Остання цього року книжкова добірка – давно обіцяні літературні підсумки року від Євгенія Стасіневича. У фокусі його уваги – саме перекладні видання, що з’явилися у 2017-му: великі титуловані романи і добротна сентиментальна проза, есеїстика і мемуари, репортажі та вперше видана українською світова класика. Звісно, все це не позбавлене суб’єктивності, та й умістити цілий рік у десять позицій топу неможливо. Однак буквально кожна книжка зі списку заслуговує на безсумнівну читацьку увагу і хоча б поверхове ознайомлення: акцент тут зроблено саме на справжній літературі, літературі як такій. Безвідносно до жанрів і тем.
Радісних вам свят – та книжкового 2018-го року.
Американський роман року
Колсон Вайтхед, Підземна залізниця (Форс Україна, 2017, пер. Л. Пилаєва)
 |
В США історико-фантастична книга малознаного Вайтхеда вийшла у 2016-му, отримала Пулітцера і була швидко перекладена українською. Середина 19 століття, Кора – рабиня, і вона вирішує тікати. А допомогти їй у цьому, окрім знайомого Цезаря, має та сама "підземна залізниця": аболіціоністська система допомоги темношкірим, яка у Вайтхеда тлумачиться буквально – звідси і фантастичність, і премія Артура Кларка. По суті роман – машина-таран, що їде не на стилістичній віртуозності, а на серйозній емоції: ненависті і бажанні (вкотре) прокричати присуд оптимістам від історії. Тяжкий фактаж (контрапунктом – віхи американського рабства як такого), перемножений на дієвий, бо щирий публіцистичний запал: укрліт мала б запам’ятати цю схему конвертування національних катастроф у літературу-що-попри-все-спрацьовує.
Забутий модернізм
Ґеорґ Гайм, Злодій (П’яний корабель, 2017, пер. О. Свиріпа)
 |
Ранній німецький експресіонізм, початок того цунамі, що накриє літературну Європу в 20-х. Початок, бо Гайм – поет і прозаїк, чий повний доробок складає чотири невеликі томи, – помер у 1912-му, проживши коротке (24 роки) і малопомітне життя. Вже після Другої світової автора оголосили мало не enfant terrible, хоча, здається, дарма. Попри ключові теми – смерть і страждання, психічні девіації та гранична незакоріненість, – німець таки здоровий письменник: співчутливий, натхненний ("П’яте жовтня"), який хоч і вдивляється в безодню, але більше з острахом, ніж із хворобливим захопленням. Загравання зі смертю тут – радше через вік і юнацький максималізм ("Один вечір"), ніж унаслідок велінь часу. Гайм – не геній, не рівня Дьобліну чи Кубіну. Проте він бере щирістю: не погляду, а інтонацій. Тепер перекласти б його поезію.
Найкращий сентиментальний роман
Фредерік Бакман, Моя бабуся просить її вибачити (#книголав, 2017, пер. О. Захарченко)
 |
Сентиментальна література, як і масова, буває або хорошою, або поганою. У шведа Бакмана, що написав "Людину на ім’я Уве", вийшла хороша книга: сюжетно цілісна, ідейно дражлива, збалансована за емоціями – є і гумор (до речі, таки смішний), і мелодраматизм (коли не тиснуть коліном на горло, аби змусити співпереживати). Словом, драмеді з людським обличчям. В історії Ельзи та її Бабуні, казкарки, яка, помираючи, залишає онуці специфічні інструкції у вигляді листів, можна, вочевидь, добачити скандинавську традицію: і життєлюбство та сімейність Янсен, й інакшість Пеппі. Однак роман підключається і до інших контекстів, у діапазоні від Ромена Гарі до Гарпер Лі. У Бакмана – сентиментальність здорового письменника: читацька емпатія зринає, але горлові спазми не починаються. Українській літературі є чому повчитись.
Найкраща есеїстика
Єжи Стемповський, Вибрані есе (Книги-ХХІ, пер. В. Дмитрук)
 |
За рівнем есеїстики добре відстежувати загальний стан культури. Мілош, Колаковський, Герберт, Лем – додайте сюди вихідця з Поділля Стемповського і отримаєте привід чорно заздрити полякам. Феноменально освічений, шанобливий до класиків та уважний до найменших вібрацій сучасних йому культурних мембран, літератор із кола Ґедройця береться за найдивовижніші теми: фігури пророків і засади гуманітарної освіти, музичне рецензування і "новий роман", вписування себе в нові ландшафти і розмисли над сивочолою класикою; поляку по зубам усе. В хороводі зливаються Шимон Ашкеназі і автор підручників із гри в бридж Елі Калбертсон, Фукідід та Фредро, Якоб Буркгардт і карпатські контрабандисти. Коли середнє арифметичне текстів із шорт-ліста премії Шевельова хоча б наблизиться до позначки "Стемповський", буде нам щастя.
Найкращий роман знаної авторки
Донна Тартт, Таємна історія (КСД, 2017, пер. Б. Стасюк)
 |
Американка стала відомою у нас завдяки своєму останньому роману "Щиголь", великому і дещо (програмно) старомодному. Та правда в тому, що найкраща її книга – саме перша, детективний трилер "Таємна історія": про вермонтський коледж, хлопця Річарда, який є оповідачем, і групу друзів-студентів, ерудованих та амбітних, які вивчають античність – і розмірковують про ідею вбивства. Про нього ми знаємо буквально з першої сторінки, а далі – повернення в минуле і спроба розібратися, як дух цього Неверленду підштовхнув молодих обдарованих людей до переконаності у власному надлюдському статусі. Куди сильніший романний нерв: не заліковування травмованої особистості за допомогою мистецтва, а велика культура, що здатна не в тих руках стати виправданням найгіршого. Здається, цей причинно-наслідковий зв'язок чесніший.
