Сьогодні стартує вже восьмий Міжнародний фестиваль "Книжковий Арсенал". Традиційно насичена програма, лише іноземних гостей близько ста, і вибір новинок, від якого паморочиться: куди бігти і що хапати першочергово?
Спеціально для INSIDER Євгеній Стасіневич підготував свій гід цьогорічними книгами-подіями, про які ще довго будуть говорити. А поки ж – дорожня мапа новинками, що навіть за побіжного погляду стимулюють великі сподівання. Книжкового вам Арсеналу!
Художня література
Міленко Єрґович, Іншалла, Мадонно, іншалла (ВСЛ, 2018, пер. К. Калитко)
 |
Направду великий роман, що складається з шістнадцяти частин різної щільності, хоч аранжовані вони однаково "навідліг": є тут і перший танґо-бал у Сараєві, і битва за Вуковар; хтось шукає всеосяжних сенсів, а хтось – власну домівку. Велика Історія поруч із пристрастями "малих" людей: останні представники роду, дівчата, схожі на Бога, воїни. У Єрґовича часто виходить магічний реалізм навиворіт: таке все реальне, що аж не віриться. Життя як диво – і справжнє мистецтво.
Томас Олде Хьовелт, Відьма (КМ-Букс, пер. О. Грицаєнко)
 |
Новітній горор, вигадливий і справді страшний: не так у дусі Кунца, радше це нагадує раннього Кінга та Адама Невілла. Замкнутий простір провінційного американського містечка (нідерландець адаптував історію для англомовного ринку), в якому, поруч із буденщиною, є місце і для привиду Відьми, яку закатували років 350 тому. Хоч і це для мешканців стало справою більш-менш рутинною: життя в присутності не так зла, як чогось відверто ірраціонального. Сильно і віртуозно.
Ніл Стівенсон, Сімміс (Богдан, 2018, пер. О. Українець)
 |
Сталося: письменника, що йде в авангарді світової літератури, перекладено українською. Так, це не "Криптономікон" і навіть не "Діамантовий вік", але почати можна і з Seveneves: після катастрофи вибрані представники людства відлітають, аби за п’ять тисячоліть повернутися іншими, адже були й інтриги, і вимирання (залишилось лише сім жінок, сім Єв), і перевірка на міцність людської природи. Варіація на тему "Робінзона Крузо", яка, поза іншим, може здатись утопією.
Алі Сміт, Як бути двома (Фабула, 2018, пер. Г. Яновська)
 |
Шотландка Сміт – передній край сьогоднішньої британської літератури: зухвалі експерименти з формою, але й – і це важливіше – з мовою також; такі постійні кавалерійські атаки, аби прорватися до "самої суті" як життя, так і мистецтва. Звідси двійчаста структура: майстер доби Відродження, переплетений із сьогоднішньою дівчиною-підлітком. І час, із яким щось відбувається. А фраза "Як бути двома" це, до всього, і опис самого роману: чиста "штука" плюс феєрична історія.
Ніл Ґейман, Пісочний чоловік. Том 1: Прелюдії й ноктюрни; Том 2: Ляльковий дім (Рідна мова, 2018, пер. О. Оксенич)
 |
Так буває: то мовчать, а то одразу випускають два томи з десяти (кажуть, в українському варіанті їх буде дванадцять) одного з найбільш інтелектуальних (тобто по-справжньому глибоких), фантастично красивих та достоту складних графічних романів. Складних, бо за героя тут Володар Снів, він же Морфей: привіт усій грецькій – і не лише їй – міфології. Хоча й через те, що Ґейман постійно додає бічні сюжети, а читач із жахом запитує себе: невже це все можна звести докупи? Можна.
Остап Українець, Транс (Видавництво Жупанського, 2018)
 |
Так сталося, що цей роман-паломництво – чи не єдина цьогорічна українська проза, про яку хочеться думати. Кредит довіри після "Малхуту" в автора був, і він залишається. Так, тут багато гуманітарно-молодечого (мандрівка до себе як подорож культурою, збирання "істини" через катастрофу), проте таке жонглювання алюзіями стабільно працює: з відповідним читачем, і за доброго втілення, звісно. Щоправда, "Транс" – ще й символічна біографія покоління, а її не вибирають.
