Людина – істота самотня: три книжки про самотність і способи їй протистояти

три книжки, герої яких протистоять самотності. І в їхньому арсеналі – не лише книжки, а також романтична любов, дружній секс і надмір їжі
30 серпня 201822:07

Серед усіх можливих способів протистояння самотності найбільш ефективний – читання. Хоче того читач чи ні, але тієї миті, коли розгортає книжку, його самотність – так само, як і біди й радості, печалі – витісняються самотністю, бідами й радостями героїв. У читанні ми перестаємо існувати самі по собі, бо починаємо співіснувати разом із героями. Найкращий симбіоз складається у випадку, коли книжкові страждання й біди, так само, як перемоги й звитяги, суголосні нашим особистим падінням і злетам.

Отож, сьогодні – три книжки, герої яких протистоять самотності. І в їхньому арсеналі – не лише книжки, а також романтична любов, дружній секс і надмір їжі.

 

Шлюб як втеча від самотності: чи справді люди одружуються, щоб читати разом одну й ту ж книжку

 

Ґабріель Зевін. Славетне життя Ей-Джея Фікрі. — Харків: Віват, 2018.

Переклад з англійської з англійської Юлї Максимейко

 

 

 Ніщо не дається так просто і не цінується так дешево, як перший шлюб.

Ніщо не дається так складно і не цінується так дорого, як шлюб другий.

Закохатися назавжди, покохатися одну ніч чи навіть за палу одружитися у молодості – дуже просто. Зробити те саме, коли тобі давно за тридцять, а колись горді плечі гне до грішної землі досвід, втрати, біль набагато складніше. Значно краще виходить напиватися щовечора наодинці із самим собою. Не ухвалювати важливих рішень. Відмежуватися від родичів, які то тактовно намагаються допомогти, то вкрай нетактовно натякають на те, що час спливає і скоро буде пізно.

Пізно для чого? Для любові? Так любити ніколи не пізно. Ґабріель Зевін пише про це зворушливо, переконливо і дуже просто. Хоча насправді "Славетне життя Ей-Джея Фікрі" – роман не стільки про любов між людьми, скільки про любов людей до читання.

У Амелії Лоумен – не найкраща у світі робота: як торговельна представниця видавництва "Птеродактиль-прес" вона подорожує від книгарні до книгарні у надії прилаштувати якнайбільше одиниць товару із кожного нового каталогу. Утім, вона – незвична менеджерка: Амелія насправді любить свою роботу й ніколи не пропонує того, що сама не читала. Останнє дуже ускладнює їй життя, оскільки не все прочитане припадає Амелії до душі, а ось продати їй доведеться все.

Одного дня вона вирушає на острів Аліси, щоб налагодити продажі книжок єдиній тамтешній книгарні – "Айленд-букс". Амелію застерігали, що власник книгарні, Ей-Джей Фікрі, особа – ексцентрична і зі специфічними смаками, але ж хто думав, що настільки.

Ей-Джей – дуже самотній. І має на те вагомі причини: кохана дружина по-дурному загинула в автокатастрофі (можна подумати, йому було б легше, якби її смерть мала іншу причину), а разом із її смертю втратило сенс усе – геть усе. Зокрема й заснована ними сімейна книгарня на острівці, де усі місцеві одне одного знають, а немісцевих привозить і забирає паром. Щоб потрапити на острів Аліси, треба мати причину туди поїхати. Випадкових людей тут не буває.

То ж украй дивно, коли одного вечора хтось випадково "залишає" у книгарні маленьку дівчинку. Її звати Майя. І вона змінює не лише життя Ей-Джея, але й жанр роману: із тужливої любовної саги він раптом перетворюється на психологічний детектив.

У випадку детективів спойлерити не годиться. Тому у переказі сюжету тут доведеться поставити крапку. Хоча варто зазначити, що розвиток подій для "Славетного життя Ей-Джея Фікрі" важить значно менше, ніж міркування героїв й описи книжок, які вони читають. Чи радять почитати іншим. Або навіть пробують писати самі.

Роман пронизаний любов’ю до читання. Кожен новий розділ починається зі стислого огляду тієї чи іншої книжки. Цю добірку Ей-Джей упорядковує для Майї: йому хочеться, щоб його прийомна донька читала лише найкраще.

Книжки надають життю змісту. Змінюють людей і їхні долі. У прямому сенсі цього слова. А книгарня "Айленд-букс" набуває для життя остров’ян значення значно більшого, ніж просто книгарня.

Ґабріель Зевін не оминає увагою руйнівну для дрібного книжкового бізнесу імперію Amazon.com, еру електронних читалок і те, як складно людству встигати за розвитком технологій.

Але, за великим рахунком, "Славетне життя Ей-Джея Фікрі" – це роман про те, що доля завжди дає ще один шанс. І щоб дізнатися, чи зможеш ти з кимось прожити до віку разом і в горі, в радості (навіть, якщо вже пробував, але не склалося), достатньо правдивої відповіді на одне-єдине запитання: "Яка твоя улюблена книжка?"

Легкий, ненав’язливий, дещо мінорний текст, який залишить після себе світлий післясмак. Сподобається затятим книголюбам і стовідсотковим інтровертам. Ідеально ляже на душу тим, хто вірить, що з роками приходить не лише старість, але й мудрість.

Не рекомендовано читати апологетам єдиного шлюбу на все життя. А також тим, хто вірить, що по-справжньому – раз і назавжди – можна закохатися лише в молодості.

 

Секс як втеча від самотності: чи справді люди кохаються, щоб притлумити сердечний біль?

 

Франческа Меландрі. Вище від моря. – Київ: Нора-Друк, 2018.

Переклад з італійської Мар’яни Прокопович.

 

 

Луїза з двома молодшими дітьми – Ірене й Лукою – увесь день робила равіолі. Вийшло сто п’ятдесят три штуки. І всі сто п’ятдесят три штуки вона склала в картонну коробку, пересипавши висівками, щоб не злиплися. Склала, хоча Лука проводжав їх сумним поглядом. Склала, хоч Ірене сказала, що так несправедливо.

Сто п’ятдесят три равіолі – не для її п’ятьох дітей. Сто п’ятдесят три равіолі – для її чоловіка і їхнього батька, який уже ось дев’ять років і десять місяців відбуває термін у тюрмі. І Луїза вважає, що все не так погано. Усе могло бути набагато гірше. "Скільки різних історій вона наслухалася. Приміром, про ту нещасну, якій адміністрація в’язниці відмовила у відвідинах — мовляв, вона вже вичерпала тримісячний ліміт візитів; і так вона виявила, що її чоловік видав перед начальством за дружину іншу жінку, поки вона, справжня дружина, сама виховувала його п’ятьох дітей. Або та жінка з Воґери, яка одного разу сиділа біля Луїзи за довгим столом у кімнаті для побачень: вона сплела для чоловіка пару домашніх капців, а він жбурнув їх їй в обличчя, репетуючи: "Мені не треба капців, мені треба вийти звідси!"

Із Луїзою таких речей не бувало ніколи: її чоловік брав пакунки й подеколи навіть дякував. Ось тільки цього разу все буде інакше: равіолі не потраплять до чоловіка, а сама Луїза потрапить в обійми Паоло – зневіреного й зламаного чоловіка, чий син відбуває ув’язнення у тій же тюрмі суворого режиму, що і Луїзин чоловік.

"Вище від моря" – роман не про любов. А про самотній острів і тюрму на цьому Острові. Острів у романі – з великої літери, бо він – також персонаж, який живе своїм скелястим життям і вершить долі людей. Утеча з тюрми на Острові – неможлива, бо хоч від суходолу його і відділяє лише Протока, її течії – настільки бурхливі, що перетнути її не вдасться найвитривалішому плавцеві.

Хоча… хоча одному бранцеві вдалося втекти: його кохана приплила за ним у негоду на човні, й допоки охоронці прочісували острів, втікачеві вдалося дивом у шторм дістатися суходолу. Коли Луїза запитує себе, чи вона б зважилася на таке, то відповідь її однозначна – "ні". Попри те, що на її жіночих руках п’ятеро дітей і тридцять сім тварин – дванадцять корів, троє телят, бичок, вісім курей, півень, шість кроликів, два коти, троє кіз і павич, той, що розпускає хвоста – вона воліє, щоб її чоловік лишався у тюрмі. Їй так спокійніше. Луїза радше його боїться, аніж любить. А ще вона усе рахує. Усе, окрім того, скільки йому лишилося ще відсидіти.

Луїза самотня настільки наскільки може бути самотньою спрацьована сільська жінка. Самотнішим від неї є хіба що Паоло. Бо у нього немає тридцяти семи тварин, а є – єдиний син. Син – революціонер. Син – убивця. Син, чий вирок звів у могилу його матір, а Паолову дружину Емілію. Паоло не розуміє синову революцію. Але не втомлюється навіщати сина. І навіть привіз йому якось заборонений правилами купальний халат.

Що станеться, якщо Луїза й Паоло опиняться разом на острові, бо негода не дозволить вчасно повернутися на суходіл? Ні, вони не опиняться в одному ліжку. Але лише тому, що ліжка у них не буде: Луїза спатиме на матраці, а Паоло – сидячи в кріслі. Вони розкажуть одне одному про свою самотність. І їхню розмову слухатиме тюремний наглядач П’єрфранческо Нітті. Глибоко самотній тюремний наглядач, між іншим.

Зрештою, Луїза й Паоло наважаться. Вони кохатимуться. Дорогою додому, на вузенькій койці у крихітній каюті. І ця єдина ніч змінить і їхнє уявлення про світ, і їхню долю.

Весілля не буде. Як і вічної любові. Але Луїза з Паоло стануть іншими. І їхня самотність більше ніколи потому не буде такою всеосяжною.

"Вище від моря" – роман про вибір. І внутрішню розкутість. А також чуттєвість і ніжність, приховану в кожному з нас.

Можливо, комусь бракуватиме деталей. І видасться, що Франческа Меландрі урвала оповідь на півслові. Не дописала, не пояснила, не узагальнила, не дала героям шансу зустрітися ще раз. Утім, саме ця незавершеність залишає простір для роздумів. Щонайменше про те, що кожен із нас страждає рівно стільки, скільки хоче страждати. І про те, що ти ніколи не знатимеш, як зміниться твоє життя вже завтра.

Франческа Меландрі просто й щиро пише про значення сексу й тілесних стосунків у людському життя. Про жіночу чуттєвість. І про те, хто і що робить жінку саме жінкою. Бо це не обов’язково має бути законний чоловік і батько її п’ятьох дітей.

 Віртуозно виписаний, образний, сповнений ароматів і морської стихії текст. Чудовий як для читання на відпочинку, так і увечері перед сном. Глибокий і психологічний. Гостро торкатиметься душі. Тож небажано читати особам чутливим. А також тим, хто ідеалізує пенітенціарні служби, а на тюрми суворого режиму й на тамтешніх бранців звик дивитися крізь рожеві окуляри.

І про сто п’ятдесят три равіолі: їх просто викинули під час тюремного огляду. Бо раптом в одному із них приховано щось заборонене? А розрізати усі сто п’ятдесят три охоронцеві було ліньки.

 

Їжа як втеча від самотності: чи справді люди їдять для того, щоб жити, а живуть для того, щоб їсти?

Паоло Россі. Їсти. Потреба, бажання, одержимість. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, Київ: Ніка-Центр. – 2018.

Переклад із італійської Любові Котляр.

 

 

Із кимось кашу можна зварити, а з кимось – ні. Хтось комусь родич – сьома вода на киселі. А хтось живе, як вареник у маслі.

