Сьогодні, 20-го лютого, в програмі "Панорама" Берлінського кінофестивалю відбудеться прем’єра українського фільму "Коли падають дерева".
Для режисерки Марисі Нікітюк – це дебют у великому кіно. Дуже відповідальний, бо фільм робили у копродукції України, Польщі та Македонії. Фільм не прогероїв і не про казки, а про право бути собою через призму історії кохання незалежної дівчини і бандитського хлопця в середовищі люмпенів та консерваторів.
Напередодні презентації цієї напруженої психологічної, часом фантасмагоричної драми, з еротичними моментами і криміналом, з відвертою провокацією і абсолютною лірикою ми вирішили розпитати в Марисі, що значив для неї фільм. Хоча назагал це правильне і адекватне продовження всього того, чим до цього займалася Нікітюк - сценарист вибухових п’єс і карколомних новел, режисер інтригуючих короткометражок і, нарешті, повнометражного фільму, повного нових тем для українського кіно і нових шляхів їх віддзеркалення.
- Один з головних меседжів програми Берлінського кінофестивалю, до якої був відібраний твій фільм, це "мужність бути іншим". Що саме ти вкладаєш в це поняття, якщо справді твій фільм підходить до цієї вимоги?
- Я вважаю, що підходить. Бо мій меседж – дозволити собі бути інакшим. Я б навіть сказала не так - головна героїня бореться за те, щоб бути собою - інакшою. Не те щоб "нє такая как все", а дозволити собі не підпадати під існуючі стереотипи, категорії по типу "как принято" або "шо люди скажуть". Але якщо головна героїня, з цим бореться, то в її молодшій двоюрідній сестрі це існує природньо – вона вітальна, жива, самобутня. Вона повністю дотримується своєї лінії. Вона відтіняє сенс, який я хотіла показати в історії старшої.
 |
- Твій фільм теж наскрізь "інакший" як для українського кіно – на мою думку, дуже зрідка таке раніше знімали, в таких формах, так соціально гостро і відверто. Як дебютанту в повному метрі це було під силу? Як ти під таке змогла знайти продюсера і всю знімальну команду?
- Так, фільм візуально насичений, і навіть трохи цим переобтяжений, як мені зараз здається. Хоча дебютанту можна трошки "переборщить" (сміється). Типу того, що сказав наш художник по костюмах Костя Кравець – "все нарядное надену сразу". Але це моя така натура, і до того ж, коли я написала сценарій - а це був кінець 2012 року- я не думала сама ж його і ставити. Це історія, яка просто була мені цікава і важлива, і я її сформулювала у вигляді сценарію повнометражного фільму.
На той час я вже співпрацювала з Ігорем Савиченком (продюсер з української сторони, - INSIDER), а він якраз багато займався режисерами-дебютантами і був відкритий до провокаційних фільмів, не лякаючись жорстокості та сексу, що і для мене в кіно було прийнятним. Тобто, читаючи мій сценарій, він не казав: "О, Боже, шо це?!". Питання було в тому, хто буде знімати? Я вже тоді відчувала, що не можу його нікому віддати. Володі Войтенку (головний редактор "Сценарної майстерні" і ведучий програми "Аргумент кіно", - INSIDER) я нила, що режисери мене обіжають, не так знімають мої сценарії і треба знімати інакше. На що Володя сказав: "Не ний, іди знімати сама".
 |
- Але ж є така установка, що без диплому про кінематографічну освіту режисер, подаючи на конкурс Держкіно свій проект, не може отримати фінансування? (у Марисі Нікітюк дві освіти – вона закінчила Інститут журналістики при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка і Київський національний університет театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого, - INSIDER)
- Так, тому, коли я заїкнулася Ігорю про свою кандидатуру на роль режисера, він погодився і сказав, що варіант є, але "довгострой", бо без освіти і практики – нікуди. Стратегій розвитку було до біса, і плани були наполеонівські. Потім відбулася Революція. Але паралельно, готуючись морально і технічно, я встрибувала в різні короткі фільми. І кожен раз досвід був екстремальним, бо кіно робилося за 3 копійки, "на каленке", де не вистачало людей і все треба робити своїми силами, але дружньо і з веселими пригодами.
Так я зробила три короткометражки – "В деревах", "Мандрагору" і "Сказ" - і це все було скаженим "двіжем". Особливо у випадку зі "Сказом": я за місяць мала їхати до Канн представляти на конкурс сценарій "… дерев" (Марися стала переможцем 10 сесії ScripTeast Award, - INSIDER), а продюсер Юрій Мінзянов каже – ось, на гроші, сценарій ти маєш, зніми короткометражку…
Але у вільний від "екстріму" час мене накривали думки, що я все одно не готова до повного метру, що я можу облажатися. Тобто я звикла - завжди важко і самій доводиться закривати різноманітні дірки. І коли вже на "… деревах" з’явилися люди - інші, різні і багато, - я їм щиро дякувала, кажучи "спасибі, що ви є". Нам вдалося підібрати сильну команду, - вони всі реально пройнялися фільмом.
 |
- Крім "екстріму" в твоєму творчому житті, в тебе купа "екстріму" і в самому фільмі – причому як для глядача, так і для режисера. Є кілька еротичних сцен, а секс дуже важко знімати, причому поганий секс на екрані дивитися ніхто не хоче. Людей, здатних зняти секс збуджуюче і загалом адекватно, я в нашому кіно не знаю. Як ти наважилася на такий ризикований експеримент?
- Для мене в темі сексу нічого дивного нема – це життя, в якому ми їмо, миємося, кохаємося. І тому я була дуже здивована, коли деякі актриси під час кастингу відмовлялися від ролі через потребу грати в сценах із сексом. І навіть вже відібрані актриси боялися цих сцен. Я пояснювала з морально-етичної сторони – що тут не має нічого брудного, - з професійної – що все обумовлено драматургійно.
І так і є: секс у трьох пар на початку фільму обумовлює характери персонажів, і у кожного свій секс тому, що хтось сам по собі грубий, хтось смішливий, а хтось пристрасний. Це важливо, бо вітальність, виявлена спочатку, і є тим, що потім намагатимуться зламати.
 |
Я чітко знала – все має бути пристрасно, природно і красиво. Але не так, як в тих наївних фільмах "романтік коллекшн" з 90-х, і водночас без брутальності, бо цього не потрібно було за драматургією. Секс – це потужний інструмент для кіно, хоч він і є травматичним досвідом для актора, як гра істерики чи смерті. Та у актора тіло – теж інструмент, і все в нього - від голосових зв’язок до попи - грає на роль. Вони мають вміти і бути готовими усім цим оперувати. Бо нашого глядача зараз важко чим-небудь здивувати.
- Я, може, і не простий глядач, та попри це все одно був здивований твоїй обізнаності і зваженому викладу кримінальної історії, з деталями про сленг героїв, їх методи "вибивання" грошей і таке інше. Як ти "нарила" інформацію?
- Історії зі сценарію, як і прототипів героїв, я знаю особисто, плюс я спостерігаю - неможливо завершити процес спостереження за homo sapiens, чим я займаюся багато років. Я займаюсь вивченням людей і з наукової точки зору, наприклад, їх поведінки – чому вони себе так поводять? Захоплююсь антропологією і нейробіологією. І в принципі розумію, що з часів античності ми далеко не відійшли – всі задаються одними й тими ж питаннями – хто нас створив, нащо ми всі потрібні і куди ми всі йдемо? Це питання і філософії, і фізики, і мистецтва також. І хвилюють вони багатьох - і мене, й Ілона Маска. Як в "Братах Карамазових", типу "якщо хтось дізнається, нащо це все було, а я помру, нехай мене розбудять і розкажуть"…
- То прототипи – це твої друзі?
- Не зовсім. Бо щоб змайструвати художню реальність треба до реальності долучити вигадку. Сценарист Ваня Тимчишин закинув мені історію з 90-х про "сумських молоточників", і ще багацько історій з пацанського досвіду, драматичні повороти з яких я відверто запозичила. А коли не вистачало власної інформації по "криміналу", я спілкувалася з кількома хлопцями з навколобандитських кіл.
І вже потім, щоб "огрубити" чоловічі лінії, щоб вони не виглядали дівчачими, не були нав’язливими і прямими, я проводила повторні консультаційні роботи з пацанами. Деякі актори, маючи глибинне розуміння своїх ролей, багато пропонували на майданчику, імпровізуючи.
 |
А для "правильності" мовлення ми запрошували навіть футбольних фанатів. Бо ж хоч у фільмі є українська, вона "українська російська", що має місце в Центральній та Східній Україні. І це – не суржик, притаманний здебільшого Центральній частині, - фонетика тут інша… Словом, мені здається, ми зробили правильний мікс.
