6 книжкових трилерів, після яких важко заснути

INSIDER пропонує добірку романів, які дійсно спроможні "полоскотати" нерви
Фото: Viewminder/Flickr.com
4 липня 201414:00

Пояснити, що таке трилер, кількома словами – аж ніяк не просто: ми всі начебто і знаємо, що воно таке, але, коли мова заходить про чіткі дефініції, постійно розгублюємося. Починаємо самі собі ставити запитання: а що маркує цей жанр, якою є його домінантна атмосфера – напруження і невідомість, жахаюча неочевидність і невизначеність?

І де межа між трилером і власне жахами, або трилером і детективами? І яка тут роль саспенсу, і скільки ж має бути тієї тривоги, щоб визнати за тим чи тим культурним продуктом приналежність до цієї сфери? Та й взагалі – існує трилер у чистому вигляді чи він постійно є лише одним, хай і надзвичайно важливим, компонентом?

Цього разу INSIDER пропонує вам добірку свіжих романів, які мають максимально прояснити й унаочнити, що ж воно таке – літературний трилер. Показати безмежжя його варіативності та унікальну змогу співіснувати з будь-яким іншим жанром.

Але, звичайно, головне не це. Основне – ці блискучі, за будь-якого погляду, романи дійсно спроможні "полоскотати" нерви в той чи інший спосіб. Це відбудеться гарантовано. Бо першокласний трилер, наче той сильний наркотик: і з ним, і без нього заснути важко.

 

Емма Донохью, "Кімната" (Центрполиграф, 2013)

П’ятирічний Джек живе зі своєю матір’ю в кімнаті (може, назву краще було б перекласти як "Номер"), де в них є невеличка кухня, ванна, ліжко, телевізор і шафа. Він росте, розвивається, дорослішає. Джек усім задоволений, щоправда, не любить їсти зелену квасолю і коли Ма "йде" в себе, ні на що не реагуючи. А ще не любить "біпф-біп", звук, що сповіщає про прихід Старого Ніка, який означає ночівлю в шафі і неприємне скрипіння ліжка.

Та за винятком цього – усе чудово: можна робити із яєчної шкаралупи змію, можна пити материне молоко і дивитися телепрограми, хоч і не часто. Дивно? Лише на перший погляд. Річ у тому, що хлопець від народження живе у звукоізоляційному сараї на нічим не примітному задньому подвір’ї. Старий Нік, маньяк-ґвалтівник, який сім років тому викрав дев’ятнадцятилітню Ма, утримує її (а згодом і дитину) в Кімнаті.

Донохью, яка багато років ходила в "серединному" ешелоні британської літератури, 2010 року видала один із найдискусійніших романів останнього десятиліття, миттєво ставши топовою письменницею. І хоч вважати "Кімнату" трилером можна лише наполовину – саме в середині книги відбудеться спасіння, читацькі нерви вона продовжує випробовувати на міцність до останньої сторінки.

Чи визволення насправді є Визволенням і чи такою солодкою є свобода? Що робити із цією свободою після такого довгого ув’язнення, коли реальністю став лише замкнутий простір сарая, а світ поза ним перетворився на химеру? Чи можна дійсно звільнитися з/від Кімнати і яка ціна цього? Бо вижити – це одне, а жити після цього – зовсім інше.

Трилер, що протягом усієї книги співіснує з неймовірно дзвінкою драмою, роман, де давно відомі літературні прийоми актуалізуються якнайкраще: можливо, комусь оповідь від імені п’ятилітнього хлопчика здасться надуманою, але саме цей ефект свіжого погляду на давно, здавалося б, звичні і зрозумілі речі породжує найсильніші переживання. Бо чи така страшна та кімната, коли довкола такий світ?

Чи є "Кімната" розлогою метафорою, а чи й взагалі притчею  – питання відкрите, бо, як відомо, хто шукає, той знайде. Але те, що це річ непересічна, – факт доконечний, сперечатись тут безглуздо.

О. Гаррос, О.Євдокімов, "Фактор фури" (Лимбус-Пресс, 2006)

 

Латвійці Гаррос і Євдокімов, які написали разом чотири книги, по праву вважаються одним із найвдаліших російських літературних проектів нового тисячоліття – не в комерційному, а радше в літературному сенсі. І хоч саме перший їхній роман, "(голово)ломка", отримав премію Нацбесту, основною книгою тандему правильно вважати все ж "Фактор фури" - трилер, що часто перетікає в детектив і екшн, а завершується мало не метафізичною трагедією.

