«Коханці Юстиції» Юрія Андруховича: червоне – то не кров

З чого зроблено і як розуміти найгучнішу книгу сезону?
1 березня 201808:00

Насправді на "Коханців Юстиції" чекали п'ятнадцять років – від часу, коли Андрухович опублікував свій останній – і певно найкращий – роман "Дванадцять обручів". А це було у 2003-му. Звісно, дещо пізніше вийшла "Таємниця", та погодьмося: то були радше мемуари, ніж повноцінний роман. Проте чи є повнокровним романом вісім із половиною історій про реальні злочини, по-різному аранжовані автором і видані щойно наприкінці 2017-го?

З одного боку, маємо мало не авторське визначення "параісторичний роман": щось із того, про що йдеться в "Коханцях", сутінки історії в собі дійсно приховують, але з хроніками і підручниками цей фактаж звіряти не слід. Тобто якраз фактаж, мабуть, і можна, а от деталі, нюанси, інтерпретації – в жодному разі. З іншого ж, є давня традиція збирати більші і грубіші книги з невеликих фрагментів (роман в новелах, роман в оповіданнях), що так чи інак між собою перегукуються: тут лінію спадковості можна протягнути від Боккаччо через Бабеля та Джойса і аж до англійця Барнза з його "Історією світу в десяти з половиною розділах". Правда, є ще безпосередні читацькі відчуття – найкращі аргументи у дискусії про те, що то перед нами за книга: роман чи більш-менш вдале маскування нарізно писаних текстів під щось серйозніше і важливіше з комерційною метою?

Доведеться відповісти ствердно – перед нами таки роман: спільний знаменник у всіх восьми з половиною частин намацати можна. Інша справа, що він достоту химерний, і уважний читач ще певний час після усвідомлення не йме віри – собі й автору заразом: невже так воно і є?

Комусь може здатися, що цей знаменник – неприхована стилістична серіальність розказаних історій, звідси, мовляв, і швидкі пропозиції екранізувати книгу. Тріумф атмосфери над "меседжем", спільна рамка і окремі мандрівні образи, а радше – топоси (вся Центрально-Східна Європа і цирк "Ваґабундо" зокрема): дійсно, з "Коханців" легко можна було б зробити серіал-антологію, щось штибу "Східноєвропейська історія злочинів". Сташинський вбиває Бандеру, авторитет і "смотрящий" за міжвоєнним Станіславовом Фелюсь закладає радянській владі друзів і товаришів, Січинський стріляє в галицького намісника Потоцького, а подвійний агент, друг "Сансара", здає малосимпатичних йому підпільників, аби ті нарешті підняли бунт на окупованій німцями території. Є і куди складніші випадки, менш очевидні і більш дражливі історії: Альберт Вироземьский нікого не вбиває, але він аферист найчистішої проби, який, до всього, знається з темними силами; Маріо Понґранц точно нікого не вбивав, проти нього, якщо вірити Андруховичу, зіграли мольфарські чари; а Юліус Ґродт рясно вбивав на війні, та чи закатрупив упертих служниць, які начебто вагітніли від нього, – невідомо.

 Альберт Вироземьский. Ілюстрація до вистави Анатолія Белова. З сайту Gloss.ua

Ну і обезголовлений труп із останнього половинчастого розділу – там убивці взагалі не знайдено, і навіть ім’я загиблого автору невідоме: книга закінчується відкритим фіналом, розмикається в життя, важливішим стає не факт злочину, а самі авторські рефлексії з його приводу. І ось це – симптоматичний момент, якщо хочете – ключ до всієї книги і всіх дверей. Адже згаданий "істинний" спільний займенник якраз із рефлексіями і складними розмислами пов'язаний напряму.

Про що розповідає Андрухович? Про що й раніше: Центрально-Східна Європа, Галичина під Австрією і Польщею, міжвоєнний Львів – упізнавані складники станіславівського (а ширше – австро-угорського) міфу, що постав не так зі спільної поетики окремих (і дуже різних) авторів, як із потреби протиставити радянській ностальгії сумування іншого порядку і культурно-історіософського навантаження. "Ви" тужите за дешевою ковбасою – "ми" за освіченістю і спільним європейським простором, "ви" за доступними євпаторійськими санаторіями – "ми" за іншим типом культурної чуттєвості і чутливості. Хоча через "ви" це особливо й не формулювалося – просто собі йшла робота по відкопуванню-вигадуванню альтернативного історичного спадку, з яким легше було пережити метафізичні протяги 90-х.

