7 книг, які допоможуть здолати весняний авітаміноз

Романи, які не дадуть апатії жодних шансів
Фото: Flickr.com/David Blackwell
3 квітня 201514:10

Весна – пора химерна: з одного боку саме час переходити на літній режим, активізуватися, багато встигати, ще більше планувати і про себе не забувати. З іншого ж – інертність зимового пересування холодним простором ще не відпускає, сили невідомо де діваються, а колір обличчя, взагалі, часто змушує сумно вдивлятись у дзеркало. Організму, вочевидь, потрібне серйозне підживлення ззовні.

INSIDER усе розуміє і пропонує вашому організму саме те, що йому тут і зараз конче необхідно – порцію відбірних книжкових вітамінів найширшого спектра дії: від детективів і трилерів до серйозних (і сентиментальних) романів і майже комедій. Приймати – максимальними дозами і якомога частіше.

Книжкового вам здоров’я!

Крейг Маклей, "Книжкова лавка" (Центрполиграф, 2015, пер. А. Осипова)

 

У тихій торонтській крамниці, попри позірне болітце, йде вкрай інтенсивне, нехай переважно й внутрішнє життя, але це до якогось часу: іпохондрик-менеджер Данте і його деспотична мати, гедоніст-філософ Себастьян, високолобий ексцентрик Олдос, невротична касирка Міна Боварі та її підозрілий чоловік, стариган Ебенезер і його пізнє "злочинне" кохання, помічник менеджера, а заразом і наратор, який очікує на Велике Життя, але змін боїться катастрофічно – а зміни вже буквально на порозі.

Дуже літературний, культуроцентричний  - імена героїв лишень чого вартують - але геть не переобтяжений, не сконструйований роман, смішний (згадується і Кінгслі Еміс, і Крістофер Мур) і до зарізу тужливий: так вдається або великим талантам, або зухвалим початківцям. Маклей і те, й інше. 

Сучасна комедія характерів, несподівано динамічна книга – тут вам і набір найекзотичніших типажів, і колізія, що тягне на повноцінний, нехай і сонячно-легковажний, трилер: що змінить таємнича незнайомка, в яку і закохається наш герой; чи існувати крамниці й надалі; жити поруч з Великими мертвими – це вирок чи безцінний ресурс? "Старі чорти" помножені на "Записки Піквікського клубу" і пропущені крізь сьогоднішню масову культуру – "Книжкову лавку" доречно позиціонувати і таким чином. Певна річ, високе-добре-складне має перемогти, але от спосіб, в який це відбудеться – це ще той сюрприз. Спробуйте - не здогадаєтеся.

Дженіфер Еган, "Візит загону горлорізів" (Темпора, 2015)

 

Тринадцять історій – але все ж роман, з претензією, хоча вона, врешті, й виправдана: американка розказує про неуникне наближення до логічного кінця чи не найвіталістичніших персонажів епохи – рок-музикантів (і їхнє оточення – близьких, помічників, журналістів), колись богів, нині біологічних розвалин; час – горлоріз, які сумніви.

Діапазон – від шістдесятих до сьогодення, географія – від Нью-Йорка до Кенії й Італії, героїв – із десяток, їм і належать окремі історії, які лише неспокушеним можуть видатися "мультимедійними", проблематика – "про життя як таке". Добре нюансована американська проза, вся на лейтмотивах і півтонами – не Франзен і не Маккарті, але Еган вистачає смаку оповідати так, аби не захотілося пожаліти себе і заплакати.

Віртуозність тут перекриває драматизм, чи хоча б дозволяє зосередитися не лише на ньому. За два роки до нагороди "Загону" Пулітцерівською премією її ж таки отримала Страут за "Олівію Кіттерідж" - також роман в оповіданнях, більш віртуозний, але про щось цілком інше. Цікаво порівняти: два важливі та структурно схожі тексти за короткий період, ще й написані жінками. Тенденція, бач.

Делікатний – але й по-своєму напористий, чіпкий - переклад минулорічної тріумфаторки вітчизняних літ-премій Софії Андрухович вдало підкреслює клас цієї прози: коли хороший роман це просто хороший роман. Добротна книга. І цього, насправді, більш, ніж достатньо.

Ден Сіммонс, "Терор" (Азбука, 2015, пер. А. Гузман)

 

Письменник-стахановець – а на рахунку американця вже більш ніж тридцять книг, з "Гіперіоном" і "Подзвіном по Хему" включно – і після другого десятка романів у прекрасній формі. "Терор" тому найяскравіше підтвердження.

