Атлант заліз у кишені: роман Айн Ренд добрався до українців

Дивно і дещо химерно писати рецензію на книгу, що вийшла шістдесят років тому і вже півстоліття є абсолютним бестселером у всіх куточках світу. Чи не у всіх? Чи лише в США, де віддавна існує навіть Інститут Айн Ренд, хоча за екранізацію її opus magnum Голлівуд, наприклад, не хотів братися ні за які запевнення у безпрограшності затії? Як би там не було, але "Атлант" нарешті вийшов в українському перекладі у видавництві "Наш Формат" і майже відразу опинився серед тих книжок, які найкраще продаються і користуються стабільно високим попитом. Тут хочеш-не хочеш, а мусиш щось про це написати.

І почати можна з того, що Ренд, без сумніву, створила "сектантський" роман – про інститут згадано недаремно: і агресивне захоплення, що його виказують цілком врівноважені люди, і таке ж категоричне неприйняття його іншими, і заснований колись гурток поціновувачів її творчості і її ж системи цінностей, і – що важливіше – сама манера подачі матеріалу та його аргументації, які культивує Ренд, тому найкраще підтвердження. Так, це сектантство не релігійне, а радше політико-економічне, таке, що на всі голоси апелює до цивілізованості (західної, зрозуміла річ), і лише його, по суті, і проповідує, - але в цьому і парадокс, це і бентежить. Вершинні, як на Ренд, здобутки західного світу упаковуються у вкрай архаїчну обгортку – це може заворожувати, хоча мало б саме насторожувати. Якби не було таким нецікавим.

Це ще одна визначальна риса "Атланта" - він страшенно, до зубного болю нудний роман. Так, письменниця пише памфлет і загалом дуже публіцистичний текст, так, авторці, у першу чергу, залежить на тому, аби максимальну кількість разів витлумачити і перетлумачити декілька наріжних для неї ідей. І – так, залізобетонна переконливість тез для Ренд важить значно більше, ніж рівень художності всього виголошеного; буває і таке, і навіть із таким "бекграундом" романи можуть бути видатними.

Однак чого категорично не можна пробачити натхненній письменниці-мислителю, то це саме сюжетної банальщини, відвертої оповідної халтури (адже спроможна була на краще, згадати хоча б її ранню прозу "Ми, живі"), яка, до того ж, розтягується на три грубезні безкінечні книги. Щоправда, це певним чином узгоджується з духом філософії самої Ренд, постульованим нею об’єктивізмом: реальність, на думку авторки, штука першочергова, і фантазування, особливо безвідповідальне, призводить чи не до найстрашніших наслідків. Проте, називаючи текст романом, будьте добрі роман і писати. З письменницею все зрозуміло: власні ідеї їй значно важливіші за "підступне" обрамлення. Але чим же ми заслужили на таке нехитре літературне "вариво"? 

Окрім того, Ренд усе одно фантазує: "Атлант" - це антиутопія про недалеке, як на час публікації роману у 1957 році, майбутнє, де "бандити з Вашингтона" придушують будь-яку ініціативу "на місцях", не даючи не лише продихнути приватним підприємцям, але й випалюючи будь-яку розумну бізнес-ініціативу під корінь. Роман, по суті, є низкою однотипних сутичок "держави" і "бізнесу", де перші осатаніло забороняють, а другі не менш наполегливо борються за право заробляти власним розумом на конкурентній основі. Хоч є й такі, які полишають цей світ, знаходячи прихисток у загадковій Атлантиді, квазі-державі, де все справедливо і все дається "за заслуги", а не "за потребою". Капіталізм із людським обличчям проти популістського і деструктивного соціалізму, якому на більше, ніж тисячі сторінках, підписується остаточний вирок.   

