8 нон-фікшн книг, які багато пояснюють

INSIDER пропонує добірку книг, які безперечно зроблять вас розумнішими
Фото: Максим Кудимець/INSIDER
9 квітня 201411:46

Якщо й існує у світовій книговидавничій галузі останнього десятиліття один ключовий тренд, то це, без сумніву, вихід на перші позиції літератури нон-фікшн. Очевидно, період постмодернізму набив таку оскому відривом від реальності і тотальними художніми ігрищами, що реакція з боку читацького попиту довго на себе очікувати не змусила.

Звичайно, і раніше величезною популярністю користувалися різноманітні книги з виховання дітей та інструкції з того, як стати вкрай успішним-багатим-щасливим. Але тут ішлося про дещо інше: головними позиціями нон-фікшн буму в новому тисячолітті стали різномасті біографії і наук-поп. Хоч ними все не обмежується, але спільна риса вгадується точно – вони віртуозно написані. Як наслідок – поєднання неймовірної компетенції й доступності, ваговитості та жвавості.

Цього разу INSIDER пропонує добірку нещодавно виданих нехудожніх книжок, від яких, попри це, відірватися зовсім не легше, ніж від першокласних романів. До того ж, і гризот сумління за "нерозумне нехтування" часу ви не відчуєте: читання в цьому випадку - це не просто отримання "естетичного задоволення" і добрий спосіб згаяти час у громадському транспорті. Це ще й можливість просвітитися, зафарбувати білі плями власного культурного бекґраунду, стати трохи розумнішим врешті-решт. Але це вже, як вийде. 

Сергій Бєляков, "Гумільов син Гумільова" (АСТ, 2013)

 

Друга премія "Великої книги", численні дискусії і просто сварки, купа рецензій і пасквілів, розколи в науковому середовищі – про цю книгу в Росії говорили весь 2013 рік. І це цілком відповідає масштабу героя: син не лише поета Гумільова, але й поетеси Ахматової,  яка сином майже не займалася, навіть попри те, що батька розстріляли, коли хлопцеві було дев’ять.

А далі – геологічні експедиції, ленінградський і московський інтелектуальний бомонд (дружба з Мандельштамом), тюрма і табір (Норильськ), війна і фронт, неймовірний старт наукової кар’єри і ще один табір (Камишлаг), постійні конфлікти з матір’ю після повернення, купа жінок, розробка пасіонарної теорії етногенезу і статус гуру історичної науки. І це протягом вісімдесяти років життя! У Бєлякова на 800 сторінках це все є і навіть більше, за що його не раз критикували, мовляв, можна було б і компактніше.

Можна було б, але чи варто? Крізь призму великої у своїй авантюрності ідеї (хоча засновок її доволі простий – порівняти функціонування народу-етносу з процесом людського життя) добре оглядається все ХХ століття, несподівано і по-новому прочитуються цілі періоди (приміром, становлення радянської науки як такої). На користь непересічності теорії пасіонарності Гумільова свідчить і те, що нею підживлюються діаметрально протилежні явища сучасності – і концепція євразійства, але й великою мірою російський фашизм. Зараз це впадає у вічі особливо гостро.

Рем Колгас, "Божевільний Нью-Йорк" (Strelka Press, 2013)

 

Якщо ви бачили карколомний (у буквальному сенсі слова) Будинок музики в Порту чи штаб-квартиру ССTV в Пекіні, то знайте: вони спроектовані саме цим чоловіком - Ремом Когасом, нідерландським архітектором, який, до того ж, є і надзвичайно популярним теоретиком цього діла.

"Божевільний НЮ" - найкраще тому підтвердження, і нехай "розумний" підзаголовок – "Ретроактивний маніфест Мангеттена" - вас не лякає, книга читається на одному диханні. Саме вона зробила неможливе – вивела літературу про архітектуру в бестселери.

