Весна – пора химерна: з одного боку саме час переходити на літній режим, активізуватися, багато встигати, ще більше планувати і про себе не забувати. З іншого ж – інертність зимового пересування холодним простором ще не відпускає, сили невідомо де діваються, а колір обличчя, взагалі, часто змушує сумно вдивлятись у дзеркало. Організму, вочевидь, потрібне серйозне підживлення ззовні.
INSIDER усе розуміє і пропонує вашому організму саме те, що йому тут і зараз конче необхідно – порцію відбірних книжкових вітамінів найширшого спектра дії: від детективів і трилерів до серйозних (і сентиментальних) романів і майже комедій. Приймати – максимальними дозами і якомога частіше.
Книжкового вам здоров’я!
Крейг Маклей, "Книжкова лавка" (Центрполиграф, 2015, пер. А. Осипова)
 |
У тихій торонтській крамниці, попри позірне болітце, йде вкрай інтенсивне, нехай переважно й внутрішнє життя, але це до якогось часу: іпохондрик-менеджер Данте і його деспотична мати, гедоніст-філософ Себастьян, високолобий ексцентрик Олдос, невротична касирка Міна Боварі та її підозрілий чоловік, стариган Ебенезер і його пізнє "злочинне" кохання, помічник менеджера, а заразом і наратор, який очікує на Велике Життя, але змін боїться катастрофічно – а зміни вже буквально на порозі.
Дуже літературний, культуроцентричний - імена героїв лишень чого вартують - але геть не переобтяжений, не сконструйований роман, смішний (згадується і Кінгслі Еміс, і Крістофер Мур) і до зарізу тужливий: так вдається або великим талантам, або зухвалим початківцям. Маклей і те, й інше.
Сучасна комедія характерів, несподівано динамічна книга – тут вам і набір найекзотичніших типажів, і колізія, що тягне на повноцінний, нехай і сонячно-легковажний, трилер: що змінить таємнича незнайомка, в яку і закохається наш герой; чи існувати крамниці й надалі; жити поруч з Великими мертвими – це вирок чи безцінний ресурс? "Старі чорти" помножені на "Записки Піквікського клубу" і пропущені крізь сьогоднішню масову культуру – "Книжкову лавку" доречно позиціонувати і таким чином. Певна річ, високе-добре-складне має перемогти, але от спосіб, в який це відбудеться – це ще той сюрприз. Спробуйте - не здогадаєтеся.
Дженіфер Еган, "Візит загону горлорізів" (Темпора, 2015)
 |
Тринадцять історій – але все ж роман, з претензією, хоча вона, врешті, й виправдана: американка розказує про неуникне наближення до логічного кінця чи не найвіталістичніших персонажів епохи – рок-музикантів (і їхнє оточення – близьких, помічників, журналістів), колись богів, нині біологічних розвалин; час – горлоріз, які сумніви.
Діапазон – від шістдесятих до сьогодення, географія – від Нью-Йорка до Кенії й Італії, героїв – із десяток, їм і належать окремі історії, які лише неспокушеним можуть видатися "мультимедійними", проблематика – "про життя як таке". Добре нюансована американська проза, вся на лейтмотивах і півтонами – не Франзен і не Маккарті, але Еган вистачає смаку оповідати так, аби не захотілося пожаліти себе і заплакати.
Віртуозність тут перекриває драматизм, чи хоча б дозволяє зосередитися не лише на ньому. За два роки до нагороди "Загону" Пулітцерівською премією її ж таки отримала Страут за "Олівію Кіттерідж" - також роман в оповіданнях, більш віртуозний, але про щось цілком інше. Цікаво порівняти: два важливі та структурно схожі тексти за короткий період, ще й написані жінками. Тенденція, бач.
Делікатний – але й по-своєму напористий, чіпкий - переклад минулорічної тріумфаторки вітчизняних літ-премій Софії Андрухович вдало підкреслює клас цієї прози: коли хороший роман це просто хороший роман. Добротна книга. І цього, насправді, більш, ніж достатньо.
