7 книг, які необхідно взяти у відпустку

Є питання, які мірою своєї актуальності точно можуть потягатися із сакраментальними літніми "куди поїхати?" і "що його робити у відпустці?". Одне з них підступне і насправді складне: "що ж літом почитати, окрім путівників і коментарів до мап?".

Атмосфера, настрій, температура повітря диктують певну тональність, але чи аж так треба йти на ці провокації безпечності і легкості? Чи не є літо часом, коли потрібно надолужити втрачене за рік, а то й більше?

Цього разу INSIDER підготував для вас добірку книг, які мають ідеально підкреслити, а іноді й відтінити провідні емоції літнього сезону. Ці романи – а мова саме про них, хоч окремі позиції цього списку є скоріше зухвалою інтерпретацією цього жанру - виходили у світ протягом останніх років, і деякі з них пройшли геть непомітно, а деякі стали гучними подіями.

Та головне, що їх об’єднує: всі вони – це першокласне читання, дуже легке, але аж ніяк не бездумне. Скоріше навпаки – швидкість, із якою ці книги прочитуються, компенсується важливістю тем, які в них порушено.

Як бонус – у них оповідається про міста і країни, які по прочитанню можна і відвідати: Єрусалим, Бостон, Даллас, Нова Гвінея, Східна Європа. 

Словом, книжкового вам літа.

Сем Севідж, "Фірмін. З життя міських низів" (Иностранка, 2010)

Народжений на бідняцькій околиці Бостона, у книжковому магазині, в 60-х роках минулого століття, Фірмін - тринадцята дитина товстухи Фло, яка страждає на алкоголізм і не надто переймається долею сина. Дуже скоро полишений сам на себе Фірмін, скуштувавши в буквальному сенсі джойсівські "Поминки за Фінненганом", у чудовий спосіб отримує дар читання. Дар, бо він – звичайнісінький щур.

Хоча ні – таким би він був, якби не прочитав весь "золотий" фонд світової літератури, від "Мертвих душ" до "Коханця леді Чаттерлей" і від "Олівера Твіста" до "Великого Гетсбі", ставши романтиком і почасти філософом, але також песимістом, егоїстом, циніком, еротоманом і – в цій ситуації річ неуникна – аутсайдером.

Самотність, туга, відчай, скніння, як наслідок - величезна жалість до себе і до своєї нереалізованої величі – ось основні настрої цього невеличкого роману, який можна вважати і чималим оповіданням. Фірмін чужий скрізь: його інтелект і бажання (а йому дуже подобаються молоді дівчата) різко протиставляють його "своїм", але ж і людям, контакту з якими він так прагне (чи не на біду?), він через очевидні причини неблизький.

Називати це можна по-різному – сучасна казка, майстерна притча, соціальна сатира, максимально унаочнена алегорія, але очевидно одне: 66-літній на момент написання Севідж, вічний хіпі, для якого "Фірмін" став першим (!) романом, створив ідеально збалансовану по лінії "сумно-смішно" книгу, що стала світовим бестселером і пройшла зовсім непоміченою в нас.

Можливо, комусь вона здасться занадто "сльозогінною" і заточеною під потрапляння у яппі-канон, але є в неї одна безсумнівна чеснота: вона зачіпає. І своєю програмовою літературністю, і внутрішнім світлом, що йде від напрочуд вдало вхопленої інтонації, і багатозначністю потенційних інтерпретацій, бо про що це врешті – про драму людини як такої, про втрачене хіпі-покоління, про інтелектуальну меншість?

А ще – цю історію можна прочитати за вечір. І так варто робити.

Едвард Уітмор, "Синайський гобелен" (Эксмо, 2005)

Уітмор – професійний шпигун, точніше – шпигун-професіонал, який після того, як його в далеких п’ятдесятих, після Єльського університету і служби в морській піхоті, завербувало ЦРУ, працював під прикриттям на Далекому і Середньому Сході. Потому він на довгих п’ятнадцять років оселяється в Єрусалимі, де і створює одну з найдивовижніших серій романів ХХ століття – "Єрусалимський квартет". "Синайський гобелен", "Єрусалимський покер", "Нільські тіні" і "Єрихонська мозаїка" - ось ці чотири романи, які його складають і які є цілком самостійними книгами; на цей момент перекладено перші дві, і подальше зволікання в цій справі може бути прирівняне до злочину. Бо Уітмор – дыйсно "найкращий невідомий романіст Америки". Як ми так довго могли не знати про таке – у голові не вкладається.

