Андрія Куркова називають культовим українським письменником. Його книги перекладено на 36 мов, а роман "Пікнік на льоду" в Україні розійшовся тиражем 150 тисяч примірників.
Він є членом найпрестижнішого письменницького клубу у світі - англійського Пен-клубу. А ще Курков отримав Орден Почесного легіону з рук посла Франції в Україні Алена Ремі. Здобутки письменника можна ще довго перераховувати через кому, або ж можна сказати одне: він - найбільш тиражований у світі український сучасний письменник.
Пише Курков своєю рідною мовою - російською, але відразу погоджується на прохання перейти в інтерв’ю на українську.
INSIDER поговорив із письменником про російськомовну українську літературу, політику та паузу у творчості.
- Наша розмова неминуче буде переходити з літератури й культури на політику й назад, адже тепер такий час. Я так розумію, за кордоном під час ваших виступів зараз відбувається те саме: ви говорите не тільки про літературу, а й про політику?
- Навіть не так. Практично всі виступи - тільки про політику. Скажімо, якщо йдеться про книжку "Щоденник Майдану", яка вийшла друком у різних країнах, – питань до книги немає, є питання щодо ситуації в Україні.
- Нещодавно ви писали, що голландцям, наприклад, пояснили, буцім українці – такий самий один народ із росіянами, як голландці з німцями. Це натяк на травматичний досвід народу під час Другої світової?
- Так. І це – та й німці завжди вважали голландців майже своїми. Варто зазначити: те, що я сказав, було спровоковано голландським журналістом і письменником, який був моїм співрозмовником. Після того, як сорок хвилин розповідав усе, що думаю, був годинний діалог із голландським письменником, який до того ж живе в Росії.
- Он як!
- І він п’ять чи шість разів за розмову сказав: але ж росіяни й українці – це те саме. І, звісно, я йому зрештою: таке ж те саме, як німці й голландці.
- Тоді запитання: а як ви німцям це пояснюєте? Німцям же не приведеш аналогію, що Росія така сама імперська, як півстоліття тому Німеччина. Образяться.
- А німці не запитують. Вони набагато краще розуміють ситуацію.
- Чому?
- По-перше, географічно ми ближчі до них. По-друге, голландці доволі інтровертна нація в усьому, крім комерції. Вони менше цікавляться світом. А німці – це ворота, зокрема, для нашої літератури на Захід. Вони все перекладають, усім цікавляться. А країнами, які поруч із ними, – цікавляться ще більше.
 |
- А трапляються випадки, коли вас за кордоном називають російським письменником через те, що ви пишете російською?
- Ні.
- Про вас складають міфи, що ви вільно розмовляєте одинадцятьма мовами. Це так?
- Не зовсім. У різний час я більшою чи меншою мірою вивчав одинадцять мов, але ж мову можна знати по-різному. Я вільно говорю англійською, німецькою та французькою. Французька в мене ще з університету, але заговорив я, лише коли почав як письменник їздити до Франції. Німецьку я вивчив на прохання свого німецького видавця, для промоції власних книг. Я товаришував із Гьоте Інститутом, і вони відправили мене на тритижневий інтенсив у Німеччину, а потім я вже доучував сам. А були й інші мови. Свого часу в Київ їздили румуни, які возили албанський коньяк "Скандерберг". Я дуже любив цей коньяк – купив підручники румунської й учив румунську.
- Зараз ви фактично взяли на себе на Заході роль добровільного рупора контрпропаганди. Як це впливає на ставлення до вас у Росії? Іноді наштовхуюся на згадками, що вас оголосили персоною нон ґрата в Росії, що перестали друкати. Це правда?
- Ні. В Росії мене не видають іще з 2008 року. У 2004 році мої книжки викинули з книгарень і скинули в інтернет. Тоді видавництво "АСТ" офіційно розірвало зі мною всі угоди.
- Із чим це було пов’язано?
- З моєю позицією під час Помаранчевої революції. Зіграли роль мої виступи й інтерв’ю за кордоном. Ну і книжка "Остання любов Президента", де Путін – один із персонажів, під власним прізвищем. Вісімнадцять місяців моїх книжок у Росії не було взагалі. Була кампанія у пресі, яка часом знаходить продовження й тепер.
- Власне, про це я й хотів запитати – в Росії вас ігнорують чи зараховують до "друзів хунти"?
- Я ж не читаю.
- Щоб не псувати собі настрій?