У часи, коли ми так багато говоримо про пострадянський спадок у наших містах і про те, якими ми хочемо бачити їх надалі, про архітектуру як нову релігію, про створення креативного простору, нам конче необхідно побачити, як народжувався Єрусалим нашого часу, як викарбовувалися заповіді урбаністики, як місто почало диктувати власні дивні, але жорсткі правила. Як поставав найславетніший міський район світу з його прямокутними решітками вулиць (12 авеню, 155 вулиць, 2028 кварталів), феєричною індустрією розваг, хмарочосами, як містами в містах. Біографія Мангеттена, до речі, тут тісно пов’язана з біографією тих, хто його творив.

Навіть якщо ви не здатні відрізнити на фотографіях панораму "Міста, яке ніколи не спить" від промислового Детройта і не впадаєте в екстаз від фільмів Вуді Аллена, "Божевільний Нью-Йорк" усе одно треба мати. Хоча б заради поліграфії – велика історія потребує першокласного оздоблення. І тут це є.  

Андрій Портнов, "Історії для домашнього вжитку" (Критика, 2013)

 

Тільки-но заснували премію імені Юрія Шевельова за досягнення в галузі есеїстки, як Андрій Портнов її отримав. І кращого кандидата в цьому році важко було б знайти – ця книга має важливий підзаголовок: "Есеї про польсько-російсько-український трикутник пам’яті".

Це вже гідна заявка на перемогу, і той факт, що "Історії" складаються з двох десятків текстів, писаних протягом десятиліття і публікованих по всій Європі, лише грає їм на користь – з одного боку, маємо широченну панораму тем/проблем/питань/больових точок/сюжетів, з іншого ж - є нагода побачити їх у діахронічному зрізі,  коли з плином часу авторські акценти потроху зміщуються і змінюються.

Чому трикутник, чому саме така комбінація? На це запитання один із найкращих істориків свого покоління відповідає максимально чітко і твердо: хоч би скільки будь-які дві сторони з цього трикутника не вважали, що з’ясовують стосунки лише між собою - насправді їх завжди троє, ще одна тінь постійно лягає на територію їх перетину.

Кінематографічні образи й історичні образи, Річ Посполита, антисемітизм, Друга світова, лібералізм й авторитаризм, Центрально-Східна Європа і "колиска братніх народів" - у розмовах-дискусіях-сварках на цю тему їх завжди троє, і по-іншому бути не може.  І от під впливом такої об’єднавчої концепції книга Портнова з набору першокласних есеїв перетворюється майже на нон-фікшн роман, на невигаданий "Музей покинутих секретів", який, проте, читати і легше, і приємніше.

Річард Ренгем, "Запалити вогонь. Як кулінарія зробила нас людьми" (Сorpus, 2012)

 

Ренгем – це взірцевий наук-поп, еталон, де вкрай захопливий стиль викладу поєднується з дуже масштабною і переконливою концепцією, яка, втім, подається по-хуліганському грайливо. Антропологічна візія автора – а тут це відповідь-закид мало не самому Дарвіну – така:  еволюція зірвалася стрімголов уперед зовсім не тоді, коли наші предки почали працювати, а тоді, коли почали готувати на вогні. Цивілізація – результат добре просмаженого м’яса, не більше.

Але й не менше, бо зміна ця не була одномоментною. Ну от дивіться: що менший у приматів кишківник, то більший мозок, а зменшити кишківник, і заразом велетенські щелепи, нашим прапрапрадідусям і бабцям саме і дозволило споживання замість сирої, власне, приготованої їжі. Спільне готування ж, своєю чергою, активно провокувало соціалізацію і колективізм, який у найближчому майбутньому вплинув і на сексуальне життя, і на формування інституту сім’ї. А далі як понеслось – культура, мистецтво, всі діла.

Вегетаріанці від люті та безпомічності рвуть на собі волосся і сиплють прокляттями, і є чого – Ренгем насправді один із них, м'ясо він куштував колись лишень під час експерименту. Тим ціннішою є його теорія.

Робін Бейкер, "Війни в ліжку" (Альпина нон-фикшн, 2013)

 

Дуже-дуже давно, в одній далекій Галактиці... А точніше в одному окремо взятому жіночому організмі почалися спермо-війни за участі сперматозоїдів "кіллерів", "загарбників", "добувачів", а ще  - гена жіночої зрадливості і механізмів клітинного рівня, що націлені були винятково на продовження роду. У цих війнах, між іншим, із часом сформувалася не лише жіноча, але й чоловіча і тваринна сексуальність.

