Найважливіша культурна подія осені – це традиційно Форум видавців у Львові, який тепер називається BookForum. Цьогоріч він ювілейний, 25-й.
Спеціально для INSIDER Євгеній Стасіневич склав короткий і посутній навігатор новинками книговидавничого ринку: на що прицілитись, що купити собі та найближчим і взагалі – що треба хоча б побачити. Адже книжок, як знаємо, забагато не буває.
Пітер Воттс. Сліпобачення (Видавництво Жупанського, 2018, пер. А. Пітик, К. Грицайчук)
 |
Воттс став новою легкою мішенню для майстрів ефектних холостих наліпок. "Той, хто повернув людям віру в наукову фантастику", "похмурий пророк нового тисячоліття", "скажено ерудований і технічно оснащений оповідач". Ну, по-перше, його історія про контакт людей з Іншими є не лише НФ, тим вона і підкуповує: це і розверстана метафора, і мандрівка в серце затишної людської темряви. Та й не НФ як таку читач тут любить, а самого себе, що продирається крізь текстову трясовину, стверджуючись у власних очах. І це по-друге: Воттса дійсно важко читати. Можливо, "Морські зірки" ще нестерпніші, але клаустрофобічна атмосфера розчахнутих космічних обріїв дружелюбною до читача точно не є. Тобто канадець не так стилістично різноманітний, як інтелектуально підкований, вміє по гланди закидати багатозначними розумностями: передові гіпотези, спеціальні знання. А по-третє: Воттс геть не пророк, він аналітик та науковець, і дивиться він часто назад, у минуле; він той, хто теми радше закриває. Людям з прокачаною емпатією читати це все непросто, швидше може знадобитись холодний розум, що стежить за по-шулерськи художніми рухами автора. Бо якщо сліпий не побачить, то видумає.
Волтер Міллер. Кантика для Лейбовіца (Богдан, 2018, пер. О. Кіфенко, Б. Стасюк)
 |
Архікласика і та шинель, з якої виходили протягом останніх п’ятдесяти років ешелонами: серед найбільш талановитих учнів варто назвати хоча б Ніла Стівенсона з його "Анафемом" і "Бароковим циклом". Відбулася ядерна війна, голокост, велике Спрощення. Та в одній відновленій католицькій обителі намагаються зберегти те, що не аж так розуміють, проте відчувають: з цього потенційно зможе відродитись цивілізація. Роман-парадокс і роман-пекельна суміш: тут сусідить хльосткий гумор (як ті монахи сперечаються про незнані їм назви книжок!) і тотальне знищення, межовий песимізм і крайня релігійність (самого автора також).
Подій мінімум, та і якими вони можуть бути, якщо світ ходить по колу: від темних часів до відродження і знову в прірву. От у Міллера-молодшого й пишеться роман ідей, саме за їхніми пригодами в книзі можна і треба спостерігати. Американська відповідь "Грі в бісер", етапний текст (точніше - сума трьох) і просто прекрасне читання: есхатологія, монастир, відчай, спроби обвінчати науку з релігією, затишок у кільці темряви. Кантика не лише для святого Лейбовіца – гімн всій літературі, що знає, як балуваним читачам зробити добре.
Пліній Молодший. Вибрані листи (Апріорі, 2018, пер. А. Содомора)
 |
Є перекладачі, що роблять для літератури і культури загалом куди більше, ніж цілі цехи "красних" письменників. Содомора якраз такий перекладач-титан: рівня Зерову, Лукашу, Кочуру, Перепаді. Легше сказати, що він з латинської класики не переклав, ніж навпаки: тут і Софокл з Есхілом, і Евріпід з Боецієм, і Овідій з Горацієм. Тепер прийшла черга листів – самодостатнього прозового жанру, позаяк саме так це мислилось в античності. Вийшло одразу дві книги: менш відомі листи менш відомого Плінія Молодшого (адже є ще Старший, його дядько-стахановець, автор "Природничої історії") і "Моральні листи до Луцілія" куди відомішого Сенеки (хоч він також Молодший, і це перевидання). Щоби зрозуміти, наскільки це важливі тексти, скажімо, для Середньовіччя, можна уявити, що їх не було. Як мінімум, філософія посувалась би куди повільніше. Книги-засновки, книги-цемент європейської культури. До речі, Стус у таборових листах до сина взорувався чи не в першу чергу на них.
Кейт Аткінсон. За лаштунками в музеї (Наш формат, 2018, пер. Я. Стріха)
 |
В українських читачів є – як сказали би невдатні рекламщики – унікальна можливість. Прочитавши вершинні, станом на сьогодні, романи британки (а це "Життя за життям" і "Руїни бога"), повернутися в часі назад, до її дебюту. І побачити там увесь її майбутній бронебійний тематично-стилістичний набір, хай і в дещо пунктирному виді. Панорама першої половини англійського ХХ століття в пасторальних провінційних пейзажах, надламана оповідачка (тут – підліток Рубі Леннокс), яка намагається розібратися в позірних хитросплетіннях чотирьох поколінь своєї родини; власне родина, якій катастрофічно не щастить, хоч страхітливі загадки в реальності виявляються дещо прозаїчнішими і простішими, ніж читачі, може, хотіли б.
Чи не центральна тема Аткінсон – туга за нормальністю, що дарує спокій та щастя, і тут, на своїх початках, їй ще вдається не прибити героїв лантухом безсердечної Історії. Тут минуле ще може бути світлим. Ідеального роману не вийшло, бажання грати на ускладнення не завжди є чеснотою. А втім, побажання молодим авторам "щоб ти починав, як Аткінсон" могло би стати сяким-таким крилатим висловом.
Марлон Джеймс. Коротка історія семи вбивств (ВСЛ, 2018, пер. А. Хлівний, Т. Хлівна)
 |
Величезний, просто-таки монструозний роман, з якого мало що міг би викинути навіть талановитий редактор. Позаяк лише так, закидаючи нас другорядними опуклими персонажами та затоплюючи тривожно-липкою атмосферою вічного свята, що постійно обертається кривавою банею, Джеймс і міг розказати новітню історію Ямайки. Письменник пускає в обличчя читача густий романний дим, садовить на скриплячий атракціон (бо десь ми подібне бачили, та не конкретно ось так зроблене) і починає, швидко приспівуючи: ось тут у нас Співак, схожий на Марлі, ось тут вічна соціальна нерівність і нацхарактер, а ось мерці, які все ще живі. На вильоті – роман-панорама, строкатий, мов та растафаріанська шапка.
Тімоті Снайдер. Криваві землі (Laurus, 2018)
 |
Історик, який стрімко дрейфував від науковця "нового типу" до переконливого публічного інтелектуала і пристрасного публіциста. В "Кривавих землях", уже вдруге виданих українською (тепер видання уточнене і доповнене), ця зміна помітна якнайкраще. Зухвала грандіозність задуму – ще раз масштабно розказати про європейські землі, фатально затиснуті між двох тоталітаризмів, в ситуації, коли окремим місяцям тих подій присвячені стоси монографій, – сусідить тут із кваліфікованою суб’єктивністю.
Є нові джерела і непідтверджені ефектні тези (все почав Сталін, а Гітлер – то наслідок), окреслення глибших механізмів історичних вакханалій без їх обґрунтування та етичний меседж зрозумілого рівня пафосу: перетворити цифри в мартирологах на конкретні імена, бо інакше, мовляв, і ми їх втрачаємо. Пастка ліберальної кон’юнктури, яка несподіваним чином долається сумішшю найрізнорідніших концепцій: партизани переоцінені, міжвоєнний антисемітизм, навпаки, самим Снайдером недооцінено. Еквілібристика над вирвою історичного популізму, але дещо нове сказано. Сильна риторика творить дива.
Щепан Твардох. Морфій (Фабула, 2018, пер. О. Українець)
 |
Роман не для всіх та книга з претензією, одразу і не скажеш, чи підтверджує вона її вповні. Але локалізація ідеальна: щоби поговорити про плинність і шизоїдну метаморфозність нового гидкого світу, "складний поляк" (бо таки сілезець) Твардох розповідає про вересень 39-го у Варшаві. Саме тоді загалом людинолюбний модернізм ухнув у порожнечу, а натомість постало… незрозуміло, що й постало. Подібний нервовий знак питання над усім – фішка і головний тут подразнювач. Герой – і німець, і поляк; Польща і окупована, і наводнена польським офіцерством; і війна йде, і бордельно-наркотичне повсякдення квітне; герой про себе каже і "я", і "він". Начебто вигадка, проте цупкість історичної фактури збиває: але ж могло так бути, ну. Сильно дратує, а відірватися годі. Немов миску холодного киселя на тебе вилили; відверто брутальна свіжість.
Тамара Марценюк. Чому не слід боятися фемінізму (Комора, 2018)
 |
У нас ще часто, коли чують слово "фемінізм", за щось хапаються: то за серце, то за такі квазіаргументи, що починаєш негайно відчувати іспанський сором. Воно, здається, і на краще, активне неприйняття означає інтенсифікацію дискусій, а втім, треба мати підручні матеріали, набір фахових аргументів, зброю для ближнього бою. І Марценюк новою книжкою оснащує всіх бажаючих: не ідеологічним коктейлем Молотова, а ґрунтовним і – що важливіше – вкрай доступним виданням довідникового типу. Тут є і про різні етапи з історичними хвилями вкупі, і про відмінні типи самого фемінізму: соціалістичний, постколоніальний, пострадянський фемінізми, а ще ж квір- і транс-. Є також таблиці та списки джерел, де навіть знайшлося місце актуальному відео-контенту, від виступів Маєрчик до лекцій TED Talk і фільму "Години". Окремі розділи присвячено власне українській історії: ситуації 90-х та дню сьогоднішньому, із вказуванням всіх важливих груп, об’єднань, фондів і проблемних точок, де іскрить і щодо яких не сходяться всередині самого багатовекторного фемінізму. Важливий крок у правильному напрямку для всіх ангажованих і потенційно велетенський стрибок для тих, хто начебто за все хороше, аби лиш жінка вечерю зварила. Одне з найприкметніших видань нашого турбулентного часу. І про фемінітиви, до речі, теж є.
