7 найкращих книг осені

Абсолютні бестселери, нарешті видана "висока" класика і два українські романи
Фото: vsiknygy.net.ua
28 листопада 201414:00

Осінь – цей період між кінцем літніх відпусток і початком зимових свят -  традиційно є часом гучних і знакових прем’єр у всіх без винятку культурних сферах.

І книговидання це стосується чи не в першу чергу: виходить, презентується і обговорюється не просто багато, а до запаморочення багацько новинок. Чимало непересічних, удосталь першорядних - лишень встигай помічати.

Цього разу INSIDER, на свій страх і ризик, береться допомогти розставити пріоритети і визначити, якими саме книгами ця осінь має залишитись у нашій пам’яті. І не тільки в ній.

 

Герман Брох, "Смерть Верґілія" (Видавництво Жупанського, 2014, пер. О. Логвиненка)

"Вершина європейської філософської прози", "австрійський Джойс", "найбільш недооцінений роман ХХ століття" - воно наче і про "Смерть Верґілія", але прояснює це все мало що. Ну так, ніде правди діти, читати Броха непросто і гостросюжетністю він не вирізняється, але тим дивнішою видається неможливість відірватись.

Якщо не кинути роман на перших сорока сторінках, то можна побачити, як австрієць буквально з усіх сил – руками і ногами впершись у хрестоматійні уявлення про літературу - намагається розсунути межі і роману, і мистецтва як такого, змусити їх якщо й не передати "тотальність" світу, то принаймні сильно розхитати наші уявлення про те, яким він є. Брох, як справжній великий письменник, свідомий приреченості своєї спроби, але від того жили напинає не менш затято, і споглядання цього заворожує.

18 передсмертних годин життя найславетнішого римського поета, який невиліковно хворим повертається до Італії, де в імператорській резиденції востаннє приймає друзів, перемовляється з лікарем, диктує заповіт, марить, страждає від болю, говорить з Октавіаном Августом, та головне – думає, згадує, пророчить і галюцинує. Що це все означає?

Вергілій відомий своїм статусом "християнина до Христа", поета, який точно позначає цивілізаційний злам і народження нового світу. І тоді дата написання роману – 1945 рік – постає точкою в часі, що в ній той світ, який приніс надію на вічне життя і вигадав табори смерті, напевно закінчується. Коло замикається.

Видавництво Жупанського, до слова, вже анонсує вихід українського "Улісса". І всі ті, кому муляє порівняння Броха з Джойсом, отримають зайву можливість переконатись, що австрієць в рази – в рази! – цікавіший та й попросту інший. І найважливіше: на лице форсоване латання культурних дір, благородне діяння, першочергове діло.

 

Енді Вір, "Марсіанин" (АСТ, 2014, пер. О. Мальцев)

В режимі форс-мажору згортається марсіанська експедиція, забуваючи на червоній планеті космонавта-біолога Марка Уотні, вважаючи його мертвим, – початок на мільйон доларів. Очевидно, той живий і, прийшовши до тями, розуміє: ресурсів в нього зовсім не настільки, скільки йому, певно, доведеться тут пробути (а пробуде він там близько двох років – сам, як палець).

Уотні, вповні підтверджуючи свій статус homo sapiens, замість зійти з глузду починає господарювати, вирощуючи картоплю і добуваючи воду бозна з чого. Та головне – не втрачаючи віри на повернення.

Так коротко виглядає зміст одного з найголовніших бестселерів останніх років, дебютного – це ж треба – роману американця Енді Віра. Роману, сповненого, попри все, світлом і гумором, хай і в американському, дещо пласкому його ізводі. А ще наукоподібністю: численні спеціалісти завіряють, що все описане в книзі – явища, умови, технології, несподівані рішення Уотні – вивірене до дрібниць. Тобто так: задоволення плюс просвіта. 