Перше видання "Атланта", США, 1957 рік

Автобіографічна підкладка цього, з дозволу сказати, сюжету важлива і вкрай зрозуміла: Аліса Зіновіївна Розенбаум – а це справжнє ім’я письменниці – зненавиділа соціалізм ще у вистиглих аудиторіях післяреволюційного Петрограда, з якого дивом усередині двадцятих їй вдалося втекти. Колективізм і містичне месіанство, яким навіть найсвітліші уми молодої країни Рад намагалися виправдати довколишній хаос, виштовхнули на схожий шлях войовничого неприйняття "нової дійсності" не одну лише Ренд. Та, вочевидь, лише вона спромоглася на таку масштабну – і чого вже там, варту поваги – відповідь нелюдському режимові, сконструйовану за його ж таки пропагандистськими рецептами.

В "Атланті" лише лінивий не побачить слідів популярних як тоді, так і сьогодні антиутопій штибу кестлерівської "Ночі ополудні" чи зам'ятінських "Ми": до речі, другий роман Ренд, "Гімн", є безмірно переконливішим із погляду художності текстом, вигадливою і значно далекогляднішим висловлюванням у суперечці з російським фантастом; от що варто було б перекладати і популяризувати. Але й лише сліпий не завважить, що "Атлант" - це соцреалізм, але дещо навпаки - "капреалізм", правильно.

Хоча, чесно кажучи, на формальному рівні розрізнити їх важко, майже неможливо. Персонажі в Ренд поляризуються відповідно до своїх моральних якостей: хороші, "правильні" герої і фізично є красивішими за своїх гидких опонентів-"зрадників розуму". І головні образи підбираються максимально наочні та промовисті, як-от: залізниця і потяги з товаром, ці хрестоматійні символи прогресу і поступу, яким ніяк не дають нормально функціонувати. А зовнішні колізії, які в силу різкої контрастності романного світу втрачають здатність хитро закручуватись і несподівано розв’язуватися, підміняються численними і важко розрізнювальними діалогами, аби знайти, зрештою, своє вивершення у низці проповідей-монологів, де все буде остаточно розставлено на свої, визначені законами єдиної реальності місця.

У Ренд такі полум’яні "спічі" обов’язково присутні в кожній із частин книги, і хто б їх не виголошував – промисловець Ріарден, король мідних копалень Франциско Д’Анконія, а чи "сонцесяйний" Джон Ґолт, уся дія центрується саме ними. Все танцює (точніше, має танцювати) довкола цих новочасних божків, так схожих на експресивних пасторів, чиї виступи ще можна побачити на вітчизняному телебаченні.

Інша річ, що для утвердження цього новочасного промислового катехизису не конче витрачати три томи достобіса монотонного писання, де "середня температура" художності виглядає приблизно так: "Нерухомим туманним маревом за вікном висів весняний дощ". Чи й ще цікавіше: "Даґні вбирала звуки, що втілювали її шлях, її сльози". Ось чому і про переклад немає особливого резону говорити – ну-бо що ним можна тут зіпсувати? 

До того ж, так відстоюючи необхідність раціонального погляду на дійсність, так щиро ненавидячи соціальних містиків і згубних фантазерів, що закликають до загального блага та рівності за будь-яку ціну, спричиняючи натомість лише інфляцію (що для Ренд є найкращим показником відірваності від справжнього світу), письменниця іде мало не тим самим шляхом. Парадоксально, але її візія здорового капіталістичного майбутнього, сам формат і манера його постулювання - родом із її червоно-соціалістичного минулого. Коріння на те й коріння - воно міцно тримає.

Айн Ренд

І хай скільки завгодно рай на землі виглядає для Ренд потенційно реальним і можливим "уже сьогодні", але в’язка і незугарна антиутопія врешті обертається непереконливою утопією, яка, як ми знаємо, має властивості дуже швидко знову перекидатися на свою протилежність. Запеклі вороги – найближчі люди: занадто багато місця вони займають у думках одне одного, аби у своїх крайніх, діаметрально протилежних позиціях і поглядах не почати гротескно, але й дуже точно, віддзеркалювати супротивника.