Ден Сіммонс, "Терор" (Азбука, 2015, пер. А. Гузман)
 |
Письменник-стахановець – а на рахунку американця вже більш ніж тридцять книг, з "Гіперіоном" і "Подзвіном по Хему" включно – і після другого десятка романів у прекрасній формі. "Терор" тому найяскравіше підтвердження.
Середина 19 століття, два кораблі шукають північний прохід з Атлантики в Тихий океан, входять у зону вічних льодів – і зникають. Далі історики до недавніх пір не знали нічого.
"Я вам усе розкажу", - каже Сіммонс і починає там, де всі закінчували: кораблі – назва одного якраз і є "Терор", хоча й дещо інше так будуть називати також – і їхні команди не просто загинули, вони зустрілися з невідомим – монстр, нічне жахіття, дух місця – і спробували його побороти. Отримавши в помічниці молоду ескімоску і віднайдені внутрішні сили. "Мобі Дік", герої якого рухаються "Серцем темряви" - Сіммонс знає, як вчепити надовго.
Чому в нас настільки популярні жанрові автори другого, якщо не третього ряду – Робертс із нудотним "Шантарамом", беззубі детективщики всіх мастей, "Залишенці" з "Марусями" вкупі, а про першокласних "розважальних" письменників тут анічичирк, ані півслова – то питання, напевно, риторичне. Проте після романів штибу "Терору" планка розумного масліту – вкрай вимогливої, між іншим, літератури - вже не може бути колишньою. І не треба "Кульбабовим вином" тут нас тероризувати.
Рут Озекі, "Моя риба буде жити" (АСТ, 2014, пер. К. Ільїна)
 |
З Озекі все якось не так, занадто нетипово і особливо: американка японського походження, колись виготовляла реквізит для трешових фільмів жахів, знімала документальне кіно, займалася флористикою, а нещодавно набула сан буддійського священика. За двадцять років написала чотири книги, і лише з останньою, "Моєю рибою", стала відомою – шорт-ліст Букера, премія Дос Пассоса, всі діла.
Створила, без сумніву, художній текст, але всі реалії (от несподіванка) – наче брала зі свого життя. 16-річна Нао, яка переїхала з США до Японії і яку цькують однокласники, пише щоденник, де розповідає про свою особливу прабабусю: письменницю і монахиню (ага), чи не анархічну феміністку, що прожила, от дійсно, феєричне життя.
На іншому ж кінці світу знуджена письменниця Рут (ага-ага), вочевидь, після цунамі 2011 року знаходить ці записи і провалюється в них з головою, співпереживаючи, але й письменницею залишаючись. Письменницею, яка хоче знати, що ж було далі. Хоче – дізнається.
Якщо тут і є сентиментальність, то вона "висока" і небанальна – правильна сентиментальність. Озекі часто порівнюють з Муракамі, але применшувати її досягнень таки не слід: роман вийшов повнокровним і пульсуючим, дешевої мудрості "Їж, молись, кохай" там ні на грам – це все ж високоякісна література. Як то пишуть, "книга, яка зробить вас краще". А якщо і ні, нестрашно – прекрасно аранжований на два чесні голоси роман – з камікадзе і супапава-силою включно - важливий і сам по собі.
Антоніо Гаррідо, "Читаючий по тілах" (Иностранка, 2014, пер. К. Корконосенко)
 |
Якщо й не головний історичний детектив останніх років, то точно один із: Гаррідо і раніше був відомим, але "Читаючий" - це його тріумф; заслужений, до речі. Лінія, в яку вмонтовується книга іспанця, більш ніж зрозуміла і знайома: Холмс-"Ім’я рози"-Акунін-серіал "Кістки", тим і цікавіше, що ж нового там можна сказати.
І Гаррідо знаходить матеріал: середньовічний Китай (уже цікаво), а в ньому студент Сун Ци – і не просто собі столичний студент, а майбутній родоначальник судової медицини: Тлумач Мерців, ага. В один момент зоставлений долею без перспектив, Ци починає "читати по тілах" чи не для розваги, але ж сюжет має рухатись, і от вже Піднебесна в небезпеці, і сам імператор доручає хлопцеві справу такої ваги, під якою можна і зламатися. Та не на того напали – китайський Вільгельм Баскервільський готовий до всього.