З суто літературної точки зору нічого надзвичайного тут нема: міцна наукова фантастика "з людським обличчям", бачили і не таке -  радянська НФ в найкращих своїх взірцях нічим цьому роману не поступається. Але нам, спокушеним цинічним Хаусом і чарівним маніяком Декстером, знову продемонстрували беззастережно позитивного – і живого! - головного героя, чудового хлопця, який дійсно ближчий до по-новому актуалізованого тут Робінзона чи героїв Жуля Верна, ніж до персонажа стрічки «Луна 2112». І це знову дуже добре.

Рівно за рік екранізацію "Марсіанина" покаже Рідлі Скотт - той, що зняв "Чужого", "Гладіатора" і "Прометея". Здається, вдалішого вибору просто бути не могло.

 

Мо Янь, "Втомився народжуватись і вмирати" (Амфора, 2014, пер. І. Єгоров)

Існування критикованої з усіх боків Нобелівської премії виправдовується хоча б тією обставиною, що саме завдяки її присудженню в 2012 році китайцю Мо Яню широкий загал дізнався про ще одного могутнього письменника, азіатського Рабле в купі з Гоголем і Кафкою, фігуру, без перебільшення, першої величини.

1950 рік, тільки-но проголосили КНР, почалась боротьба всіх з усіма; одним з перших під роздачу попадає одноосібник-"куркуль" Сімень Нао. Його розстрілюють, він попадає на той світ і тут все й починається: герой не визнає своєї провини, його повертають назад, але в подобі не людини, а віслюка, і не кудись, а у власність до свого наймита Лань Ляня, який взяв одну з дружин покійного і виховує його дітей.

Так починаються кармічні мандри Нао, якому згодом бути і волом, і кнуром, і мавпою, доки ненависть його не полишить. Та ця умова в китайських реаліях ХХ століття загалом, і села Сіментунь зокрема, майже нездійсненна: жахлива перша п’ятирічка, тяжкий "Великий скачок", катастрофічна "культурна революція", індустріалізація "з перегинами", смерть Мао.. Люди, що перетворюються на тварин, і люди, оскотинені до межі: саме останні – хунвейбіни і похідні від них -  не будуть давати продихнути Ляню, який до самої смерті не вступить в комуну і буде виборювати право працювати на себе. Сімень буде дивитись на це різними очима, силуючись зрозуміти чи то химерну логіку історії, чи то велич і ницість людської природи.

Перед нами неможливо амбітне і зухвале панорамування цілої епохи, що якнайкраще підтверджує веселе формулювання, з яким Мо Яню давали Нобелівку, - "за галюциногенний реалізм": Мао в образі Луни тут спускається попити вина з місцевим літератором, прототипом самого Яня, а кнур піднімає людей на бунт і рятує дітей. Жива велика література, ой жива.

 

Софія Андрухович, "Фелікс Австрія" (ВСЛ, 2014)

Певно, з часів "Музею покинутих секретів" Забужко про жоден український роман не говорили так багато і так по-різному. Мелодрама, історичний роман, художній путівник туристичним краєм, жіноча проза, продакт-плейсмент галицьких смаколиків (останнє слово особливо часто вживалось) – чого тільки про роман не писали.

"Фелікс Австрія" став тим ідеальним лакмусовим папірцем, що проявив багато несподіваного, але й закономірного серед найширшого читацького загалу, не надто звиклого до вітчизняного високоякісного продукту. Одним словом, в усіх розуміннях вкрай потрібна книга.

Книга Андрухович вражає головне стилістикою, відполірованою до блиску мовною фактурою. Саме через цю "вилизаність" тексту не одразу помічаєш, що в романі, дія якого відбувається протягом 1900 року в австро-угорському Станіславові, розказується не лише про українсько-польсько-німецьке подружжя, Аделю і Петра, і їхню служницю Стефу, яку ще з дитинства пов’язують з панночкою симпатично-істеричні, садистично-мазохістські стосунки, але й про щось значно масштабніше.

