Якби нація обирала не "Голос країни", а "Голос совісті", то голосування обійшлося б одним туром: Ліна Костенко легко зібрала усі голоси.
Утім, якщо б нація захотіла голос совісті почути, тут уже довелося б докласти надзусиль. Після очікуваного і так раптово перерваного презентаційного туру "Записок українського самасшедшого" на початку 2011 року, широкий загал Ліну Василівну більше не чув і не бачив. До того – вона двадцять років нічого не видавала. Й Івану Малковичу у 2010 просто дивом вдалося витягнути і її, і її роман із добровільного підпілля. За такий час будь-хто міг канути в Лету, але не Ліна.
Вона мовчить, а нація рік у рік співає їй "осанну", а в березні соціальні медіа рясніють її рядками з хештегом #ліна. Такий собі електронний самвидав ХХІ століття. Як невидимі причали Геракліта: усе тече й змінюється, але дещо повторюється. Хоча, будуть ті, хто скаже: вона просто змогла зробити неймовірне – виплисти чистою із каламутної радянської води.
Вона могла би стати вчителькою: народитися у вчительській родині і закінчити педагогічний інститут – непоганий, як на повоєнний час, життєвий старт. Багато хто про таке й не мріяв. Але, певно, їй було затісно поміж шкільних парт. Або ж життю бракувало простору й рим. Тому поїхала в Москву ставати поеткою. Навчання у Московському літературному інституті імені О.М. Горького – це був тогочасний "маст хев", якщо хочеш, аби твою поезію читав ще хтось, окрім найближчих родичів.
Утім, Ліні це не дуже допомогло. Таланту їй не бракувало. Натомість спостерігався тотальний брак комуністичних од й ідеологічних піснеспівів. Тому їй спочатку закинули "аполітичність", а тоді й ще "формалістичні викрутаси". Цих непевних визначень було досить, аби готовий до друку "Зоряний інтеграл" так і не вийшов на орбіти.
І навряд чи їй було легше від того, що у вигнання потрапила не сама, а в компанії таких же молодих й натхненних Миколи Вінграновського й Івана Драча. І навряд чи тішило, що це - не рими у неї погані, а просто шістдесятників цькують.
Її кидали-кидали в Лету, і навіть відганяли від берегів ідеологічним веслом, але вона все випливала й випливала на саморобних човниках "самвидаву".
Ну, а після листа на захист Володимира Чорновола, вона, в принципі, могла далі більше нічого й ніколи не писати. А сенс?
Вона ж писала. І чекала. І таки дочекалася відходу Валентина Маланчука – того самого доктора історичних наук, завдяки якому в української історії з’явився термін "маланчуківщина", а з друкарень як "небезпечні для дружби братніх народів" вилучили кілька сотень готових до друку українських книжок.
Коли він пішов, Ліна вийшла у люди. Стала на повен зріст "Над берегами вічної ріки", щоб переспівати на повен голос пісні Марусі Чурай і згадати Берестечко.
Далі були літературні премії, поетичні збірки, ордена, медалі, робота в Чорнобильській зоні, відмова від звання Героя України і, зрештою, добровільне усамітнення.
Хотіла вона того чи ні, але стала Ліною Василівною, совістю і голосом нації. А могла би також стати і її обличчям. Бо якби нація обирала не лише "Совість нації", але й найкрасивішу жінку ХХ століття, Ліна перемогла би легко й невимушено. І це гендерні стереотипи тут ні до чого: така краса дається лише обраним. Як і талант. Як і можливість життя "пройти без коректур", не канувши в ідеологічну Лету.
