30-го листопада в український прокат вийшло 7 художніх фільмів. The Insider розкаже в подробицях про чотири з них: британський детектив за романом Агати Крісті, американський трилер, зроблений як знаменитий "День бабака", угорську драму, яка цього року отримала "Золотого ведмедя" Берлінського кінофестивалю, і англійсько-китайський драматичний екшн з Пірсом Броснаном і Джекі Чаном.
Кривий будиночок
Блискуча екранізація Агати Крісті! Особливо після нещодавнього непорозуміння, яке мало назву "Вбивство у Східному експресі". Все ж класичний англійський детектив, втілений з дотриманням оригіналу, з усією очевидністю переграє американський трилер, де нерозсудливо на перше місце ставлять форму, а не зміст.
Більше того, після перегляду стає зрозуміло, чому "Кривий будиночок" сама авторка любила найбільш з-поміж усіх своїх численних творів, а самих романів у неї було лише 66. Принаймні фільм чується на смак як густий і добрий борщ: тут простір насичений подіями, герої виглядають повнокровними і мають свої історії, які в повній мірі встигають розіграти за 115 хвилин екранного часу; і у фіналі ставиться масна і здоровецька крапка, тим шокуюча, що без сентиментів і епілогу.
Звісно, закручений на основі смерті, "… будиночок", підпирається кількома історіями, і це вже цікаво. Бо крім всіх англійських домочадців спочилого заможного грека Арестіда Леонідіса, підозрюваними стають представники і Радянського Союзу, і американського ЦРУ. Щонайменше цих останніх боявся небіжчик. А перпендикуляром, що входить в ці дві паралелі, є персонаж слідчого, молодого Чарльза Гейворда (Макс Айронс), і у нього історія своя, причому зав’язана його колишньою коханкою онукою Леонідіса Софією (Стефані Мартін). Власне, саме Софія просить Чарльза, незважаючи на їх спільне зле минуле, допомогти, адже дідуся всі вважають померлим своєю смертю, і тільки вона переконана в його вбивстві.
 |
Так само, як зрозумілою центральною подією фільму за Крісті є факт вбивства, зрозумілою є і всеохопна підозра. Кожний міг вбити нещасного (хоч і багатого), кожний мав мотив (хоч і всі були його родичами) і кожний з розвитком сюжету стає можливим вбивцею. І кожний – ну майже – "виписаний" камерою зі смаком. Першу дружину небіжчика грає Глен Клоуз, і робить це з королівською величавістю, засвідченою вже в "Небезпечних зв’язках" 1988-го року. Другу дружину втілила Крістіна Гендрікс з тою ж сексуальністю і чарівністю, котру проявила в серіалі "Хеп і Леонард". Старшого сина грає моторошний і цинічний Джуліан Сендз, і вибір його на роль у цей фільм просто ідеальний після його участі у "Чорнокнижнику" чи "Ромасанті". Роль його дружини віддали Джилліан Андерсон, чия роль потішить тих, кому байдуже до "Секретних матеріалів", але хто в захваті від неї в "Американських богах". А яка чарівна дівчинка, онука Леонідіса, Жозефіна (Гонор Кніфсі) - аж заздрість бере за її майбутню кар’єру… Загалом, ансамбль акторів створює гармонійну і багату музичну палітру, однаково майстерну в моментах соло чи спільному музикуванні.
За великим – і всім решта – рахунком, у фільмі все на місці, все добре, все смачно, а цікавість не зникає до фіналу, подвійного фіналу, чи навіть потрійного. Єдине, що розв’язка відбувається ледь не на останніх секундах, після яких видихнути не встигаєш і вже – The End. А видихнути все ж треба…
Щасливий день смерті
Якщо змішати молодіжне кіно про коледж з трилером, комедією і фантастичним сюжетом, здертим з "Дня бабака", вийде суцільне нещастя про день, що весь час повторюється і закінчується смертю. Добре, якщо не смертю глядача. Цьому заважають випадкові, але влучні адреналінові вливання і, як це не дивно, нестандартний фінал, котрий, до всього, ще й пояснює кілька сюжетних дурниць. Наприклад, якого милого чоловік в масці, намагаючись вбити – і вбиваючи – щодня головну героїню, так комічно, по-театральному і просто незграбно рухається, чи-то виставляючи творців за ідіотів, чи тримаючи за ідіотів глядачів.
