Cкелети з шаф: три книжки про те, як прихована правда стає кривдою

Можна нарікати на брак сучасних українських детективів, а можна спробувати написати детектив самому
17 липня 201820:05

"Свята брехня" – явище настільки ж давнє, наскільки й суперечливе. Зізнатися чи не зізнатися? На цьому риторичному і майже гамлетівському протиріччі постають не лише життєві драми й трагедії, але й літературні сюжети. Отож, три абсолютно різні книжки про те, що важить більше – правда чи брехня, і чи завжди перемога правда має перемогти за будь-яку ціну.

Агата Крісті знервовано курить: детектив по-українськи або про значення мишей та психіатрів у криміналістиці

 

Леся Демська-Будзуляк. Літо психіатра. – К.: Легенда, 2018.

 

 Можна нарікати на брак сучасних українських детективів, а можна спробувати написати детектив самому. Саме цим принципом керувалася Леся Демська-Будзуляк – і в неї вийшло.

Щоправда, де закінчується Леся Демська-Будзуляк, а де починається Агата Крісті – розібратися непросто: дія нібито розгортається в українському селі, але сюжет дуже вже нагадує чи то пригоди міс Марпл, чи то походеньки Еркюля Пуаро. Українським еквівалентом Марпл-Пуаро стає Андрій Левинський – перспективний львівський психіатр, який у тридцять із гаком років спочатку опиняється у лікарні (перепрацювався), а тоді їде у село (відновитися). Ось тут усе й починається.

А починається все із вбивств. Їх кілька. Героїв – у кращих традиціях Агати Крісті – труять. Причини перевірені часом і дуже банальні: приховати правду і досягнути свого за будь-яку ціну. Так любила, що отруїла. Але – випадково. І тепер, щоб заховати кінці у воду, треба вбити ще раз. Цього разу вже за Достоєвським – сокирою в потилицю. А загалом – злочинів у книжці кілька, і не всі з них завершуються летально. Деякі з них існують лише для того, аби читач заплутався ще більше. Якщо будете неуважні, то заплутаєтеся. Але малоймовірно. Авторка читача за носа водить, але не зловживає.

Утім, смерті на сторінках книжки не бракує. Так само, як і брехні, якою пронизане кожне сільське подвір’я. Андрій Левинський береться розплутати цей клубок, але хіба він зможе? Напевно, що так, але не одразу. Хоча б тому, що, перш, ніж розібратися із вбивствами, йому доведеться розібратися із сільською філософією. Яка йому жодним чином не імпонує, але нема не таке ніякої ради.

Системі викривлених часом "сільських споконвічних цінностей" Леся Демська-Будзуляк присвячує не одну сторінку: приворот-зілля, стрибання у гречку, схованки самогону, побачення на кладовищі, бабусі-знахарки і обов’язкові столи із наїдками – усе це збиває з пантелику львів’янина Левинського, який почувається у цій сільській "санта-барбарі" білою вороною.

Але все це читається легко, невимушено, просто. Інколи – навіть занадто просто. Бо важко віриться, що судмедекспертні справи та інші непрості речі можна вирішити одним телефонним дзвінком другу, а слідчі так просто довірять розслідувати вбивства психіатрам у відпустці. Якщо щиро, то на сторінках роману постає дещо спрощена картина вбивств і їхнього розкриття. Так само, як і дещо шаржований образ українського села. Та, власне, й Андрій Левинський лише частково демонструє задатки психіатра – звісно, час від часу він вдається до міркувань про "психологію злочинця", але це, радше, данина назві твору. Із таким успіхом він міг би бути юристом, банкіром, менеджером – та будь-ким, хто живе у місті, приїхав у село на літо і опинився у вирі вбивств.

Ну, і власне про "хеппі енд". Він не так, щоб уже й "хеппі", але усі крапки над і розставляє. Тут авторка знову вдається до перевіреного Агатою Крісті сюжетного вибрику: збирає усіх причетних до подій осіб в одній кімнаті, де Левинський і викладає своє бачення справи. На злодієві, як то кажуть, і шапка горить. Це й без Агатати Крісті відомо. Тут можна ставити крапку.

Але ще лишилися миші. Вони дуже важливі. Бо саме завдяки мишам Андрій Левинський зрозумів, хто вбивця. Але як саме зрозумів, це вже читайте самі.

Роман "Літо психіатра" – ідеальне читання, якщо хочете розслабитися і ні про що не думати. Відпочити душею (вбиватимуть на сторінках роману ненав’язливо, не бійтеся), розвантажити мозок і провести літо у селі з усіма його клопотами, побрехеньками й витребеньками.