- Правильний, але дуже непростий. А непросто, я так розумію, було у всьому: не надто великий бюджет, відповідальність за першу велику роботу, копродукційність, що накладає додатковий страх "облажатися" в очах поляків і македонців… Як ти справлялися з цим навантаженням?
- Ти знаєш, мене почало сильно трусити на постпродакшні. Не на підготовчому періоду, який тривав шалено мало – місяць-два, не на зйомках, на яких просто не встигала рефлексувати, а вже після зйомок. Мені пощастило знайти виконавицю "найменшої" ролі ще до поїздки в Канни, а я вже боялася, що доведеться переписувати, спрощувати сценарій.
Чому? Бо на кастингу я побачила, що діти, виявляється, поводять себе як діти, тобто не так просто, як мені здавалося. І коли до нас прийшла Соня (Халаімова, виконавиця ролі Вітки, молодшої двоюрідної сестри, - INSIDER), це було справжнім подарунком долі.
Під час знімального періоду все проходило доволі динамічно, в дусі "роби, що можеш, а далі буде як буде". Чи актор задає питання "що я тут роблю?", чим вводить тебе в ступор. Чи машина зламалася за годину до "розвороту", і треба швидко поміняти сцени, до яких ніхто не був готовий. Рефлексувати не встигаєш, і змиряєшся з тим, що як я зараз вирішу, так і буде. А от вже на моменті монтажу стало "мучітєльно больно", бо щось не встигли, не дозняли, не вдалося все те, що задумувалося.
 |
Я відчувала відповідальність перед двома категоріями людей: перед аудиторією, тобто перед глядачем, і перед знімальною групою, адже ми всі жили на зйомках в такому режимі виживання, що, я гадала, якщо нам не вдасться зараз вирулити з монтажем, це просто підірве їх віру у роботу в кінематографі. Бо я багато раніше чула, як люди казали – такі класні зйомки, а "получілось как всєгда".
- Мушу запевнити: вийшло не "как всегда", а навпаки – чуттєво, без провисань і по справжньому кінематографічно. Власне, уся ця моторність, ця відвертість і пристрасть - це був спосіб розфарбувати історію, вразити глядача чи показати себе?
- Точно я не збиралася шокувати глядача. Я сповідую емоційне підключення: коли ти пишеш сценарій, головне, щоб не було нудно, інакше нудно буде і глядачу. В процесі творчості я підключаюся через тему, через героїв.
Наприклад, мені дужу важливою була Вітка, ця чесна дитина зі ще недоформованими емоціями. Бо від 3 до 6 дитина ще не знає, чому їй, скажімо, погано – погано і все. А вона, може, маму заревнувала, і це відчувається як глобальна катастрофа. На жаль, в наших широтах, нас не вчать управлять своїми емоціями, нас просто роблять підходящими для інших, бути зручними – не кричи, не лазь, не бігай, сиди, "не пазорь мене". А потім з таких затравлених дітей виростають травмовані люди.
Наш соціум складається із травмованих людей, людей з ментальними травмами на рівні народу. Саме тому мені було важливо висловитися на захист інакшості, емоційної правди, свободи. Для мене свобода загалом іде лейтмотивом фільму. Свобода бути собою, в рамках гідної поведінки бути вільним, коли ти сам свій. Весь сюжет, всі герої зв’язані емоціями, які виражають перехідні моменти від дитини до підлітка, до дорослого і до старшого. Саме тому – "падають дерева". "Коли падають дерева"? Коли відбуваються вікові зміни і катастрофи уяви: ось, здавалося, ти можеш жити красивим життям, з довгим волоссям і гарним тілом, а тебе, чомусь, заганяють, як звіра, в незрозумілі рамки.
- Себе ти вкладала у фільм?
- Да, звісно! Але найбільше в маленьку Вітку. Процес "заганяння" в рамки переляканого соціуму мені знайомий на власній шкурі, тому точково я вкладала свої відчуття і досвід у всіх героїв – у маму, у старшу доньку, але я – це Вітка.
 |