- Я взагалі намагаюся про себе не читати. Але була якось велика стаття про те, який я поганий письменник і чому мене взагалі видають по всьому світу. Була стаття, що я зрадник російської культури.
- І що ви з цього приводу відчуваєте? У "Географії одиничного пострілу" ви часто використовуєте означення "русский человек", "русская земля". Чи не існує через це почуття розриву?
- Та ні. Я ж виріс тут. Росій багато. Є радянська Росія, є сибірська Росія, є уявна Росія в голові Жиріновського. У кожного своя. Для мене Росія – це скоріше батьківщина моїх батьків і дідів, хоч і тут так накручено, що не зрозумієш, звідки коріння. Але в мене ніколи не виникало проблем, бо я ніколи не грав у "русскость", у належність до традиції чи культури.
- Часто ставлять питання про мову – тобто ви пишете тією, з якою виросли?
- Ну так. Це ж просто.
- Неминуче запитання. Коли Жадану давали премію ВВС за найкращу книгу десятиліття він запропонував включити до розгляду російськомовні книги. Серед відповідних кіл розгорілася дискусія, яка спалахує періодично, – ви тоді висловились у такому сенсі: якщо російський демократ закінчується там, де починається українське питання, то український демократ закінчується там, де починається питання російської культури.
- Російської мови.
- Під вашим же дописом у коментарях боялися нової русифікації.
- Русифікації вже не буде. Але питання українізації – це питання української інтелектуальної еліти й уряду. Було стільки розмов про підтримку української мови й літератури, але насправді для української мови більше зробили Святослав Вакарчук з Олегом Скрипкою та Іреною Карпою, втрьох, та ще з Марією Матіос і Юрком Винничуком. Вони зробили більше, ніж усі політики й національно-патріотичні об’єднання разом.
Є література держави – а є література мови. Якщо Україна – це держава, то вона давно мала в себе влючати не лише російськомовну, а й кримсько-татарську літературу – її двадцять три роки ігнорували й не перекладали. Ніхто з українських журналістів не міг мені назвати жодного прізвища.
- Я знаю це ваше питання й тому виписав на папірець кількох кримсько-татарських письменників – але, справді, теж нічого про них не знаю.
- Російська мова – це одна з мов України й одна з мов української культури. Для мене тут жодних питань немає.
- Тобто будь-які державні премії мають її включати? А що з ВВС?
- Ніхто не може диктувати засновникам недержавних премій, кому давати їх, а кому ні. Це не питання. Мене взагалі питання премій мало хвилює. Річ в іншому. Ми ніколи не говоримо, що є два принципи побудови держави, в якій живуть різні меншини. Це - асиміляція та інтеграція.
Українські націоналісти люблять казати, що ось, у Франції є тільки французька мова і все, всі інші вони похерили, й це правильно. Насправді Франція зараз розплачується за свою політику асиміляції нацменшин і знищення мов нацменшин – бретонської, скажімо.
- А чим вона розплачується?
- Розплачується тим, що фінансує відкриття шкіл для нацменшин, за гроші держави видаються будь-які, навіть погані книжки, написані мовами нацменшин. Це як американці давно вже розплачуються з індіанцями за землю, яку в них забрали.
 |
- Але у випадку з російською мовою в Україні ситуація інша. Це радше як із Туве Янссон – вона, мабуть, найвідоміша фінська письменниця, а писала при цьому шведською, мовою колишньої імперії. Схоже і з вами. Відтворюючи логіку націоналістів – ви, на їхню думку, і так перебуваєте у кращій ситуації, бо ваша мова має культурну перевагу у світі.
- Вони не думають про ситуацію. Але ж я не закінчив думку. Є принцип асиміляції, як у Франції, – вона фактично забороняла бретонську, баскську мови. Це тривало аж до сімдесятих років.
- Здавалося б, демократична країна.
- Так. Потім вони зрозуміли, що цим накоїли. Фактично, вони перетворили частину своїх громадян на антипатріотів, бо стали загарбниками. Тепер Франція перейшла до правильної політики – інтеграції всіх менших в єдину державну культуру. Хоч франкофонія й залишилася фундаментом культурної Франції, але тепер усі мають можливості для розвитку зі своїми мовами, й усе це офіційно належить французькій культурі.
- І все-таки, ситуація з російською відмінна. Відтворю логіку опонентів: Україна була чимось на кшталт колонії більш великої країни з більш визнаною культурою.
- Якби тут були розумні люди, вони давно зрозуміли би: те, що нав’язується і контролюється ззовні, можна перехопити й контролювати зсередини.
