7 найкращих книг весни

Добірка першосортних і тільки-но доставлених з типографій книжок
Фото: Denis Mayer
6 травня 201416:35

Весна у більшості зовсім не асоціюється з читанням, якщо ви, звичайно, не студент. Та й чого б раптом, є стільки інших занять: катання на велосипеді, гуляння в парках, побачення  і посиденьки на літніх терасах кафе, виїзди на природу і планування літнього відпочинку. Куди тут книжкам.

Натомість весна – це якраз одна з найплідніших пір для книговидання, і українського в тому числі. З’являється така кількість новинок, що лише встигай помічати. І, як правило, помічають далеко не все.

Цього раз INSIDER пропонує вашій увазі добірку першосортних і тільки-но доставлених з типографій книжок, які, без сумніву, можуть прикрасити будь-який весняний день.

Тут є з чого вибрати: хочете – товстезний роман, хочете – висока жіноча проза, хочете – чудово видана класика, а хочете – нон-фікшн, що читається як натуральний детектив. Ці книги не лише переживуть цю весну, але й маюсь всі шанси залишитись в живому обігу не один десяток років. А якісь із них і вже можуть похвалитись таким статусом.

Катержина Тучкова, "Житковські богині" (КОМОРА, 2014)

 

Взірцева центральноєвропейська проза, і в даному випадку це, поза будь-якими сумнівами, комплімент.  Молода  чеська письменниця написала блискучу і компактну історичну сагу на дуже специфічному  - і від того виграшному – матеріалі. В руки молодого етнолога Дори потрапляють матеріали радянських спецслужб, в яких йдеться про жінок з украй ексклюзивними здібностями, пов’язаними із лікуванням і керуванням природними стихіями, -  "богинь" з білих Карпат. Чаклунок, одним словом. Вже цього достатньо, аби  дослідницю розривало від бажання дізнатись більше, але ж ні – ці жінки до всього виявляються її кровними родичками.  

Пам'ять і спадковість, радянські психлікарні і гестапо (ця лінія виглядає чи не єдиною, де сюжетні  можливості використані далеко не на всю потугу), історії неймовірних жінок і жінка в Історії. Упаковуючи це все у дуже сучасний жанр mockumentary (сплав оригінальних і вигаданих архівних документів), Тучкова, по суті, розказує історію віднайдення і вибудовування людського "Я", що на наших теренах, з усім цим ХХ століттям, виглядає далеко не останньою проблемою. Чи наважиться Дора вмонтувати нове знання про себе і свою сім’ю у власну ідентичність, і якщо так  - то якою ціною?

Роман Тучкової, що став абсолютним бестселером в Чехії і однією з найпомітніших подій відшумілого Книжкового Арсеналу, вже може претендувати на статус найкращого перекладного роману року в Україні – без натяжок і перебільшень.

Марк Седжвік, "Наперекір сучасному світу. Традиціоналізм і таємна інтелектуальна історія ХХ століття" (НЛО, 2014)

 

Одразу варто зазначити: в цій книзі фігурують масони, але Деном Брауном тут і не пахне. Британський історик, що працює в Американському університеті в Каїрі (куди він приїхав на декілька днів, а залишився на 20 років), написав надзвичайно захопливе дослідження про надзвичайно маловідому річ – філософську школу традиціоналізму. Не спішіть важко видихати, школа ця ще та: традиціоналізм не лише в якийсь момент був тісно пов'язаний із фашизмом - він часто скидався (і скидається) то на езотеричну практику, то на вкрай оригінальну і дуже закриту секту. Залишаючись при цьому достоту впливовою інтелектуальною течією. Вже цікаво.  

Після такого багатющого на усілякі філософські течії-напрямки-школи ХХ століття нас, здавалося б, важко чимось здивувати, але  ось – явище, яке, впевнений, пройшло повз навіть найзатятіших гуманітаріїв. Глибина недогляду стає зрозуміла лише тепер, коли бачиш список "фігурантів справи". Батько-засновник, філософ Рене Генон, культовий релігієзнавець Мірче Еліаде, ближче до нас – Едуард Лімонов і Олександр Дугін, головний російсько-кремлівський апологет євразійства (так, так, навіть не сумнівайтесь – корінням воно там).

Купа першокласних сюжетів; історія ідей, що розказана не згірше за Еко; несподівані висновки, що заскочують зненацька: як вам, приміром, думка про те, що традиціоналізм(!) сильно схожий на постмодернізм(!) своїм неприйняттям реальності і бажанням перегляду основ. Чи не змова за цим криється..