Спостерігаючи за майже детективною і практично любовною історією, в якийсь момент ошелешено зауважуєш, що милі персонажі перетворилися на великі метафори, влучні і філігранно спрацьовані: диво-хлопчик Фелікс, що в нього суглоби вивертаються в різні боки і який перетворюється на маленького вгодованого буржуа, нічим не поступається неврастенічній вірній Стефі, яка живе у вигаданому паралельному світі, що просто не може не закінчитись катастрофою.

У Андрухович, яка приготувала найкращий цьогорічний роман, знайдеться щось смачне для кожного: кому кнедлі зі сливками, а кому й деконструкція наймилішої в історії імперії – хто що подужає і перетравить. Щедра і талановита господиня наша Софія.

 

Фелікс Пальма, "Карта неба" (Corpus, 2014, пер. В. Капанадзе)

Іспанець став шалено популярним, коли в 2008 вийшла його "Карта часу" - перша частина "Вікторіанської трилогії", де в Лондоні кінця ХІХ століття, після того, як світ побачила "Машина часу" Уеллса, стали можливими подорожі в минуле і майбутнє, і всі почали намагатись дещо скорегувати хід подій. Щасливо все тривало до тих пір, поки на вулицях не почали знаходити трупи, а поруч записки з цитатами з іще ненаписаних книжок.

Другий роман, що його можна абсолютно безболісно читати як самостійну річ, присвячений тому ж часові і герою – незмінному й чарівному Герберту Уеллсу, але зав’язується довкола іншого його роману – "Війни світів". Гаррет Севвіс, астроном-популяризатор, який самовільно написав продовження уеллсівської книги, береться переконати англійця, що і цей його роман може втілитись у життя.  Він прокрадається в таємну кімнату Музею природничої історії, де поруч із портретом зморщеного Доріна Грея і зіллям Генрі Джекіла знаходиться тіло марсіанина, знайденого в Арктиці.

Потім оповідь стрибне на десять років назад, і ми дізнаємось про експедицію Ієремії Рейнольдса і його вплив на Едгара По, що скоро з’явиться на правах персонажа. А далі – чиста тобі "війна світів", хоч і не без важливих сюжетних змін..

Так, на перший погляд це казна-що: стімпанк в купі з кондовим постмодернізмом, пригодницький іронічний роман, замішаний на науковій фантастиці і мелодрамі; не текст – вінегрет. Але, по-перше, це зроблено на вершині оповідної майстерності, з обкатаним, але від того не менш вдалим фокусом з кількома фіктивними фіналами і запаморочливим набором еволюціонуючих героїв; по-друге, цей "постмодернізм" має безпосередній стосунок до сьогодення і нашої масової культури, а не лише висміює лицемірну вікторіанську Англію – його роль терапевтична, а не підривна; і по-третє, така вакханалія фантазії і уяви обертається, врешті, гімном в її ж і честь, пам’ятником самій Літературі. Пам’ятником дивовижної, попри все, витонченості.  

За декілька років, дасть бог, отримаємо останню частину – "Карту хаосу": має бути про уеллсівську "Людину-невидимку".

 

Майкл Каннінгем, "Снігова королева" (Corpus, 2014, пер. Д. Карельський)

Це саме той Каннінгем, що є автором геніальних "Годин" і неймовірно талановитих "Останніх днів" і "Будинку на краю світу". Це його шостий роман, і він продовжує закріплювати за собою статус великого американського письменника.

Два брати, 38-літній Баррет і 43-річний Тайлер - наче Кай і Герда, що мешкають в Нью-Йорку, правда, втрачають вони не один одного, а самі себе і все довкола – життя тихо і неухильно йде під укіс. Баррет, колись перспективний випускник Єлю, розійшовся з хлопцем і перебирається до Тайлера, попутно побачивши на небі сяйво, що його він розцінює, як Божий знак. Але до чого він?

