DOCUDAYS: хроніки людського протесту

Гід по фестивалю документального кіно про права людини
Фото з сайту фестивалю
20 березня 201410:55

DOCUDAYS — єдиний фестиваль документалістики в Україні, який стартує вже завтра і триватиме до 28-го березня. Кожна з його секцій практично вичерпний зріз хорошого документального кіно — перш за все світового і у міру нашого.

"Євромайдан. Чорновий монтаж" - буде першим на фестивалі. Це калейдоскоп подій від різних режисерів, які знімали останні чотири місяці усю Україну. Цією хронікою людського протесту наелектризоване все в Україні — сон, стосунки, банкомати, кав'ярні, секс, супермаркети, трамваї. І звісно кіно.

Більшість з фестивальних фільмів - не традиційна документалістика, але вона показує, що рухає сучасним життям. Що значить мирний протест в інших країнах і що значить вбивати, що значить для людини зноситися фізично і морально.

Більшість з них ніде в Україні не покажуть. INSIDER пропонує особливо звернути увагу на максимально інтимне кіно, потужна частина якого — людський протест і людська жага.

Кров

Режисер Аліна Рудницька

Секція: Docu/Життя

Почнемо з фізіології, анатомії, біології. Називайте це як хочете. Про лікарів, а власне про людське тіло, у програмі фестивалю кілька фільмів. Особливої уваги заслуговують і українська картина "Амосов: людина століття" і "Остання швидка в Софії" - обидві про звичайні дні і незвичайних людей.

Але саме в "Крові" немає нічого червоного - фільм чорно-білий. Донорство (у документалці йдеться про пересувну станцію переливання крові) переплавляє усіх людей в одному казані. На цьому заробляють гроші — за півлітра платять 850 рублів, і на цьому ж таки рятують сотні життів, кому ця кров потрібна.

Акт вбивства

Режисер Джошуа Оппенхеймер

Секція: Docu/Хіти

А це мабуть найстрашніший і найголовніший документальний фільм минулого року. Він звісно отримав багато нагород — і не тому, що режисер дає змогу своїм героям самим реконструювати вбивства, самим знімати про себе фільм, а тому, що настільки чесно про жагу вбивати у документалістиці ще не говорили.

Тут йдеться про масові страти в Індонезії у 1965 році. Режим в країні до сих пір той самий. Але картина не просто показує фізичне знищення людей. З піною в роті, ба навіть з пристрастю один з них каже: «Ми вбивали ніби з відчуттям щастя»... це один з тих моментів у фільмі, коли розумієш, що стрічка єдиний пульсуючий комок насилля.

Зона без вогню: убивчі поля Шрі-Ланки

Режисер Каллем Макрей

Секція: Docu/Право

Надзвичайно гострий комок фільмів - добірка фестивалю Docu/Право. Традиційно вони побудовані на світових контрастах та піднімають кричуші теми.

Якщо, приміром, "Абу Гараз" про безнадійний протест і прийняття свого життя зі сміхом (польський режисер кілька років документував життя села на березі Нілу — тут будують гігантську греблю і скоро усі їхні будинки просто затоплять), де фільм дише родинним теплом і все ще пошуком гармонії з природою. То "Зона без бою" присвячена останнім місяцям громадянської війни в Шрі-Ланці, що тривала 26 років.

І тут знадобиться глядацька витримка як і з фільмом "Акт вбивства" - про найстрашніші воєнні злочини, масові страти, катування, сексуальне насильство розповідають люди, які вижили.

Примирення?

Режисер Унаї Аранзаді

Секція: Docu/Коротко

І напротивагу попереднім фільмам дуже чуттєвою та риторичною є короткометражка про пошук примирення з собою та світом. Група конголезьких повстанців Демократичних

сил визволення Руанди вирішила відмовитися від насильства. Вони здають зброю і шкутильгаючи погоджуються переїхати в інше місто, втекти зі свого "проблемного регіону" і навчитися знову жити мирно.

Путінські ігри

Режисер Алєксандр Ґєнтєлєв

Секція: Ідеорупція

Фільм знімали у процесі підготовки Сочі до Олімпійських Ігор. Тож автори гралися з жанром фарсу і полегшеної комедії. У нас, мовляв, і так знають — що всі крадуть, а для зарубіжного глядача простіше розказувати з гумором. Що ж судячи з Олімпіади, яка таки відкаталася у снігу, найпопулярнішими були подвійні туалети в фотожабах та розетки в подушках.

Але все таки є фрази, які звучать у фільмі моторошно: "Вождь должен быть всегда победителем". Це так мер Сочі відгукується про президента Росії. І з цього моменту публіцистичне есе режисера перетворюється на усвідомлення "скільки ще так можна жити?"

Звісно фільм не дає відповіді на це питання, як і не каже, зрештою, скільки мільйонів відмили, заховали, поцупили на будівництві Сочі Спортивного і Величного. Але за кадром цілком читається нездорова жага однієї людини, яка любить кататися на лижах.

"Pussy проти Путіна" - не зовсім в контексті попереднього фільму — так як Путіна тут немає. Але це спосіб подати дворічну хроніку життя учасниць гурту Pussy Riot і хоча б таким чином змалювати якою є нинішня Росія — з лимонно-зелено-червоними фігурками в автозаках, які все одно вірять в хепіенд.

