Біографії недарма займають такі високі місця в рейтингах продажів усіх магазинів й інтернет-ресурсів – у них все дуже схоже на наше життя, але яскравіше, інтенсивніше, цікавіше, захопливіше.
Там справжнє життя – вирує, клекоче, штормить. І тягнемося до них, аби дотягнутись. Дорости, дострибнути до поставленої кимось планки. Зазирнути туди. Бо й вуаєризм – не останній аргумент у наших захопленнях цим жанром.
В цьому огляді INSIDER пропонує сім більш-менш свіжих біографій (ширше – спогадів і мемуарів), що вийшли не так давно і буквально сколихнули читацькі маси.
Як це не дивно, та більшість із них присвячені письменникам – Басінський про Толстого, Лосєв про Бродського, Янгфельдт про Маяковського, Рушді і Жиленко про себе. Щоправда, є ще Кофман і Ландау. Чого так – важко пояснити, не найцікавішим загалом життям живуть письменники.
Але лише не в XX столітті – тут вони стали основними фігурами. Звичайно, можна було запропонувати інший список, але цей також здається напрочуд вдалим. А напередодні літа і нових книжкових закупівель ще й вкрай корисним.
 |
Павєл Басінський, "Лев Толстой. Втеча з раю" (АСТ, 2010)
Не найновіша, але точно одна з головних російськомовних біографій останнього десятиліття. Про Толстого, як і про будь-яку іншу центральну фігуру літканону, писати важко (згадайте нашого Шевченка, ми ще й досі не маємо жодної притомної біографії!), і не в останню чергу через те, що кількість критиків від початку така, що лише встигай відбиватись. Он навіть ліберал Сорокін у своїх романах не проминув ущипнути ліберала Басінського, охрестивши "Басєнєй".
Басінський не побоявся і розказав тепер уже канонічну (бо цей текст визнали і "широкі маси", і "вузькі спеціалісти", і повертатись найближчим часом до цієї фігури якось недоречно) історію чи то про самого Льва Миколайовича, чи то про його дружину, Софію Андріївну, не менш важливу героїню книги, чи про втечу, яка лише стає обрамленням для всього життя ясно-полянського старця.
Можливо, Басінський і перегинає палицю, коли так багато ролі відводить цій втечі, її причинам, підводним течіям, - саме в цьому і слід солідаризуватися з його критиками: певно, так, перегинає. Але ж оця втеча з Раю, ідеологічна втеча з сімейного гнізда, що відбувається в країні за сім років перед революцією саме символічно й означає, що скоро старий світ змете ідеологія. І тут до Басінського, що полюбляє сильні ефекти, претензій немає зовсім.
Але от те, що він через таку оповідь, останні (чи то пак перші) сторінки якої без сліз і читати не можна, по суті, повертає нам, реабілітує колись закостенілого у своїй величі графа, притрушеного пилом шкільних хрестоматій, це факт. Через втечу до віднайдення – хоча тікав Лев Миколайович, а віднайшли ми, вдячні читачі. І тут успіх очевидний.
Хоча успіх скрізь: перша премія Великої книги, неймовірна кількість перевидань і все частіші розмови про те, що, можливо, не слід таки допускати "золотих біографістів" (Биков, Бєляков, Прілєпін) до основних премій і створити їм якусь свою, окрему. Аби ж усім щастя було.
 |
Ірина Жиленко, "HOMO FERIENS: Спогади" (Смолоскип, 2011)
Дійсно хороших мемуарів шістдесятників у нас і просто катма (навіть не наважусь когось назвати), а жіночих – то й зовсім немає: Алла Горська в силу трагічної загибелі написати їх не встигла, Михайлина Коцюбинська займалася іншим, а Ліна Костенко ніколи їх не напише – аж надто багато міфів довкола неї, надто важлива, месіанського масштабу фігура, аби насмілилася писати мемуари (обійдетеся, мовляв, "Самашедшим"). Інших великих представниць шістдесятництва назвати не берусь. Тому вихід спогадів Ірини Жиленко – то як промінь надії і щирий привід для радості. Дещо таки маємо!