Тайлер – музикант, що міцно сидить на наркотиках і ніяк не може написати пісню для своєї помираючої від раку дружини Бет. У них всіх тяжке минуле і практично немає майбутнього. Дуже по-каннінгемськи, еге ж? Але американець не був би собою, якби не вивернув усе в інший бік: герої навчаться бачити хороше і примиряться з дійсністю, з сьогоднішнім днем, і заживуть майже щасливо. Майже. Каннінгем спробує ще раз викрутити сюжет і знову притрусити його снігом лагідного відчаю, але ми вже будемо готові: життєві повороти можуть бути – і будуть - і надалі, і сяйво може бути добрим знаменням, а смерть нічого не перекреслює.

Очевидно, що сніг тут контамінується з кокаїном, що його вживає Тайлер, коли в його кімнаті наметається величезний замет. Але "снігова королева" - це перш за все Нью-Йорк, Місто, яке є в романі не лише тлом, а й повноправним героєм, суворою і владною силою, яка, проте, зачаровує і розраджує в найтемніші часи.

Так, є враження, що це все ми вже бачили – і в Каннінгема, і ще десь. Та фокус в тому, що чіпляє воно від того з не меншою силою; "пронизливо до різі в очах" - ось точні слова.  Що скажеш - магія. Казка.

 

Галина Пагутяк, "Маґнат" (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014)

Те, що в особі Пагутяк ми маємо першокласну і чистопробну, хай і мало ким – особливо в літкритичному середовищі - належно поціновану письменницю, стало остаточно зрозуміло після виходу "Слуги з Добромиля", та головне - "Писаря Східних Воріт Притулку".

Цьогорічний "Маґнат" тому ще одне переконливе підтвердження: роман в без малого триста сторінок спрацьовано на одному диханні, без будь-яких швів, композиційних натяжок чи стилістичних надуживань. І над всім оцим - смак, що не зраджує письменниці навіть у найсприятливіших для того обставинах. 

Судіть самі: історія про польського гуманіста-аристократа ренесансно-барокового зламу епох, Яна Щасного Гербурта, великого авантюриста, обдарованого культурного діяча і покровителя "русинів", легко могла вийти хоч ще одним малоцікавим плутовським романом,  хоч ура-патріотичним памфлетом про долю тогочасних українців, надламаних унією.

Вийшов, натомість, прекрасний психологічний трилер в готичних декораціях (які часто спричиняються до того, що романи Пагутяк починають помилково зараховувати чи то до фентезі, чи то до химерної прози), де роль головного героя перебрав на себе збіднілий волинський дворянин Северин Никловський, який в останні місяці життя Гербурта зблизився з ним і якому доручено роль парсуни в поховальному обозі - роль живої подоби мерця, його двійника. З цього починається його сходження в глибини себе, де соціальне підігрівається, але й  перекреслюється екзестенційним, де складні розбудовані ієрархії поглинаються безоднями душі.

В умовах серйозного дефіциту якісної прози і загрозливого браку хоч скільки-небудь пристойних романів, "Маґнат" виглядає мало не спасінням: є ще в нас професіонали з гарячими серцями, не перевелись.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

13.11.2018, 13:24
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 22 серпня 2019

    Обвинуваченого у вбивстві журналіста Сергієнка випустили із СІЗО

    Вадима Мельника обвинувачують в організації викрадення та вбивства журналіста Василя Сергієнка

     
    • 21 серпня 2019

    Огляд рішень Уряду: звіт Гройсмана, саботували трансформацію національних лікарень та виділили гроші постраждалим в АТО

    У Кабміні заслухали звіт Гройсмана, проте не трансформували найбільші лікарні 

     
    • 21 серпня 2019

    Справа фермера Бутрименка: фінансування тероризму vs теракт

     
    • 20 серпня 2019

    Черняхівський з небуття. Хто озвучує меседжі Портнова на квазі-мітингах у Києві

    Дивні акції, суголосні з заявами Портнова та Богдана, охороняють тітушки

     
Система Orphus