Букер-2014: війна, японці, залізниця

"Букер" цементує тенденцію і підтверджує здогад: довіряти цій премії все ще необхідно
16 жовтня 201414:08

Букер, очевидно, є найавторитетнішою і найвпливовішою премією світу. Якщо не враховувати специфічного Нобеля, де нагороду вручають за сукупність заслуг, то британська премія дає фору і Пулітцерівській, імена лауреатів якої можуть десятиліттями не бути знаними поза межами США, і Гонкурівській, яка робить її лауреата надзвичайно відомим на батьківщині, але геть не гарантує світового визнання.

Із Букерівською все інакше: "Опівнічні діти" Рушді, "Оскар і Люсінда" Кері, "Англійський пацієнт" Ондатже, "Амстердам" Мак’юена, "Безчестя" Кутзеє, "Сліпий убивця" Етвуд, "Життя Пі" Мартела - не просто світові бестселери, вони стають найкращими книгами за найрізноманітнішими версіями і списками. І хоч премії останнім часом усе частіше "прилітає" за вибір на користь масового читача, мовляв, саме продажі впливають на рішення журі, а не мистецька вартість текстів, впливають на рішення журі, все одно -  її світовій репутації це майже не шкодить. Серед національних премій Букер точно найвизначніший.

Це перший рік оновленого Букера. З 1968-го - року заснування - суттєвих змін регламент премії не знав: лауреатами могли стати лише громадяни Співдружності націй (Британія плюс колишні колонії), Ірландії і Зімбабве. І все.  Революція сталася того року: було вирішено, що з 2014-го на премію можуть претендувати всі романи, написані англійською і видані в Британії. Букер став абсолютно міжнародним.

Здійнявся грандіозний скандал, казали про кінець унікальності премії, про універсальність як втрату автентичності, про серйозні перешкоди, з якими зіштовхнуться і молоді письменники, і англійська література загалом.

Найбільшу небезпеку вбачали в США та її потужній літературі. В світлі цього нагородження австралійця - а цьогоріч премію отримав австралійський письменник Річард Фленеган за новелу "Вузька дорога на далеку Північ" – виглядає ще й як спроба улестити критиків: мовляв, так, Букер змінюється, але не так швидко, і про "своїх" ми все одно не забуваємо.

Цьогорічний короткий список був украй неоднорідним і різноякісним. Троє представників Британії, двоє американців і австралієць.

Був тут і "богословський трилер" про стоматолога-атеїста, який мучиться безглуздістю життя ("Вознестися знову у потрібний час" Джошуа Ферріса), й історія карколомного експерименту батька-біолога, який виховує свою доньку разом із шимпанзе і яка сприймає її як сестру ("Ми всі не тямимо себе" К. Д. Фаулер), і футуристична антиутопія про катастрофу й антисемітизм, який відроджується по ній у британському суспільстві ("J" лауреата 2010 року Говарда Джейкобсона), і сімейна сага про індійський середній клас 1960-х, який проти волі втягується в політичний екстремізм ("Чужі життя" Ніла Мукхерджі), і пронизлива, достоту трагічна історія молодої дівчини, яка втрачає матір, що своїм контрапунктом має історію живописця епохи Відродження ("Як бути і тим, і іншим" Алі Сміт).

Річард Фленеган

Букерівському журі вдалося пройти між Сциллою і  Харибдою, дійсно – вузькою дорогою: якби дали фавориту багатьох аналітиків індусу Мукхерджі, то проявили б непотрібну тут лояльність і бажання періодично "втішати всіх": на тлі романів Рушді, Арундаті Рой, Кіран Десаі та й навіть "Білого тигра" Аравінда Адіги, "Чужі життя" нічого нового не додають: у міру добре і пристойно. Якби ж дали свіжій, незручній і надривній сімейній драмі Фаулер, то із великою ймовірністю могли б напоротися на закиди у високолобій елітарності  і бажанні спровокувати скандал.

Тому "Вузька дорога на далеку Північ" справді виявилася рятівним шляхом: хоч три години журі й засідало, але врешті, як кажуть, проявило майже одностайність.  Це, крім всього, ще й дуже британський роман: складно, проте ладно збудований,  багатоповерховий, але не переобтяжений, роман, де сама міцна і гостросюжетна історія важить ніяк не менше, ніж рівень художньої фактури тексту. Ідеальний лауреат.   

Історичний роман – безсумнівний тренд і фаворит декади. Це вже вчетверте за останні шість років Букер відходить книгам із домінантною історичною складовою: британське журі - це вам не Нобелівський комітет: голосувати без оглядки на жанровість і частотність вручення тим чи іншим регіонам, течіям і письменникам тут є радше нормою.

2009-го за абсолютно блискучий роман "Вовча зала", де йшлося про сходження Олівера Кромвеля до вершин влади, Букер отримала Гіларі Мантел. Вона ж за три роки, у 2012-му, отримала його знову - за роман-продовження "Внесіть тіла", тим самим ставши лише третім автором, який двічі отримував цю премію після північно-африканця Кутзеє і австралійця Пітера Кері.

А минулоріч переможницею стала Елеанор Каттон, наймолодша лауреатка з найтовстішою книгою, і її "Світила" - такий собі детектив у вікторіанських тонах, де йшлося про Нову Зеландію другої половини ХІХ століття, охоплену золотою лихоманкою.. І хоч функціонери премії багато говорили про те, що короткий список складено здебільшого з книг про сучасність чи недалеке минуле, а від багатьох чудових історичних романів довелося відмовитись, але перевагу, врешті, віддали все ж історичній штуці. Симптоматично.

Хоча "Вузька дорога на далеку Північ" - це роман не лише про війну. Фактично, шостий роман Фленегана, який він писав майже 12 років, про те, що залишилось саме на маргінесі великої війни: японський концтабір для військовополонених по антигітлерівській коаліції, в’язні якого разом з азіатськими каторжниками будують в 1942-1943 роках залізницю, яка має з’єднати Таїланд і тільки-но захоплену японцями Бірму. Серед робітників - чимало австралійців, рабів жахливої війни і не менш страшної надії; серед них, до речі, в реальному житті був і батько Фленегана, якому пощастило там вижити – це, очевидно, і був основний стимул до написання.

Герой "Дороги" - лікар-австралієць Дорріго Еванс, який після війни – а роман переростає безпосередньо роки будівництва - стає мало не національним героєм, бо в таборі серед полонених був лідером, і це дало можливість порятуватися великій кількості людей, але якого війна і руйнівне почуття провини і не думають відпускати.

Як не думають вони відпускати й табірних наглядачів – від імені яких Фленеган пише також - і просто військовополонених, яким чи то пощастило пережити це все, чи то вони назавжди прокляті цим досвідом. І поміж всього цього – любов, дивна, хвороблива, різна, куди ж без неї. Приблизно про ці ж події, ло речі, і фільм "Міст через річку Квай" Девіда Ліна.

 

Залізниця, оця вузька дорога, завжди була метафорою, нехай і бездушного, проте все таки прогресу, у Фленегана перетворюється на щось геть протилежне, на символ еволюційного повороту: вона починає позначати рух у зворотному напрямку, рух до найтемніших глибин людського єства, де можна знайти спасіння, а можна й дістатися до "серця темряви". Тінь Конрада не раз тихо шелестить у романі.

І тут, між іншим, цьогорічний букерівський лауреат дивним чином змикається з нинішнім лауреатом Нобеля Патріком Модіано: вони обидва пишуть про ганебні сторінки Другої світової, сторінки, про які мало відомо і про які так не хочеться говорити. Про території мовчання і замовчування.

Взагалі, знакові письменницькі стратегії в останньому десятилітті були обкатані саме в текстах про Другу світову. Тут і геніальний австрієць Зебальд зі своїм "Аустерліцом", де в текст постійно вклинюються фотографії, і Літтелл з "Благочестивими", де про всі рівні пекла "остаточного вирішення єврейського питання" нам розказує офіцер СС, і "Ленінград" Вишневецького, де музика прози і жах канібалізму сплелись в якийсь абсолютно химерний спосіб, і навіть "Книжковий злодій" іще одного австралійця Зузака, де чарівним і вкрай поетичним оповідачем виступає сама Смерть. Антропологічна катастрофа була такого масштабу і мала такі наслідки, що осмислювати її будуть ще дуже довго. І дуже болісно. Але й плідно.