Найкращі мемуари
Астрід Ліндґрен, Щоденники воєнного часу: 1939-1945 (Laurus, пер. Д. Суворов)
 |
У читацькій свідомості Ліндґрен – мати Пеппі, ще, певно, політична активістка і та наймиліша письменниця, яка любить дітей і свою країну. Однак у 2015-му видали її щоденники, первісно 17 чималих зошитів, – і цей образ став куди опуклішим. Фанати побачили "портрет митця замолоду": як в екстремальних умовах, хоч і в нейтральній Швеції, формується та, хто подарує післявоєнному "нічному" світу перші втішні історії. До того ж, зрозуміли, що і з Ліндґрен не все так просто та радісно: тут і робота в перлюстраційній конторі, і дрібні переживання за бідність святкового столу "під час холери", і психологічні розлами на тлі зради чоловіка. І політична, цілком собі карлсонівська інфантильність. Словом, увиразнилось не так філістерство чи поверховість, як складність реальної жінки – на противагу міфам про майже святу Астрід.
Незнана класика
Меша Селімович, Дервіш і смерть (Круговерть, пер. К. Калитко)
 |
Украй важливий роман югославських 60-их, штибу "Життя і долі" Гроссмана та поезії наших шістдесятників; вічне плюс політичне плюс історичне. Важливий, та не вибуховий – крізь нього ще треба продертися, не піддавшись заколисуючому ритму. Боснія часів Османів, Ахмед Нурудин, у минулому вояк, керує Мевлевійським орденом. Однак смерть брата повертає його до активного (тобто політичного) життя, загострюючи, здавалось би, зняті конфлікти з самим собою і геть несправедливим світом. В назві все правда: це таки про дервіша і про смерть – про пошуки останніх відповідей та гранітну невблаганність фіналу. Печальний філософський роман: наче "Чарівну гору", настояну на "Грі в бісер", вигадав хтось зі світоглядом К’єркегора. Проте це ще й справжній роман, написаний до моди на все магічно-балканське, автентичний і живий.
Книга з канону
Вірджинія Вулф, Флаш (O.K. Publishing, пер. Н. Семенів)
 |
Насправді цей роман Вулф, пізній і для багатьох неоднозначний, – поза каноном, у тіні "Місіс Делловей", "На маяк" і "Хвиль". Хоча "Флаш" не менш технічно вигадливий за перший: оповідач тут – кокер-спанієль Елізабет Баррет, яка стане дружиною класика Браунінга. І куди більш життєствердний і динамічний, ніж два останні: викрадення, таємний шлюб, мандрівка до Італії. Немовби-біографія і начебто пародія на bildungsroman, а проте найважливіше тут – письменницька любов до героїв і той захмарний рівень, на який вийшла Вулф у 30-их. Грандіозні злами культурно-світоглядних епох, експерименти з точкою зору, "велика правда, відображена у найменших дрібницях": Вулф як вона є, відповідальна і революційна. Цього року також вийшли "Скляні бджоли" Юнґера і перевидано "Портрет митця замолоду" Джойса. Класику знати треба.
Найкращі репортажі
Ганна Кралль, Раніше за Господа Бога (Темпора, 2017, пер. О. Сливинський)
 |
Під однією обкладинкою – три книги. Наріжний для "польської школи репортажу" текст "Раніше за Господа Бога" – історія Марека Едельмана, останнього очільника Варшавського повстання; "Докази існування" – про тих, хто пережив Голокост, серед героїв – піаніст Анджей Чайковський; і "Дорога чекає червоного короля" – поза іншим, про Ізольду Р., її боротьбу за виживання в Освенцимі та життя після того. Написані в різні десятиліття, по-своєму охудожнені репортажі читаються як моноліт – і у цьому заслуга нової техніки Кралль, яка однією з перших зрозуміла: писати про ті події, про людську природу в неможливих умовах, слід максимально сухо (тут відчутно бракує повітря), вихоплюючи значущі деталі. Проте й не усуваючи фігуру "компілятора" повністю, бо буде фальшиво. Не тій авторці нон-фікшну зі східної Європи дали Нобеля.
Перекладний роман року
Кейт Аткінсон, Руїни бога (Наш формат, пер. Я. Стріха)
 |
З кожним роком усе важче – ринок-бо наповнюється – обирати оту одну "найкращу перекладну книгу". Хоча в 2017-му такий роман був, і написала його британка Аткінсон – та, що відповідає за детектива Броуді і феєричне "Життя за життям". "Руїни бога" відсилають до останнього: Тодд, менший брат Урсули з попереднього роману, герой сумнівного статусу – він бомбардував німецькі міста у заключній фазі Другої світової. Є велика сім’я, що зникає (як і загалом європейський затишок), є чотири покоління, неможливість порозуміння та війна-якої-не бачив-світ – хоча роман не лише про неї. Розверстані на ціле ХХ століття, "Руїни бога" повняться віддзеркаленнями і несподівано цупкою літературністю, хронологію лихоманить, сюжет наскрізь переритий лисячими норами; все пов’язане з усім, і від того мало приємності. Та не для читача. Справді великий роман.