Автор бере найрізноманітніші модуси статевого життя, розказує історії – перший секс, груповий секс, гомосексуальність (!), різноманітні подружні зради, зґвалтування, проституція – і демонструє, наскільки сильно все це залежить від несвідомого і тотального прагнення до розмноження. Ця книга кісткою в горлі стане і феміністкам, і моралістам, і просто пуританам – фактор репродуктивного успіху, що перекреслює і етику, і почуття, і розмови про чайлдфрі, але буде захопливо сприйнятий вдячним читачем.

Бейкер, англійський біолог і журналіст, пише прос секс і довкола настільки тактовно і з почуттям смаку, що наліпка "18+" видається недоречним перебільшенням. Краще б її супроводжував слоган "Чоловіки, бігом у книгарню!",  бо "Війни" таки можуть багато чого прояснити "сильній" (войовничій) статі. Жінки ж її прочитають і так, аби почуття власної гідності й складності збільшилося в рази, мовляв, ого, як ми влаштовані!

В оригіналі, до речі, цей абсолютний нон-фікшн бестселер має дещо іншу назву, точнішу – Sperm Wars.

Джаред Даймонд, "Зброя, мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами" (Ніка-Центр, 2009)

 

Даймонд, еволюційний біолог і професор географії та фізіології Каліфорнійського університету, від нестачі амбіцій точно не страждає: на неповних 500 сторінках він говорить про 13 тисяч років людської історії, тим самим відповідаючи на давно поставлене одним ново-гвінейцем питання: "Чому в нас, чорних людей, порівняно з вами, європейцями, так мало карго – матеріальних благ?"

І з чого лишень ця відповідь не буде складатися (вдало й переконливо, відмітьмо, складатись): тут і міжконтинентальні порівняння, й історія з біологією, і епідеміологія з біогеографією.

Автор виводить витоки нерівності в сучасному світі з часів доісторичного розвитку людства, від євразійських мисливців-збирачів, що прийшли в потрібний час і в потрібне місце, більше одомашнили потрібних диких тварин; змогли звільнити вільний час для заняття ремеслами, навчившись консервувати їжу, заснували міста, де жили в тісноті, що стимулювала розвиток науки і технологій, але й провокувала страшенні епідемії.

Хто в них не загинув, той отримав імунітет, і повіз різноманітні хвороби в новий світ, що покосили аборигенів значно більше, ніж "місіонери-просвітителі".  З того і виросла гегемонія Європи – зі зброї, мікробів і харчів. Це якщо коротко.

Але чи не головною за таку масштабність огляду є думка Даймонда, яку сьогодні ще далеко не всі, на жаль, поділяють: в основі нерівності – купа факторів, тисяча деталей, мільйон нюансів, але расистській ідеології тут місця немає. Просто комусь пощастило більше (з географією, з кліматом, з тваринами, що бігали поруч), хоча, з іншого боку, – чи такою вже беззастережно позитивною є роль прогресу? 

Бувають такі книжки, після прочитання яких і себе любити починаєш більше (не тому, що продерся крізь в’язкий текст, ні, а тому що правильний читацький вибір зробив), і на світ якось по-іншому дивишся. Так, після довгого вглядання в людину як у біологічний вид дещо затрачається її моральний і психологічний виміри, але замість того відкривається такий обшир, що дух перехоплює надовго. Та й узагалі пожонглювати тисячоліттями - не остання приємність.

Девід Брукс, "Бобо в раю. Звідки береться нова еліта?" (Ad Marginem, 2013)

 

Ми добре знаємо назви "креативний клас", "освічений клас", "хіпстерство". В США ж це – бобо, bourgeois bohemian, богемна буржуазія. На перший погляд – оксюморон, поєднання протилежностей, але факт залишається фактом: нова світова еліта є, це доконане явище, і виникло воно зовсім не вчора.

У середині минулого століття в США ідею спадкової влади W.A.S.P. (білих англосаксонських протестантів) перемогла ідея "керують найрозумніші", яка дозволила розумникам-бунтівникам, індивідуалістам-мрійникам, заточеним винятково на самовираження і творчий підхід, отримати блискучу освіту, відтерти в сутінь історії "білі комірці" і почати визначати шляхи розвитку країни.

