8 книг, аби відпочити душею

Добірка книг, які дозволять кожному зібратися з силами
Фото: Facebook/Форум Видавців/Book&Face
26 вересня 201417:20

Відпочивати на курортах у нинішній ситуації багатьом здається неприпустимим, і в цьому є своя правда. Але відпочивати душею, відволікатися від надміру важких новин і складних обставин є доконечно необхідним. І книги тут  - хороші, "правильні" книги – один із найкращих засобів, аби на певний час дозволити собі – ні, не втекти від реальності, а просто перепочити, зібратись із силами.

Критерій  відбору книг у новій добірці INSIDER великою мірою умовний: метою наших пошуків не були ні тексти відверто нереалістичні, ні тексти гарантовано розважальні. Важило передовсім те, аби вони дарували відчуття комфорту, можливо, спокою, в ідеалі – гармонії зі світом. І були дійсно справжньою літературою.

Та головне – читати. Попри все.

 

Богуміл Грабал, "Я обслуговував англійського короля" (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013, пер. Ю. Винничука)

Один із найвизначніших чеських письменників ХХ століття – поруч із Гашеком, Кундерою і  німецькомовним євреєм Кафкою – Грабал проспівав чи то заупокійну, чи то гімн Центрально-Східної Європи. Але саме проспівав, і хочеться сказати - на одному диханні: компактний текст писаний кучерявими реченнями, і не важливо, чи пам’ятаєте ви, що було на їх початку, головне – як це все звучить. А звучить це  у перекладі Юрія Винничука легко, сильно і заворожуюче. Наче  вітер у безодні.

Бо дійсно – відчуття таке, наче ми з головним героєм, цинічним, але від того лише цікавішим кельнером, який і веде оповідь, елегантно балансуємо  на  тоненькій плівочці, під якою клекочуть провалля і вічний морок. На дворі сутінки Європи, розпад і руйнація всього і вся, і драма одного не надто симпатичного життя з чогось недолугого і смішного на наших очах перетворюється на щось епічне і могутнє. Та попри все це, "Я обслуговував" - читання, якщо хочете, дуже терапевтичне і "душе-корисне". Мемуари офіціанта про те, "що часи не обирають, в них живуть і помирають". Але ж як живуть! Далеко не кожен письменник з цих теренів може так унаочнити ті направду дивовижні метаморфози, які відбуває герой, перетворюючись урешті на Героя.

Одним словом, перед нами новочасне житіє, що довго – і вкрай успішно – прикидається розважальним і  необов’язковим чтивом. Але нас не обманеш. Та й геніальне за версту видно.

Сью Таунсенд, "Жінка, яка лягла в ліжко на рік" (Фантом пресс, 2014, пер. Л. Мілінської)

 

Дуже англійський у своєму головному ексцентричному сюжетному прийомі роман – яким буде здаватись пропащій домогосподарці Єві життя, якщо їй, відправивши дітей-близнюків  до університету, також сильно закортить відправити до біса й всі побутові справи в купі з соціальними зобов’язаннями, влягтися на невизначений термін у ліжко і почати думати про головне? Як відреагує мати і свекруха, наскільки оскаженіє чоловік, як скоро в нього з’явиться коханка і в яких переконаннях, врешті, може утвердитися "жінка в ліжку"? Останній образ, до речі, дає плідний ґрунт для розмірковувань на тему сексуальності, рівності статей, гендерних ролей й інших достоту обридлих проблем.

Але Таунсенд пише після Мердок і Етвуд, їй неблизьке ні нуднувате філософування першої, ні надламаний драматизм другої – вона оповідає наче від себе справжньої: жінки з бідної родини, матері багатьох дітей,  що майже випадково стала письменницею, досягла неймовірного успіху з циклом романів про Адріана Моула, під кінець життя осліпла і "Жінку", останню свою книгу, вже диктувала. Тобто всі передумови для першосортної іронічної сатири тут на лице. 

У постфеміністичну добу подібний роман смішно сприймати гімном емансипації чи декларацією прав зовсім не слабкої статі. Це радше спроба ще раз подивитись і за можливості переглянути засновки сім’ї і всього життя – чи все там правильно, чи не трапилось у процесі їх усталення сміховинних, але від того лише дошкульніших збоїв?

Звичайно, це дуже англійська спроба. І звичайно, вкрай вдала. До того ж читати її слід далеко не лише жінкам. Може, якраз навпаки.

