"Аптекар" Юрія Винничука: да прибуде з нами роман

Юрій Винничук знову всіх перехитрував. Після "Танґо смерті", з усіх боків успішного і винятково популярного (хоча в письменника тексти такими були через один), публіка з лазарету української літератури очікувала – бо така вже химерна її натура - чогось якщо й не слабшого і банально прохідного, то принаймні не настільки етапного. Чекала на підтвердження того втішного для неї стереотипу, що письменник не може видавати на гора один за одним – і з проміжком у якісь лишень три роки – непересічні романи. Винничук частково підтвердив ці очікування: "Аптекар" зовсім не схожий на "Танґо", але й по всьому. Письменник явив нам ніяк не гірший роман - але зовсім інший.

Простих сюжетів Винничук ніколи не шукає, але де в "Танґо" було два часові відрізки і чотири головні герої в одному з них, там в "Аптекарі" - і хай мононазва вас не зводить на манівці - троє центральних персонажів і цілий розсип другорядних, але таких, що хтось би інший за них і безталанну руку віддав на відсіч. Перший - Лукаш Гулевич, власне, аптекар, але насправді хірург і вірний друг загиблого Мартина, який на виконання останньої волі товариша і бере на себе управління геть не безтурботним бізнесом.

Другий - львівський кат (а "Аптекар" просто до останньої сюжетної жилочки саме львівський роман), Каспер Яніш, спадковий відтинач голів і невротичний організатор тортур, свідомий свого ізольованого становища, але не готовий покірливо прийняти долю і затятий будь-що розкрити таємницю свого народження.

Третя - юна чарівниця Рута, донька чаклуна і вихованка старої відьми Вівді, незугарні чари якої в один момент і призводять до того, що дівчина фактично стає дружиною ката. Це, так би мовити, партер: герої-маргінали, люди з сірої порубіжної зони суспільства, кожен зі своєю таємницею і дулею в кишені елегантно гаптованого наряду. 

А на сюжетних балконах розмістилися, висять і постійно норовлять злізти вниз і бурґомістр Зиморович, і аптекарський слуга-єврей Айзек, і доктор-втікач Калькбреннер, який от-от змайструє голема і який вже, між іншим, засвітився колись у "Танґо смерті"; а ще ж є Юліана-Лоренцо, львів'янка, яку приводить у місто сімейна драма,  і два колоритних розбійники, і декілька фактурних коханок, і навіть пірати, але мало того - навіть і чорт Франц, бо якщо є відьма, то чом би і йому не бути? І всі ці герої і геройчики живуть, люблять, ненавидять, працюють і борються з відчаєм у Львові - цьому Вавилоні на берегах Полтви, буквально в переддень облоги міста козаками Хмельницького, тобто в переддень початку новітньої української історії.

Фото Максима Кудимця

Химерно? Без сумніву, але де гарантії, що було не так? І якби хтось захотів зробити буктрейлер до цього роману, то він цілком міг би бути виконаним у стилі "Демонів Да Вінчі", чи "Парфюмера", чи й навіть "Венеційського купця" (та краще всього потроху): жарти жартами, але й "високого" драматизму Винничукові не позичати.

Видно, що наш авантюрист-провокатор хоче засунути в роман якомога більше - але ж він і засовує, і воно не вивалюється. Композиція, де настільки туго та наполегливо переплітаються щонайменше три оповідні нитки, а кожні стосунки неухильно призводять як мінімум до трикутника (і декілька з них таки любовні), врешті витворює настільки пружну - і схожу на найтоншої роботи мереживо - сюжетну павутину, що їй під силу витримати будь-які письменницькі примхи. Але ж Винничук ще й страхується: то обставляє розповідь фрагментами записок, спогадів і трактатів, таким собі автентичним mocumentary, а то раптом вкручує такі запаморочливі описи та пейзажі класичного штибу - розділ "Айзек" тут поза конкуренцією, - що й сам Гюго перевертається у своїй домовині в Пантеоні.

Тепер до назви. Аптекар – він же не лише лікує і не лише, якщо історично на це подивитися, лікував: перш за все він відкривав нове, досліджував і впроваджував. Авантюрист від науки, так. І якщо з новим у Винничука, може, й не "супер-кляс", то всіх інших параметрів дотримано неухильно: письменник крок за кроком досліджує ті різномасті й часто невимовно строкаті літературні засоби, за допомогою яких можна говорити про найсерйозніше: наприклад, про національні драми та передчуття великих катастроф. Есхатологічні настрої - ось що намертво зцементовує роман Винничука.

Додати трохи того, вкинути іншого, сипнути третього – рецепт, може, не настільки й хитромудрий, але піди повтори.