Спогади Жиленко – це, по суті, записникові нотатки тих років, не надто правлені й мало, очевидно, цензуровані. Раптом там щось таке і є, то радше з почуття людського такту, ніж серйозного ідеологічного розрахунку. Тому вони грубезні, цупкі і неймовірно цікаві. Чоловік – Володимир Дрозд, у найближчих друзях – та ж Горська, Житник, Світличний, Вінграновський і взагалі весь цвіт молодої порослі. Постійні зустрічі, здибанки, клуби (творчі), лекції, обговорення – ми буквально відчуваємо дух епохи. І це вкрай важливо, бо про все це ми знаємо хіба що зі шкільних підручників історії і відвідування (??) творчих вечорів сьогоднішніх динозаврів від культури. Київ 1960-х і 1970-х (та ще й який – студентський!) оживає буквально на очах – і оце справжнє чудо. Або ж свято, якщо йти до назви.
Епоха застигає в малореалістичних позах, і нема на то ради. Живих голосів майже не чутно, коли щось і виходить – то це мало стравний офіціоз і попросту нудятина. Мала рацію Віра Агеєва, називаючи українське літературне ХХ століття "епохою ненаписаних мемуарів". Тому спогади Жиленко – не просто живі, не просто ідеально темперовані, не просто рідкісно жіночі – це для нас ну дуже розкішний подарунок. Користаймося.
Салман Рушді, "Джозеф Антон" (Сorpus, 2012)
 |
Так, це не біографія в прямому розумінні, а скоріше автобіографія, радше навіть мемуари. Але ж кого і які! Сам сер Салман Рушді, автор Букера Букерів, пише про себе, бо "Джозеф Антон" - це його позивні від того часу, якого безпосередньо книга і стосується. А про той час кожен із нас, нехай навіть і не знаючи імені фігуранта справи, та дещо таки пригадає: "Сатанинські вірші" і смертна кара. Якомусь письменникові тоді винесли смертний вирок за його роман! Начебто щось пов’язане з Іраном, щось із Британією… Подробиці справи губляться, але приклад цей, без сумніву, живий: мовляв, і зараз за таке можна постраждати.
І от Рушді починає свою довгу - хронологічно це близько 15 років, але таку, чорт її забирай, хвацьку оповідь: ось у день, коли він дізнається про осуд свого роману іранським аятолою Хомейні, він сидить на дитмайданчику, чекаючи на сина, і помічає чорних дроздів, що відтепер безпомильно для нього будуть пов’язані з небезпекою і незрозуміло страшними словами "фетва", "смертна кара", "невірний".
І вони ж сталевими птахами через 13 років будуть врізатись у башти СТЦ у Нью-Йорку. А ось він згадує – не без гумору, хоча, здавалося б, куди тут йому – як охорона пропонує йому різноманітні прізвиська, вони сперечаються, і він вирішує просто скласти ім’я двох своїх найулюбленіших письменників, Конрада і Чехова. Охороні це подобається, і вони починають ніжно називати його "Джо". І це лише два епізоди грубезної 800 сторінкової сповіді, де будуть вся і всі: уряди країн і окремі політики, музиканти і релігійні фанатики, власні і чужі діти, письменники від Зонтаг до Пінчона і від Гордімер до Остера, постійні переїзди і перманентний страх, конфлікти зі спецслужбами, таємні відвідини дуже публічних подій (як вам концерт Боно?), любов, смерть. Книжки.
Ох, як тут розказано про написання "Гаруна і моря історій"! Хоча б за це слід прочитати ці мемуари. Хоча й за багато чого іншого теж слід: за чудову оповідну техніку, за чесність, що іноді змушує задуматись, а чи я зміг би так, за таке соковите почуття гумору, за таку панораму десятиліття, якої ще треба пошукати деінде. А за такого потужного персонажа, як Джозеф Антон, що був і в житті, і в цій книзі, то взагалі маємо низько вклонитися авторові. Спасибі Вам, містере Рушді!