Юрій Касімов, провінційний бізнесмен і заодно лузер, який за що тільки не брався, раптом отримує дивну й неможливо звабливу пропозицію: за хороші гроші протягом кількох тижнів їздити Європою (від Стамбулу до Португалії) і фіксувати в нотатках усе, що здасться йому дивним – жодної тобі конкретики. Коли дивного стає надто багато, герой починає власне розслідування, прокручує в голові безліч конспірологічних теорій, намагається хоч якось усе це пояснити.

Згодом він дізнається: його найняли за вказівкою вченого, якому здається, що він може контролювати фактор випадковості й робити точні прогнози майбутнього. Але от в чому штука: хаос як такий починає створювати такій спробі впорядкування неймовірну протидію, посилюючи момент випадковості в рази. І тут починається найцікавіше: від смерчу до техногенних катастроф. Погодьмося, тривіальним такий романний задум назвати складно.

Як і в будь-якому хорошому російському романі, тут дуже скоро стає зрозуміло, що мова не про Європу і не про загальні принципи буття, а таки про Росію, територію ірраціональності й підсвідоме Заходу, що загрожує всьому світові своєю неконтрольованістю. І скільки б ти не тікав і як би далеко не зайшов, однаково ти – звідти, а отже, несеш хаос у собі. Ти – і жертва, і причина, і тікати даремно. Сумно, жахливо і майже безвихідно.

Так, Гаррос і Євдокімов мають витрачати багато текстового простору, аби звести кінці з кінцями і притомно п(р)ояснити ланцюг подій, бо накручено тут дійсно багато; так, їм часто не вдаються екшн сцени, бо їхня територія – це "розумна література"; і - так, цей роман міг би бути кращим. Але ті майже десять років, що минули від часу його виходу, його зовсім не зістарили, навпаки – зараз він виглядає неймовірно свіжим і своєчасним, а це показник.

Плюс: "Фактор фури" втілює в собі той підхід до написання роману – вдумлива адаптація найбільш вдалих західних зразків ("роман змов") до специфічної місцевої проблематики, яким мали б скористатися й українські автори, які перебувають у перманентній кризі формошукання. Рецепт-бо дійсно хороший.

 

Гілліан Флінн, "Зникла" (Азбука, 2013)

Ще одна жінка, цього разу американка, із ще однією мутацією жанру  – чи то психологічним нуаром, чи то трилероподібною екстремальною драмою, яка стала всесвітньо відомою саме після цієї книги. "Зникла" в найкращих традиціях трилера декілька разів, роблячи хвацький сюжетний кульбіт, тотально обманює читацькі очікування, руйнує всілякі припущення й обертається на щось прямо протилежне собі напочатку.

Емі Дан із багатої нью-йоркської родини, її батьки заробили чимало грошей, видавши серію дитячих книг "Дивовижна Емі", де реальне життя їхньої доньки втілювалося з точністю до навпаки. Нік Дан – провінціал, який намагається оговтатися після економічної кризи, відкриваючи в рідному містечку бар і перевозячи туди дружину. Тривалий час все в них прекрасно (так принаймні здається одному з них), і дружина кожної річниці влаштовує чоловікові "полювання на скарби" - залишає підказки в тих місцях, що багато означають для їхніх стосунків. Та от на п’яту річницю дружина зникає, у домі сліди боротьби, плями крові й заготовлені сюрпризи, які є єдиною зачіпкою. Починається розслідування, головним підозрюваним усе очевидніше стає чоловік – тут і страхівка дружини, і її знайдені щоденники. Але про Флінн не говорили б так багато, якби все було так просто.

Невдовзі ми зрозуміємо, що поліції тут робити немає що: якщо і мав місце злочин, то він іншого характеру, і заглядати треба в безодні особистих стосунків, а не ковзати по верхах. Може, чоловік абсолютний мудак, мав коханку і не спроможний згадати, ні як вони їли кавун, ані їхній дванадцятий поцілунок і чому він такий особливий, ані взагалі їхні найромантичніші миттєвості.