Дивовижно те, що нещодавно "День бабака" вже намагалися передерти, і це був фільм "Матриця часу". Який став екранізацією роману "Перш ніж я впаду" Лорен Олівер. Перед тим, щоб якось сховатися від майбутніх звинувачень у плагіаті, письменниця ввела у роман головних героїв дівчат і тінейджерів, і вивела у центр мораль – мовляв, її книга про потребу і навіть вимогу людині жити гідно, щоб не було шалено боляче за безцільно і грішно прожите життя. У "Щасливому дні смерті" використано той самий меседж: якщо є шанс виправити життя - скористайся ним. Плюс знову ж таки ті ж самі тінейджери. Тобто плагіат, виходить, одночасно на два фільми! Але у творців "… смерті" є туз в рукаві, і вони виставили його на привселюдний огляд, та й ще як щит – у назві.
 |
Головну героїню, Трі (Джессіка Рот), вбиває якийсь маніяк в масці дитини. На ранок вона прокидається в тому ж, не своєму ліжку, в якому прокинулась вчора, проживає той самий день, що вже прожила, і ввечері її знову вбиває той самий маніяк. Щоб наступного дня все повторилося. Як вийти з цього чорного кола? Зрозуміти, хто цей маніяк і що він до неї має. Ось це і є відмінністю від "Дня бабака".
Проте, зважаючи на відсутність у світі повністю оригінальних ідей і присутність лише компіляцій, "Щасливий день смерть" можна сприймати як "оригінальну компіляцію" зі спорадичним драйвом, нахабно-прямолінійним закликом до гомосексуалізму, різноплановістю вбивств і … щасливим закінченням.
Як український глядач сприйме цей фільм – сказати важко. В Штатах при бюджеті менше за 5 мільйонів доларів, він зібрав понад 55 мільйонів. І якщо знайдеться новий Вайнштейн, вже обов’язково з іншим прізвищем, є шанс отримати нову франшизу, як це було з "Криком". Поки Ерос і Танатос живуть в людському суспільстві, ідея злиття у садисько-мазохістичних обіймах крикливої дівчини з убивцею з ножем в руці здатне вдихнути життя в численні клони однотипного кіно.
Тіло і душа
Уявіть собі, чарівне кіно буває без спецефектів, без зірок і без детективних сюжетів. Просто в них є інше, що недоступне чи зайве в блокбастерах, розрахованих на невибагливих глядачів. Угорська стрічка "Тіло і душа" - не розвага. Це кіно не для мас, воно вимагає вибагливого глядача з бажанням побачити щось нове, нестандартне і з можливістю глибоко зануритися в себе, покопирсатися в своєму житті, спогадах, відчуттях і уявленнях, і, хто знає, може їх переглянути. Саме так: фільм знаної режисерки Ільдіко Еньєді може спонукати вас змінити деякі уявлення про речі, наприклад, про любов, про те, як вона зароджується і як протікає, і, виявляється, не суттєво, що вона по тобі танком проїжджає, важливо локальне і тривале в часі почуття єднання.
Без сумніву, ось цей глибокий екскурс у власну голову і вразив журі цьогорічного Берлінського кінофестивалю. Втім, гадаю, не стільки через це фільм отримав "Золотого ведмедя". Вирішальним став головний момент, зачин мелодраматичного сюжету, що врешті й породив любов і подальший розвиток стрічки та душевні переживання глядача. Мова про сон, про який питає психолог у всіх працівників м’ясокомбінату, де вчинено злочин. Задаючи десятки питань, зокрема, і про сни, психолог намагається визначити злочинця, і зненацька зустрічається з однаковими переказами нічних візій. Двоє говорять про уявленням себе тваринами, він – самцем оленя, вона – самкою оленя, і кожний розказує саме те, що й інший з приводу своїх нічних мандрів. І так у них продовжується щоночі. Та проблема не у снах, а в реальності.
 |
Проблема двох виставлена різко і гранично. Він - пристаркуватий фінансових директор комбінату із знерухомленою лівою рукою. Вона – аутист і перевіряльниця якості м’яса. Він закрив питання стосунків кілька років тому. Вона – ніколи не мала ніяких стосунків. Він пройшов життя, а вона, здається, його ще й не починала. І тільки сни їх єднають.