Середина 19 століття, два кораблі шукають північний прохід з Атлантики в Тихий океан, входять у зону вічних льодів – і зникають. Далі історики до недавніх пір не знали нічого.

"Я вам усе розкажу", - каже Сіммонс і починає там, де всі закінчували: кораблі – назва одного якраз і є "Терор", хоча й дещо інше так будуть називати також – і їхні команди не просто загинули, вони зустрілися з невідомим – монстр, нічне жахіття, дух місця – і спробували його побороти. Отримавши в помічниці молоду ескімоску  і віднайдені внутрішні сили. "Мобі Дік", герої якого рухаються "Серцем темряви" - Сіммонс знає, як вчепити надовго.

Чому в нас настільки популярні жанрові автори другого, якщо не третього ряду – Робертс із нудотним "Шантарамом", беззубі детективщики всіх мастей, "Залишенці" з "Марусями" вкупі, а про першокласних "розважальних" письменників тут анічичирк, ані півслова – то питання, напевно, риторичне.  Проте після романів штибу "Терору" планка розумного масліту – вкрай вимогливої, між іншим, літератури  -  вже не може бути колишньою. І не треба "Кульбабовим вином" тут нас тероризувати.

Рут Озекі, "Моя риба буде жити" (АСТ, 2014, пер. К. Ільїна)

 

З Озекі все якось не так, занадто нетипово і особливо: американка японського походження, колись виготовляла реквізит для трешових фільмів жахів, знімала документальне кіно, займалася флористикою, а нещодавно набула сан буддійського священика. За двадцять років написала чотири книги, і лише з останньою, "Моєю рибою", стала відомою – шорт-ліст Букера, премія Дос Пассоса, всі діла.

Створила, без сумніву, художній текст, але всі реалії (от несподіванка) – наче брала зі свого життя. 16-річна Нао, яка переїхала з США до Японії і яку цькують однокласники, пише щоденник, де розповідає про свою особливу прабабусю: письменницю і монахиню (ага), чи не анархічну феміністку, що прожила, от дійсно, феєричне життя.

На іншому ж кінці світу знуджена письменниця Рут (ага-ага), вочевидь, після цунамі 2011 року знаходить ці записи і провалюється в них з головою, співпереживаючи, але й письменницею залишаючись. Письменницею, яка хоче знати, що ж було далі. Хоче – дізнається.

Якщо тут і є сентиментальність, то вона "висока" і небанальна – правильна сентиментальність. Озекі часто порівнюють з Муракамі, але применшувати її досягнень таки не слід: роман вийшов повнокровним і пульсуючим, дешевої мудрості "Їж, молись, кохай" там ні на грам – це все ж високоякісна література. Як то пишуть, "книга, яка зробить вас краще". А якщо і ні, нестрашно – прекрасно аранжований на два чесні голоси роман – з камікадзе і супапава-силою включно - важливий і сам по собі.

Антоніо Гаррідо, "Читаючий по тілах" (Иностранка, 2014, пер. К. Корконосенко)

 

Якщо й не головний історичний детектив останніх років, то точно один із: Гаррідо і раніше був відомим, але "Читаючий" - це його тріумф; заслужений, до речі. Лінія, в яку вмонтовується книга іспанця, більш ніж зрозуміла і знайома: Холмс-"Ім’я рози"-Акунін-серіал "Кістки", тим і цікавіше, що ж нового там можна сказати.

І Гаррідо знаходить матеріал: середньовічний Китай (уже цікаво), а в ньому студент Сун Ци – і не просто собі столичний студент, а майбутній родоначальник судової медицини: Тлумач Мерців, ага. В один момент зоставлений долею без перспектив, Ци починає "читати по тілах" чи не для розваги, але ж сюжет має рухатись, і от вже Піднебесна в небезпеці, і сам імператор доручає хлопцеві справу такої ваги, під якою можна і зламатися. Та не на того напали – китайський Вільгельм Баскервільський готовий до всього. 

Нерівний, але ближче до фіналу все майстерніший роман не варто сприймати аж так  буквалістсько-серйозно – якби Гаррідо заліз в історичну психологію, ми б роздерли рота від нудьги. А так – пізнавально, виважено, з відчутним обсягом проробленої роботи, але без фанатизму: екзотичності (конфуціанство-каліграфія-побут-євнухи-повії) тут рівно стільки, аби детектив періодично скидався на авантюрний роман, а не на культурологічну студію.