А розмови про те, що хтось досі хоче втілити старий заклик старого хворого (а наразі й просто мертвого) аятоли, будемо вважати нісенітницями. Джозеф Антон їх давно вже переграв. Ця книга – тому найкращий доказ.
 |
Лев Лосєв, "Іосиф Бродський. Досвід літературної біографії" (Молодая гвардия, 2011)
"Коли біограф про когось пише, він завжди трохи пише і про себе", – ця максима всім нам знайома і геть не нова. Та в цьому випадку вона взагалі важить багато: надто вже переплетені біографії цих людей, надто схожі в ключових точках.
"Просто Бродському Бог дав більше таланту. Сталося б навпаки – він би писав книгу про мене", - таку думку теж можна вичитати між рядків цієї дуже особистої, але й вкрай чесної роботи.
"Бродський" - це дуже ретельна хроніка фізично недовгого, але внутрішньо напруженого життя. І ці напруження на диво добре зафіксовані і до Лосєва: воєнне і післявоєнне дитинство, Ленінград, захоплення поезією, суміш класичного і радянського, гурток Ахматової, арешт і заслання, потім виселення з СРСР, Америка 1970-х, злет творчості, початок університетської кар’єри, загальна поетична слава, Нобелівка, період затишшя, очікування на повернення, врешті смерть вдалині від тих "півтори кімнат", де вже померли батько і мати. Лосєв майже нічого не додає, його головна роль - вдумливий коментатор, прискіпливий систематизатор і аналітик. Не стільки відкривач нового (хоча свою версію злополучного вірша "На независимость Украины" таки дає), скільки неймовірно професійний архіваріус. І саме це Бродському і було потрібно: бо свій Бродський є і буде у всіх, а от у Лосєва Бродський – спільний, такий, яким був. Або дуже на нього схожий.
Про Бродського все зрозуміло – свою найкращу біографію він отримав на роки. Менш зрозуміло з Лосєвим – тихіший за свого і так дуже тихого друга, сам геніальний поет (чого лишень вартий збірник "Як я сказав") і викладач, він ретельними розвідками про себе похвалитися не може. Людина, яка написала таку біографію останнього класика російської літератури, заслуговує і собі на таку точно. Без сумніву.
Роман Кофман, "Так буде завжди" (2014, Laurus)
 |
У Кофмана теж мемуари, та їх усе більше хочеться назвати "причинками до біографії" – є у нас такий жанр. Бо то дійсно причинки – невеличкі оповідання часто на 3-5-7 сторінок, із завершеною (умовно) історією і майже незмінною інтонацією: ностальгійно-світлою, елегійно-іронічною, "це вже пройшло, але це було". Кофман зловживає сарказмом із приводу всього радянського і, можливо, занадто впадає в деталізацію, описуючи цехові справи зсередини, але все це легко перекривається, так би мовити, унікальністю контенту. Ну де ми ще почуємо про граючого в Біличах у футбол Сільвестрова чи Арво Пярта, який випадково заїхав у Житомир?? А особисте знайомство з Шостаковичем і просто таки унікальний спогад про Зіновія Гердта?
Колись біографу Кофмана пощастить надзвичайно: ці оповідання – хоч є і дві більш-менш солідні повістини, що одна з них має характерну назву "З хроніки колхозу "Лінь Путіна" (колиш. "Путь Леніна")" - це вже, по суті, готова біографія, величезний шмат життя, який треба правильно пересортувати і дещо, може, переписати (про що далі). В поміч майбутнім науковцям і те, що феноменально популярний київський диригент і композитор геть не ховає свого ставлення до всього, що зображає – акцентування своєї візії подій тут максимально очевидне, хай, як правило, і грайливе. І це не остання чеснота книги.
Про стиль. Доведеться сказати трюїзм, але, певно, лише він максимально точно охарактеризує відчуття від тексту: одне мистецтво мовою іншого мистецтва передається важко, не без швів і розломів. Кофман пише цілісно від початку і до кінця, не причепишся – так могли б писати спогади і на початку століття. Але пише як диригент, для кого писати прозу – все ж не рідна стихія. З іншого боку – це унікальна можливість узагалі подивитися на ступінь імовірності передачі музики мовою літератури. Не так багато таких книг, кладучи руку на серце, ми маємо змогу почитати! Та й не тільки про музику в Кофмана - тут про епоху, про коло втаємничених, унікальне й елітарне середовище.