Неймовірність і певна фантасмагоричність змісту робить "Тіло й душу" отим крилатим висловом, що є єдиним і неповторним, і тому – ідеальним представником фестивального кіно, зокрема кіно Берлінале. Берлін любить таке кіно, вишукує його і культивує. Цьогорічний лауреат чудово вписується в лінійку фестивальних шедеврів, таких як "Молоко скорботи" аргентинки Клаудії Льйоси, тріумфатора 2009 року, чи "Мед" турка Семіха Капланоглу 2010-го року. Вони – ознака кіно як такого, розумного і з без поспіху, неординарного і болючого, на межі між грубою дійсністю і дивовижною казкою. Це – живе кіно, яке говорить про життя саме стільки і так, щоб глядач зміг на хвилю піднятися над грішною землею, як би це фантастично не було.
… Згадуючи, як на прем’єрі сіпалися жінки, варто зробити попередження – у фільмі присутні натуралістичні кадри розчленування тварин. Все ж дія часом відбувається в місці, де тіло позбавляють душі. Якщо у тварин вона є.
Іноземець
Доволі актуальне кіно для нашого часу і наших теренів, де тероризмом займається сусідня Росія як країна-агресор і окупант частини України. Але в даному випадку важливо, які були поставлені акценти.
В "Іноземці" мова йде по нове угруповування ІРА, з підзаголовком "автентичне", причетне до теракту в лондонському банку. Британці звертаються із запитанням до міністра у справах Ірландії, Ліама Хеннессі (Пірс Боснан) – мовляв, хто і чому, якщо вже давно йде мирний діалог? Слушне питання до того, хто раніше був частиною ІРА, а тепер став "людиною Лондону". Та відповідь не проста, бо нам покажуть компендіум підкилимних ігор, коли всі всіх використовують за ради своїх інтересів, чи то давно палаючої помсти, чи то нових бажань. Несподіваним гравцем в цих іграх стає китаєць, Кван (Джекі Чан), і його помста через невиннозагиблу у теракті доньку. У підсумку маємо близько сотні вбитих з обох сторін, і понад сотню поранених.
Поставлений за всіма правилами бойовика колишнім режисером "бондіани" Мартіном Кемпбелом, "Іноземець" може сподобатися любителям одночасно екшн-сцен і любителям добре закрученого драматичного сюжету з елементами трилера.
 |
Джекі Чан, граючи ледь не першу свою (більш-менш) серйозну роль, відпрацьовує усю потрібну для обох жанрів гаму почуттів та набір прийомів, добре відомих і люблених глядачам "кіно Чана" (мінус комедійність). Особливо не перебираючи з кунг-фу, він тим не менше вправно і – головне – правдоподібно розправляється зі своїми ворогами, при цьому отримуючи у відповідь, стікаючи кров’ю і припалюючи поранення розпеченим на вогні ножем. Його візаві у виконанні Броснана "працює" новим пристроєм, відмінним від своїм минулих суперменських звитяг – ніяких польотів, ударів і інженерних пристроїв, - лише міміка обличчя. Тільки без жінок не обійшлося. Куди ж без них красунчику-Пірсу.
Втім, це все лише прикриття для магістральної ідеї: терористів не буває красивих чи правильних, як не буває доброго фіналу для тих, хто зрадив. Байдуже хто це, чоловік чи жінка, англієць чи ірландець. Бо однаково вони будуть знищені.
Менше з тим, нацьковуючи глядачів світу на ірландців і ледь не прямим текстом називаючи їх всіх терористами, англійці потрапляють у свою ж пастку – як кажуть, на злодієві шапка горить, адже від самої назви фільму до його фіналу нам показують, яке ставлення англійців до не-англійців, навіть до тих, з ким англійці співпрацюють.
Фільм є дуже навіть антимілітаристський. Купи трупів і покалічених доль чітко промовляють: старозавітний принцип "око за око" - чисте зло, використовуючи яке можна зробити всіх на планеті сліпцями.
