Анатомія одного Міста: рецензія на "Месопотамію" Сергія Жадана

У книгарнях довгоочікувана "Месопотамія" Жадана з'явиться вже завтра
Фото: Тетяна Давиденко
20 січня 201415:30

Завтра, 21 січня, в українських книгарнях з'явиться нова довгоочікувана книга українського письменника Сергія Жадана. "Месопотамія", - а саме так називається книга, - це 9 історій і 30 віршів про Харків. Персонажі мандрують спочатку з однієї історії до іншої, а потім з’являються у віршах.

INSIDER'у вдалося отримати рукопис іще до появи "Месопотамії" в книгарнях. Тож пропонуємо вам рецензію на книгу, читанням якої вже завтра зможе насолодитися кожен охочий.

Після заслуженого тріумфу "Ворошиловграду" (і мова не стільки про премію ВВС, скільки про загальне захоплення) з завмиранням серця очікували наступного роману. Чи втримає Жадан планку, чи – чим чорт не жартує – напише ще й краще?

Проте найбільше розчарування, можливо, підстерігає читачів саме в тому, що "Месопотамія", на відміну від "Ворошиловграду", - все ж не роман, а збірка оповідань, доукомплектована віршами, у співвідношенні дев’ять до тридцяти. Але справедливо й те, що це розчарування має всі шанси бути єдиним, пов’язаним із новою книгою Жадана.

Месопотамія – це межиріччя, а Харків географічно лежить у долині щонайменше чотирьох річок, тому Месопотамія – це Харків і околиці. Таким є один із можливих силогізмів, до того ж найочевидніший. Можуть бути й інші, з використанням слів "Вавилон", "культура", "писемність", "міфологія". Особливо останнє. Можна засісти за шумеро-акадську міфологію і таки познаходити еквіваленти багатьом жаданівським історіям: і про відчайдушного воїна ("Марат"), і про братську вірність ("Іван"), і про мудрого вчителя ("Лука") – на те вона й міфологія. Але чи варто цим захоплюватися?

 

З одного боку, Борхес колись писав про існування лишень чотирьох історій, і все інше, отже, то лише варіації. Та з іншого – міфологізація простору в Жадана зовсім не обмежується обігруванням міфів і розмиканням історичних меж, коли разом і ДАІшники, і стародавні митарі, і пірати, і прочани, і пролетаріат, і тлумачі Тори (про це в "Месопотамії" чи не найкращий поетичний відступ – кінець оповідання "Іван").

Міфологізація тут відбувається через саму мову, через те, як це розказується, а вже потім – про що йдеться. Це взагалі не стільки міф про місто, скільки точно зафіксована і схоплена його художня візія – візія непересічного письменника, в якій, очевидно, питання про реалістичність текстової реальності ставитися просто не повинно – це Реальність Жадана, чому ж щось інше має бути більш реальнішим? Це Місто Жадана, і воно страшенно підкуповує: "Вниз пішли приватні будинки з палісадни­ками, там майже ніхто не живе. Але ніхто й не помирає".

Звичайно, тут є до чого сікатись і на що хитро мружити очі: мовляв, і роману не дав, і з малою формою не аж так геніально впорався. Можуть бути претензії до композиції: у Жадана чудово з оповідністю, але провисає драматургія. Нервових центрів дійсно не вистачає. Динамічні сцени, особливо бійки, яких тут немало, за такі правити не можуть – вони майстерні, стримано-лаконічні, але на емоційне сприйняття майже не впливають.

Це з головою перекривається самою мовною стихією книги ("Світилися порожні подвір’я, у яких стояла тем­рява, ніби вода в затонулих танкерах" - хіба не чудо?), та все одно - хотілося б міцних фіналів, а з цим у Жадана не густо. Під кінець оповідання, як правило, дія вичахає і надходить "лірика" – цілком придатна для розтягування на афоризми, але дещо стомлююча в своїй надмірній патетичності. Воно, певно, і вкрай життєподібно, тобто реалістично: нічого аж такого не відбувається, життя триває, жодних тобі сюжетних кульбітів. Але просто  шкода, що таку мовну віртуозність не підкріплено такими самими віртуозними історіями.