Нерівний, але ближче до фіналу все майстерніший роман не варто сприймати аж так буквалістсько-серйозно – якби Гаррідо заліз в історичну психологію, ми б роздерли рота від нудьги. А так – пізнавально, виважено, з відчутним обсягом проробленої роботи, але без фанатизму: екзотичності (конфуціанство-каліграфія-побут-євнухи-повії) тут рівно стільки, аби детектив періодично скидався на авантюрний роман, а не на культурологічну студію.
Наприкінці, для допитливих, розлогий детальний коментар – з нього то й стає зрозуміло, що ми прочитали майже правдиву історію. "Майже", але це якраз і радує: інтрига має поборювати енциклопедичність. І вона її поборює.
Ерік Аксл Сунд, "Дівчинка-ворона" (Сorpus, 2014, пер. А. Савіцька)
 |
Ми, звісно ж, знали, що далеко не одним Ларссоном Скандинавія багата – там і Манкелль, і Несьбо, і Альвтеген, і Нессер, але що буде щось отаке – ні, і думати не думали. Два чоловіки зі складними прізвищами об’єдналися для написання моторошного, "кров у жилах стигне", детективного трилера – і вони його написали.
Усе, що було в нордичному детективі останніми десятиліттями, тут і помножене на десять, квітне буйно і душить усе живе: інцести, садизм, педофілія, дитячі травми, розлади особистості, випалені люди, потрощені долі. І простим сюжет здається лише на початку: знаходять муміфіковані трупи підлітків-емігрантів, займатися цим випадає двом жінкам (вже несподівано) – комісару Жаннет і психотерапевту Софії. В однієї вдома геть не безпроблемна сім’я, в іншої – поґвалтована в дитинстві батьком пацієнтка Софія, що володіє автогіпнозом, і в минулому дитина-солдат з Африки.
Так, традиційно винним опиниться нездорове – чоловіче - суспільство, одвічний Левіафан, але морок у душах персонажів такої концентрації, що хочеться провітрити приміщення, де читаєш.
Може, не треба було б це і радити навесні – а ці чоловіки-автори розійшлися у вигадуванні "мєрзості" не на жарт – якби "Дівчинка" не була так віртуозно не лише вигадана, але й написана: нова ікона жанру, без сумніву. І читачам таки варто запасатися терпінням й оптимізмом: перед нами лише перша частина, бо "Слабкість Вікторії Бергман" - це, насправді, трилогія. Страх і трепет.
Владислав Івченко, "Найкращий сищик імперії на Великій війні" (Темпора, 2015)
 |
Не те, щоб Івченкові не давали спокою обсяги зробленого Сіммонсом, але за чотири роки маємо вже третю (і четверту також) книгу в серії про відставного агента царської охранки Івана Карповича Підіпригору – чималий том, менший за попередній, але більший за будь-який український роман останнього часу. Хай і збірка оповідань, але цілком романного закрою – історії якщо й не магнітом, то хвацькою волею автора таки притягаються одна до одної, змикають ряди.
Перед Івченком був серйозний виклик: в ситуації фактичної війни написати веселий – загонистий, темпераментний, на вибір – роман про війну, нехай і давноминулу, але ж яка різниця: тепер і на холодне дмухаєш. І стратегія Івченка виглядає не стільки капітулянтством перед реальністю, скільки вдалим способом поговорити про роз’ятрене без солі і з хитрим прижмуром, по дотичній.
Там сюжети масової культури обіграти (зомбі, зброя масового знищення), там грайливої еротики підпустити – і ось вже маємо плідний шаблон для серйозних розмов. Не масштабу Швейка, але цілком пристойний: співвіднесення книг сумчанина з романами, наприклад, Кокотюхи один до десяти (ну один до семи) – на око і на користь Івченка.
Стилістичних мережив тут немає, але є незникаючий оповідний азарт, оте геть непередбачуване "що", яке цілком перекриває доволі середнє "як". Івченко якщо й не врятує Україну (а були такі амбіції – дивіться назви попередніх книг), то жанр товстого гостросюжетного пригодницького роману реабілітує і відсвіжить напевно. Серйозна заслуга, без дурнів.