 

 

Мистецтво бути куркою – мистецтво стати жінкою: правда і брехня про жіночу логіку

 

Кларісе Ліспектор. Сімейні узи. – К.: Видавництво Анетти Аноненко, 2018. (переклад із португльскої Наталії Пнюшкової)

 

 

"Дурна, боязка і вільна. Не всепереможна, яким здавався б собі на її місці півень… […]… Навіть вона сама нічого не знала напевне, як півень, наприклад, знав про існування свого гребінця. Єдина її перевага в тому, що курей було так багато, що після смерті однієї одразу ж виникала інша, настільки схожа на попередню, що можна було б припустити, що це вона і є"… (новела "Курка")

Ось власне цієї цитатою можна було б почати й завершити розповідь про збірку новел Кларісе Ліспектор "Сімейні узи". Написати про курку так, щоб поміж рядків читалося про жінку – це пілотаж. Курка знесла яйце – і набула нової цінності. Усе. Без коментарів.

Але не куркою єдиною розважає Кларісе Ліспектор своїх читачів, чи – радше читачок. Бо її новелістика – від першого до останнього рядка пронизана жіночою логікою і жіночим світовідчуттям.

Про що думають жінки і чого вони бояться. Саме це єднає тринадцять різних новел, зібраних під однієї обкладинкою.

Бояться ж жінки зради, самотності, непотрібності, втрат. Бояться бути чужинками у власному житті і у власному домі. Зрештою, бояться, що їх не оцінять, або оцінять не так чи не ті.

"Сімейні узи" – це вир жіночих комплексів, які створювалися, розбудувалися, живилися стереотипами упродовж десятиліть або століть, а тепер виходять жінкам боком. І не лише жінкам, а всім, хто опиняється із ними поруч – передовсім їхнім чоловікам і дітям.

Читати новели Кларісе Ліспектор украй важко. Вони тягучі, багаті на образи і ремінісценції, позбавлені сюжетної завершеності і дуже нагадують марення. Такі тексти не осилиш "за раз" чи "по діагоналі". Вони потребують часу і вдумливості. І лишають по собі сильний післясмак. Ви будете ще довго по тому уявляти брудну від потрощених курячих яєць сітчасту господарську сумку, оберемок ніжних троянд і красиве коричневе плаття з мереживним комірчиком або гостре лезо ножа в м’якій плоті іменинного торту. Так само, як нескінченно довго міркуватимете про те, що жінку робить жінкою, і чому жінки ховають свій світ і свій біль у собі аж допоки, він не проїдає в їхньому серці й мозку смертельну рану.

"Її родина безупинно рухалася й сміялася. А вона була матір’ю над усіма. І раптом ця мати випрямилася на стільці, повільно, як це роблять мертві, наводячи жах і німоту на живих, немов намагаючись міцніше закріпитися на своєму місці, вивищуючись над гамором…– такою постає в новелі "З Днем народження" вісімдесятидев’ятирічна родоначальниця сімейного клану, що так безмежно розрісся упродовж десятиліть. –Безпорадно сидячи на стільці, вона зневажала їх. І далі собі дивилася на всіх, кліпаючи очима. Усі ці її діти, онуки і правнуки були лише плоттю з її коліна: ця думка вихлюпнулася з неї, немов плювок. … […] … І як так вийшло, що з цього стовбура утворилися такі нещасні, жалюгідні плоди, нездатні відчути справжню радість? Як могла вона народити цих слабких і хирлявих істот із кумедними обличчями? Гіркота віддавалася потужним сплеском у її порожніх грудях. … […] …Вони, ця її родина, нагадували метушливих щурів. Незліченні. Вона повернула голову і з несподіваною силою сплюнула на землю".

 У цьому – уся Кларісе Ліспектор із її неоднозначним світобаченням і болючою глибиною.

І насамкінець ще один штрих: відома бразильська журналістка, редакторка й письменниця Кларісе Ліспектор, твори якої нині вивчають у школах Бразилії, народилася на Вінничині. Щоправда, їй не минуло і двох місяців, як батьки емігрували до Бразилії, тож до України Ліспектор відношення має швидше номінальне. Вона пішла із життя у грудні 1977 року. Відтоді й до сьогодні її життя і творчість у Бразилії старанно міфологізують.

Тому "Сімейні узи" – хороше чтиво для любителів міфів, недомовок, різночитань, химерних асоціацій і метафор, що вкарбовуються у мозок. Новели навряд чи годяться для читання на галасливому пляжі, але чудово пасуватимуть для відпочинку на самотині.