А=А, Ренд, услід за класичною логікою, права; інша річ, наскільки її уявлення про те початкове "А" відповідає безпосередній дійсності, наскільки спритно вона її вхопила і відрефлексувала. Бо що більше письменниця пише, що більше сторінок затятий читач перегортає, то нав’язливішою стає думка, що авторка переконує не нас, а себе. Обсяг роману несподіваним чином починає свідчити про невпевненість, про істеричне небажання залишити місце (навіть у фізичному вимірі) для сумнівів і дискусій, перетворюючись на справжнісіньке замовляння дійсності. Архаїка знову починає давати про себе знати. А ще ж є і така обставина: в часи після Другої світової, коли проект отієї просвітницької людини був настільки суттєво підважений і скомпрометований, беззастережно вірити в силу людського розуму і єдиної-непохитної, догматично окресленої реальності - достоту небезпечно. Логічно, комфортно, але небезпечно: реальність може помститися. Наприклад, висміяти. Чи зіронізувати.

Адже існує ще контекст. І він також грає не на руку Айн Ренд. У другій половині п’ятдесятих, дуже близько до часу публікації "Атланта", побачили світ ще два романи: один із-під пера такого ж утікача з більшовицької Росії, інший - за авторства не меншої жертви радянської "культурної політики"; мова про "Пніна" Набокова і "Доктора Живаго" Пастернака. Один – про химерно заломлену віртуозним письменницьким інструментарієм тогочасну американську реальність (до речі, університетсько-інтелектуальну), інший – про таке ненависне для Ренд "містичне" витлумачення російської революції і її наслідків для "найкращих із людей". Порівнювати ці тексти між собою немає сенсу, все й без того очевидно: до суті людської природи ті двоє підібрались якщо й не ближче, то, вочевидь, значно глибше копнувши.

Але навіть "У дорозі" Керуака, що волею історичної іронії вийшов у тому ж 1957 році, явивши собою не менш безпорадний, хоч і по-іншому реалізований тип "нового ідеологічного роману", впевнено виграє у "Атланта": принаймні він удесятеро коротший. Ренд люто ненавиділа бітниківський рух, що тоді тільки-но зароджувався: терпіти не могла цих "інфантильних ледарів", які спрямували свій егоїзм в абсолютно хибне, як на її переконання, річище.

І тут, насправді, можна почати симпатизувати письменниці, особливо її категоричній вірі в те, що ідеї мають відповідати за породжувані собою дії; з іншого боку, і такі очікувані нею яппі накоїли згодом не менше "цікавого", щоправда, у принциповій бездіяльності все ж не ховалися, якраз навпаки. Та менше з тим, бо і Керуаком у цій розмові можна не обмежитися, згадавши тогочасні тексти Бредбері й Азімова, але й залучивши до дискусії "голоси з-за кордону": десь у той самий час починають свій стрімкий злет письменники, які не меншою мірою, ніж Айн Ренд, є "соціальними фантастами", - брати Стругацькі. 

У кожному разі Ренд своєї мети досягла: власним розумом і силами вона створила масовий продукт, що приніс багатьом людям задоволення, а їй самій - шалені прибутки і таку ж популярність. Не зовсім, щоправда, зрозуміло, який конкретний зиск можуть отримати після довгого процесу читання самі "споживачі", особливо ті, кого "не вчепило": думки про цілюще приватне підприємництво, могутній поштовх до самореалізації і бажання заснувати ще один тренінг з ефективності й особистого зростання винесемо за дужки.

Хоча – чому б і ні: людині, яка купила "Атланта", варто спробувати перепродати книжки за кращою ціною – читати його вдруге сенсу немає жодного (навіть і перший раз робити це геть необов’язково), а от наважитись обкатати ідеї письменниці в реальному житті може бути достоту корисним. Перепродати натхненно, зі світлою вірою в те, що комусь цей роман дійсно відкриє очі на щось справжнє і значуще. Ренд би таке точно сподобалося.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

Президент Інституту Айн Ренд Ярон Брук: Америка європеїзується в питанні трактування держави, американський дух слабне

"Дівчина у потязі" Поли Гоукінз: чому романом британки зачитується весь світ

"Аптекар" Юрія Винничука: да прибуде з нами роман