А може, вона від дитинства з поламаною психікою, хворою уявою, не менш нездоровими любовними переживаннями, і сама загнала себе в пастку. А може бути й так, що ніхто з них не є надійним оповідачем (він від першої особи, вона в щоденниках) і говорять-згадують один про одного вони лише те, що вигідно їм.

Щоправда, може виявитися, що все значно складніше, співмірювати "внесок" кожного безглуздо, а зрозуміти першопричину всіх бід просто неможливо. Люди змінюються, і через п’ять років можна раптом усвідомити, що поруч із тобою зовсім не той, хто був напочатку. Або із жахом констатувати, що він і напочатку був не тим.   

Що Емі, що Нік дратують читача постійно, і не можна сказати, що річ в ідеологічному моменті: якийсь фемінізм, а чи патріархальність тут ні до чого. Просто нам постійно хочеться вважати цю історію патологічною, такою, що з нами не могла трапитися в принципі, а весь текст так і промовляє: «ні, ні, це все якраз можливо, усе реально, усе це занадто людське». Із цим складно змиритися. Тому тим, хто має намір скоро (та й взагалі) одружуватися, читати «Зниклу» категорично заборонено - всілякі бажання після роману відшибає надовго. Рукотворне пекло завжди вводить у кошмарне заціпеніння.

До речі, уже в жовтні побачимо екранізацію "Зниклої" руки Девіда Фінчера, з Розамунд Пайк і Беном Аффлеком у головних ролях. Ну, і кінцівку режисер обіцяє змінити, куди ж без цього.

Кормак Маккарті, "Дорога" (Азбука-классика, 2010)

 

Певно, головний із нині живих (поряд із Філіпом Ротом і Пінчоном) класиків американської літератури, автор романів "Кривавий меридіан", "Коні, коні", "Старим тут не місце", Кормак Маккарті у віці 73 років написав роман, що, на думку значної кількості критиків, є основним романом нового тисячоліття, романом, на який тепер не можна не оглядатися. За нього він і отримав Пулітцерівську премію.

Уже маємо й екранізацію "Дороги", але в жодне порівняння з книгою вона не йде, і навіть той, хто бачив фільм (дуже середній насправді), має обов’язково прочитати роман. Бо суть його не стільки в тому, про що оповідається, наскільки в самій оповіді: розбитий на невеличкі шматки текст, розділи, що можуть мати лише декілька куцих реплік персонажів, ідеально витриманий ритм, що мав би заколисувати, якби так не витягував нерви в пряму (здавалося б, усе найгірше вже позаду, світ западає в темряву, чого хвилюватись, але де там – тремор не відпускає до кінця).

Лапідарність, піднята до художньої концепції; сухість викладу як необхідність і принцип; головне – у підтексті, у недомовках, у натяках, неначе від буйного дерева залишився лише стовбур. Але його велич і могутність заворожує.

Якийсь час тому трапилася катастрофа, суть якої ми так і не зрозуміємо, можливо, ядерна війна. Америка завалена попелом, сонця не видно, постійний туман і холод, навколо лише всі відтінки сірого. Із глибини континенту до океану, на південь, у пошуках порятунку, у який слабо віриться, ідуть батько і син. Із собою – супермаркетний візок із харчами і декілька куль у пістолеті, щоб за необхідності застрелити – так-так, себе: довкола снують банди канібалів і шансів відбитися від них у разі зустрічі не існує.

Мати, не витримавши такого життя, наклала на себе руки, батько харкає кров’ю і з жахом розуміє, що колись його син залишиться сам. Малий, як на біду, милосердний і ані трохи не жорстокий. Кожний розділ – монотонність безнадії, хоч хлопець і вірить, що вони "несуть світло": вимушений підйом; дорога; пошук чогось корисного на руїнах цивілізації, де все вже давно підібрано кимось до них; споглядання залишків тих, хто пройшов тут раніше; тривожний сон, що мало чим відрізняється від щоденного галюціонування.

Хто вважає "Дорогу" просто чудовим взірцем модної нині постапокаліптики, той блюзнірствує: Маккарті дуже органічно почувається в цьому жанрі, але завдання його інше. Письменник являє нам, по суті, протороман, текст, де залишено лише хребет і нічого більше, усе "зайве" прибрано дочиста. Та письменник зовсім не хоче "закрити тему", боже збав. Він радше прагне обнулити лічильники, показати ту романну матрицю, що ідеально підходить новому віку.