 

Дмітрій Биков, "ЖД-оповідання" (Вагріус, 2007)

Найулюбленіший свій роман самого Бикова і найсуперечливіший у його доробку, "ЖД" ще й тим тримав інтригу, що єдино правильного тлумачення абревіатури там не було. У випадку ж із "ЖД-оповіданнями" все значно простіше: мова тут дійсно про залізницю, а самі тексти писалися для елітного залізничного щомісячника "Саквояж СВ".  Їх тут 12 штук плюс п’ять не "жд-шних", а таких - "за життя" загалом. На тлі такої історії виникнення і позірної необов’язковості, ці речі вражають ще сильніше – маленькі затишні шедеври, ніяк не інакше. Хоч і не всі.

Іронічно-тужлива "Відпустка", цілком кінгівський хорор "Можарово", містична "Чудь",  потужна антиутопія "Обходчик", феєрично смішна літературна сатира "Екзорцист-2006", не менш літературні "Вбивство у Східному експресі" і "Битки "Толстовець", композиційно довершена "Інструкція" - жанри, стилі, тональності так і пнуться одні поперед інших.   

Можливо, биковські оповідання не такі вилизані, як у Іллічевського, не такі надривні, як у Болмота, і не настільки патологічно-фантастичні, як у Старобінєц, але саме їх треба рекомендувати всім, хто хоче побачити, покопирсатись в ідеальних оповідних механізмах і зрозуміти, що все не так просто:  наче ось воно, максимально оголене і явлене, але ж піди повтори. З куцими стартовими позиціями – обмеженість у просторі (купе), обмеженість у кількості героїв (як правило, двоє попутників), вимушена і неуникна першість діалогів -  автор видає неймовірний за своєю якістю результат, хоч у Літінституті вивчай. Певно, саме такими невеликими, але від того лише примхливішими текстами і підтверджується, врешті, така незручна для багатьох значущість Бикова. Бо, виходить, дійсно ж  – письменник у чистому вигляді.

Збіґнєв Герберт, "Варвар у саду" (ДУХ І ЛІТЕРА, 2008, пер. А. Павлишина)

 

Мандрівні нотатки, культурологічні есе, замітки на полях європейської цивілізації, коротка історія мистецтва – книгу поляка-львів’янина можна окреслити в безліч способів. Але краще за все сказати, що це книга саме Герберта – драматурга, публіциста й есеїста, що поруч із Мілошем є найбільшим польським поетом другої половини ХХ століття. Зайве тому підтвердження – ця "поетична" есеїстика, коли поряд із  об’єктивною інформацією і цілком фаховими роздумами над історією архітектури і малярства має місце спроба передати безпосереднє враження від побаченого, спроба зловити ту емоцію, яку безпомильно може відчути й інший, той, хто читає цю книгу за сотні кілометрів і багато років потому.

Про що б Герберт не писав – про доісторичне чи романське мистецтво, про готичні храми чи ренесансних митців – він завжди залишається "знервованим спостерігачем", тобто поетом, який фіксує і настрій людей у барах і примхи краєвиду довкола, раз у раз видаючи на гора щось штибу "Маленький Марко, мабуть, і не здогадувався, що водив за руку світло".

Це, до речі, фінал есею про П’єро делла Франческа, що поряд із нарисом "Про альбігойців інквізиторів і трубадурів" є особливою окрасою цієї книги. Після них хочеться не лише кинутись у мандри чи перечитати "Ім’я рози" Еко - після них жити хочеться.

І - так, це достоту рафінований жанр, але він не провокує почуття сорому за себе: після прочитання книги все наполегливіше хочеться свого внутрішнього варвара таки завести в той сад.

 

Джулія Стюарт, "Тауер, зоопарк і черепаха" (Азбука, 2014, пер. Є. Корольової)

Ще один роман від іще однієї англійки, і екстравагантним він також видається, але лише до певного часу. Королівський гвардієць-біфітер Бальтазар Джонс служить у Тауері більш ніж 20 років. Там же, в квартирі однієї з круглих башт, він мешкає разом із дружиною-гречанкою Гебою, яка працює в бюро знахідок лондонського метро, і 181-літньою черепахою.

Несподівано в давній фортеці вирішують розмістити звіринець, що складається з тварин, яких дарують королеві, а Бальтазара призначити там хранителем. Додамо сюди привид сера Волтера Рейлі і преподобного Септімуса Дрю, капелана, який пописує еротичну прозу, і отримаємо ідеальні вихідні дані для вкрай британської книги, написаної "з викликом". Проте Стюарт, яка широко відома у вузьких колах гастрономічним романом "Сват з Перигора", де в одному французькому містечку на 33 мешканці цирульник Гійом вирішує перекваліфікуватися на знавця людських сердець, цим шляхом не йде. І правильно робить.