Седжвік – чудовий оповідач, в міру іронічний, в міру грайливий. Який також не стишує голосу і не нашіптує про те, що традиціоналізм є відповіддю на всі питання. Він, навпаки, являє собою той стиль викладу, що має бути просто взірцевим для нон-фікшну такого штибу. Так, свого часу він прийняв іслам, і не в останню чергу саме це вплинуло на його зацікавленість традиціоналізмом. Але правда й те, що вихід цієї книжки намагались зірвати не один раз. В усіх розуміннях – непересічна історія.

Йозеф Рот, "Марш Радецького та інші романи" (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014)

 

Класик австрійської літератури єврейсько-німецького походження, родом з Галичини, а точніше – з нині українського міста Броди. В усіх сенсах – людина прикордоння, що майже свідомо робила свій культурний вибір. Вибравши імперію, він на певний час забув про периферію, хоча писав про цю частину колишньої Австро-Угорщини хвацькі журналістські репортажі. Та найкращі, намертво впаяні в канон світової літератури романи він написав тоді, коли наново відкрив для себе місце свого народження, місце, де в найхимерніший спосіб перемішались народи і культури, новий Вавилон, сила якого якраз і була в цій божевільній строкатості.

"Марш Радецького" - ключова частина великого  "проекту ностальгії", задуманого і  втіленого Ротом попри найнесприятливіші для цього умови. І справа не лише в 30-их роках, на які прийшовся пік творчої потуги автора, а й в тих особистих обставинах, що невідступно його супроводжували: у вимушеній еміграції, в Парижі, в готельних номерах писати часто доводилось і тоді, коли в сусідній кімнаті зводила себе страждаюча на шизофренію дружина.

 Поступове й неуникне западання в темряву імперії Габсбургів і занепад славної родини Тротта; до кому в горлі світла і тужлива атмосфера галицьких штетлів, мешканці яких дуже скоро поїдуть в Майданек і Аушвіц; людина, яка ще зрідка буває по-справжньому щасливою, але яка геть  нічого не може протиставити машині історії, що вже зривається з місця, розкидаючи на всі боки криваві бризки, - "модернізм з людським обличчям" Йозефа Рота легко "обходить на поворотах" тексти навіть таких стовпів, як Роберт Музіль. Після "Маршу" і "Гробівця" неможливо не прочитати і конгеніального "Йова", і "Фальшиву вагу". Дещо вибивається з цього ряду "Ціппер та його батько", хронологічно належачи до іншого періоду творчості, але в тому, що роман внесено до цієї книги, видно всю любов видавництва до своїх читачів: "Ціппера", як і "Гробівець капуцинів", давно неможливо знайти в друкованому вигляді, це найсправжнісінькі бібліографічні рідкості.

Свою "Дорослу серію", в якій вже вийшли Кафка, Ґрабал і Дюрас, Малкович міг би справедливо назвати "Найкращі тексти в найкращих перекладах" - одне ім’я Євгена Поповича чого варте. Нинішнє видання Рота це лише зайвий раз підтверджує.

Еліс Манро, "Занадто багато щастя" (Азбука, 2014)

 

Остання за часом написання книга цьогорічної тріумфаторки Нобелівської премії, що ще з 80-их років ходить і в лідерах американської літератури, і в найперших рядах творців оповідань  (до речі, не таких вже й коротких, як здається з назви short story). І справедливо ходить: цю збірку з десяти текстів слід вивчати на літкурсах і літфакультетах як приклад того, як саме  треба писати подібні речі.  І це при тому, що жодних прифінальних кульбітів ми тут не знайдемо: відсторонений оповідач –  це, як правило, більш-менш звичайна жінка у віці, майже ідеальне альтер-еґо авторки, і  говорить вона не про сьогодення, а згадує минуле. Та – ось в чому чудо! - від цього оповідання Манро не стають менш драматичними і напруженими.

Правда, однією з героїнь тут виступає математик Софья Ковалевська, яка й промовляє перед смертю слова, винесені в назву. Тому і виходить, що "Занадто багато щастя" - не взірець "класичної" Манро, надто багато своїх засадничих текстотворчих принципів вона тут порушує: постійна ретроспектива, нетипові героїні, несподівані події – раніше цього не було. З іншого боку,  саме це, певно, стало причиною підвищеної уваги до збірки – повіяло чимось новим і незнаним від живого класика.