І тут він, на нашу радість, виявляється безсилим: можливо, світу невдовзі і настане ось такий кінець і жодного сліду від культури не залишиться, але, оскільки вона була, то продовжує жити в тому, що залишилось. І тому протороман перетворюється на архів, де запаковано і стиснуто, але зовсім не знищено, так багато всього: від "Пекла" Данте і "В дорозі" Керуака до "Робінзона Крузо" і "Улісса". Можливо, у цьому і найбільший мінус "Дороги": такий формат дає змогу, за бажання, віднайти в ньому все, перед нами, по суті, притча з відкритою мораллю.

Проте є речі очевидні, і вони точно лежать там в підкладці, треба просто змінити розмір букв. І тоді батько і син перетворяться на Батька і Сина. А це вже зовсім інше справа.

 

Володимир Сорокін, "Заметіль" (АСТ, 2010)

Сорокін, той enfant terrible російської літератури, який вже давно є її сучасним класиком і чи не головним стилістом, написав чимало, і майже все потужно резонувало в найширших колах: і "Норма", і "Тринадцята любов Марини", і "Роман", і "Блакитне сало", і "День опричника".

У кожному з них він самотужки і цілком серйозно намагався знецінити і зламати - і таки знецінював і ламав - "мовні машини", ті типи мовних практик і письма, що трапляються в текстах різного формату – від класичного російського роману і радянської й дисидентської прози до екшну і розмовної мови.

"Заметіль", попри те, що також, поряд із "Романом", є відсилкою до корпусу текстів російської класики, заслуговує на особливу увагу, бо цілком справедливо може претендувати на статус стилістично найдосконалішого тексту письменника. Тексту, що в ньому якнайкраще втілилось авторське "довге дихання": "Заметіль" від першої до останньої фрази зроблена без найменшого спотикання і випадання зі встановленого на початку регістру.

Росія, зима, недалеке майбутнє, певно, той самий час, коли відбувається дія "Опричника", а тепер уже і "Теллурії". Мовний антураж – улюблений автором злам століть, ХІХ і ХХ відповідно, щось від Чехова, щось від Сологуба, звичайно, Толстой. Та й реалії цій мовній картині суголосні, щоправда, не без суттєвих поправок: у богом забуте село лікар (із саквояжами, а як же) Платон Ільїч Гарін везе вакцину від болівійської "чорнухи", заражені якою люди помирають, а потім встають із могил і кусають інших. На одній із станцій він бере собі в провідники хлібовоза Пєрхушу, котрий їздить на самокаті, який тянуть 50 малих коників розміром "не більше ніж куріпка" (очевидно, обігрування явища "кінських сил").

Згодом на їхньому шляху зустрінеться маленький мельник, що п’є з наперстка і замерзлий на дорозі п’яний велетень, ніздрю якого вони будуть розрубувати, аби витягти свій транспорт: у тій Росії щось відбулося з розмірами живих істот, і тепер вони не лише буквально схожі на фольклорних персонажів, а й наочно ілюструють відому тезу про російську неспівмірність величезної території і маленької людини, або маленької людини і безодень її внутрішнього світу.

Та основне тут – заметіль, увесь роман (хоча його чомусь часто класифікують як повість) герої змагаються саме з нею, постійно мусять переривати свій шлях або продовжувати його ціною надзусиль. Заметіль спочатку дратує їх, потім бадьорить, згодом жахає і кидає у відчай, щоб потім занурити в байдужість і вивести на нове емоційне коло.

Саме вона і сюжет, побудований довкола неї, дозволяє говорити про цей текст Сорокіна як про справжній трилер: не переживати з перехопленим горлом за людину в таких умовах, коли ти відчуваєш клаустрофобію в на всі боки відкритому просторі, просто неможливо. Змагання з позаетичною і позаморальною природою приголомшує і лякає смертельно; дійсно, як у Пушкіна, що тут є одним з претекстів: "Хоть убей, следа не видно; Сбились мы. Что делать нам! В поле бес нас водит, видно, Да кружит по сторонам".

