На добру згадку: Кращі десять фільмів 2017 року

левова частина фільмів, не навмисно, але показово, стосується драм і трагедій
8 січня 201819:42

Звісно, в новий рік добре йти з новими планами. Але не варто забувати і про хороше старе , яке можна взяти з минулого року. Наприклад, найкращі фільми.

В неділю, 7 січня, у готелі "Беверлі-Хілтон" в Лос-Анджелесі вручили "Золотий глобус" за кращі роботи минулого року.

Дещо з них виявилось і в списку кінооглядача INSIDER Ярослава Підгори-Гвяздовського. Так само як власне український продукт. Що вдвічі приємніше.

Із майже 300 повнометражних фільмів і серіалів, переглянутих впродовж 365 днів із задоволенням і без, заслуговує на увагу кількість більша, ніж десять. Але підсумовуючи десятку варто із прикрістю констатувати: левова частина фільмів, не навмисно, але показово, стосується драм і трагедій - смерті, насильства, брехні. Це обличчя кіно? На жаль, більше - це віддзеркалення людства.    

Тож ось вони ті 10, які ми вам радимо подивитися або передивитися знову!

Лагідна

Поневіряння головної героїні в пошуках ув’язненого чоловіка – це суміш "Замку" Кафки і "Божественної комедії", тільки замість Данте, який спускається до пекла, російська Беатріче.

 

Суть цього гіпертрофованого, абсурдного світу – показати пекло розвалу цивілізації, занепаду культури, що сталося з Росією. Лозниця каже про російське сьогодення з такою силою сатири і гротеску, якої, здається, не було ні в "Похвалі глупоті", ні в "Ґарґантюа…", ні в "Мертвих душах". Жах перебування героїні в місці, де нічого не зрозуміло і все страшне, передається глядачеві крізь призму ідеально спаплюженого світу, як кращого виразу естетики потворності і реальності тоталітарного режиму.

І відзнаку в Канні фільм не отримав лише через нерозуміння на Заході природи та якості східного божевілля, міцно прив’язаного до побуту і мислення населення, яке "народилося, жило, померло і було поховано в надрах нашої рідної, улюбленої Російської Федерації", як це виголошує у фіналі персонаж Лілії Ахіджакової.   

Квадрат

"Квадрат довіри" -  центральний "мистецький" предмет Музею, заявленого головною локацією фільму, образно показав, до якого абсурду дійшло сучасне мистецтво, і до чого дійшло суспільство. Причому цей образ приголомшує більше, ніж дійсність. Але лише тому, що її мало хто може узагальнити, умістити в голові у формі однієї чіткої картинки. Шведський режисер Рубен Естлунд зміг це показати в своєму "Квадраті" так промовисто, так конкретно і так емоційно відчутно, що годі шукати іншого, більш соціально та культурно точного портрета людства. Подібного до портрета Доріана Грея.

 

І той таки Канський кінофестиваль, завжди уважний до дражливих тем і сміливості їх втілення, єдино вірно присудив фільмові "Золоту пальмову гілку", віддаючи данину творцю і вказуючи широкому загалу на те, що треба звернути увагу в першу чергу - на визначення важливих речей. Де проходить межа мистецтва і починається злочин? Що важливіше – люди чи предмети? І - невже адекватно поводитися це є такою вже проблемою?        

Три білборди за межами Еббінга, штат Міссурі

Для українців є велика небезпека сприйняти фільм як спонукання до дій, і взяти на озброєння метод головної героїні, яка після вбивства доньки і через байдужість поліції оплатила і поставила три білборди з написом про те, що шериф нічого не робить.

 

Але зараз про інше. Про виняткову силу впливу фільму, про його звертання до кожного, про зачеплені і навіть подерті струни душі, які бринять і рвуться від самого початку фільму і до останніх секунд. Ніякого провисання, жодних сентиментів, і якщо мова йде про страшне, так само "напряжно" стає і глядачу. Без банальностей і прогнозованості розвитку сюжету. Все життєво-не-передбачувано. Все кіношно цікаво. А Френсіс Макдорманд – акторка року, однозначно: її гра така переконлива, що часом хочеться очі опустити, бо нема сил витримати її погляду. Сем Рокуелл як магніт з різними полюсами - чудово доповнює-відштовхує її, даючи саме той, потрібний конфлікт, що у фіналі готує до вибуху.