Письменниця центрує екзотичну оповідь оголеним нервом і виграє стократно: якийсь час тому в подружжя трагічно загинув син. Тепер вони в полоні туги, болю і невідступного почуття провини, закриваються кожен сам на себе, віддаляються одне від одного. Заточені у вологому Тауері, де оце буде розміщено зоопарк. І головним питанням тут є не те, чи зможуть варани і пінгвіни, що губляться, допомогти врятувати сім’ю і подарувати немолодим людям другий шанс після катастрофи.   Питання в тому, чи взагалі люди на таке здатні? Чи любов все ж руйнує стіни – внутрішні, а тому найміцніші?

Попри передбачуваність фіналу, Стюарт дивує: легкістю виконання, ошатністю і невимушеністю всієї конструкції, точно відміряними порціями гумору. А британський гумор, помножений на елегійну оповідь, - це, я вам скажу, річ дивовижна. Точніше – чудо та й годі.

 Мері Енн Шеффер & Енні Берроуз, "Клуб любителів книг і пирогів із картопляного лушпиння" (Фантом Пресс, 2010, пер. М. Співак)

 

Незвичайна, може, навіть унікальна ситуація, що спантеличує на раз: великою мірою солодкавий, неприховано жіночий, світлий і добрий, сентиментальний епістолярний роман – і раптом про окупацію Нормандських островів, про вимушений колабораціонізм і побутовий героїзм, про неможливість відпустити війну і трохи навіть про стокгольмський синдром. Це часто так химерно і на межі доброго смаку, що місцями аж прекрасно.

1946 рік, письменниця Джулієт живе на гроші від книги про війну, але намагається її будь-що забути. Якось вона отримує лист від мешканця острова Гернсі, свиновода Доусі, що розказує їй у переписці історію одного незвичайного книжкового клубу, який виник там під час окупації. Звичайно, спалахне "нерівна" любов і, звичайно ж, доведеться повернутись у минуле, де була і самопожертва, і бажання втекти від реальності, і щемка взаємопоміч, і хороші німці, і бруд-ницість-жах війни. І передбачуваність сюжету тут буде майже чеснотою. 

Суміш "Бріджит Джонс" і "Англійського пацієнта", "Прислуги" і "Записок Піквікського клубу", Джейн Остін і Кінгслі Еміса, класичних англійських вікторіанських романів, не менш класичного англійського гумору і голлівудського кіно про війну. І що найдивовижніше – ця бовтанка виглядає майже органічною, "легка і весела книга про найтяжче" спрацьовує, від дивної для таких історій атмосфери грайливості зовсім не верне. Роман – це ж треба – повністю відбувається.   

Лобове порівняння, та все ж: "Клуб любителів" наче той шмат пирога, з’їдений  о пів на другу ночі: не зовсім "пристойне", але ефективне і чесне в своїй простоті задоволення. 

До речі, от-от має бути екранізація з Кейт Вінслет у головній ролі. Попередній фільм про війну, де вона грала ("Читець"), був достойним. Від цього очікуємо не меншого.

 

Джон Краулі, "Маленький, великий" (Ексмо, 2008, пер. Л. Брілової, С. Сухарьова)

Буває і так: є давно, на початку 1980-х, написана книга, що проходить по відомству "серйозного" фентезі і навіть виборола World Fantasy Award; вона зовсім не відома широкому загалові і лише почасти введена в літературознавчий вжиток. 

Але одразу по знайомству з нею з шокуючою ясністю стає очевидним, що перед нами - грандіозний, могутній роман, одне з найбільших досягнень англо-саксонської літератури минулого століття, умовна – бо ідентифікація тут точно рівнозначна збідненню – сімейна сага, рівновелика "Ста рокам самотності", з яких щедро черпає, але зроблена значно тонше і складніше.

"Неправильної", некласичної – а точніше до-класичної - форми собор, який, попри монументальність і ваговитість, тримається в повітрі і вишитий буквально  світлом, білим по білому. І попри всю масштабність алюзійного павутиння – від англійської міфології і фольклору, Кітса і Шекспіра до Кіплінга, Керролла і Набокова – роман просто нема з чим і порівняти.