Міф постав, центральні сюжети приросли бічними, з’явилися армії адептів і осередки ненависників, точилися дискусії. Але пройшло років двадцять – і вже наступне покоління взялося цей міф розламувати і хоронити, відчувши його – як і будь-якого іншого міфу, конструкції хай і в естетичний спосіб, а все ж ідеологічної, – небезпеку та лицемірство. В тій імперії не лише смачно готували – там ще й антисемітизм був, і хворобливі стосунки, і тотальна "лагідна" брехливість. Так постав роман "Фелікс Австрія" Софії Андрухович.

Тому і від Андруховича-старшого чекали (ті, хто справді чекали) чогось подібного: якщо вже знову піде до фірмової теми, то хай хоч кут зору запропонує інший. І на перший позір здалося, що реально запропонував: вдався до кримінальної тематики, до сюжетів, де тканина того міфічно-благопристойного світу розлітається на шмаття. А втім, воно лише здалося. Озвучуючи вироки своїм героям-чудовиськам і маргіналам усіх мастей, свій вирок тому світоустрою автор так і не виносить. Хоча справа геть не в цьому: здається, – та ні, так і є – письменник в подібному напрямку – "розібратися без дурнів" – навіть і не думає.

По-справжньому нікого зі своїх героїв Андрухович не звинувачує (ви скажете: письменник цього і не має робити, і будете праві). Натомість бачимо романтизацію злочину, перенесення етичного в площину естетичного: приклад – добре знаний поціновувачам Патріарха Самійло Немирич, що вперше зринув у поезії Андруховича ще на початку дев’яностих; хрестоматійне вже "виняткова краса його злочинів ґрунтується на абсолютній свободі". Але й це не аж така біда – акцентувати те, що ближче саме тобі. Вибіркове бачення, подумаєш.

 Фото Читомо

Важить інше: певний смисловий парадокс, який може виявитися дотичним і до поетики, і до авторського світогляду. Письменнику залежить не на самому злочині, а на його причинах; у фокусі – не вчинки людей, а той культурний бекграунд, на якому вони постають: і люди, і їхні злочини. В якийсь момент сам факт тяжкого переступу начебто нівелюється складністю душевної організації, химерністю і принадністю (для автора) тієї системи мотивів, що його злочинцями (так і хочеться додати – благородними) рухає. Тобто, так – цей світ уже демонструється крізь призму криміналу, він не лише радісно-святковий; тяжкі злочини – його невід’ємний елемент. Проте акцент в Андруховича не на крові, а на складних спонуках і мотиваціях її пролиття.

Червоний в "Коханцях Юстиції" – то таки не кров, а любов: на те вони й коханці. Любов до вітчизни, знання, до розширення меж дозволеного, до ближніх – але і тоді це тугий вузол набутого і відрефлексованого: любов – або ж інші культурософські двигуни, що запускають механізми переступу.

Ну а суть парадоксу ось у чому: колись, апелюючи до Mitteleurop-и, Андрухович ставив на спільний європейський простір і територію закону (хай і з тріумфом не букви, а духу) – на противагу азіатській вседозволеності та месіанській недоосвіченості. Тепер бачимо щось кардинально інше: залюблений погляд у бік злочинців, які тим цікавіші, чим складніші. Звідси й проблематичність моральних оцінок: злочин, скоєний істотою вищого порядку (чи принаймні не відбитим різуном з підворіття), – не такий уже й злочин. І вже Східна Європа постає територією багато-чого-дозволеності, і "дозволити" своїм героям робити те, що вони роблять, письменник може принаймні з урахуванням теренів, на яких вони жили і творили. Теренів, що провокують і культивують складність світосприйняття. Яка іноді – особливо, коли йдеться про законність, – може стати на заваді здоровій раціональності. До речі, щось подібне з Європою в ХХ столітті все ж сталося: ті, хто подумав про себе краще, ніж про інших, дали собі дозвіл тих інших мільйонами знищити.

Хоч Андруховичу це насправді також заважає: в розділі "Сансара", де йдеться про рідне авторове місто під окупацією, письменнику украй важко – і це важко не відчути – перестати симпатизувати своєму героєві, який заради на позір великих і праведних цілей запускає маховик терору. Ситуація мало не від початку очевидна, "Сансара" подумав монструозно ("прочитав забагато книжок – розумних і наївних водночас"), його розрахунок іще на старті аморальний; Андруховичу буцімто це теж ясно, він лиш хоче показати, як до цього прийде сам бунтівник. Але інерція ставлення до подібних персонажів дає про себе знати – тріумфує співчуття.