Патерсон

Єдине світле кіно в ТОП-10 року, яке не вбиває песимізмом, реалізмом чи натуралізмом, а навпаки – напуває бажанням жити. І здається, найбільш позитивне в усій творчості Джима Джармуша.

 

Знятий доволі просто, "Патерсон" промовляє теж просто, легко і без метушні. Поетично, сказати б. І справа не у віршах, складаних і виголошених героєм, звичайнісіньким водієм автобусу, а в тому, що пише він їх попри відсутність часу, в кількасекундних паузах на зупинках. Малі, але великі його вірші як хоку – короткі, але про суттєве.

Буденне існування, позбавлене великих переживань, тим не менше, породжує в душі поета щось прекрасне, тим самим контрастуючи з твердженням про необхідність для творчості полум’я буття. Якось так без повчань і сарказму, Джармуш натякає на те, що бурі відбуваються в горнятку, а творчість насправді не потребує катаклізмів – лише гармонії душі, посмішки коханої та квітучої сакури.      

Історія привида

Звичайна мелодрама перетворюється на приголомшливу філософську притчу про вічне повернення – такого просто неможливо очікувати, оскільки за логікою жанру одне не може вийти з іншого. Та це вийшло, і воно – шокує.

 

Історія любові дівчини (Руні Мара), що хоче швидше забути про старе і привида (Кейсі Аффлека), що не хоче покидати дім – це не містика, а радше історія про втрачену нами близькість.

Стрічка здається часом дуже повільною, але насправді дуже емоційно повна.

Це не драма, не містика, не історичне кіно, не сюрреалізм. Це щось між ними всіма, мов нова креатура жанру, до цього неіснуючого. Не послуговуючись вербальним, як обмеженим інструментом для відчуття світу, Девід Ловері використав візуальне, в якому очевидного скільки ж, як і таємничого. І перевтілення головного героя не виглядає прямолінійно, бо такого і так ще ніхто не робив, отримуючи при цьому емоції, раніше не відчутті. Одним словом, "Історія привида" – це магія.      

Пісня пісень

Безсюжетне кіно часто сприймається з неприхованою посмішкою як натяк на дитинність чи старечий маразм. Втім, наївність польоту думки, не скутої прокрустовим ложем жанру, - це сама суть, воля творчості. І якщо вона б’ється в серці професіонала – чекай на сміливість, вищу за осуд більшості.

 

Закиданий помідорами 2012 року за стилістичний повтор свого величного "Древа життя", Терренс Малік, плюючи на критику, зняв ще кілька однотипних фільмів. "Пісня пісень" третій після розкритикованого "До дива" і наступного "Лицаря кубків". Та це ніяким чином не спростовує чарівливості "Пісні…", її плинної краси, розуму міркувань, проявленого в монологах.

Колись травмований смертю брата та збоченістю Голлівуду, Малік виїхав світ за очі. Аби за двадцять років повернутися з думками про те, що йому болить і з допомогою динамічного, живого візуаліста-оператора Еммануеля Любецкі почати творити особисту картину безперервної платонівської музики сфер – свого дива життя.   

Дюнкерк

Ще до виходу на широкий екран "Дюнкерк" назвали однією з найбільш вдалих воєнних картин в історії кіно.

Це приклад вдалої співпраці режисера Крістофера Нолана, який роками заробляв мільярди для компанії Warner Bros., а тепер вона дала митцю карт-бланш на надвитрати, і виграла -  і мистецьку якість, і добрі прибутки.

 

Такої кількості людей, таких залучених коштів, такого розміру постановки й її ідеї – показ НЕ-героїв, НЕ-звитяг, НЕ-перемог – здається, ще ніколи не було. Динамічність страху – ось суть "Дюнкерка", і його антивоєнний сенс. Всеохопний і всюдисутній страх пронизує героїв, англійських солдат, припертих в глухий кут пустельного пляжу, де з одної сторони море з німецькими підводними човнами та Люфтваффе, а з іншої – Вермахт. Жах на морі, в небі і на суші. Постійність жаху відтворюється постійним звуком, тремтячим зображенням і передчуттям кінця. І хоч пазл до біса складний - все працює, показуючи велич кіно.  