Рілля

Режисер Ноемі Брассар

Секція: Docu/Коротко

А це полярно інакший фільм про протест активістки в Квебеку. Ліссан намагається осмислити — чому вона приймала участь в студентських протестах 2012 року проти підвищення плати за начання. І чому зрештою так розгубилася в житті, коли рух просто розпорошився так нічого і недосягши.

DÉFRICHE - Bande annonce from Noémie Brassard on Vimeo.

Щоденне повстання

Режисер Араш Т. Ріахі, Арман Т. Ріахі

Секція: Docu/Спротив

Хоча організатори фестивалю кажуть що добірка "Спротив" не зовсім для того щоб шукати паралелі з Україною, сприймати фільми окремо від нашого досвіду Майдану уже неможливо.

Автори "Щоденного повстання" документують силу творчого мирного протесту і проводять паралелі —  розмальовані українським прапором груди FEMEN змінюються кадрами протестів у Єгипті, а ті в свою чергу Іспанією і так далі.

Щож цю кінозамальовку чи навіть кінопортрет мирних протестів можна сприймати як підтвердження, що Україна не сама... а можна як свідчення виникнення (як би дивно не звучало) нової "релігії" Людського протесту.

Присмерк

Режисер Валентин Васянович

Секція: Docu/Життя

Фільм про смерть. Так, ви правильно розчули і прочитали.

В одній хаті живе 82-річна Марія та її хворий на діабет і сліпий син Сашко. Обоє бояться смерті. Марія купує теля, Сашко починає навпомацки майструвати трактор. Вони жартують, вони їдять, вони торкаються одне одного, мати замовляє синові труну...

Чому тут все по-чесному? Тому що як каже Васянович: «Поставив собі за завдання розтанути у цій хаті наскільки це можливо. Сидів біля пічки тихо з камерою, щоб не чули і не бачили». І тому, що це його родичі. І тому, що вони так бояться втратити один одного. А ця жага потужніша за все.

Лізо, ходи додому!

Режисер Оксана Бурая

Секція: Docu/Коротко

Маленька Ліза постійно кудись тікає. Дома — батьки алкоголіки, а у лісі можна мріяти, а у полі можна бігати, можна вигадувати собі друзів. У документалці немає повчань, або ж осуду цих батьків.

Сюжет чимось нагадує "Країну приливів" Гілліама. І відкидаючи глобальну метафору режисера Гілліама з його задзеркаллям, наркоманами, дитинством, є ще одне річ, яка поєднує фільми — пізнання світу через дитячу безпосередність, дитячих монстрів і фантазії. Може тому його так тривожно дивитися дорослому.

Іграшки

Режисер Ліна Лужите

Секція: ARTDOCFEST PRESENTS

Ще одна робота литовського автора на фестивалі. Режисер розповідає про місто, в якому нічого немає крім фабрики м'яких іграшок. Єдині покупці цих іграшок – пасажири поїздів, що проїжджають через місто. Ну і звісно в цьому Жлобині діє закон, який забороняє навіть наближатися до потягу з іграшкою в руках. А вони шиють, б'ються за покупця, цигарку буває викурять, пісню заспівають, палець ненароком вколять голкою, - отак і живуть кожен день з іграшками в руках.

Є ще один фільм на фестивалі, де настільки точно передано, що робота дорівнює життю - "День шахтаря". Може французький режисер і знайшов тут для ефектного кадру радянське зношене приладдя і радянські зношені тіла, але вона аж ніяк не про поклоніння шахті, радше вийшло есе про поклоніння людині, яка в ній живе.

Табір

Режисер Олександр Балагура

Секція: Docu/Україна

Це повернення на двадцять років назад — у ромський табір на Закарпатті, де автор колись знімав свій документальний фільм "Вулиця-вдова".

Режисер знову споглядає за їхнім життям, знаходить тих самимх героїв з щирими і красивими обличчями. Що змінилося?  Навіть якщо спершу це не сильно кидається в очі, згодом розумієш — усі герої, як діти, граються з режисером, співають йому пісеньку, як десяткам інших фотографам та журналістам, що хочуть розказати про їхню бідність, і про їхню доброту.

ТАБОР (премьера) from alzo on Vimeo.

Це не єдина свого роду «ретроспективна» стрічка на фестивалі. Дві добірки київського режисера Андрія Загданського та белградського Бориса Мітіча показово тлумачать, що значить жити і виживати в своїх країнах.

Прощена неділя

Режисер Діна Барінова

Секція: Docu/Коротко

Шура, Пєтя, Альоша — сліпі. Десять років живуть без батьків. Шура відмовилася здавати своїх братів у психлікарню — доглядає їх сама. Ходить в магазин, вмиває і бриє їх, гріє чайник.

"Прощена неділя", а точніше "прощений день" (мається на увазі останній день перед Великим постом) буквально триває усе їхнє життя. Вони рухають від ліжка до вікна, від дверей до умивальника, наспівуючи собі під носа псалми. У Шури та її братів немає поділу на дні та ночі (вони сліпі). І немає злоби. Життя для них — скарб. Це сокровенне почуття — найголовніше у фільмі.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

16.11.2018, 03:15
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus