Битва за "Незламну": вже не "Родіна-мать", але ще й не Україна

Так, "Незламна" - копродукція України і Росії. З п'яти мільйонів доларів загального бюджету українських грошей там сімдесят відсотків, решта тридцять – російські. Так, фільм про події в оточеному Севастополі (хоча геть і не тільки про це) знімали під час найтрагічніших подій на Майдані і в часи початку протистояння на Сході. Так, в росыйський прокат стрічка вийшла під назвою "Битва за Севастополь". 

І - так, фільм знято російською мовою, у нас його продубльовано українською, й існує він, отже, у двох версіях – не те, що б суттєво відмінних, та все ж. Химерно, скажете ви? Анітрохи. Особливо, враховуючи шизофренічність реальності довкола, уявити яку в далекому тепер 2012 році, коли стартував проект, було просто неможливо.

Cнайпер Людмила Павличенко – реальна постать, одне з "розкручених" жіночих облич війни поруч із Космодем’янською і Ратушною. Не закінчивши навчання в університеті, у віці 25 років головна героїня потрапляє на фронт, де спочатку бере учать в обороні Одеси, а пізніше воює в серці Криму, аби бути мало не в останній партії евакуйованих звідти і поїхати у складі делегації в США, до майбутніх союзників, переконувати тих відкрити другий фронт. Загальну канву ми знали зі школи – тим цікавіше, що із того вийшло з урахуванням усіх супутніх зовнішньополітичних подій.

До злегка театрального, з правильними "що" і кличними відмінками імен, хоча й не надміру афектованого дубляжу, звикаєш хвилин за десять, і диво дивне: те, що неуникно мало дратувати ("не могли вже знайти ще тих 30 відсотків і таки зняти українською?") і шкодити душевній рівновазі, постає мало не чеснотою, випадковою перемогою: в якийсь момент ловиш себе на думці, що дивишся чи не іноземне – дубльоване ж бо - кіно про нашу війну, геть ні чим не згірше за, скажімо, "Ворога біля воріт" - он і дуель снайперів присутня.

Юлія Пересільд

У "Незламній", взагалі-то, багато впізнаваного, раніше баченого, так вибудованої оповідної структури, коли за нею починає проступати не стільки шар радянського кіно ("А зорі тут тихі", наприклад), скільки американський "високий" мейнстрім. Сцени евакуації з Криму, штовханина на пристані та постріли офіцерів по своїх "дезертирах" - і перед очима враз одні з найтяжчих сцен "Титаніка"; загальна рамка історії з Елеонорою Рузвельт, яка бере під крило радянську героїню, психічно надламану, але затяту, - і пригадується цілий кінобукет: від "Зеленої милі" і "Врятувати рядового Раяна" до тієї ж кемеренівської епопеї включно. Благо, прийом доведений до автоматизму. І це зовсім не закид, аби працювало. А воно працює.

Та й взагалі, у фільмі режисера, а колись талановитого оператора Сергія Мокрицького – українця, що мешкає в Москві (це радше для довідки, а не з метою "розпалити") -  таких західних віянь "які працюють" більше, ніж ми могли очікувати, і саме це тішить чи не в першу чергу. Прекрасний кастинг, де по-радянському проста краса чудової Юлії Пересільд, яка встигла дещо надокучити ролями другого плану в картинах не найвищого ґатунку, правильно перемножується на вічну благородну похмурість Євгена Циганова, але й на мужикувату харизму Олега Василькова також. У підсумку маємо один із найкращих воєнних акторських ансамблів останніх, певно, років десяти-п’ятнадцяти.  

Євген Циганов. Кадр із фільму

Операторська робота, яка не лише хвацько прикрила діри в бюджеті візуальних ефектів, у потрібний момент заміняючи помпезність хаосу нервовістю й істеричністю ручної камери (з не менш вражаючим, до речі, ефектом), але є цінною й сама по собі. Притомна кількість крупних планів, у міру планів-картин, за які не лише не соромно, але які ще й провокують переглянути успішні воєнні фільми останніх років – чи, бува, у нас не краще вийшло? Є, правда, дещо заслабкі діалоги, які, проте, цілком компенсуються правильно-ненав’язливою музикою і струнким загальним темпоритмом.

Принциповою тут є і відсутність клюкви – українських пісень співають, але так мало і так влучно, що смак і не думає страждати. Ну й ідейність, загальні сюжетні малюнки – жоден із шаблонів російського мас-продукту, а насправді, підпудреної поствоєнної пропаганди про Другу світову, не відіграється тут ні на грам: загрозливо-неприємне НКВД, далекі від плакатності, нехай і епізодичні образи німців, військове командування, крізь яке проступає більше людяності, ніж бравої нудотності. Переконливий Лінецький, більш-менш живі генерали і командири – тобто маємо більш-менш пропрацьований навіть і другий план, а це ще та рідкість.

Покійний Віталій Лінецький. Роль у "Незламній" була однією з останніх для актора

Є промахи, не без цього, але навіть і їх можна виправдати наближенням до епічності, до тої художньої манери, де шаблонно-архетипних фігур вистачало завжди: льотчики-друзі, єврейська сім’я доктора Бориса, подруга-веселунка поруч із похмурою Людмилою. Буває.

І чому це все подобається, наприклад, пану Мілонову – зовсім не зрозуміло. Зате стриманий ентузіазм українських критиків видається цілком прийнятним: задуманий мирного 2012-го, в нинішніх умовах фільм починає набувати неймовірної символічної ваги, відчитування якого стає тестом не лише на адекватність, але й на певну інтерпретаційну чутливість.

Без сумніву, з’явися "Незламна" в іншому контексті, образ Павличенко, яка втрачає все найдорожче, але згинаючись не ламається, без жодних особливих перешкод вивищувався б до образу Батьківщини-матері. Точніше, таки до "Родіни-матєрі", з відчутним російським компонентом – нехай і загальний антивоєнний (дуже відчутний і засадничий, до речі) пафос картини нікуди б не дівався, не важливо: традиція сприйняття своє зробила би.

Але нині це просто неможливо: дубльована українською, "Незламна" якось автоматично відкидає такий спосіб тлумачення, і відчутно символічну фігуру героїні хочеться відчитати якось по-своєму, "по-нашому": чи ж дарма, мовляв, її батько, конфліктом з яким і мотивується рішення дівчини йти на фронт, сам військовий, є живим і здоровим на момент оповіді, а вона починається зловісного 1937-го? Чи ж просто так Павличенко перебирає на ролі женихів і просто чесного - чи не сільського походження - вояку, і значно інтелігентнішого за попередника військового (вочевидь, із "міських"), і лікаря-єврея, з якого все і починалося?

Чи означає чогось особливого та обставина, що саме вона, Людмила, їде до союзників вмовляти їх втрутитися, а наприкінці ми бачимо її в опері – заспокоєну, але живу, "долучену" до культури і зі своїм кровним спадкоємцем під боком? Чи не сама Україна, бува, перед нами? Україна, яка вижила в терорі тридцятих, здолала все можливе і неможливе під час війни (переживши зваби різними ідеологіями), а по ній була не лише "відкрита" світом (участь в ООН), але й опинилась у такій ситуації, коли вона сама змогла дозволити собі формувати своє ж культурне обличчя?

Кадр із фільму

Відповідь однозначна: звичайно ж, ні, це не вона. Але сама ймовірність такої інтерпретації симптоматична: вже не "Родіна-мать", хоча ще й не Україна. Перед нами вкрай наочна ситуація ідеологічного зависання, яке насправді обертається цілком плідною нейтральністю: ну-бо, дійсно, не "бліх" же тут визбирувати і роз'ятрювати собі душу, думаючи про реальну фігуру жінки-снайпера і різницю між дубляжем і оригіналом, в якому, без сумніву, має бути смішно підгалдикуючий хохол, який загубився під час переозвучки?

Плідна нейтральність, бо саме отаке кіно, така "Незламна" може і має бути тим стартовим майданчиком, з якого слід починати новому українському воєнному кіно: амбіційному, в міру видовищному, живому і з усепереможними загальнолюдськими цінностями в основі, яке вади фінансування може перетворити на несподівані бонуси, і, відмовившись від ситуації копродукції, ризикнути – ой як давно треба! – розказати свою версію того, що сталося: не конче таку, що заперечує все відоме до того, але з потрібними і вмотивованими акцентами там, де це необхідно.

Битися за "Незламну" нині немає жодного сенсу – все головне там сказано і так: замість набору набридлих уламків міфів – жива емоція болю (множинного болю!) і милосердя, замість чітких, ідеологічно правильних меседжів – шматки самого життя, де правдиві та щиросердні банальності ("Треба жити", "Я хочу сина", "Вам не набридло ховатись у мене за спиною?") повністю забивають будь-які паростки дешевих спекуляцій. Ну тобто, хто хоче – побачить, але загалом воно геть не про те.

Унікальна нині ситуація: попри величезну, нездорову увагу до пропаганди, кіно про війну виявляється чи не спокійно-розсудливим: Росії, в першу чергу, залежить на проектах штибу "Крим. Шлях додому" - і ціла безодня пролягає між цими стрічками; Україна ж воліє свій національний кінематограф асоціювати якщо й не з "Плем’ям", то принаймні з "Поводирем" і "Братами" - і також не завалює фільм у свій бік.

Далі так уже не буде, не може бути: попереду в України справжні ідеологічні – і дай, Боже, щоб лише такі -  битви, з яких треба вийти максимально гідно, за можливості витворивши пристойну альтернативу "братнім" фільмам про війну. Гідно і незламно. 

Коли Павличенко їде в США, то там у гримерці, наодинці з нею, присвячену героїні пісню співає легенда фолку Вуді Гатрі. Мілонов, певно, здригається від цього моменту, відмахується і гидливо кривиться: "фе, піндоси, ну що ж таке..". Нам же воно, як той бальзам "Абботс" на душу: є таки, отже, божественне провидіння, яке так чудернацько римує події, багатозначно натякає й історично іронізує.

Скільки ти, мовляв, не пручайся, а коли тягне на захід, то вже тягне на захід. Скільки б років не минуло. І жодні партійні куратори тобі тут не завадять.