Звичайно ж, "Заметіль", як і "Фактор фури", не зовсім про те, про що здається. Сорокінський роман про Росію і про її суть, про буквально втілену метафору абсурдності будь-якого шляху, про холод і безнадію, про ідіотський (історичний) фатум, який від того лише жахливіший.

Так, у цьому можна побачити іронію – і щодо класичної російської літератури, і щодо "проклятих" російських питань. Але коли страшно, тоді не смішно. А у Сорокіна страшно до дрижаків.

Чарльз Маклін, Страж (Азбука-классика, 2008)

 

Ми, суспільство споживання, настільки багато всього бачили, що налякати нас – серйозна проблема. І така товстошкірість, своєю чергою, також є не меншою проблемою. У цій добірці були книги, де багато тривожних очікувань, були й такі, під час читання яких дійсно стає страшно  - та ж "Заметіль" Сорокіна.

Але страху підшкірного, такого, що зуби від нього зводить, ще не було, і це не дивно. Скидається на те, що рівень напруги в книзі зашкалює за всі можливі межі лише тоді, коли джерелом Жахливого є не зовнішній світ, а таки сам герой; коли найбільша небезпека і головний персонаж зливаються-зростаються намертво і корінням сягають однієї точки.

Маловідомий до 1982 року шотландець Маклін це добре усвідомив і видав роман, що відтоді є чи не еталоном трилеру як такого і залишається однією з тих книг англосаксонського світу, що спроможні налякати по-справжньому.

Одного погожого дня (а таких тут багато) дружина прокидається в очікуванні чудового сюрпризу від чоловіка, із яким прожила разом вісім щасливих років, і отримує його: у святковій коробці вона знаходить двох своїх собак із перерізаними горлянками, незрозуміле слово, написане кров’ю, і жартівливу записку, що її залишив чоловік.. (не виключено, це один із найкращих трилерних зачинів ever).

Останній, нічого не розуміючи, починає терміново ходити до психіатра і проходити курси гіпнозу, на яких з’ясовують, що в дитинстві він також скоїв злочин і, найімовірніше, це не перше його життя: герой починає пригадувати свої попередні реінкарнації, що тягнуться до бозна-яких часів, коли в родині хранителів давнього кристалу-артефакту народився хлопчик, який цей артефакт зберегти не зумів, унаслідок чого демонічний стариган знищив усе місто хранителів.

Що це – злі жарти свідомості і пам’яті чи вторгнення Незрозумілого і неймовірне проникнення в суть речей? Злочини чоловіка – це лише безумство занадто заколиханого спокійним життям представника середнього класу чи все ж таки відсвіт страшної місії, що лежить на героєві? І хто він врешті такий – псих чи Страж? Та головне: чи існують однозначні відповіді?

Не вигадуючи велосипеда, Маклін послуговується цілком традиційними й не хитрими засобами, як то сумнівний наратор, дія на контрасті з тлом, невизначеність до останнього слова, що підкріплюється двома рівно переконливими версіями подій, багатозначні натяки замість прямих тверджень. І тим неймовірніше, що за допомогою такого інструментарію він досягає такого результату.

От уже де дійсно набоковська правда: важливо не що, а як. Правильно знайдений ритм сцен, точно прораховані і дозовані партії "хворого"/"лікаря" і віртуозне жонглювання галюцинаціями наяву (або це все дійсно так і було?) швидко й надовго затягують читача у вир кошмару. Яка тут "Планета Ка-Пекс" чи "Острів проклятих".

"Стража", до речі, переклав Віктор Топоров – найгрізніший і найекстравагантніший російський літературний критик минулих десятиліть. Тобто маємо зайве підтвердження якості: той точно за будь-що не брався.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 03:34
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 14 листопада 2019

    На Банковій запалили свічки: активісти питають, що буде зі справами Майдану

     
    • 14 листопада 2019

    Обвинуваченого у вбивстві журналіста Сергієнка суд повернув під варту. Він чекає на ухвалу

    З поліцією його охороняє десяток небайдужих громадян

     
    • 13 листопада 2019

    Адвокат переконував суд, що Онищенко купив коня на ті €500 тис., які обвинувачення просило арештувати

     
    • 7 листопада 2019

    Загибель свідка у справі Шеремета: близькі вказують на ознаки інсценування

    У свідка могли проходити слідчі дії у справі вбитого журналіста Павла Шеремета

     
Система Orphus