Колись, задовго до появи Старого Завіту, один сліпий рапсод надиктував своєму провіднику-дурнику книгу – справжню Біблію, найдревнішу і найповнішу, що "відкидає всі релігійні істини всіх віруючих на світі" (в труби Єрихону дув Гарун аль-Рашид, непорочне зачаття сталося з Фатімою, а Магомет жив за 600 років до Ісуса, а не навпаки). Через багато тисячоліть її знайде один із роду Валленштайнів, жахнеться і вирішить підробити найдавніший список Священного Писання, аби не позбавляти людей основ віри. А оригінал закопає в одному з підвалів Священного Міста, охоронцем і оберігачем якого є тритисячолітній невдаха-антиквар Хадж Гарун (не персонаж – диво!), який катастрофічно плутає часи, але продовжує гідно виконувати свою місію. 

Цю Синайську Біблію буде шукати й 2,5-метровий англійський герцог, який написав 33-томну монографію "Левантійський секс", що і стала причиною занепаду Британської імперії. Його син стане контрабандистом і буде мріяти про єдину націю на Сході, продаючи зброю повстанцям усіх мастей, зокрема й ірландцеві Біру, якому Біблія потрібна, аби стати багатим.

Люди, які ще за життя стають легендами, Людьми, і велика історія, яка в певний момент затуляє собою всю міфо-поетичну, лірико-іронічну складову роману – текст завершується подіями в Смірні 1922 року, коли менш ніж за два тижні турки вирізали сто тисяч вірмен і греків.

"Синайський гобелен" точно не дорівнює сумі своїх компонентів – він більший, глибший і важливіший за них: не лише шпигунський роман, не тільки стилістично викінчений "магічний реалізм" і зовсім не постмодерністська книга, радше – все це в рівних пропорціях, з ідеально прорахованим додаванням гумору, містики і віртуозного препарування і переакцентування історії. Але точно й чогось іще. Певно, має місце та сама літературна магія, про яку так часто говорять і яка так рідко трапляється.

І попри позірну "чоловічість" цього роману, його варто гаряче радити і жінкам: такі надривні любовні лінії і таке потужне ліплення персонажів (особливо мужчин) причарують усіх. Феноменальна річ.

Дмітрій Биков, "Квартал: проходження" (АСТ, 2014)

Упевнений, що Дмітрія Бикова представляти зайвий раз великого сенсу немає - автора "Виправдання", "Орфографії" і "ЖД", надзвичайно активного публіциста, в минулому телеведучого, славного "громадянина Поета", а нині помітного опозиціонера знають, ну, майже всі.

Але його нова книга – це Биков нетиповий, сказати б, некласичний, хоча певні фірмові кунштюки є і тут. Перед нами квест у буквальному розумінні – автор пропонує протягом одного кварталу, від 15 липня до 15 жовтня, у межах свого міського кварталу точно виконувати його вказівки-завдання, і по завершенню гарантовано прийде багатство, щастя, усе найкраще. Діапазон завдань найширший: зробити зарядку, покохатися, зварити суп, вирвати сторінку з книги, поцілувати дитину (чужу) в живіт.

Звичайно, Биков дурить і дурить відверто, хоча на всіх презентаціях продовжує говорити про "цілющі" властивості книги. Перш за все йому йдеться про себе, про своє минуле, у якому була тітка Льоля, яка померла, і ніхто її не згадає, був зламаний пластмасовий годинник, були улюблені фільми-пісні-жінки, які, хоч і залишаються з тобою назавжди, але радості від того не багато. Попри те, що у Дмітрія Львовіча у прозі взагалі превалюють мінорні інтонації, "Квартал", де є напрочуд гомерично смішні сторінки, вирізняється і на їхньому тлі: надто він елегійний, надто тужливий, надто про "занадто людське". Письменник на наших очах розбирає себе на складові частини – спогади, емоції, мрії, образи – і в такому оголенні мало щастя. Але така чесність підкуповує.