Але "Занадто багато щастя" все одно взірець, перепрошую на слові, високої і розумної жіночої прози, що не лише не кидається в будь-який фемінізм, але й уникає такої нудної патріархальності-"нормальності", де сімейні цінності – це найбільше благо.  При цьому дуже об’ємно демонструється жива і цікава навіть читачам-чоловікам жінка. Так, її катастрофи часто беруть початок із чогось сімейно-"розлучного", але найважливіше і найдраматичніше в ній проявляється  і відкривається потім, вже поза цим.

"Нобелівку" давно і безнадійно лають за політкоректність, за бажання догодити всім, а не керуватися суто літературними критеріями. З цього погляду Манро, звичайно ж, взірцева кандидатура: жінка, громадянка країни, що її представники ще ніколи не отримували цю премію, авторка маргіналізованого нині жанру. Проте цінність Нобелівки зовсім не в об’єктивності: іноді вона являє нам таке ім’я, яке не фігурувало в жодних списках "необхідно прочитати" (буває, що ми банально його не чули), але яке, як з’ясовується згодом, конче має там бути. І тут Манро також ідеальний приклад.

Карлос Руїс Сафон, "В’язень неба" (АСТ, 2014)

 

Говорячи про цього письменника, просто не можна не перераховувати його заслуг: письменнику ще нема п’ятдесяти, а він вже стоїть в одному ряду із Сервантесом – перший "серйозний" (до цього писав для дітей) роман Сафона "Тінь вітру", який переклали навіть українською, став найбільш успішною іспаномовною книгою після "Дон Кіхота".

Другий роман, "Гра янгола", став найбільш продаваною книгою в історії Іспанії, та й третя його велика річ, що є героїнею цієї рецензії, задніх не пасе.

По суті, це трилогія, і "В’язень" якраз є її фіналом, але, як і у випадку з іншими талановитими "літературними проектами з продовженнями", цю частину можна читати абсолютно окремо, як самодостатній роман, без втраті на захопливості. Скажу навіть більше: прочитати ці тексти в зворотному порядку, може, навіть цікавіше і плідніше – "В’язень неба" виконує роль містка між усіма частинами ненав’язливо, але до біса вправно.

Барселона, ця постійна сафонівська похмуро-велична декорація, на дворі кінець 50-их. Дорослий Даніель Семпере, володар букіністичної крамниці, герой "Тіні вітру", той, хто знає таємницю "Цвинтаря Забутих Книг" (прекрасна авторська знахідка) разом зі своїм вірним другом Ферміном намагаються влаштувати сімейне життя, у одного з них скоро весілля. Але й один з них, той, що Фермін, якого замучила чи то совість, чи то щирість, починає згадувати своє ув’язнення 20-літньої давності. І тут сюжет "В’язня" не лише зривається з місця в кар’єр, але і втягує в своє силове поле "Графа Монте-Крісто" Дюма. І це вже ой як цікаво.

Чи то містичний детектив, чи то інтелектуальний трилер, а радше – стара добра драма, що підживлюється всім вищеназваним. Цей роман міг би написати Борхес, якби не віддавав перевагу коротеньким оповіданням.

Сафон часто надміру згущує атмосферу, ну сказати б, готичності, занадто концентрований продукт видає  – "місто проклятих", лабіринти, двійники, переслідування, розмови про безсмертя, книги про книги. Та й туманне багатослів’я довкола чогось Високого йому подобається розводити. Але все це перекривається стилістичною досконалістю, тією відточеністю фраз-речень-розділів, що викликає і подив, і захват, і чорну заздрість.

Хтось спитає, чи братися за "В’язня", коли ще стільки всього не читаного? Без сумніву. Принаймні, аби побачити, як виглядає (і як має виглядати) міжнародний бестселер. Справжній.

Наріне Абгарян, "Люди, які завжди зі мною" (АСТ, 2014)

 

Не так роман, як збірка взаємопов’язаних оповідань, але ж яка – повнокровна, соковита і, разом з тим, на вдивовижу тиха. Не така тиха, що аж нудна, а така, що не зовсім розумієш, як це зроблено. Вершиною Абгарян, відомої перш за все як блогер, здавалася мила трилогія "Манюня" і   дитяча повість "Семен Андрнич. Літопис в карукулях", дійсно, першокласна річ. Але вона пішла далі і таки спростувала вже майже зацементовану думку про те, що класним блогерам у справжню літературу зась, та й не слід їм тут прориватись. Але ні – ще й як слід, ще й як прориваються.