- Не розумію, про що ви.
- Про мову. Давно треба було відкрити Інститут російської мови при Академії наук України й досліджувати її як феномен, що існує тільки на українській території. Тобто український варіант російської мови. Тоді можна змінювати правила, фіксувати особливості.
- На кшталт одеська російська з "таки да" чи донбаська з її "г", так?
- Ні. Українська російська. Це вже потім хтось буде писати дисертації про різні діалекти, різне використання російської на Закарпатті, Буковині чи в Бесарабії. Але для цього треба отримати право. А право легко отримати – ти географічно відрізаєш цей шмат культури і поводишся з ним як з особливим.
- Але чи погодяться з цим усі російськомовні люди України? Хтось вважає себе частиною "русского мира".
- А всі українськомовні погоджуються з тим, що роблять українськомовні інтелектуали? Такі інститути не створюються після погодження з кожним представником російськомовної чи тюркомовної громади, чи громади ідіш. Це державна політика в області культури.
- Втім, є російськомовні письменники, які після окупації перейшов на бік, де пєчєньки?
- Але ж є інші. Є Олексій Олександров, який все життя пише одну книгу, він завжди був сам по собі – чи, точніше, у громаді старих київських хіппі. А взагалі зараз в Україні просто мало російськомовних прозаїків.
- Ви якось казали, це через те, що їх перестають публікувати, й вони перестають писати?
- Саме так.
- Я не раз чув заперечення, що цих людей можуть видавати в Росії.
- Кого?
- Того ж Володимира Рафєєнка, з Донецька, видавали в "Эксмо".
- У Рафєєнка вийшло дві книжки, мікротиражами. Здається, в "Эксмо" вийшло щось у збірці, мікроелітним тиражем, і то не за гроші "Эксмо", а за гроші "Русской премии", яку він отримав.
 |
- Ви хочете сказати, що українські російськомовні письменники виключені з культури як російської, так і української?
- Їх ніколи повністю не сприймають у Росії.
- І вас в Росії не сприймали й до 2004?
- Та в Росії не знали, де я живу. В інтернеті писали, що я пишу то в Ленінграді, то ще десь. Це не обходить читачів, але обходить видавців. До 2004 видавали – а потім після отого розриву з "АСТ" видавали у 2006-2008 в петербурзькому видавництві "Амфора", вже конкретно як українського російськомовного письменника. Парадокс у тому, що у мене найвищі тиражі у світі серед російськомовних письменників – більше ніж в Улицької чи Акуніна. Але це, звісно, за кордоном, а не в Росії чи в Україні. Можливо, ця тиражованість на заході була легітимізацією для російського видавництва. Але це я думаю, а не знаю. Права на мої книжки вони купували у "Фоліо". Головне видавництво у мене "Фоліо".
- Вони зараз і "Щоденник Майдана" видають?
- Так.
- Щодо "Щоденника Майдана". Як ви самі кажете, ви маєте найбільші тиражі за кордоном, але не вдома. Чи можна сказати, що "Щоденник Майдана" писався на експорт? Адже спершу він вийшов за кордоном, і лише зараз вийде тут.
- Книжка писалася для європейського видавця, на замовлення австрійського Haymon Verlag. Поки я писав, її захотіли видавати французи, потім інші. Я щодня відправляв імейлом перекладачам черговий опис дня. Я й не збирався видавати її тут. Я знав, що книжку про Майдан пише Оксана Забужко, хтось іще. Тут я бігати наввипередки ні з ким не збирався. Я робив свою роботу, пояснюючи закордонному читачу, що відбувається в Україні – пояснюючи й саму Україну, бо "Щоденник Майдана" виник замість збірки есе про Україну, яку я мав написати, поки не почався Майдан.
- Але зараз вона виходить в Україні, тож пояснювати те, що всі знають, сенсу немає?
- Правильно. Я прибрав усі пояснення, скоротив – але натомість хронологічно додав тексти, які я писав для закордонних газет. "Фоліо" давно хотіло видати і вмовляли мене, я видавати це тут не збирався – але коли директор "Фоліо" Красовицький написав десь в інтернеті, що я не хочу видавати цю книжку в Україні, почали говорити, що я написав там про Україну щось погане, що мені соромно видавати це тут. Ну, довелось видавати.
- А серед російських письменників у вас після подій останнього року залишаються друзі?
- Улицька, Сорокін, Акунін.
- Ці люди не змінили свою позицію з початком фактичної війни між Україною й Росією?