Яку роль у процесі повороту до бідної еліти відіграв президент Гарварду Конант і голова Служби освітніх тестів Чонсей – про це, постійно вигуючи "це ж треба!", можна прочитати в самій книжці.

Бобо не апелюють категоріями "честь", "обов’язок" і "самоконтроль", а їхня раціональність дозволяє висміяти навіть засадничі речі будь-якого бунту (наркотики, хаотичні статеві зв’язки), хоча у справах вони керуються радше прагматичним ставленням до життя і "тонкими відчуттями". Нові інтелектуали, по суті, відірвані від розуму як такого, вони ловлять вібрації реальності, а не чітко відрефлексовують їх. Джобс лише один із них.

Так, бобо показали, що можна залишатися романтиком і заробляти шалені гроші, а замість багатства цінувати справжність, але часто від їхньої філософії "розумного" споживацтва підтошнює не менше, ніж від споживацтва "бездумного".

Витрачання нереальних грошей на спортивне екіпірування і екологічно чисте м'ясо, як і на похід у до смішного дорогий ресторан, чи купівлю другого джакузі, іноді дратує однаково. В кожному разі Брукс розказує чудову історію, яка зі світовою економічною кризою закінчується, і бобо все більше залишаються на сторінках цієї книжки – дуже важливої і неймовірно захоплюючої.

Ізабелла Мейза, Вітольд Шабловський, "Наша маленька ПНР" (Темпора, 2013)

 

Що буде, коли схрестити головні інтенції фільмів "Машина часу" і "Ґуд бай, Ленін!"? А буде якраз те, що ми бачимо в цій книжці: пересування однієї сучасної польської сім’ї в часі, яке, аби реалізуватися, вимагає значних зусиль.

"Наша маленька ПНР" - це репортаж із застосуванням "а якщо": а якщо ми захочемо півроку пожити в польських 1980-х, то що з того вийде і чи вийде щось узагалі? Авантюрний і рідкісний формат.

Журналісти чоловік і жінка та їхня маленька донька перебираються в район, що максимально відповідає бажаному тлу, відмовляються від усього сучасного, з технікою включно, і намагаються жити і господарювати по-тогочасному: поза-екзотичний раціон харчування (ніяких вам буржуазних витребеньок), специфічна гігієна намертво спаяна з не менш специфічним одягом (памперсам – ні! цупким матеріалам – так!), нічне стояння в уявних чергах, полювання на хамське обслуговування в магазинах і кафе, і обов’язково – в медичній сфері. Але – і живе спілкування з оточуючими, без посередництва ґаджетів і соціальних мереж. Це важливо.

Оскільки рівень повсякденного життя в пізньорадянській Україні та Польщі був приблизно однаковим (що для багатьох може стати добрячою несподіванкою), книгу читати необхідно всім – обов’язково і молодим, які того всього не бачили, і тим, хто вже почав забувати, впадаючи в млосну ностальгію. 

А ще цікаво спробувати уявити схожу подорож "тогочасним" Києвом, Харковом чи, приміром, Дніпропетровськом. І зловити себе на думці, що багато хто величезної різниці тут, на противагу полякам, просто не помітив би.

І смішно, і грішно - "Наша маленька ПНР" настільки ж про homo soveticus, наскільки й про людську природу взагалі. Вкрай цінний експеримент.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

13.11.2018, 16:33
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 14 листопада 2019

    На Банковій запалили свічки: активісти питають, що буде зі справами Майдану

     
    • 14 листопада 2019

    Обвинуваченого у вбивстві журналіста Сергієнка суд повернув під варту. Він чекає на ухвалу

    З поліцією його охороняє десяток небайдужих громадян

     
    • 13 листопада 2019

    Адвокат переконував суд, що Онищенко купив коня на ті €500 тис., які обвинувачення просило арештувати

     
    • 7 листопада 2019

    Загибель свідка у справі Шеремета: близькі вказують на ознаки інсценування

    У свідка могли проходити слідчі дії у справі вбитого журналіста Павла Шеремета

     
Система Orphus