Ось це і видається химерним: законність поступається місцем "особливим обставинам" ("особливому шляху розвитку" – як сказали би в іншій країні і в інші часи). Без сумніву, перед обличчям юстиції (чи то пак – Вищої Інстанції) майже всі "коханці" рано чи пізно постають, як правило – їх ще й серйозно покарано. Проте правда й те, що героїчно-романтичний флер приреченості і винятковості сповиває цих екзотичних птахів невідступно.

 

Андрухович знову вхопив дух часу – а це зі справжніми письменниками трапляється часто: у нас зараз теж, на противагу озвученому і немовби вибореному чотири року тому примату законності і юридичної справедливості, все інтенсивніше виставляються "особливі потреби" кризового суспільства. Просто що Андрухович цю установку лише транслює – не демаскуючи і не переосмислюючи. Вона йому близька: так, почалося це за інших умов, у буремні 90-ті, коли посттоталітарній спільноті треба було вказати на її альтернативну історичну ґенезу, святково-європейську і зведену на інших цивілізаційних підвалинах. І тоді, в перших романах і блискучих есе, питання про переступ гостро не стояло: воно іронічно обігрувалося (той же "Немирич"), над ним кепкувалося, та, на тлі вседозволеності радянської, ота інша, центрально-східно-європейська, здавалася ручною і безкінечно симпатичною. Виправданою. Думали, що ставлення Патріарха з роками, протягом яких він виношував і виписував романний задум, зміниться. А ні.

Андрухович, здається, і сам відбуває рух по колу, власну сансару, щоправда, оновлень тут нема: навіть відрізана голова з останнього тужливо-особистого розділу римується зі смертю Георгія Гонгадзе, про яку письменник згадував у післямові до "Дванадцяти обручів". От і виходить, що в "Коханцях Юстиції" Андрухович постає заручником ним же витвореної традиції – і ця ситуація добре заримовується зі становищем Олександра Ірванця в "Харкові 1938": стилістично все на рівні, ідеологічно – вкрай сумнівно.

Поза цим – пристойна книжка оповідача і стиліста зрозумілого калібру (кому ні – хай гляне його переклади Вальзера чи Шульца, пригадає "Небо і площі" та "Дезорієнтацію на місцевості", перечитає "Перверзію"), де є і давно знане, і недавно написане. Хоч тут також момент: чим свіжіші тексти, тим відчутнішою є втома автора: пістрявість та енергійність "БС, убивці СБ" неможливо порівняти із сухістю і сірістю "Філюся" чи "Юліуса". Сухість же "Сансари", враховуючи фактографічність і трагічність описуваних подій, ідеологічно виправдана – та й паралель до межових літературних практик Лорана Біне і Літтелла очевидна, – але недоліки цього розділу лежать в іншій площині: якщо довго вглядатися в безодню, почнеш їй співпереживати.

Словом, Андрухович дивним чином співпав із сьогоденням – "нам можна, бо ми особливі", – але від цього геть нерадісно. Тотальної і до останнього чесної "центрально-східної ревізії" до сих пір не відбулося – це й тримає письменника в межах давно означених рефлексій і літературних практик. Вочевидь, вони майстерні й куди цікавіші від тих, що їх подибуємо у більшості сучасників. Та це не привід чекати наступного роману – досить уже, п'ятнадцять років цим займалися. Хоча з іншого боку, а раптом Андрухович цього і прагнув? Витворити підсумковий текст-колаж і текст-дзеркало, ще раз на себе подивитися і ще раз там уповні відбитися, аби зрештою піти до чогось іншого?    

Втеча від своєї, міфічної та ідеалізованої, Центрально-Східної Європи і від себе в ній? Можливо. Щоправда, його героям – від Перфецького до Січинського – це вдається хіба у смерті чи в еміграції. Сподіваємось, Юрій Андрухович знайде інший – особливий – шлях.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

1.03.2018, 17:39
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 17 вересня 2018

    Війна з мером за липи: як ужгородці рятують свою набережну

    Кабмін на облаштування набережної виділив понад 21 млн грн, які отримає місцевий "гранітний барон"

     
    • 14 вересня 2018

    Змій без голови: Як Садовий втратив фракцію у Київраді і куди заведе «Київська команда» Сергія Гусовського

    У вигляді "Київської команди" міська влада отримала ще одного союзника

     
    • 13 вересня 2018

    В пошуках крайнього у справі Курченка: апеляція по Тамразову

    Тамразов, як перший заступник голови УГВ, не був членом аукціонного комітету. Туди призначалося по три особи від міністерства енергетики та міністерства економіки і четверо від НАК

     
    • 12 вересня 2018

    Стена Срача, Или гамлетовский вопрос по-харьковски

    Граффити Гамлета хорошо известны не только любителям современного искусства, но и жителям харьковского "тихого центра"

     
Система Orphus