Уже традиційно грудень - час підведення підсумків, в літературі так само. І хоч INSIDER ще запропонує вашій увазі фінальні "зведені списки", але сьогоднішня добірка – якраз спроба означити той історичний перекладний нон-фікшн, який у 2017 році здався нам максимально важливим, свіжим та й попросту страшенно цікавим. У фокусі книжок – події, пов’язані з Другою світовою війною: Голокост і Волинська трагедія. Щоправда, єднає ці видання ще дещо: поруч із тяжким фактажем та історіями про кінець "європейської людини" як такої, тут чи не на кожній сторінці свідчення абсолютно протилежного характеру: про героїзм і самопожертву, людяність і безумовний імпульс допомогти тим, хто в біді.
О цій порі часто виходять матеріали, названі на кшталт "ліки від депресії". Книжки з цієї добірки теж можна вважати ефективним засобом від хандри: просто що ефект цей має більше спільного з шоковою терапією. Зрештою, потрібно й таке. Вдумливого вам читання.
Філіп Сендс, Східно-Західна вулиця (ВСЛ, 2017, пер. П. Мигаля)
 |
Британець-адвокат, який вирішує дослідити історію власної родини, а заразом і витоки міжнародного кримінального права – і всі дороги невідворотно ведуть його до Львова, це навіть у підзаголовку вказано. В місті Лева народився його дід Леон, але також, із різницею в кілька років, там вчилися Лемкін і Лаутерпахт: правники, які зроблять чи не найбільший внесок у Нюрнберзький процес і всю подальшу історію міжнародних судів над злочинцями найвищого рангу. Саме вони запропонують концепції геноциду і злочинів проти людяності.
Воно-то так, але не зовсім: Сендс так само юрист, як і письменник, і то професійний: з фантазією і сюжетним чуттям у нього все добре. Інша справа, що у загалом притомному перекладі дещо суттєве втрачається: де в оригіналі британець сухий і в адвокатський спосіб лапідарний, там в українській версії він може здатися наївним і навіть простакуватим. А дарма – Сендс оповідач сучасний, який спирається на факти, та лише ними не обмежується. Нехай численні фотографії і мапи нікого не заплутають: автор знає, що таке лейтмотиви, ненадійний наратор, своєчасні ретроспективи, гачки наприкінці розділів, далеко рознесені в тексті частини цілого. Словом, це таки нон-фікшн, історія про родину Сендса і міжнародне право, катастрофу європейського єврейства і панорама стратегій поведінки людей в кризові – останні – часи. Хоча їде цей текст не лише на "реальному" паливі. А з іншого боку, до прямих рефлексій автор майже ніколи не переходить; Зебальда можна згадати хіба за зовнішньою подібністю: "книги з фотографіями про катастрофи ХХ століття".
Життя тут найкращий сценарист, і лінії почнуть скручуватися у смертельні конструкції наче поза волею автора; нагадуючи перехрещені трикутники на жовтих пов’язках. Та Сендс усе контролює: ось історія кожного з правників, відмінника і звабника, а ось міс Тілні, яка вивезе з анексованої Австрії до Франції маленьку Рут, маму Філіпа. А потім ще декілька буцімто випадкових сюжетів, плюс фігура генерал-губернатора Франка, і тітка автора Герта, "яка вирішила не пам’ятати". Лише в другій частині книги нам являть сам процес – нагнітати й інтригувати Сендс уміє. А на процесі - кардинальна зміна оптики, суд і з’ясування основ на декількох рівнях одразу: ті "надлюди", які про себе так думали, по факту постануть недолюдьми, що впивалися глибиною власного падіння. А от на боці обвинувачів зійдуться якраз ті, хто в своєму професіоналізмі, перемноженому на емпатію, виростають до масштабу супергероїв. І це тоді, коли про своїх родичів з темного сходу Європи вони ще не знають геть нічого, лише підозрюють найгірше. Людське як надлюдське.
 |
| фото thebailliegiffordprize.co.uk |
Сила книжки Сендса в поєднанні щирої – і добре обставленої методологічно – допитливості (завидки беруть – стільки архівів зберіглося), співчуття – і легкої, направду британської рятівної іронії. Саме це виявляється вкрай ефективним способом говорити про "невимовлюване", про крах просвітницької людини. В будь-якому разі, це куди краще, ніж заламування рук, коли думають про ті події в категоріях містичних чи там есхатологічних. Якщо взагалі думають.
Можливо, це і є найціннішим у "Вулиці": спроба помислити "криваві землі" не риторикою мартирологу, а категоріями закону і законності. Показати, що європейська цивілізація не лише дійшла до такого – вона може й посильно розібратися з наслідками, видобути зсередини себе волю до спротиву й нову мову на позначення такої реальності. Так, без залишку тут бути не може, геть не все можна втиснути в поняття геноциду – та намагатися треба. Спроба реваншу розуму: по-своєму приреченого, але від того лиш більше йому співчуваєш.