Наприкінці, для допитливих, розлогий детальний коментар – з нього то й стає зрозуміло, що ми прочитали майже правдиву історію. "Майже", але це якраз і радує: інтрига має поборювати енциклопедичність. І вона її поборює.

Ерік Аксл Сунд, "Дівчинка-ворона" (Сorpus, 2014, пер. А. Савіцька)

 

Ми, звісно ж, знали, що далеко не одним Ларссоном Скандинавія багата – там і Манкелль, і Несьбо, і Альвтеген, і Нессер, але що буде щось отаке – ні, і думати не думали. Два чоловіки зі складними прізвищами об’єдналися для написання моторошного, "кров у жилах стигне", детективного трилера – і вони його написали.

Усе, що було в нордичному детективі останніми десятиліттями, тут і помножене на десять, квітне буйно і душить усе живе: інцести, садизм, педофілія, дитячі травми, розлади особистості, випалені люди, потрощені долі. І простим сюжет здається лише на початку: знаходять муміфіковані трупи підлітків-емігрантів, займатися цим випадає двом жінкам (вже несподівано) – комісару Жаннет і  психотерапевту Софії. В однієї вдома геть не безпроблемна сім’я, в іншої – поґвалтована в дитинстві батьком пацієнтка Софія, що володіє автогіпнозом, і в минулому дитина-солдат з Африки.

Так, традиційно винним опиниться нездорове – чоловіче - суспільство, одвічний Левіафан, але морок у душах персонажів такої концентрації, що хочеться провітрити приміщення, де читаєш. 

Може, не треба було б це і радити навесні – а ці чоловіки-автори розійшлися у вигадуванні "мєрзості" не на жарт – якби "Дівчинка" не була так віртуозно не лише вигадана, але й написана: нова ікона жанру, без сумніву. І читачам таки варто запасатися терпінням й оптимізмом: перед нами  лише перша частина, бо "Слабкість Вікторії Бергман" - це, насправді, трилогія. Страх і трепет.

Владислав Івченко, "Найкращий сищик імперії на Великій війні" (Темпора, 2015)

 

Не те, щоб Івченкові не давали спокою обсяги зробленого Сіммонсом, але за чотири роки маємо вже третю (і четверту також) книгу в серії про відставного агента царської охранки Івана Карповича Підіпригору – чималий том, менший за попередній, але більший за будь-який український роман останнього часу. Хай і збірка оповідань, але цілком романного закрою – історії якщо й не магнітом, то хвацькою волею автора таки притягаються одна до одної, змикають ряди. 

Перед Івченком був серйозний виклик: в ситуації фактичної війни написати веселий – загонистий, темпераментний, на вибір – роман про війну, нехай і давноминулу, але ж яка різниця: тепер і на холодне дмухаєш. І стратегія Івченка виглядає не стільки капітулянтством перед реальністю, скільки вдалим способом поговорити про роз’ятрене без солі і з хитрим прижмуром, по дотичній.

Там сюжети масової культури обіграти (зомбі, зброя масового знищення), там грайливої еротики підпустити – і ось вже маємо плідний шаблон для серйозних розмов. Не масштабу Швейка, але цілком пристойний: співвіднесення книг сумчанина з романами, наприклад, Кокотюхи один до десяти (ну один до семи) – на око і на користь Івченка.

Стилістичних мережив тут немає, але є незникаючий оповідний азарт, оте геть непередбачуване "що", яке цілком перекриває доволі середнє "як". Івченко якщо й не врятує Україну (а були такі амбіції – дивіться назви попередніх книг), то жанр товстого гостросюжетного пригодницького роману реабілітує і відсвіжить напевно. Серйозна заслуга, без дурнів.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 00:44
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 21 листопада 2019

    Адвокат у справах Майдану Закревська оголосила голодування через зупинку слідства

    Вона вимагає негайного голосування у ВР поправки, яка дозволить слідчим продовжити роботу

     
    • 21 листопада 2019

    Віче "Ні - капітуляції": про що говорили на Майдані

    "Рух опору капітуляції" провів віче на Майдані Незалежності. Ввечері 21 листопада там зібрались кілька тисяч людей

     
    • 21 листопада 2019

    Free Hong Kong: у Києві активісти вийшли на акцію підтримки

     
    • 21 листопада 2019

    Викрадення Луценка та Вербицького: адвокати переконували Волкова не йти на угоду зі слідством і не давати правдиві свідчення

     
Система Orphus