Специфічна автобіографія, пародія на "книги, що зроблять вас успішними", машина часу, що переносить у минуле, яке присутнє в нас значно більше, ніж ми того хотіли би – Биков наприкінці книги оголить ще й головний прийом: розкаже про достоту хвацький трюк, що тримає всю книгу. Інша річ, чи повіримо ми йому.

У кожному разі сприймати цю книгу як перспективний квест ніхто не забороняє – у будь-якому жарті, як ми знаємо, лише дещиця жарту.  І навіть якщо "Квартал" не найкраща книга автора, то точно найграйливіша і така, що найбільше обманює читацькі очікування і стимулює до перегляду власного ставлення до письменника, що дратує стількох людей.

 Дуже літня штука, обов’язкова до читання.

Том Корагессан Бойл, "Схід є Схід" (Иностранная литература, 2005)

Корагессан Бойл почав писати в далеких 1970-х, написав близько чотирнадцяти романів і десяти збірок оповідань, а на цей момент є, без сумніву, одним із трьох-чотирьох найпотужніших і найцікавіших письменників Америки, які й на шостому десятку спокійно можуть дати фору будь-яким перспективним новачкам. Те, що про нього тут ніц не чули, – проблема суто наша, привід для сорому.  "Схід є Схід" написаний на початку 1990-х і про 1990-ті, але які і чиї – нумо з'ясовувати. 

Молодий хлопець, японець-напівкровка, змучений нерозумінням матері та кпинами співвітчизників, залишає "Країну сонця, що сходить", і вирушає до країни-мрії, країни, де багато міст, які ніколи не сплять, і з якої походить його батько.

Із собою він бере, на його думку, найнеобхідніше – одне фото, 8 доларів і книгу "Хагакуре", більш відому як кодекс Юкіо Місіми одіозного письменника, який зробив собі харакірі в прямому ефірі японського телебачення. І тут почнеться: перманентне болото і цілковита розгубленість, довгонога письменниця і вся письменницька колонія під веселою назвою "Танатопсіс", окефенокські альбіноси і негри-сердечники. Герой не те, щоб Данте в пеклі чи високоморальний Лот у Содомі, але й туристичною подорожжю це не назвеш – Америку він побачить різну, прошарки пізнає найрізноманітніші і різницю між великою цивілізацією та простою цивілізованістю змушений буде усвідомити.

Ця зухвала трагікомедія, що все ближче до кінця стає першосортною драмою, не втрачаючи, щоправда, на вкрай розумній іронічності, не так грає на зіткненні стереотипів і їхньому поваленні, не стільки говорить про Японію і взагалі Схід очима американців, не аж такою мірою досліджує толерантність і ксенофобію, скільки демонтує зсередини саму Америку, безкомпромісно і нагло зриває все зовнішнє і несуттєве, а в оголену суть вглядається до болю очей.

Хоча й з незмінною посмішкою, що вигідно відрізняє письменника і від "американського Толстого" Франзена, який просто не знає слова "жарт", і від батька "нової журналістики" Тома Вулфа, у якого ексцентрика перетворюється на самоціль.

Якщо, як казав Кіплінг, Схід і Захід ніколи не зустрінуться, то в цьому винен винятково Захід – таке прочитання Корагессан Бойл провокує постійно. Аж ніяк не новий задум і блискуче свіже виконання, філігранно відточена мова (це зрозуміло і в перекладі) і професійно прорахована компоновка – чомусь так складається, що найкращі антиамериканські романи пишуть саме американці. Але і надія там є – почитайте, побачите.

Арт Шпігельман, "Маус" (Corpus, 2014)

Це може здатися дивним, але в нас іще один роман про тварин, цього разу – про мишей. Щоправда, це все ж стовідсотковий комікс, а за образами мишей уже від початку постають люди, а якщо конкретніше – євреї. Основний час дії – Друга світова війна і трагедія Голокосту. Є й інші нації, приміром, поляки (свині) й американці (собаки). Головного героя звати так само, як і автора, - Арті, і розпитує він свого батька Владека про його життя.