Таку книжку хочеться написати про власну сім’ю – і це добрий показник. Хоча переживати подібного не слід нікому: нова правда про "стару людину" не компенсує радості від пізнання родини і численних прикладів безумовної самопожертви. Гіркий висновок Сендса, до якого він не міг не прийти. Щоправда, останнім присудом він не виглядає: поки пам’ятаємо – шанс є.
Вітольд Шабловський, Кулемети й вишні (ВСЛ, 2017, пер. А. Бондаря)
 |
Видати цю книжку у Польщі в 2016 році було подвигом. Правильно прочитати її сьогодні в Україні – необхідність. Тільки подумайте: в момент наростання агресивного націоналізму поляк пише книгу про те, як під час влаштованої українцями катастрофи волинських поляків наші, далеко непоодинокі співвітчизники рятували своїх споконвічних сусідів. Голова йде обертом.
Але хто він такий - Шабловський? Журналіст і репортер, автор нашумілого "Убивці з міста абрикосів" і "Моєї маленької ПНР", за його плечами – Капусцінський і Кралль, чи не найкраща школа писання справжніх історій, які часто постають просто "великою літературою". Він репортажист у світі, де саме нон-фікшн тріумфує мало не повсюдно: надто ускладнилось життя, аби письменникам не звертати увагу безпосередньо на нього: тоді і вигадувати нічого не треба, лише поміть і правильно опиши.
Географія "Кулеметів й вишень" – питомо українські "bloodlands": Воля Островецька, Гай, Преображенське. Можна довго дискутувати про передумови і конкретний перебіг трагедії, але хто влітку 43-го взяв до рук вила та сокири і хто їх освячував, зрозуміло й так. Сам Шабловський фокусується якраз не на цьому – йому важить героїзм, який увійшов у конфлікт з розумністю, і людяність, скерована, поза іншим, не лише на поляків.
Бо є тут історія родини українця Олександра Козуня, який підгодовував в найтемніші часи польську родину, що переховувалася в лісі. Є історія заробітчанки Ірини, яка, втративши все, нині працює в Польщі домогосподаркою. Її дід врятував у 43-му двох польських хлопчиків, Казика і Марека; попри це, у неї є сили виправдовувати хазяїв, що й сьогодні не можуть спокійно дивитися на будь-якого українця. Та є серед героїв книжки пастор з Купичева, Ян Єлінек, чех із походження, який рятував буквально всіх: і євреїв з німцями, і поляків з українцями. Десь тут і постає історія про складність, живу волинську спільноту, яку тільки й можна протиставити агонізуючій простоті тих, хто хоче бачити "на своїй землі лише наших". Інша справа, що критичної кількості таких людей не набралось. А втім, "хто врятує одного – врятує цілий світ".
 |
| фото з mind.ua |
Техніка Шабловського – запис людських свідчень, проте сам автор також присутній: він зв’язує розповіді в одне ціле, описує своїх героїв (бо вони таки герої), подає історичний контекст. І його голос не тяжіє над книгою. Як і Сендс, поляк – добре оснащений оповідач: є рамкова історія, вивірене дозування фактажу, ритм; і мало не детективна інтрига: "хто врятував Камілу Гермашевську?". Вона, між іншим, – мати Мирослава Гермашевського, першого польського космонавта. Тобто перед нами "не вирваний із м’ясом шматок життя", а життя, до якого автор намагається наблизитись, використовуючи достоту новочасні літературно-технічні засоби; не сокира – мікроскоп. Є багато фотографій: скидається, що в умовах реальності, яка "йде брижами", авторам все більше хочеться спертися на щось гарантовано справжнє.
До речі, в оригіналі назва суттєво відрізняється: "Праведні зрадники. Сусіди з Волині". Звучить загадковіше, оксюморон видається сильнішим за метафору "Кулеметів й вишень", що мають, певно, наштовхувати на думку про насилля і затишок, якому покладено край. До того ж, початково унаочнювався саме "інститут праведності": рятували у ті роки не лише євреїв. І не тільки десь у Європі.
Які емоції хоче викликати у читача автор? Штука в тому, що хороші книжки навряд чи цілять у щось одне, вони не вимагають від читача конкретної реакції, – а у Шабловського книга точно хороша. І навіює вона, перш за все, відчуття справжності: складної і незатишної, такої, що від неї ломить голову. Проте насправдi від неї дивним чином стає легше. Враження, наче дивишся крізь добряче промите скло, що довгий час було вимазане кров’ю і брудом. Адже поляк не лише розповідає про маловідоме (зазначає, що знає лишень про три книги на цю тему), але й демонструє багатокомпонентність реальної історії, яка погано конвертується в підручники.
До Шабловського відчуваєш чорну заздрість: ну чому він зрозумів потенціал цих історій, а наші автори – ні? Фактаж буквально під ногами, мільйони визрілих сюжетних зерен, найнесподіваніші розвороти буцімто давно відомих тем, – а книжок нема. Ніяково за себе, але радісно, що хоч так ми про це дізнаємось. Аби тепер не забути: добрі люди є не лише на Волині. Аби встигнути про те все написати.