- Ні. Ці люди ніколи не підписували жодних листів підтримки Путіну.
- Улицька навпаки казала, що потенційно готова до еміграції.
- Та вона і так уже більше живе в Ізраїлі, ніж в Росії. Акунін – у Франції, Сорокін – в Німеччині.
- Тому вони можуть собі дозволити позицію?
- Скоріше вони живуть за кордоном, через свою позицію.
- При цьому, це всі найвідоміші російські письменники.
- Так.
- Чи є також хтось, хто підтримав і Путіна?
- Ну, Андрій Бітов. Спершу був проти – а потім змінив позицію. Це голова російського PEN клубу.
 |
- Питання з іншої сфери. Зараз багато хто обурюється призначенням В’ячеслава Кириленка міністром культури. Ви теж вважаєте, що він не повинен бути на цій посаді?
- Я зустрічався з Євгеном Нищуком, коли він був міністром. У мене був оптимізм, що буде реформа міністерства та його функцій. Олеся Островська працювала над пакетом реформ. Була ідея розбити його на департаменти, серед яких і сучасна культура, щоб міністерство від імені держави могло виступати співзасновником актуальних проектів. Щоб усе вирішувалось громадськістю. А тепер відбулося повернення помаранчевої команди – й це означає, що нічого не буде відбуватись, і міністерство залишиться бухгалтерією театрів, цирків і музеїв. Мене його подальша роль більше не цікавить. Ніхто не буде нічого реформувати, якщо міністр культури водночас є віце-прем’єром.
- Чому? Навпаки, у нього більше повноважень.
- Та ні. Ви не уявляєте, скільки папірців йому доведеться підписувати за дві посадові особи. Це стало посадою підписанта документів – це тепер не творча й не політична посада, а суто чиновницька. Тільки фінансувати комуналку музеїв тепер і будуть. Тим більше, що за двадцять років В’ячеслава Кириленка в політиці я не знайшов жодної справи, яку б Кириленко зробив на будь-якій своїй посаді.
- Зрозуміло. Тепер інше. Мирослав Слабошпицький, режисер фільму "Плем’я", нещодавно розкритикував Оскарівський комітет Україні – аж до нецензурного жеста на картинці, яку він вивісив. Там він пропонував, щоб, зокрема, і вам особисто більше ніколи не дозволили входити в оскарівський комітет, тому що від України послали фільм "Поводир" Олеся Саніна, а той у шорт-ліст Оскара не ввійшов. Ви ж брали участь у голосуванні українського оскарівського комітету?
- Брав. Я був єдиним, хто голосував за фільм "Трубач" Анатолія Матешка. Я не голосував ані за "Плем’я", ані за "Поводиря". Я вважав, що жоден не міг пройти. Єдиний універсальний фільм – фільм Матешка для дитячої аудиторії.
- Тому що?
- Тому що "Поводир" – це професійно зроблена патріотична агітка. Красива, але у мене вона зразу викликала асоціації з "Утомленными солнцем" Микити Міхалкова. Особливо образи НКВДистів – їх доведено до повного кліше. Їх можна вирізати з одного фільму і вставляти в інший. Всі знають, хто як має виглядати, яка лампа має бути на столі, як має сидіти чиновник.
- А "Плем’я"?
- Це дуже гарний фільм молодого режисера. Але це фільм експериментальний, артхаусний, ну і такі фільми в історії кіно вже були. Добре, що фільмів уже знято так багато, що режисери можуть собі дозволити не знати про попередників. Він добре зроблений – але це не оскарівський фільм. Тому натомість він отримав премію "Відкриття року" Європейської кіноакадемії. Там він пасує.
- Після Майдану від видавців і письменників я кілька разів чув, що деякі люди закинули попередні творами, бо відчули, що ті стали менш актуальні? З вами такого не сталось?
- Ну, у мене не закинутий, я зупинив роботу над романом. Він не став менш актуальним, просто наші події не дають на ньому зосередитись. Але я продовжу його писати, як тільки зможу.
- Зараз у вас немає можливості?
- Поки що ні. Але може, взимку знов почну писати. Я пробую, але не йде. Дуже великий опір. Щоб писати роман, треба бути в матеріалі. А я в матеріалі сучасної української реальності. Я зупинив роботу понад рік тому – в листопаді минулого року. Я зупинився і поки що не можу продовжити, бо у мене в голові інше. Пріоритет уваги зараз – не в уяві, а на Донбасі.