І до чого це все? - резонно запитаєте ви.

А до того, що перед нами "Маус" - перший у світі комікс про Катастрофу і перший (і єдиний), який виборов Пулітцерівську премію, віддавна ставши в західному світі класикою штибу "Одного дня Івана Денисовича". Комікс, що здійснив революцію не лише в способах розмови про найважливіше, а й у способі сприйняття цього формату: після нього назвати комікс як такий "несерйозним" жанром стало неможливо.

Шпігельман оповідає історію своєї сім’ї і так само, як він колись прийшов до свого батька, бажаючи намалювати його життя, коміксовий Арті приходить до свого. І життя це – рана, що постійно кровоточить: батько Владек 1939 року потрапив до німецького полону, пройшов жахи Освенциму (Маушвіцу) і Дахау, втратив молодшого брата, якого отруїла його рідна тітка, аби він не потрапив до рук німців.

Через багато років він втратив і дружину Ганну, яка скоїла самогубство. Це історія не про героїв і не про праведників, а про звичайних людей, яким чомусь випали такі надзвичайні випробування. І про те, як жити і що робити з таким тягарем потім.

Шпігельман, створюючи свій чорно-білий комікс (а він не бозна-який художник, та в цьому випадку недосконалість малюнків дійсно обертається художньою силою; не меншу роль відіграє і шрифт, що є дуже важливим елементом книги) найбільше розмірковував, як про таке взагалі розказати, яку форму знайти для досвіду, який майже неможливо передати словами (ці рефлексії відображені і в самому коміксі: у якийсь момент ми бачимо людину, яка вдягнула маску миші; дуже сильний момент). На позір відчужуючи нас від усієї серйозності проблематики в силу такого художнього рішення, Шпігельман насправді ще глибше нас у неї занурює. Ось у чому фокус.

І навіщо таке читати влітку? – знов запитаєте ви.

Ну, бо це справжня література і видатний факт мистецтва, попри всі можливі "але". І безкінечно права Ліза Бірґер, коли говорить, що вихід "Мауса" зараз – це не привід глибше зазирнути в безодню чи ще раз подумати про можливості мистецтва перед лицем безумної реальності, ні. Це лише привід згадати. Згадати, бо вже віддавна ми почали забувати - і про Шоа, і про те, у якій агонії старенька Європа конала лише 70 років тому.

Що ж – теж серйозна мотивація купити книгу, яка за декілька місяців після виходу стала бібліографічною рідкістю.

Ллойд Джонс, "Містер Піп" (Эксмо, 2012)

До свого роману-прориву, що збурив найширші читацькі кола, новозеландець Джонс і написав немало, і відомий був загалом, але якось локально, тихо, рівно. Після ж "Містера Піпа", який, хоч і не отримав Букера, але в шорт-лист потрапив, письменник став "зіркою" першої величини. От-от маємо побачити екранізацію "Піпа" з Х'ю Лоррі в головній ролі.

Найвіддаленіші острови Нової Гвінеї, океан, сонце, джунглі, невеличка берегова лінія, де як вміє виживає невеличке селище. Усі білі виїхали до Австралії, з півночі насувається війна – чи то за незалежність регіону, чи то за покращення умов життя, це не так важливо, головне – відтепер навіть умовні закони не працюють.  Діти, а серед них і оповідачка, 13-річна Матильда, уже три місяці не ходять до школи, бо ті закриті.

І от раптом єдиний білий на багато миль довкола, містер Уоттс, поновлює заняття  і обіцяє познайомити дітей із ще одним містером. Інтрига подвійна: невже містер Уоттс, відлюдник, той, хто чіпляє клоунський ніс, коли вивозить свою дебелу дружину Грейс на прогулянку в бочці, буде викладати? І невже вони побачать іще одного білого містера? Відповіді ствердні в обох випадках, щоправда, з містером є один момент: він – це Діккенс, і знайомити дітей Уоттс буде з його романом "Великі сподівання". А Піп - то, власне, головний герой одного з найважливіших текстів британської літератури, який стає реальністю в селищі на берегах Тихого океану.