І хоч "Аптекар" іноді скидається на фентезі місцевого розливу (хоча це, на хвилиночку, лежить у діапазоні між "Конотопською відьмою" і гоголівськими "Вечорами", а також прозою Шевчука і патентованою англо-саксонською готикою), а окремі пасажі іноді схожі на оповіді з історії для старшої школи ("захопливо і не без моралі"), але Винничук завжди вправно вирулює свій текст із тих поодиноких мілин і виходить на глибоке: не зовсім зрозуміло, наскільки метрів углиб там дно, але й теплою калюжею масової літератури це вочевидь не є. І якщо вже продовжувати літературні паралелі, то співвідношення серйозності-грайливості тут приблизно таке, що й у Переса-Реверте і Лоуренса Норфолка.

От і виходить, що перед нами пригоди не стільки персонажів (хоча вони тут ще ті: взірцево насичені і з провізерською точністю відміряні), скільки жанрів і стилістик - а це ж бо значно захопливіше. Від пригодницького і крутійського роману через фантасмагорію і містику і аж до гіньолю і першосортного детективу з вивершенням в історіософській елегії. І це при тому, що майже половину з цих жанрових регістрів Винничук буквально збризкує живою водою, повертаючи з царства мертвих - тобто з лона масової літератури. У вигляді окремих текстових одиниць ці сюжетні лінії цілком могли бути прохідними, нехай і професійно виписаними. Всі ж разом вони складаються в нову перфектну єдність: і навіть якщо це й не філософський камінь, то точно й не спиртова настоянка, яку можна придбати в першій ліпшій аптеці. Сертифікований продукт, чистий і високоякісний.

Винничука вкотре не підводить жанрове чуття: у "Танґо смерті" він правильно вловив, що Голокост – подія цілком ірраціонального плану – потребує такого ж ірраціонального витлумачення, містичного і таємничого, і не забарився з ним. В "Аптекарі" письменник відчув, що, попри всі викрутаси і вихиляси, роман про ХVII століття не може не прийти, врешті, до трагедії. Хоча й тільки нею бути не може. Якраз навпаки - саме нею йому ставати і не випадає: занадто це логічно і передбачувано. Значно складніше і веселіше замаскувати це все під щось геть інше. Наприклад, під альтернативно-історичний і фантасмагорично-химерний авантюрний роман.

"Битва посту і масляної". Пітер Брейгель-старший

Якби певність, що це легко буде зчитуватися широким загалом, то цю рецензію варто було б назвати "Доктор Гулевич і містер Винничук" - аж надто це все нагадує нещодавній серіал "Доктор Стрендж і містер Норрелл", що його знято за однойменною книгою Сюзанни Кларк, в якому йдеться про двох англійських чарівників, які живуть і працюють у правдивому історичному контексті ХІХ століття, достовірному і до дрібниць точному; просто попутньо вони ще й займаються магією - то білою, то чорною.

Присутній навіть окремий, але повний сюжетний збіг – щоправда, у Кларк це одна з головних ниток роману, а у Винничука лише побічна (письменник узагалі щедро розсипає такі історійки, які комусь могли б правити за повноцінний сюжет - хороший показник масштабу таланту). Мова про зачарування молодої дівчини, яка після цього наче й живе, але насправді існує у вигляді примари. Цікавезний, до речі, збіг, і зовсім поза площиною плагіату: просто жанр диктує своє, і нема на то ради.

Винничук передовсім блискучий оповідач: він, мов той львівський батяр, який може заговорити до смерті, і галицька Шехерезада в одному флаконі. Правда, й любителям великих ідей тут є чим поживитися: "країна, яку ми втратили" - ось як ще це можна представити, якщо збіднити й узагальнити "Аптекаря" до однієї "головної думки". Перед нами, якщо хочете, зліпок того моменту української історії, коли все могло би піти будь-якою звивистою колією і в перспективі найрадикальнішим чином вплинути на наше сьогодення: громадянська війна могла б завершитися по-іншому, Україна вже б тоді усім корпусом розвернулася в напрямку до мамці Європи, а ненависна Московія зазнала б невиправної поразки ще на початках своєї імперської кар'єри. Тут це все подано натяками і недомовками, інтуїціями і "передбаченнями заднім числом" - але ж дано, будь ласка, ось воно, лишень придивіться. Тобто провокація, певно, й не рівня "Танґо смерті", але чималу зграю патріотів і любителів "об'єктивної" історії довести до стану осатаніння цей роман абсолютно спроможний.