Проте в якийсь момент починаєш розуміти, що тут не брак письменницької техніки, а дуже послідовна в своїй виписаності і втіленості атмосферність. Тут важить саме настрій – неможливої щемкості, тужливої радості, оманливої безвиході, вічної вогкості, постійної неприкаяності і світлого суму. Під нього в Жадана все і "заточено", він авторові і важить найбільше. І цей настрій присутній у самій тканині тексту, сюжет навмисно підганяється під цю атмосферу. От і все.

Можна закинути авторові і химерність загальної структури: вірші – це чудово, але чи аж так було потрібно додавати до чималого обсягу прози ще й добрячий шмат поезії? Деякі вірші дійсно добре корелюють з оповіданнями: недарма поетичний розділ називається саме "Уточнення і доповнення". Але до більшості з них можна без проблем допасувати ще десятка зо три різних текстів. І це не закид Жадану з приводу халтурності чи роздування обсягу, ні.  Мова радше про різну природу прози і поезії, про те, що зводити їх разом, розтовкмачуючи і доінтерпретовуючи одне через інше не завжди можна і не завжди безпечно робити. Хоч скільки справедливою є теза про те, що Жадан – це часто саме "поезія в прозі", але зіштовхування цих двох модусів письма у форматі "на задану тему" може легко виявити слабкі місця і того, й іншого.

Маємо справу з цікавим, але зовсім не обов’язковим "експериментом". Бо одна річ – вірші в пастернаківському "Докторі Живаго", де вони буцімто написані головним героєм, й інша - тут, коли сам автор вибудовує і пропонує нам ще одну оптику. У зв’язку з чим неконтрольовано виникає питання "а навіщо?", і відповідь на нього може бути некомфортною, мовляв - що, не все прозою можна донести?

Жадану в "Месопотамії" цілком вистачило б і самих оповідань, вони абсолютно самодостатні і самовартісні. Хоча й поезія у нього, як завжди, на рівні:

Я ж знаю, як вигасає вогонь у жіночому голосі.
Я сам носив усю цю отруту в своїх кишенях.
Але навіть тепер в мене є ще стільки ніжності й злості,
що я міг би підіймати з могил повішених і прокажених.

Герої Жадана – не те, що б лузери, але й королями життя їх зовсім не назвеш. Це й не інтелігенція, але й не "середній клас", хоч є представники і тих, і тих. Головне – вони всі дещо надламані. Вони в складних і часто некомфортних стосунках зі світом, але не сильно поспішають це змінювати. Або просто не можуть. Жінки тут – загадкові, сильні, "ніжні й непокірні". Чоловіки більш приземлені, прямолінійні й зрозуміліші. Та героями й оповідачами виступають, як правило, саме вони – дев’ять оповідань збірки носять чоловічі імена ("Матвій", "Боб", "Юра").

Хоча ні – головний герой тут таки Харків. І любов. Особливо любов – у "Месопотамії" постійно кохають, кохаються, закохуються, добиваються, кидають, страждають і люблять. А ще помирають і пам’ятають. Тобто борються зі смертю.

Це відчуття лише посилюється тією обставиною, що герої перебираються з оповідання в оповідання, вільно мандрують книгою: дядя Саша, який у першому тексті напивається на поминках Марата, в останньому оповіданні приїздить на день народження смертельно хворого друга. А весільна пара, що до них на свято приходять герої "Ромео", своєю чергою стають головними героями "Івана". А ковбойський капелюх Боба Кошкіна з гуцульським орнаментом і взагалі визирає з усіх шпарин.

Не зав’яжи Жадан так рясно цих сюжетних вузлів і вузликів, нічого фундаментально не змінилося б – ну, не було б такої очевидної атмосфери всепоєднання і всепроникності, не таким герметичним здавався б цей світ.  І не страшно. Але саме це сюжетно-композиційне рішення виглядає дуже симпатично і додає й без того ваговитому тексту зайві бали за "профпридатність" і продуманість.