Крістіан Крахт, Імперіум (Книги-ХХІ, пер. Б. Стороха)
 |
Німецькомовного швейцарця Крахта ми знаємо за романом "1979", але й "Імперіум", виданий у 2012-му, є текстом важливим. Чи то трагікомедія, чи то довільна інтерпретація реальних історичних подій, та радше майстерний фарс, який від утопії переходить мало не до трагедії: на початку ХХ-го століття до німецьких колоній приїздить молодий апологет нудизму та вегетаріанства, аби створити комуну коковорів. І смішно, і страшно: якраз тоді світ розколюється, мов той кокос.
Цезарій Збєшковський, Голокост F (Видавництво Жупанського, 2018, пер. О. Шевченко)
 |
Є ґрунтовна наукова фантастика, є похмуро-затишний кіберпанк, є безнадійна апокаліптика і книги Воттса. А є поляк Збєшковський і його "Голокост F", що відсилає до всього названого, хоча й по-своєму його переростає, переплавляє – і видає на-гора роман, який непросто читати (густота специфічної інформації та щільність власне сюжетна), але й не читати неможливо. Вампіри, штучний інтелект, торгівля людьми, останні питання і остання битва – такого ми ще не бачили, ні.
Алан Мур, Дейв Ґіббонс, Вартові (Рідна мова, 2018, пер. Я. Стріха)
 |
За найскромнішою оцінкою, це – одне з найважливіших літературно-мистецьких явищ останніх років п’ятдесяти: графічний роман, який спочатку був серією коміксів. П’ять сотень сторінок злегка альтернативної історії: похмурі 80-ті, ядерна ескалація між США та Союзом, невротизоване суспільство та негероїчні герої, вони ж Вартові. Для фанатів – бонусні матеріали, для неофітів – грандіозна і ностальгійна оповідь про різні обличчя справжнього добра. Якого все менше.
Марія Галіна, Мала Глуша (Фабула, 2018, пер. М. Кіяновська)
 |
Один із найпомітніших російськомовних романів нульових; тим важливіше, що романну локацію, портове неназване місто, розшифрувати неважко: Одеса часів застою, тобто непевність, помножена на задушливість. Авторка – з українсько-російського "помежів’я", як точно зазначає в передмові Михайло Назаренко. Та й саму "Малу Глушу" можна окреслювати у безліч способів: "фантастика для всіх", але й трилер, що проривається у міф, коли жах внутрішній набуває фізичних рис.
Нон-фікшн
Славенка Дракуліч, Вони б і мухи не скривдили (Комора, 2018, пер. Р. Свято)
 |
Одна з найзначніших книг цьогорічного Арсеналу: першокласні есеї про югославські війни 90-х, точніше – про воєнних злочинців, найзвичайнісіньких людей, які, однак, у складних умовах зробили хибний моральний вибір. Мілошевич, Младич, Біляна Плавшич. Хоч є історія про того, хто відмовився навіть від "колаборації в крихітних масштабах". Якщо подумати, то це – "Банальність зла" ХХІ-го століття: незручний і болісний, але безкінечно своєчасний саме сьогодні текст.
Володимир Єрмоленко, Плинні ідеології (ДіЛ, 2018)
 |
Єрмоленко, попри свої прозові спроби, залишається блискучим гуманітарієм, який уміє показати, як, скажімо, літературні метафори вплинули на політичні ідеї. Всупереч "академічній" назві, така історія здатна вчепити широку аудиторію: йдеться не так про розвій окремих ідеологій, від контрреволюційності до зоополітики, як про точки доторку полярних систем між собою. Все глибинно подібне, проте не книга Єрмоленка: настільки жвавих досліджень не було ой як давно.
Мирослава Мудрак, "Нова ґенерація" і мистецький модернізм в Україні (Родовід, 2018)
 |
Ще одне дослідження-альбом від "Родоводу": на цей раз переклад, до того ж розширений, книги Мудрак, присвяченої не лише журналу "Нова ґенерація", який редагував Семенко, але й усьому тому, що можна назвати модерністським літературно-мистецьким образотворенням: графічне письмо, сценографія, кіно. Що важливо: акцент тут не лише на українському панфутуризмі – радше на демонстрації якщо не повнокровності, то точно строкатості українського модернізму як такого.