"Люди, які завжди зі мною" - це про покоління не батьків, а бабусь, прабабусь і тих, про кого ще жива пам'ять. Велика вірменька сім’я, строката, різнобарвна, що від неї героїня-авторка виводить своє по-східному пряме, але зовсім не однозначне (особливо для нас) розуміння затертих до великих дір понять честі, гідності, культурних цінностей, життєвих ідеалів. По факту - ще одна сімейна сага, розказана великою мірою крізь призму дитячих вражень і спогадів, з відчуттям того затишку, що ці численні бабусі дарували. Хто каже, що ця проза занадто солодкава і по-блогерськи світло-тужлива, той сильно лукавить або чогось не розуміє. Тут багато смертей і ще більше справжніх трагедій, бо сім’я все ж вірменька, але розказано це з притаманним Наріне благородством, тихо, але сильно.

Прозу Абгарян  може захотітись порівняти з добре витриманим коньяком, але окрім того, що так говорити - верх несмаку, це ще й просто неправда.

"Люди" - взірець свіжої, легкої, дещо екзотичної (побут, забобони, географічний колорит), але точно не пряної прози. Це оті самі правильні слова в правильному порядку. Якщо вже хочеться кучерявих порівнянь, надміру і штучності яких сама письменниця, між іншим, уникає, то "Люди" - це вітер в передгір’ї Карабаху, тривожний, але освіжаючий.

А про Карабаську трагедію тут, до речі, небагато. Надто ще воно болить –  сім’я Наріне мешкала і в Кіровобаді.

Захар Прілєпін, "Обитель" (АСТ, 2014)

 

Завжди гостро сьогоденний Прілєпін ("Патології", "Санькя") на цей раз написав майже історичний роман – майже, бо зводити "Обитель" лише до цього вихолощеного визначення верх глупства. На Соловки відбувати термін доставлено Артема Горяінова, молодого, сильного, в чомусь авантюрного. Те, що шукати слідів Солженіцина і Шаламова тут не слід зовсім, стає зрозумілим з часу дії: на дворі кінець 20-их, початки табірного життя в Союзі, до великого терору ще майже десять років. Але це не означає, що градус дії тут нижчий, якраз навпаки: система конвульсивно й інстинктивно випрацьовує адекватну й, головно,  ефективну форму існування; це, за вдалим висловом одного критика, не менше пекло, просто воно твориться руками в’язнів і часто дуже схоже на зреалізовану утопію. 

Говорити про цей 700 сторінковий роман в  такій невеличкій рецензії вкрай важко, можна лише надати далекий від вичерпності список "головного", що складається з моделі Росії, чи не ідеально вибудованій на ізольованому острові; десятків віртуозно вигаданих і виписаних персонажів – від священників і безпритульників через донських козаків і аристократів до рибалок і чекістів, яких тут – історичний факт – чи не більше, ніж представників інших груп;  ситуації, де жертви і кати – настільки умовні поняття, що однозначні оцінки виглядають наче спроба прооперувати сокирою, - всі вони по одних вулицях ходили; неймовірно скрупульозної історичної реконструкції, що переходить у найчистішої проби прозу абсолютно без грубих швів; купи катастрофічно різних ідеологічних позицій, втілюваних і розмовами, і кров’ю.  

Одним словом, "останній акорд" Срібного віку, точка в просторі і часі, яка, можливо, дає одну з найкращих можливостей зрозуміти, як і чому сталося те, що сталося перед і потім.

"Обитель", як не крути, наразі є головним претендентом на ключові російські літпремії цьогоріч. Не виключено й те, що перед нами – нова класика. Чом би й ні, всі необхідні атрибути на лице, а щодо "величі задуму" тут навіть іронізувати важко. І як би кого Захар нині не дратував і не бісив, прочитати цей роман - доконечна необхідність. 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

  • Про перекладачів приймемо до уваги! Дякуємо!

  • Дякую за огляд, дуже корисно! шкода тільки, що перекладачів, як завжди, лишили за бортом. гарно було би публікувати вихідні дані всіх книжок - перекладача/ку, видавництво, рік виходу.

  • Шановні, це зовсім не реклама рос.видавництв. Просто в Україні практично немає свого нормального продукуту. І з перекладами напряжно....

  • ох які ви сміливі в коментарях. не хочете купувати - качайте. це не важко. майже все вже є в мережі. а українські купуйте. які проблеми

  • Чому так мало україномовних книг?

  • Аж занадто настирна реклама рос. видавництв на порозі війни. Чи багато знайдеться оленів які куплять рос. переклад та ще й від. рос видавництва? А оглядача в Луганськ чи Донець відправити.

13.11.2018, 15:15
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus