Щоб вовки ситі, а кози – цілі: що написали в проекті Українського правопису

На правописні граблі українці наступали зопалу вже не раз. І здається, вчитися на власних помилках поки що не навчилися.
19 серпня 201813:44

В усьому світі мова – ефектний та ефективний важіль політики. А в Україні він ще й має неабиякий інструментарій – досі не доведений до пуття правопис. Навколо останнього вже понад два десятиліття затято ломляться списи й точаться суперечки. Історія питання настільки ж заплутана, наскільки заполітизована.

Тож прогнозовано, коли Українська національна комісія з питань правопису виклала на сайті Міністерства освіти й науки проект нової редакції українського правопису, соціальні мережі вибухнули шквалом вмотивованого і невмотивованого обурення.

Що єднає правопис і політику, і чи вдасться правописній комісії цього разу нагодувати вовків і вберегти неушкодженими кіз – покаже час. Але на правописні граблі українці наступали зопалу вже не раз. І здається, вчитися на власних помилках поки що не навчилися.

 

Правопис – справа політична. Історія питання і наслідки цієї історії

 

Правописів у нас було багато й різних. Не останню роль у цьому відіграли легендарні Валуєвський циркуляр та Емський указ: абсолютна заборона українського письменства перетворювала правопис на річ у собі: непотрібну і навіть небезпечну. Бо правопис – ніщо інше, як збірка правил, як правильно писати. А навіщо мові правопис, якщо писати й друкувати цією мовою заборонено?

Але якщо офіційно заборонено, але на практиці – дуже треба? Саме із офіційної заборони на письмо й проросли численні неофіційні "кулішівка", "драгоманівка", "желехівка", "грінченківка" тощо. Упорядковані письменниками, лексикографами, перекладачами передовсім для своїх потреб, вони швидко набули територіального поширення, і явище, де "два письменники, там три правописи" не лише стало на тривалий час нормою, але через століття з гаком боляче гикнулося принципом "як хочу, так і пишу/говорю" в українських медіа та видавництвах часів незалежності.

Те, що правопис – справа радше політична, ніж мовна, бо в такий спосіб націю можна як об’єднати, так і роз’єднати, розумів не лише царат, але й Центральна Рада, тому політичну діяльність почала з видання 1918 року "Головних правил українського правопису". Рада народних комісарів задніх теж не пасла: 1925 року організувала Державну правописну комісію, роботу якої – у Харкові, без тепла й води, зате з потрібним для ухвалення "правильних" мовних рішень представників робітників і селян – згадував у "Щоденниках" Сергій Єфремов. Результатом її роботи став "Проєкт українського правопису". Тут Раднарком тактовно погрався у демократію: перш ніж ухвалити, "Проєкт" кілька місяців обговорювали. В історію ж він увійшов як "харківський" або "скрипниківський".

І власне йому й судилося стати тим "яблуком розбрату", через яке і досі точаться правописні війни. Закріплені цим правописом мовні норми занадто яскраво свідчили, що українська і російська мови – такі родичі, як сьома вода на киселі. А радянська дійсність вимагала уніфікації мов радянських республік. Тому "харківський" правопис, як і його творців, швиденько репресували, натомість за п’ять місяців видали на-гора нову, максимально зросійщену версію. Цього разу без комісій і обговорень. Її одноголосно ухвалили у вересні 1933 року, а тоді ще двічі змінювали й доповнювали: 1946 та 1959 років. Обидва рази за основу доповнень бралися "Правила русской орфографии и пунктуации". Мета політики зближення була шита білими нитками: якщо дві мови так схожі, то навіщо нам мов – аж дві?

 Але історія має гарне почуття гумору: двом правописам зрештою судилося зустрітися. У 1933 році розстріляти чи вивезти у Сибір вдалося не всіх. Чимало хто емігрував, і з ними виїхав за тридев’ять земель чинний на той час "скрипниківський" правопис. За сімдесят років він законсервувався, виварився у власному соці, а з початком перебудови і можливістю діаспорян повернутися в Україну – повернувся. Щоб зустрітися зі своїм вихолощеним за сімдесят років радянським еквівалентом. Звісно, вони не порозумілися! Із цим треба було щось робити – і терміново. Щоб утихомирити розбурхане мовними баталіями суспільство, 1990 року українцям повернули кличний відмінок і букву Ґ. Але вирішили, що важливі мовні питання вирішувати зопалу неможна, треба в новому правописі спиратися на весь історичний досвід української мови. При Кабінеті Міністрів створили Українську національну комісію з питань правопису, яка за два роки мала представити новий проект. Проект комісія представила лише 1999 року, називався він "Проєкт правопису" (бо в ньому пропонувалося відновити йотування перед голосними, як було то у "харківській" версії). Але якщо повернення милої серцю Ґ та кличного відмінка на хвилі національного піднесення відбулося легко стару "новинку" радо схвалили, почали користуватися і швидко призвичаїлися, то 1999 року ситуація у суспільстві кардинально змінилися. Кинуті після розпаду СРСР проросійські зерна, підживлювані російськими грішми, проросли, вкоренилися й окріпли настільки, щоб виступити проти "проєкту" як такого, що руйнує стосунки із братньою Росією і відкидає Україну у розвитку.

Україна отримала новий рівень правописних баталій. І тодішній президент Леонід Кучма ризикувати не став: роботу над "проєктом" було призупинено на найвищому рівні. І всі повернулися до вже знайомого алгоритму сторічної давнини: "де два видавництва / медіахолдинги, там три правописи". Або, хто як хоче, так і пише.

І ось власне із врахуванням цього всього і мала працювати Українська національна комісія з питань правопису, яка 15 серпня 2018 року виклала на сайті Міністерства освіти й науки для обговорення новий проект Українського правопису.

 

Варіативність вбиває: або чому не вдасться провезти в одному правописному човні вовка, козу й капуст

Одразу після оприлюднення "Проект українського правопису" викликав шквал негативу й критики.  Упродовж кількох днів на правопис не сварився хіба що лінивий. До слова, більшість зауважень викладалися й тиражувалися тими, хто в першоджерело навіть не заглядав.

Охочі посперечатися про мову одразу ж розділилися на два великі табори: категоричні противники "повернення архаїзмів" і затяті апологети "повернення до скрипниківських першоджерел". Окремо згуртувалися прихильники тези "навіщо це все, нема на що більше податки витрачати" і вічні скиглії "і так усі безграмотно пишуть, а тепер узагалі усе пропало". Звісно, частину суспільства правописна тема поки що не зачепила, але обов’язково зачепить, адже після затвердження ним повинні будуть користуватися абсолютно всі – незалежно від місця роботи й навчання.

Власне, у цьому й сіль питання: перед комісією стояло неможливе до виконання завдання розробити універсальний правопис, який би сподобався усім верствам суспільства, незалежно від віку, роду занять і рівня грамотності. До того ж, треба було усунути суперечності, які понад два десятиліття існували на сторінках правопису й щороку псували нерви вчителям і випускникам. Зокрема, як покликати Олега, Ігоря чи Іллю, або ж скільки літер н написати у слові ан(н)али.

Комісія місію провалила. Це очевидно вже на цьому етапі. Тому що "Проект" рясніє проблемними місцями. Але, що симптоматично, якщо до того, що давно в мові усталилося (наприклад, розділи про історичні чергування) нема жодного зауваження, то пункти, котрі потребують унормування, які викликали купу запитань десятиліттями, так ці запитання без відповіді у проекті лишилися.

Якщо відштовхуватися від визначення, що правопис – ніщо інше як кодекс мовних правил сучасної української літературної мови (тобто мовна конституція, покликана відповідати на всі неоднозначні питання орфографії й пунктуації), то "Проект українського правопису" правописом взагалі-то не є. Пишемо "за традицією, бо так усталилося, у деяких випадках, звіряємо правопис за словником" – такі фрази важко назвати правилами. А в проекті правопису пояснень такого рівня й глибини хоч греблю гати. Приміром рекомендація "У словах із постійним наголосом невиразний звук перевіряємо за словником: левада, леміш, кишеня, минулий…"? Цікаво: упорядник словника має за чим перевіряти правопис слів, якщо сам правопис його до словника посилає?

У випадку ж більшості наперед дражливих і задавнено болючих питань комісія вирішила піти перевіреним шляхом: нате і вашим, і нашим. Замість того, щоб нарешті визначитися раз і назавжди писати катедра чи кафедра, вирішили запровадити подвійність написання. Наприклад, "у словах, узвичаєних в українській мові з ф, допускається орфографічна варіантність на зразок: анафема і анатема, дифірамб і дитирамб, ефір і етер, кафедра і катадра, логарифм і логаритм, міф, міфологія і міт, мітологія, Афіни і Атени"…Із Афінами, до речі, окрема історія: вони – це єдина географічна назва, котра отримала привілей писатися, як заманеться, бо всі інші чомусь пишуться "за усталеною традицією", тобто писати Уельс і Вельс на наш розсуд правопис чомусь не дозволяє. Можливо, що можна грекам – британцям зась?!

Ще цікавіша історія із індиками: виявляється, що "деякі питомі українські і давно засвоєні слова перед приголосними н та р мають варіанти з голосним и відповідно до вимови: індик (индик), індича (индича ), індиченя (индиченя), індичий (индичий), індичина (индичина), індичитися (индичитися), індичка (индичка), ирій (= вирій), ірод (ирод) (дуже жорстока людина)". Питання, на яку літеру – на і чи на и – шукати ці слова у словнику – риторичне.

І це було б смішно, якщо не було сумно. Сум же прихований у мовних реаліях: усіх філологів ще на першому курсі вчать, що мова – це система, тож як кожна система, вона має внутрішні закономірності. Одна з мовних закономірностей – це так званий "закон економії мовних зусиль", тобто відкидання усього зайвого, знищення дублетів. Іншими словами, варіативність норми нищить правило. Простими словами, якщо можна писати "і так, і так", то ніхто навіть не буде намагатися запам’ятати ці два варіанти, усі писатимуть, як захочеться, бо "у тому правилі можна по-різному".

Власне, незрозумілість і невичерпність пояснень, невмотивованість подвійності у написанні, відсутність відповідей на більшість вузько спеціалізованих запитань (зокрема щодо закономірностей передачі на письмі іншомовних дифтонгів або буквосполучень, які, здається, вимагають від українців бездоганного знання більшості європейських мов), а також потреба догодити усім і кожному – основні вади Проекту українського правопису. 

Диявол криється в деталях: на чому здригнеться навіть редакторська рука

Утім, окрім історії та закономірностей, існують цілком конкретні речі, з якими доведеться стикнутися кожному, бо після ухвалення проекту можна буде хіба що голосно обурюватися, але правил доведеться дотримуватися.

Рука редактора здригнеться й затремтить, щойно він зануриться у хащі милозвучності, якою так пишається українська мова. Розібратися із чергуванням у-в, із-зі-зо можна лише з бромом. Тобто чому треба писати "диктант з української мови", а не "диктант із української мови" незрозуміло.

Ще більше занепокоєння викликає багатостраждальне пів, яке до того писалося або через дефіс, або через апостроф, але в Проекті Українського правопису отримало статус… числівника! І на підставі цього пишеться окремо, тобто "невідмінюваний числівник пів зі значенням “половина” з наступним іменником — загальною та власною назвою у формі родового відмінка однини пишемо окремо: пів аркуша, пів години, пів відра, пів міста, пів огірка, пів острова, пів яблука, пів ящика, пів ями, пів Європи, пів Києва, пів України"… А тепер – увага! "Якщо ж пів з наступним іменником у формі називного відмінка становить єдине поняття і не виражає значення половини, то їх пишемо разом: піваркуш, півдня, півкуля…" Нібито логічно. Але насправді дуже шкода вчителів, яким доведеться пояснюватися учням молодшої школи чому, "пів аркуша, але піваркуш". Власне, отримуємо не стільки правопис, скільки тест на кмітливість. Хоча дуже складно зрозуміти, чи "пів відерний" – це опис половини відра, чи все ж таки "піввідерний" пишемо разом, бо він радше скидається на єдине поняття.

Було б зручніше, якби у правилах існувала логіка. Але її бракує.