Очевидно одне: видання "Так буде завжди" київським Лаурусом - це і певний подвиг, і читацька втіха, і чиста радість, і бібліографічна коштовність. Нехай у нас у книговиданні так і буде завжди.
 |
Майя Бессараб, "Лев Ландау. Роман-біографія" (Октопус, 2008)
Щось не так із тими математиками-фізиками і їхніми стосунками з жінками: Ейнштейн, який жив, як хотів, особливо в останні роки життя; Ландау з його теорією щастя і безшлюбністю; Перельман зі ... всім своїм взагалі. Може, звичайно, річ у тім, що вони просто дивні, і в тому, що вони чоловіки. А, може, й ні.
Майя Бессараб намагається ще раз розібратись у хитросплетіннях життя Льва Ландау. Колись це вже спробувала зробити його дружина (ну фактично дружина) - Кора Дробанцева - в своїй книзі "Академік Ландау. Як ми жили", але ж то не без тенденційності, так би мовити. А от її племінниця намагається дошукатись справжніх причин і "теорії щастя" (робота, любов, спілкування з людьми), що її автором був Лев Давидович, і відносно вільних стосунків у шлюбі, що їх дотримувався вчений ("пакт про подружній ненапад"), вважаючи, що самі стосунки найбільше псують три речі – власне шлюб, брехня і ревність. Чому він зарікся колись не пити, не курити й не одружуватись і чому порушив це у 1946 році, коли врешті одружився на Дробанцевій перед народженням спільного сина.
Звичайно, там є і про наукову кар’єру, і про легендарний курс теоретичної фізики, і про стосунки з Ейнштейном, Бором, Діраком і Блохом, і про вчительство над Абрікосовим, Іоффе і Ліфшицом, але ж у контексті Дау всіх цікавить перш за все саме приватне життя абсолютного генія від науки. Це тим більше підігрівається вже неприпустимо затягнутим початком показу фільму Іллі Хржановського, що з такою помпою знімався в Харкові. Одним словом, чекаємо на фільм – читаємо книгу.
Бенгт Янгфельдт, "Я" для мене замало. Революція/Любов Володимира Маяковського" (Колибри, 2012)
 |
По-перше, поліграфія і загальний вигляд видання – шикарні: більші за стандартні сторінки, величезний ілюстративний матеріал (від рідкісних фотографій до афіш і плакатів), блискуче виконаний сам макет. Таку книгу хоч собі купуй, хоч комусь, хоч даруй, хоч передаровуй, хоч радь – все в точку. Та й фігура Маяковського досі не позбавлена певного демонічно-привабливого шарму.
По-друге, про сам шарм: шведський дослідник чи не в першу чергу займається саме іконікою Маяковського, тим, як він виглядав, як себе ліпив, як себе подавав. Поезія дещо відходить на другий план, але про неї ми й так наче не мало знаємо. Хоча і вона є: розлогі коментарі, доволі жваві спроби аналізу – все в рамках традиції, але не нудно і навіть повчально. Просто історія стосунків Володимира з Осипом і Лілією Бріками (от уже бестія) відчутно заслонює собою власне поетичні шукання Маяковського. До кінця так і не зрозуміло, чому ж той є генієм (а він таки ним є) і чому поезій 50 останнього мусять входити до будь-яких світових антологій. Та коли йдеться про кохання і оці всілякі трикутники (там же ще є сестра Лілі, Ельза Тріоле і Віктор Шкловський), то тут шведові дійсно рівних немає – оповідає, аж дим іде. Недарма він довго вважався головним у світі спеціалістом із Маяковського – ще на початку 1990-х, особисто до цього поспілкувавшись з Лілією, Янгфельдт видав їхню любовну переписку.
Всім нам добре відомий Дмитро Биков, що от-от вже випустить і свого "Маяковського", Янгфельдта активно не любить: мовляв, той не зовсім розуміє, про що пише, і взагалі – треба серйозніше. Що ж – треба, то й треба: є чудова можливість долучитися до майбутньої дискусії сьогоднішнім ударним читанням дійсно про Любов і дійсно про Революцію Володимира Маяковського.