Річард Фейнман, Та ви жартуєте, містере Фейнман! (Наш Формат, 2018, пер. М. Климчук)
 |
Рідкісний птах: не просто запаморочлива біографія "геніального фріка", вона ще й написана самим цим генієм. А Фейнман саме такий: фізик-нобеліант, що працював і над атомною бомбою, і над рукописами майя; а ще малював, популяризував, жив. У книзі педалюється якраз оце – не так звершення, як побут довкола них: особисті і часто химерні мотивації, подружнє життя, жарти. Щодо останніх – на гомеричний сміх не розраховуйте, американець все-таки, хоч хітових історій повно.
Ярослав Грицак – Іза Хруслінська. Розмови про Україну (ДіЛ, 2018, пер. Б. Матіяш)
 |
Тепер, коли видано цю книгу, маємо трилогію Хруслінської, суть якої – діалоги з українськими інтелектуалами про найважливіше: були Забужко і Зісельс, тепер от Ярослав Грицак. Проблеми української історіографії та формування модерної ідентичності, Галичина і Львів, історичні відносини з поляками, росіянами та євреями: чим давнішими є події, тим цікавіше слухати. Тобто як політичний аналітик Грицак аж так не вражає, але загалом це – ґрунтовний історичний лікбез.
Йоханан Петровський-Штерн, Анти-імперський вибір (Критика, 2018, пер. П. Грицак, М. Климчук)
 |
На переклад книжки чекали віддавна: дослідження того, як єврейські автори, народжені в діапазоні від середини 19-го століття до середини віку 20-го, починали ідентифікувати себе не з культурою імперії, тобто російською, а з культурою колонії, тобто українською. Історик і філолог Петровський-Штерн – учений пристрасний: звідси й перегини (широкі узагальнення на матеріалі лише п’ятьох біографій), але й очевидні здобутки: читати це навіть невтаємниченим цікаво.
Лариса Крушельницька, Рубали ліс… Спогади галичанки (Астролябія, 2018)
 |
Загалом-то Крушельницька видатна археологиня, хоча також авторка одних із найважливіших українських мемуарів ХХ століття: поруч із книгами Кириченко, Суровцової, Шевельова. Бо мала, про що розказати: мама (з Левицьких) – видатна піаністка і педагог, батько (з Крушельницьких) – поет і мистецтвознавець, дід – міністр освіти УНР; всі загинули в 30-ті. Насправді перед нами "портрети в пейзажі": постання, фатальні ілюзії та зникнення цілої галицької інтелігенції.
Ювал Ной Харарі, Homo Deus. Людина божественна (BookChef, 2018, пер. О. Дем’янчук)
 |
З Харарі от яка історія: він медієвіст, що став "універсальним" антропологом. І написав один із ключових наук-попів ХХІ-го століття, книгу "Sapiens", контроверсійну і навдивовижу читабельну. В новій роботі все найкраще від попередньої збереглося: і макро-історичний підхід, і дружня інтонація (легко про глобальне); однак смисловий центр тяжіння завалюється вперед: чи ми впевнені, що людина, яка так багато здобула, впорається з майбутнім, яке сама підготувала?
Джеймс Мейс, Комунізм та дилеми національного визволення (Комора, пер. М. Яковлєв)
 |
Мейса ми знаємо як чільного дослідника Голодомору, але був і підготовчий етап: дисертація про українські 20-ті. Підзаголовок книги – "Національний комунізм у радянській Україні. 1918-1933", всі слова важливі: і національний, і комунізм. І очевидне протиставлення радянськості як такій. Хвильовий, Скрипник, Шумський, у підкладці – соціалізм Драгоманова і Грушевського. Читати всім: бажання поєднати "ліве" з "правим" важлива інтенція всього українського руху.
Марина Абрамович, Пройти крізь стіни (ArtHuss, пер. О. Михед)
 |
Навіть якщо ви не стежите за сучасним мистецтвом – ви все одно знаєте це ім’я. Абрамович важко окреслювати традиційно (сербська артистка), але й "бабуся перфомансу" не варіант: таки художниця. Нещодавня автобіографія це підтверджує: життєтворчість як вона є. Хоч було і дитинство "епохи Тіто", і проблеми з матір’ю, і шукання себе. Є розчарування, бо ж багато загадок прояснились. Але цікаво от що: жінка, яка випробовує межі мистецтва, звернулася врешті до літератури.