Одного дня (десь на початку XX століття) міський клерк Смокі Барнабл, одружившись на Дейлі Еліс Дрінквотер, пішки рушає в Еджвуд, її родинний дім, що розташований десь неподалік від Міста (певно, Нью-Йорка).  І дім цей ще той: він більший, ніж здається ззовні, в ньому 54 входи і 365 сходових драбин, він цілий всесвіт із хитросплетінням  лабіринтів і ефемерних ходів, і разом із тим – лише двері у значно більший, можливо, безмежний світ. Та й мешканці його – п’ять поколінь Дрінквотерів – усі, мов на підбір: дід, який перетворився на форель, три доньки, які знають майбутнє, бабця-під-горою; не забувайте й інших – респектабельна пані, що оживляє кам’яні статуї,  імператор Барбаросса, що прокинувся через вісім століть, а  ще ж і Маленький світ фейрі (бо fairy-tail) – неоднозначних істот, які непомітно присутні в усьому світі чималої кількості героїв роману. Принципове уточнення: цей світ - світ казки, в яку помістили реальність, і ніяк не навпаки. Такий собі Анти-Маркес і Анти-Рушді.

Насправді, "магічний реалізм" Краулі важко вловлюваних властивостей - це наче вода, що потроху, але невпинно точить камінь: ледь-ледь видозмінюючи щось тут, зміщуючи зовсім трохи на периферії там - на півградуса, на чверть оберту – письменник, врешті, являє нам цілком приголомшуючу картину. Точніше Повість, праісторію, з якої все почалось і яка розгортається перед наші очі. Важко пояснити, але це й не дивно: саме потреба зрозуміти і пояснити (і супутні цим процесам складнощі) і є однією з ключових емоцій роману.

Чудова максима Краулі, який, до того ж, є автором просто безумної тетралогії "Египет", звучить так: "Все, що робить нас щасливими, – робить нас мудрими". До зубного болю пафосна фраза, але у випадку з "Маленьким, великим" навіть нема як і зіронізувати. Воістину і беззастережно  - непомічений шедевр, найчистішої проби Література.

Всеволод Нестайко, "Тореадори з Васюківки" (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012)

 

Хотілося б сказати, що на цій книзі виросло не одне покоління наших підлітків, але це буде неправдою: як стало зрозуміло зовсім нещодавно, по смерті автора, без перебільшення найкращу книгу української дитячої літератури не просто багато хто не читав – про неї багато хто навіть не чув. Чи це вади державної освіти, чи трагічні провали домашнього виховання - не так важливо, головне - якнайшвидше закрити діру в своєму читацькому досвіді.

Гекк Фінн і Том Соєр по-українськи, малі Холмс і Ватсон, два мушкетери і малі куми, Робінзон і хтось іще – прототипів вибухової парочки Яви і Павлуші можна шукати довго і плідно. Та головне – шукати їх доведеться у справжній літературі, де одразу чіпляє не так історія, як інтонація – без загравання з ніжним віком і без вульгарного підморгування, чиста і дзвінка, за якою у дорослому безпомильно ідентифікується "свій", велика дитина, не зіпсована серйозністю життя. Точніше той, для кого цілком серйозним, а то й трагічним, є і сварка найближчих друзів через якесь дівчисько, оту Гребенючку, і факт нездоланності певних обставин – як то неможливість прокласти метро під свинарником. Бо ж очевидно: дитячі проблеми – найбільші проблеми.

Можливо, косметично відредаговані автором на початку двотисячних "Тореадори" дещо надміру і некритично захвалені, але ця, по суті, елегія про таке швидкоплинне дитинство абсолютно органічно стає в один ряд з книгами "про українське головне": "Енеїдою" чи там, прости господи, "Кобзарем".

Що поробиш - національна матриця штука примхлива і химерна.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

16.11.2018, 21:43
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 14 листопада 2019

    На Банковій запалили свічки: активісти питають, що буде зі справами Майдану

     
    • 14 листопада 2019

    Обвинуваченого у вбивстві журналіста Сергієнка суд повернув під варту. Він чекає на ухвалу

    З поліцією його охороняє десяток небайдужих громадян

     
    • 13 листопада 2019

    Адвокат переконував суд, що Онищенко купив коня на ті €500 тис., які обвинувачення просило арештувати

     
    • 7 листопада 2019

    Загибель свідка у справі Шеремета: близькі вказують на ознаки інсценування

    У свідка могли проходити слідчі дії у справі вбитого журналіста Павла Шеремета

     
Система Orphus