Якщо "пів" із доброго дива отримує статус окремого слова, то слова "власне" і "невласне" його з якогось лиха втрачають, і відтепер: "складні іменники з першими компонентами власне-, невласне, що надають їм значення справжності /несправжності, ідентичності / неідентичності, пишуть через дефіс: власне-зв’язки, невласне-зв’язки, власне-іменники".

Ось тільки кількома параграфами нижче у примітці йдеться, що "прислівники, утворені з відносних (зрідка – якісних) прикметників, здебільшого зберігають на собі логічний наголос і не зливаються в одне слово з наступним прикметником або дієприкметником: абсолютно сухий, вільно конвертований, валентно пов’язаний, діаметраально протилежний, науково обгрунтований, послідоовно миролююбний…" Чим "власне/невласне" від цього прислівникового кагалу відрізняються – зрозуміти неможливо.

Деякі речі зрозуміти можливо. Хоча навіщо? Наприклад, вживання великої літери у власних прикметниках. Ось ви знаєте, чому Тичинине слово треба писати з великої літери, франківські сонети – з малої? Не тому, що Тичину ми шануємо більше за Франка, а через те що "прикметники, утворені від власних назв за допомогою суфіксів -ів (- ова, -ове, -еве), -їв (-єва, -єве), -ин (-ина, -ине), -їн (-їна, -їне), якщо вони означають належність чогось певній особі" ми пишемо з великої літери, а "з малої букви пишуться присвійні прикметники, утворені від власних особових назв за допомогою суфіксів –івськ- (-ївськ-), -инськ- (-їнськ-)". Суфікс вирішує все – щоб ви не сумнівалися.

Після такого зникає бажання запитати, а чи можна конкретизувати правило "у назвах деяких свят з великої букви пишеться не тільки перше слово: День Незалежності України, День Соборності України"? Таких свят усього два – чи будуть іще?

І те, що священник тепер писатиметься з двома н це таки зміни, чи просто помилилися?

Перелік орфографічних страшилок насправді довгий. Єдине, що хоч трохи додає оптимізму: це все ж таки проект, і до 15 вересня його обговорюватимуть. Головне, не наступити у черговий раз на мовні граблі. 

Критикувати не можна ухвалити

І наостанок. Реалії такі, що ми вже запізнилися із правописом уже ледь не на тридцять років. І хоча правопис – не той випадок, для якого правило "краще пізно, ніж ніколи" не працює, добре вже те, що ми нарешті почали про це говорити.

З огляду ж на те, як складалася доля Українського правопису – а разом із ним української мови – можна припустити, що нема нічого більше руйнівного для мови, як вседозволеність: робіть, що хочете і як хочете. Історія переконливо доводить: саме заборони й переслідування гуртували українців і допомагали їм вижити.

Найгірше, що може статися з Проектом Українського правопису – це те, що охочих зробити собі рейтинги на мові (і тут йдеться не лише про політиків) не забракне, як насідок – Українську національну комісію з питань правопису зацькують, а її роботу – тобто проект – знову відкладуть "на колись". До наступного слушного випадку. Чи під чергові вибори.

Мова – це політика. І ця політика не завжди мові на користь.

 

Аліна Акуленко

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 13:26
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 16 листопада 2018

    Московський полон: на якій стадії перемовини про звільнення українських бранців

    Більше 70 українців і кримських татар знаходяться в російських тюрмах та тюрмах окупованого Криму. Ще десятки людей знаходяться в полоні на окупованому Донбасі

     
    • 16 листопада 2018

    Суд випустив під заставу ймовірних викрадача та організатора вбивства журналіста Сергієнка. У суді сутички

    Присутні блокують суд. Почались сутички

     
    • 15 листопада 2018

    Кому в ОРДЛО жити добре?

    Настрої у жителів окупованого Донбасу продовжують залишатися переважно антиукраїнськими

     
    • 14 листопада 2018

    Церковна нерухомість: УПЦ МП веде боротьбу за МАФ на території музею

    "У 2012-2013 році всі мовчки спостерігали за будівництвом незаконної споруди на території музею історії України. Це було політичним рішенням чекати, поки ця будівля вкоріниться"

     
Система Orphus