Можливо, героям дещо не вистачає драматизму і глибини, можливо навіть, вони надто залежать від жанрових матриць і образних кліше, але й на дворі не ренесансна пора титанів, а таки похмуре бароко і його похмура людина, оте паскалівське "щось середнє між усім і нічим" - і як тут не впасти в сантименти. Бог ще спить, натомість нечисті є де розгулятися. Мільтон у "Втраченому раю" все правильно зрозумів. Як, зрештою, і Кальдерон: усе сон, тобто фантазія. Тобто - у випадку Винничука - фантасмагорія. Іспанець десь саме в той час пише "Великий театр світу" - а герої "Аптекаря", як вірні діти своєї доби, грають відведені їм ролі, і не їх провина, що іноді вони не надто переконливі. Все ілюзія, і в будь-який момент неосяжні світові обшири готові миттєво обернутися спорохнявілою сценою провінційного театру. Та тільки не у Винничука.

Так, він багато цитує - або робить вигляд, що цитує, - старі фоліанти про відьом, тортури і методи страти, але ж як це все смачно (пуритани, на вихід!) і доречно. Можливо, тут дещо забагато сентиментальності й подекуди навіть мелодраматизму - та все це з верхом перекриває серйозного закрою психологізм (роздуми і терзання ката тому переконливий доказ). Вочевидь Винничук міг би аранжувати це значно серйозніше і з меншою часткою "винничуківства" - хоча тоді це вже був би не він. Певно, що і "фірмових" авторських кпинів над фемінізмом тут також не бракує, проте і вигадливий метод тієї серії детективних убивств, і сама персона вбивці недвозначно свідчать про солідарність письменника зі "слабкою статтю". І  - так, роман міг би завершитися по-іншому, а герої могли б дочекатися великої історичної драми, яка з хвилини на хвилину щосили загупає у міську браму, а втім буде ж продовження. 

Найважливіша річ, яку варто постійно тримати в голові, - "Аптекар" це роман із продовженням: багато що саме цією обставиною пояснюється і багато що саме за це йому можна вибачити. Винничук задумував його значно "щільнішим" із погляду сюжетного наповнення, але, керуючись чи то логікою ринку, чи то здоровим письменницьким глуздом, у якийсь момент вирішив таки зупинитися.

Зупинитися, аби з часом продовжити: матеріал (і що важливіше - письменницький напір і запал) якнайкраще до того спонукає, та й лаври творця химерного епосу ще нікому не зважали. І взагалі: чому це їхній Гіларі Ментел з її Томасом Кромвелем можна замахуватися на три томи (та й ще два Букери за те відхопити), а нашому Винничукові з його Юрієм Немиричем і Бартоломеєм Зиморовичем зась? Не бувати несправедливості!

Але ми також маємо побачити, як дорослішає, стаючи жінкою, Рута і повертається, адже от-от розпочнеться велика війна, Юліана; як приречено продовжує шукати домашнього затишку Каспер і знаходить у собі сили зізнатися в підміні Лукаш; як за старе береться ще геть не квола Вівдя і як Франц із комічного біса перетворюється на фігуру значно важливішу і в рази впливовішу. Та й узагалі, чорт забирай, - у нас є право дізнатися, як розпорядиться своїм недокінченим големом Калькбреннер і чи буде той допомагати городянам боронитися від козацької навали. Тільки уявіть: битва на стінах Львова - і монструозний голем, який зтинає козакам голови. Толкієн і Мартін ридають ридма обійнявшись. Дасть Бог - одного дня все ж побачимо, тобто прочитаємо. Хоча у випадку з талантом Винничука це майже тотожні речі.

На Винничука, без сумніву, грає українська літературна ситуація: на такому перманентно безрадісному тлі і куди менш талановитий роман виблискував би тисячею розжарених світил. Але ж і Винничук, своєю чергою, грає на неї: без "Аптекаря" цього року знову могло бути надто сіро і нестерпно тужливо.

Можливо, "Аптекар" не найкращий і потенційно не найгучніший роман Юрія Винничука, але це роман справжній. Живий. От вже, дійсно, цілющий бальзам на душу - на роз'ятрену і змарнілу від підробних ліків  українську читацьку душу.

І нема чого влаштовувати полювання на відьом (читай - дорікати авторові в жанровості та заграванні з читацькими смаками): якщо Винничук і біс, то точно не мілкий. Видно, що письменника аж "пре", він буквально впивається своєю історією - і таке сп'яніння не може не передатися читачеві. Завдання літератури - приносити насолоду і потрясіння. І роман Винничука тонко працює на цій на межі: він несе потрясаючу насолоду.

Далі - буде, а поки - будьмо!

Редакція висловлює щиру подяку за сприяння в організації фотозйомки київській "Книгарні #1"