Роман Діккенса тут повноцінний герой: спочатку діти його слухають, потім самі читають, потім, коли мати Матильди його викраде і він згине в пожежі, вони почнуть відновлювати його з пам’яті. "Великі сподівання" тут не так смисловий каркас, як той культурний бекграунд, контрапункт, що дозволяє цілком реалістичній книзі постійно виходити поза свої межі і порушувати ох які непрості питання. Якою є сила і ціна мистецтва й уяви, коли довкола падає й без того хисткий світ? Чи можна в такій ситуації воювати за душі дітей і чи морально давати їм надію і прищеплювати найвищі цінності, якщо ілюзія більш-менш нормального життя тане з кожним днем?  І чи гріхи минулого можуть завадити стати героєм зараз?  

"Містер Піп", попри всі глибини свого драматизму, залитий сонцем – і буквально, і метафорично.   Його приналежність до британської літературної школи вгадується безпомилково вже з перших сторінок, а всі можливі розмови про те, що роман - ідеальний об’єкт для постколоніального аналізу (білий чоловік-книга білого класика-цінності білої цивілізації) слід іронічно відкидати: жодних простих відповідей тут нема. І якщо й існує якийсь обов’язковий літній must read, то це саме він.

Стівен Кінг, "11/22/63" (Книжковий клуб, 2012)

Кінг є рекордсменом із потрапляння в наші добірки – це вже втретє, коли незаслужено охрещений на все життя "королем жахів" письменник представлений тут своїм романом.

Джейк Еппінг, учитель англійської, одного дня дізнається, що в барі його друга, Ела Темплтона, є портал, який веде – не багато, не мало - у 9 вересня 1958 року. І в Ела є заповітна мрія: перенестися в минуле, дожити до листопада 1963 року і спробувати не допустити вбивства президента Кеннеді. Він би й сам це зробив, він навіть спробував, але тепер помирає від раку і просить друга зробити це за нього. А прохання помираючих – то святе.

Джейк вирушає в минуле, аби спробувати врятувати Кеннеді, завбачливо вирішивши для початку змінити минуле одного свого дідуся-учня, батько-алкоголік якого саме в той час убив майже всю свою сім’ю. Декілька разів спробувавши не допустити драми, герой починає розуміти, що навіть незначні втручання в минуле (ну а як же) ведуть до вкрай серйозних наслідків у теперішньому, хоч зміни і анулюються, якщо знову скористатися порталом.

Та, попри все, він вирішує дотримати слова, яке дав другові: Еппінг вирушає в часи зародження рок-н-ролу; починає вистежувати Лі Харві Освальда, аби зрозуміти, чи це все ж таки був він; звичайно ж, закохується; прокручує сумнівні оборудки, пов’язані з результатами спортивних ігор (хороший спосіб заробити гроші для прибульця з майбутнього); зв’язується з поганими хлопцями і щиро вірить у чудове майбутнє США, де живий Кеннеді та процвітає демократія. Не зовсім, щоправда, уявляючи, звідки можуть узятися крайні праві расисти на чолі держави, ядерні бомбардування і тотальне радіаційне опромінення населення.

"11/22/63" - це, без сумніву, найкращий роман Кінга за всі двотисячні і точно один із тієї умовної бест-десятки, яку можна сформувати за підсумками (проміжними, сподіваємося) всієї його довгої творчості. Чималий, сказати б, історично-науково-фантастичний  роман, що під прискіпливим поглядом і попри серйозну конкуренцію постає прекрасно вигаданою і спрацьованою через "а якщо" антиутопією (не оруеллівського-замятінського штибу, а ближчою до "Змови проти Америки" Філіпа Рота), з очевидним тяжінням і потраплянням у формат великого американського роману - цей текст з усією переконливістю доводить, що й після 50 романів і 60 років можна видавати першокласні карколомні речі.

Словом, Стівен Кінг - король жахів - помер (щоправда, воскреснути для нього – що дурному з гори з’їхати)! Нехай живе Стівен Кінг - великий американський письменник!