочу відносити себе до якихось "категорій" і давати самому собі визначення. Намагаюся просто бути чесним зі собою.

Фото: Роман Балук для INSIDER

– Які останні вистави за твоїми п’єсами бачила твоя мама? Яка з таких постановок найбільше припала їй до серця?

– Моя мама бачила "Бабу Прісю" у Львівському театрі імені Лесі Українки. Гучну київську виставу з Ірмою Вітовською мамі, на жаль, побачити ще не вдалося, бо до Львова ця постановка поки що не доїхала, а мамі їхати до Києва здоров'я та фінанси, на жаль, не дозволяють. Мама є мама. Вона любить усі мої п'єси — вдалі і не вдалі. Вона є моїм найбільшим шанувальником. Але, гадаю, найбільше її вразила саме "Баба Пріся". Бо ця п'єса і про мою маму також.

По-перше, моя мама – лікар, вона була ліквідатором Чорнобильської аварії. І не з чуток знає, про що я писав цю п'єсу. По-друге, одну з героїнь звуть Ярослава, як і мою маму. І все це не "просто так". Для неї цей матеріал дуже нелегкий…

– Твою п’єсу "Кольори" свого часу ставили в Луганському драмтеатрі. Можливо, знаєш, що зараз із тією постановкою? Власне, з самим театром?

– Про театр я сказати нічого не можу. Знаю, що виставу дійсно поставили, а прем'єра відбулася вже в окупованому Луганську. Мені переказували, як жінки-актриси, котрі грають у "Кольорах", перед прем'єрою між собою жартували: "Цікаво, нас одразу після прем'єри заберуть у підвали, чи ще дадуть зіграти?". Адже головною наскрізною темою п'єси є Україна. П'єса закінчується словами головної героїні: "Моя земля – Україна".

Не знаю, що і як вони зробили з п'єсою саме зараз, але знаю, що вистава існує в репертуарі. І, очевидно, сам театр якось існує…

– Чи можливо у твоїй творчій практиці наступне: заможна актриса замовляє під свій ювілей чи інший інформпривід – персональну п’єсу? І ти пишеш... Не безкоштовно, звісно.

– Ні. Гадаю, якщо мені матеріал цікавий, він мене рухає, непокоїть, тягне і не відпускає, то з таким матеріалом я можу працювати. І знаю, що навіть не зможу зупинитися. І тільки так.

Звісно, замовлення можуть бути. Але тут мають зійтися усі зірки. Насправді, я ненавиджу писати! І мають бути дуже вагомі причини, щоб змусити мене це робити. Ці причини було названо вище.

– Колись один геніальний поет написав: "Цель творчества – самоотдача". Що для тебе мета творчості?

– Це мій спосіб жити. Бо інакше сенсу жити просто немає.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

3.09.2017, 00:47
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 20 жовтня 2017

    Нездоланий “Карфаген”: чого чекати далі від єврооптимістів і Саакашвілі

    Всі сторони сходяться на тому, що тепер треба чекати, хто кого пересидить, або влаштовувати провокації і сутички з Нацгвардією, щоб акція набула нових обертів і отримала інші приводи

     
    • 20 жовтня 2017

    "Гарні часи" настали

    Чому варто дивитися новий фільм з Паттінсоном

     
    • 18 жовтня 2017

    Моніка Маковей: “Найгірше — коли топовий чиновник розмінюється на дрібні хабарі”

    Засновниця румунської антикорупції — про засади своєї роботи, нелюбов політиків та враження від візиту до НАБУ

     
    • 17 жовтня 2017

    Октоберфест Саакашвілі під Радою

    Частина учасників акції обурилась діями хлопців Семенченка, а Авакова на ніч викликали на Банкову

     
Система Orphus