Скидається на те, що Жадан страшенно хоче закріпити Харків в українській літературі, впаяти його в саму її матерію, закарбувати його татуюванням на її шкірі. І це похвально. Бо, приміром, Львів активно виписують-витворюють у сучасній літературі, його міфологізація вже відбулася, критичну масу текстів, що дозволить йому залишитись у літературі, ми маємо: згадати хоча б Винничука, Майкла і Неборака.

Інша справа – Харків. Жадан – найавторитетніший його захисник і адвокат, і зі своєю роллю в новій книжці він упорався просто блискуче: нав’язливо виникає бажання взяти "Месопотамію", скочити в харківський експрес і походити слобожанським Вавилоном, керуючись книгою Жадана, як путівником – дуже специфічним, але тим і чудовим.

Одним словом, Харків у літературі тепер уже точно відбувся. І не так через активне його заміфологізовування, як у силу письменницького таланту Жадана. Сутінкові та вечірні подвір’я, кручені вулички, що обов’язково ведуть до річки, дахи і горища, силуети церков і старі, "занедбані, себто затишні" будинки – Жадан на наших очах вибудовує легенду, живу, знадливу й інтригуючу. Туди хочеться їхати, в це віриш! А в чому ж сила літератури, як не в умінні переконувати?

Отаке центрування оповіді довкола міста, вибудовування самого простору міста в такий художній спосіб потроху, ледь-ледь, але зі збільшенням кількості прочитаних сторінок усе наполегливіше наштовхує на думку про схожість Харкова Жадана з Дрогобичем Бруно Шульца.  Так, це лише в першому наближенні, так, їх, цих авторів, певно, більше роз’єднує, ніж поєднує, але – чорт забирай! – тим фіксування цієї схожості і вражає. Література іноді вибудовує дивні, але від того симптоматичні паралелі, заримовує, здавалося б, геть несумісні речі. І це чудово.

Київ, до речі, такої книжки про себе останніми роками не бачив. Та й узагалі – чи бачив колись? Велике питання.

"Месопотамія" - це той випадок, коли від початку розчарувавшись, що "не роман", під кінець книги усвідомлюєш, що, очевидно, воно на краще: добре допасовані одне до одного оповідання, наскрізь прошиті однією тонко відчутою й віртуозно виписаною атмосферою, ідеально темперовані та міцно збиті (не в приклад тим збіркам, які формуються за принципом "що написалося, те й засунемо") - така річ значно коштовніша за розхлябаний і сирий недо-роман, яких у нас, хоч греблю гати.

Плюс "Месопотамія" цілком перебуває в світовому тренді – оповідання як жанр знову на коні. Нобеліатство Еліс Манро тому зайвий приклад. Так, українській літературі вкрай потрібні хороші романи, грубезні і "з проблемами". Але й першокласні збірки оповідань зайвими не будуть. Тим паче, що роману Жадана ми все одно дочекаємось. І дасть Бог – навіть не одного.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

13.11.2018, 11:58
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 16 листопада 2018

    Московський полон: на якій стадії перемовини про звільнення українських бранців

    Більше 70 українців і кримських татар знаходяться в російських тюрмах та тюрмах окупованого Криму. Ще десятки людей знаходяться в полоні на окупованому Донбасі

     
    • 16 листопада 2018

    Суд випустив під заставу ймовірних викрадача та організатора вбивства журналіста Сергієнка. У суді сутички

    Присутні блокують суд. Почались сутички

     
    • 15 листопада 2018

    Кому в ОРДЛО жити добре?

    Настрої у жителів окупованого Донбасу продовжують залишатися переважно антиукраїнськими

     
    • 14 листопада 2018

    Церковна нерухомість: УПЦ МП веде боротьбу за МАФ на території музею

    "У 2012-2013 році всі мовчки спостерігали за будівництвом незаконної споруди на території музею історії України. Це було політичним рішенням чекати, поки ця будівля вкоріниться"

     
Система Orphus