Якщо підрахувати, то понад половина образних висловів, порівнянь, фразеологізмів так чи інакше стосується їжі. Це твердження справедливе не лише щодо мови української. Воно спрацьовує для всіх мов. І для всіх культур. Бо й досі достеменно невідомо, чи людина їсть для того, щоб жити, чи живе для того, щоб їсти.

Італійський філософ Паоло Россіні пише про їжу. Але не про їжу в її кулінарному, історичному чи функціональному значенні, а про їжу як про явище, що перебуває на межі природи й культури: для того, щоб вижити, людина має їсти. Але саме завдяки їжі людина розбудовує свій культурний (і національний) простір. Чим пишається кожна нація? Правильно, національною кухнею! При тому активно доводячи, що була першою у відкритті тієї чи іншої страви. Ви ж теж не сумніваєтеся у тому, що найсмачніший борщ варять саме українці? І що кров’яна ковбаса – споконвічна страва української кухні, якою нема чого гидувати. Хоча при тому навряд чи зможете покласти до рота личинку, яка вважають за неабиякий делікатес африканці?

Про їжу не просто сперечаються. Завдяки ній самостверджуються. Ідентифікують себе. Роблять кар’єри. Розбудовують ідеології. Роблять нації щасливими або нещасними.

Якщо їжі бракує, за неї ведуться війни. Якщо їжі надмір, у ній починають обмежувати.

Паоло Россі розглядає соціальні устрої, релігійні обряди й психічні захворювання саме через призму їжі. Як і чому виник піст? Чому люди добровільно обмежують себе у їжі? Що таке анорексія і булімія? Чому людина шукає розраду в їжі? Звідки ростуть ноги у звички "заїдати" горе чи поганий настрій? Чому ми ходимо у ресторани і платимо втридорога за страви, які могли би приготувати вдома? Чи справді шлях до чоловічого серця лежить через шлунок? Яким чином в людському мозку закодовується й генетично передається страх померти голодною смертю. Останнє – особливо актуальне для нас, як нації, що пережила не один голодомор. Насправді чимало країн у різні часи пережили голод. Кожній країні і кожній історії нищення голодом Паоло Россі приділяє усього кілька абзаців. Але загальна картина – вражає. Так само, як і історії голодних страйків. І приклади голодування окремих людей, які у такий спосіб у різні часи намагалися привернути увагу до своєї позиції. Чому люди роблять голодування (смертельно небезпечний інструмент) своїм маніфестом? І чому безжальні диктатори й режими не можуть ігнорувати голодувальників, які наспавді нічого не роблять – просто не їдять?

"Їсти" Паоло Россі – добротно виписаний нон-фікшн. Текст структуровано на розділи, кожен із яких присвячено окремому питанню їжі. Усе нецікаве – можна пропустити без шкоди для розуміння подальшого тексту. Але нецікавого там насправді немає.

Читається легко. Але будьте обережні: ви не зможете більше дивитися на їжу як просто на їжу. Вона набуде для вас статусу культурного феномену і панацеї від багатьох бід.

Нерекомендовано читати і їсти одночасно. Справді небезпечно.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

30.08.2018, 22:56
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 17 вересня 2018

    Війна з мером за липи: як ужгородці рятують свою набережну

    Кабмін на облаштування набережної виділив понад 21 млн грн, які отримає місцевий "гранітний барон"

     
    • 14 вересня 2018

    Змій без голови: Як Садовий втратив фракцію у Київраді і куди заведе «Київська команда» Сергія Гусовського

    У вигляді "Київської команди" міська влада отримала ще одного союзника

     
    • 13 вересня 2018

    В пошуках крайнього у справі Курченка: апеляція по Тамразову

    Тамразов, як перший заступник голови УГВ, не був членом аукціонного комітету. Туди призначалося по три особи від міністерства енергетики та міністерства економіки і четверо від НАК

     
    • 12 вересня 2018

    Стена Срача, Или гамлетовский вопрос по-харьковски

    Граффити Гамлета хорошо известны не только любителям современного искусства, но и жителям харьковского "тихого центра"

     
Система Orphus