Аґата Тушинська. Наречена Шульца (Видавництво 21, 2018, пер. В. Меньок)
 |
Тут, справді, мова не про Шульца, а про Юзефіну Шелінську, хоч її і визначають через нього: наречена-бо. І це не конвенційне biography, а таки белетризована біографія, жанр дещо вільніший, проте не менш вимогливий; фантазувати допускається в заданих життям межах. От Тушинська і виплітає по біографічній канві музи Бруно свою версію одного життя. Окремо є факти – дитина вихрещених євреїв, викладачка і та, хто врятувалась в окупованій Варшаві, аби самій врешті вирішувати, коли померти, – а вже між ними домисли різної міри життєподібності. Причини першої спроби самогубства та прагнення відірватись від удушливої для неї і милої "нареченому" (чи була офіційна пропозиція, незрозуміло) провінції; чи то товариські, чи то серйозніші стосунки з Шульцом, але точно надривно-інтенсивні, і це в період, коли художника-дрогобичанина нарешті визнали також і віртуозним письменником: 33-37-й роки. Тушинська водночас робить дві діаметрально протилежні речі: наближає до нас украй зміфологізованого "ієресіарха" міжвоєнного модернізму, людину, вочевидь, складну, але ж не істоту з космосу. А іншою рукою заламує образ Юни в бік віктимності і химерної залежності від того, хто й після насильницької смерті в гетто буде приходити до жінки, ведучи її потворним життям ПНР. Великою мірою це таки книга про магнетизм Шульца. Шелінська любить Бруно, Тушинська обожнює їх обох, і роман вдається.
Стівен Кінг, Овен Кінг. Сплячі красуні (КСД, 2018, пер. О. Красюк)
 |
Найсвіжіший Кінг – і не сам, а у співавторстві з сином, до речі, цілком пристойним письменником. Попри всі можливі забобони читачів щодо книжок, писаних у чотири руки, маємо хороший роман: без швів, чималий за обсягом, але написаний рівно, вигадливий і злий. Кінги, яких ми заслужили. Наче й антиутопія разом із постапокаліптикою, та радше іронічна соціальна драма: жінки повсюдно починають впадати у сплячку, сповиваються коконами, і їх краще не будити, бо пустять кров; зрештою, її тут чимало. Чоловіки зашиваються з домашніми клопотами і вирішують грати по-своєму, як уміють; і це не найкраще їхнє рішення. Словом, добре фантастичне припущення, аби рентгеном просвітити все ще далекий від ідеального світ. Складається враження, що сам Кінг якраз не спить взагалі: працездатність і фінальний результат знову на висоті.
Джонатан Страуд. Бартімеус: Око Ґолема (А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2018, пер. В. Панченко)
 |
У Малковича і Ко якийсь надприродний нюх на своєчасні і потенційно епохальні книжки. Здавалося б, ну чим можна перекрити "Поттера", що запропонувати після повальної читацької пандемії? А ось що – трилогія Страуда про чарівника Натаніеля. Начебто варіація на ту ж таки тему, хоча сильніше помилятися годі. Є Лондон, є чарівники і фантастичні істоти (типу древні духи, яких можна приборкати, проте чи можна насправді?), є певна кількість гострих конфліктів штибу підготовки державної зради в першій книзі (бо це друга частина циклу) і анархічних організацій в "Оці Ґолема" – та на цьому подібність закінчується. Демонологи обмежені в чаклуванні, позиція головного героя достоту проблематизована (бо й назва циклу – "Бартімеус"), сам Натаніель зухвалий і гордовитий; підліток відверто дратуючий, позаяк реалістичний. Духи беруть на кпини чарівників, і ті, й інші з’ясовують і уточнюють своє місце в складній ієрархії, але головного це не затіняє: у Страуда вийшла історія про зло з м’язами, що робить правильно, часто цього навіть не бажаючи. Роулінг, певно, краще вигадує, натомість Страуд пише рівніше, сильніше і просто краще. Загалом "Бартімеус" виглядає на дуже серйозну книгу. Можливо, саме тому вона не є культовою. Поки.