Річард Фленеган – лише третій лауреат, що представляє Австралію. До нього був Томас Кеналлі з романом про Голокост  "Ковчег Шиндлера", що його так майстерно екранізував Стівен Спілберґ, і двічі лауреат Пітер Кері, що його "Оскара і Люсінду" - чудовий роман про священика-картяра, який, побившись об заклад, має привезти до Австралії неушкодженою скляну церкву - було знято з Ральфом Файнсом і Кейт Бланшетт у головних ролях, а "Справжню історію банди Келлі" було написано простацькою англійською з помилками, буцімто від імені самого злочинця Неда Келлі.  

Сам письменник теж не чужинець у кіноіндустрії. Він виступив співсценаристом відомої стрічки База Лурмана "Австралія" і сам зафільмував на основі своєї однойменної книги-бестселера про словенських іммігрантів картину "Звук удару однією долонею", що її навіть показали в офіційній програмі Берлінського кінофестивалю.

В Австралії Фленеган - фігура першої величини. Серед літературних постатей із ним за популярністю можуть зрівнятися хіба ті ж Кеналлі і Кері, що його романи чотири рази входили до букерівських списків і який назвав "Дорогу" дійсно важливим етапом в австралійській літературі, і поет Лес Маррей, яким свого часу захоплювався Бродський. Ну й Нік Кейв, музикант і актор, що таки написав один хороший сценарій і один хороший роман.  

Дебют Фленегана – "Смерть річкового провідника" - помітили в далекому 1994-му абсолютно всі, його "Книга риб Гульда" оповідала про реального художника-каторжанина Вільяма Гульда і була чудернацько оформлена його ж таки роботами, а от роман "Бажаючи", в якому паралельно йдеться про Чарльза Діккенса і дівчину-сироту з аборигенів, яку вдочеряє колоніальний губернатор Тасманії, зібрав цілий букет нагород - із "Книжкою року" від New-Yorker і The Observer включно. Першокласний, до речі, роман – схожий водночас і на нашумілого "Містера Піпа" Джонса і на геніальні "Години" Каннінгема.

Наразі майбутнє Букера незрозуміле і туманне. З одного боку, ще в 2005-му було засновано Міжнародну Букерівську премію, яку вручали раз на два роки, і чиїми лауреатами вже встигли побувати, наприклад, Філіп Рот і минулорічна нобеліантка Еліс Манро.

З іншого – тепер і сам основний Букер став наче міжнародним, і суть його концепції тепер радше має стосунок до толерантності та політкоректності, ніж власне до літератури. Навряд чи вкрай суперечливі заяви штибу "територія англійського роману – це територія англійської мови" можна сприймати серйозно. Радше має місце якась складна і малоприємна видавнича гра. Недарма 5 із 6 номінантів вийшли під одним іменем – у авторитетному видавництві Penguin Random House UK.

Залишається сподіватися, що премії вистачить мудрості та розсудливості не перетворитися на ще одну відзнаку-про-все-і-ні-про-що і залишитися надійним поводирем у  світі англійської літератури – можливо, найцікавішої літератури сьогодення. Донині це виглядало саме так. І це втішало. 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 23:37
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 14 листопада 2019

    На Банковій запалили свічки: активісти питають, що буде зі справами Майдану

     
    • 14 листопада 2019

    Обвинуваченого у вбивстві журналіста Сергієнка суд повернув під варту. Він чекає на ухвалу

    З поліцією його охороняє десяток небайдужих громадян

     
    • 13 листопада 2019

    Адвокат переконував суд, що Онищенко купив коня на ті €500 тис., які обвинувачення просило арештувати

     
    • 7 листопада 2019

    Загибель свідка у справі Шеремета: близькі вказують на ознаки інсценування

    У свідка могли проходити слідчі дії у справі вбитого журналіста Павла Шеремета

     
Система Orphus