 

 

Правда про вбивство: до кого на сповідь літають ластівки

 

Ірен Роздобудько. Прилетіла ластівочка. – К.: Нора-Друк, 2018.

 

 

Лише лінивий нині не в курсі, що "Щедрик" і "Carol of the Bells" – брати-близнюки. Ось лише американській версії "Колядки дзвонів" перепало значно більше піару. Зате "Щедрикові" дісталося випробувань у хвіст і в гриву: 1921 року його автор – геніальний композитор Микола Леонтович – загинув за загадкових обставин. До того він встиг попрацювати як на благо УНР, так і в наркомі освіти радянської України. Тож хто і навіщо вбив тихого як миша й залюбленого у мелодії митця не лише тривалий час лишалося загадкою, але й обросло стількома міфами, легендами й переказами, що відсіяти зерна від полови навряд чи комусь вдасться.

Утім, письменницю й сценаристку Ірен Роздобудько цей факт не лише не злякав, а навпаки – надихнув додати до вже міфологізованої історії і свою дещицю. Скупу на фактаж, але багато на здогади біографію митця перетерти крізь жорна власної уяви, щоб із отриманого борошна випекти нову хлібину і наситити нею тих, хто й досі крихта за крихтою визбирує факти: що ж таки сталося із Миколою Леонтовичем? Кому і в чому він завинив?

Роман "Прилетіла ластівочка" починається зі смерті. Точніше зі сповіді перед смертю. Далеко за океаном у будинку для літніх людей прощається з життям … Микола Леонтович. Але ми ж знаємо: він загинув ще в 20-ті роки ХХ століття. То хто тоді й навіщо прожив усе життя, ховаючись за його іменем?

Власне цей сюжет ниточка за ниточкою – чи, швидше, нота за нотою – й виписує Ірен Роздобудько. Інтриги додає тотальне змішування персонажів історичних і вигаданих. Але всі вони – живі, заклопотані, сповнені різних емоцій і вад. "Прилетіла ластівочка" – це свого роду біографія, але біографія художня. Вона сповнена фактів, але водночас рясніє домислами. Відомо, що жінка на ім’я Надія – існувала, але чи була вона коханою Миколи Леонтовича, чи саме з нею (а не з дружиною) збирався він напередодні вбивства емігрувати – ніхто не знає. Але в цьому – й інтрига.

Окрім безлічі інтриг, роман "Прилетіла ластівочка" Ірен Роздобудько цікавий ще й стилістикою. Читаєш – ніби кіно дивишся. Текст украй візуальний і лаконічний, уривчастий. Дається взнаки досвід Роздобудько –сценаристки. Малювати словами настільки майстерно треба вміти. Ви бачите, як падає пухнастий сніг, як нашвидкуруч і майже потайки ховають новонароджену дитинку Леонтовичі, які красиві й усміхнені у Наді очі і як огортається радянською сірою імлою Київ. Чимало деталей. І ще більше звуків. Ноти й звуки живуть у романі власним життям. Із таким же успіхом, як побачити, роман можна також і почути. І відчути світ, як відчував його Леонтович. Утім, не лише він. Бо Ірен Роздобудько ніби залазить у голови своїх персонажів, угвинчується у їхні думки силою своєю уяви і переповідає читачеві усе, що бачить і чує кожен персонаж.

Роман "Прилетіла ластівка" – обов’язковий для прочитання усім любителям белетризованих біографій, охочим пошукати в полові минулого зерна правда.

Дещо сумний, але при тому ідеальний для читання на відпочинку. Бо світлий сум, яким просякнута кожна його сторінка, ненав’язливо, але переконливо навчає цінувати життя і тих, хто з нами поруч.

 

Аліна Акуленко

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 03:49
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 13 грудня 2018

    "Ввів депутатів в оману", - прокурор зачитує Труханову обвинувальний акт

    Труханов, будучи міським головою Одеси, без достатніх підстав скликав позачергову сесію міськради, в порядок денний якої включив питання про купівлю приміщень для міськради.

     
    • 12 грудня 2018

    Держзрада, розкрадання, незаконне збагачення: кого суди поновлюють на посадах

     
    • 11 грудня 2018

    Суддя відмовив Тамразову в особистому зобов’язанні

     
    • 11 грудня 2018

    "Стріляли картеччю": постраждалий під час Революції Гідності капелан свідчив у справі "беркутівця"

    Янковський один із більш ніж 70-ти потерпілих у справі Шаповалова. Всього нині допитали близько 40 постраждалих.

     
Система Orphus