Маестро брехні

Це телевізійний фільм, але це не те убозтво і нікчемність, що в Україні називається телевізійним.

 

Замовлений для каналу НВО, він знятий маестро Баррі Левінсоном і зіграний маестро Робертом Де Ніро. Обидва, будучи вже на схилі літ, показують енергію молодості і одночасно мудрість, молодості не відому. Без сумніву, для Де Ніро роль нью-йоркського фінансиста, через якого 65 мільярдів доларів звичайних людей-вкладників зникли - одна з кращих в кар’єрі, сприйнята ним, як це бувало в незабутніх роботах з Мартіном Скорсезе, персонально, на чуттєвому, фізіологічному, ментальному рівні.

Левінсон сприйняв роботу схоже – дуже серйозно, максимально відповідально. Саме тому передостанні слова у фільмі здаються присудом суду, якщо не Божим вироком – "мене порівняли із серійним вбивцею", - а питання головного героя – питанням до всіх банкірів-злодіїв, через яких постраждали люди: "Я з цього приводу нічого не відчуваю. Як гадаєте – я соціопат?"… Після фінальним кадрів відчуття жаху ще довго не полишає.

Будинок "Слово"

Цей документальний фільм з гордістю можна вписати в десятку кращих за 2017 рік.

 

І які б несусвітні дурощі не приписували "Будинку "Слово", зневажливо називаючи його "радіо-п’єсою", український фільм демонструє те, чим характеризуються найліпші стрічки – креативність в подачі матеріалу, важливість якого вимагає від автора консолідації всіх інтелектуальних, духовних і фізичних зусиль, аби не зробити пересічне, а навпаки - досягти рівня незабутнього.

Тарас Томенко винайшов нову форму для відтворення архівного матеріалу, у візуальній частині критично-недостатнього в роботі над фільмом про Розстріляне відродження. Він "оживив" чорно-білих героїв 20-х років ХХ сторіччя за рахунок їх же слів, вкарбованих в часі через газети, журнали, листи, вірші, поеми, спогади, анекдоти, перекази тощо. І глядач "побачив" через почуте тих, кого знищили, побачив їх життя, їх оточення, їх самих. Так можуть зробити лише майстри.        

Ікар

Ще один документальний фільм в ТОП-10 року. І в цьому випадку так само, як і з "Будинком "Слово", сила фактів долучається до сили ідеї, породжуючи відчуття повноцінно пережитого досвіду невідомих тобі людей і незнайомої тобі ситуації.

 

Фільм про те, як російське керівництво, за допомогою ФСБ, підміняло допінгові тести своїх спортсменів на всіх попередніх Олімпійських іграх, через що Росія ставала переможницею, але лише тому, що її спортсмени використовували наркотики. Розслідування велосипедиста-аматора, що спершу лише бажав дізнатися про можливості покращити результат, привело його до інформатора на  російській стороні, а з часом самого інформатора - до загрози бути вбитим. Фільм так майстерно занурює глядача в цей трилер, що під фінал починають від напруги руки труситися. Хічкок вклонився б. 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

9.01.2018, 13:40
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 23 січня 2018

    “Якщо прийде війна”. Чому у Швеції відкривають ядерні бункери і роздають листівки

    Бункери напоготові, інформаційна кампанія для населення на старті. Це сьогодення Швеціїї

     
    • 22 січня 2018

    Серця трьох: чи настав мир між НАБУ, ГПУ та САП

    Насправді, Артем Ситник був в ГПУ не один, а, як мінімум, два рази. І дійсно кожного разу мова йшла про примирення сторін. Одна з причин - проблема агентів і законності їх дій

     
    • 18 січня 2018

    Деокуповані. Як у парламенті боролися за закон по Донбасу

    Секретар профільного комітету Іван Вінник запевнив, що у фінальному тексті "Мінську" немає, однак все ж передзвонив юристу, щоби уточнити, що ж він зачитав з трибуни

     
    • 16 січня 2018

    Найочікуваніші українські фільми 2018 року

    Цього року мусить вийти майже 50 фільмів. Тут ми напишемо про ті, які в своїй заявці вже викликають цікавість.

     
Система Orphus