В пошуках загадок душі і тіней минулого

Що дивитися в кіно наступного тижня
25 листопада 201713:47

Що ховає від нас світ мертвих, і чи можемо ми знайти спокій, розгадавши його загадки? Цього тижня в прокат вийшли одразу три кінотвори, які кожен по своєму і різною мірою таланту, пропонують подумати над цим питанням.

INSIDER розповідає про фільми   "Коматозники", "З любов’ю, Вінсент" та мультик "Коко".

Коматозники

В рімейку славнозвісного фільму 1990 року Джоеля Шумахера ("Телефонна будка") від оригіналу залишився лише Кіфер Сазерленд в епізодичній ролі та сюжет про студентів-медиків, що задумали експеримент, задаючи смерті питання про життя. Все решту було змінено, від деталей до головного.

Герої новітніх "Коматозників" поміняли стать, йдучи за дивною модою в новітньому Голлівуді фільми з чоловіками перероблювати на фільми із жінками. В силу тої ж самої моди додались чорношкірі герої. І всі різко помолодшали. Плюс з’явився релігійний аспект. Через що весь фільм перетворився на чітко виражену страшилку для невіруючих. І нагадування для віруючих.

У кожного є право вірити чи в еволюцію, чи в дееволюцію, - хоч в чорта, - але в XXI столітті науковий максималізм – це анахронізм і консерватизм. І герої фільму уявляють собою представників саме такого підходу до життя, де смерть є межею, за якою нічого не має. Але Кортні (Еллен Пейдж) хоче знати напевне. Одначе на відміну від свого прототипу з "Коматозників" 27-річної давнини, вона має причину: 8 років перед цим Кортні втрапила в ДТП,  задивившись в телефон, через що загинула її молодша сестра.

 

Жах минулого так і залишився в ній, а біль від втрати трансформувався в манію відкрити завісу смерті, і підтвердити, що після життя є життя. Щоб зазирнути за лаштунки нашого буття, вона хоче зупинити серце і на кілька хвилин ввести себе у штучну кому. От тільки повернути себе самостійно, звісно, неможливо. Тож Кортні залучає своїх однокурсників. Вороття приносить свої сюрпризи, і спочатку вони здаються чудовими. Але потім набувають обрисів чудовиськ – не реальних, а психологічних, родом з минулого, в якому ми всі створюємо своїх демонів.

Фільм в першій половині знятий як медична драма, в другій - стає трилером з елементами жахів і містики. І в цьому - жанровому і стилістичному плані - рімейк двічі програє оригіналу. Бо, по-перше, містика відчувається у Шумахера з перших кадрів, й існує поглядом в потилицю аж до фіналу. А, по-друге, цільність містики є ледь не головним для створення атмосфери, без якої цей жанр не має сенсу. Обидві половини фільму зроблені данським режисером Нієлсом Арденом Оплевом ("Дівчина з татуюванням дракона") на високому професійному рівні. Просто в житті голова окремо від тіла, і навпаки, не можуть існувати. 

Та все ж таки на захист фільму виступає означений на початку релігійний момент, внесений сценаристом Беном Ріплі ("Початковий код"), і він – принциповий. Бо головна тема – не містична, тобто не експеримент сміливців, і навіть не його наслідки. А те, як з цими наслідками боротися, як спокутувати ті гріхи, які кожний з нас, без винятку, зробив у своєму житті. Натяк на центральність саме цієї теми спочатку підказує сама камера, яка в момент польоту душі головної героїні проходить через зображення Ісуса Христа на вітражі церкви. Потім лунають слова про потребу перепросити тих, кому завинили. А у фіналі, одна з героїнь чує – "прости собі". Тож моралізаторство, вловлене у фільмі, не випадкове. А певна нарочитість і вимогливість – не крамола, адже якщо по відношенню до дій тіла ніхто не відміняв принципу dura lex sed lex, чому ж по відношенню до душі має бути інакше?

З любов’ю, Вінсент

Якщо ви не можете поїхати, скажімо, до Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку, Чиказького художнього інституту або  до Лондонської Національної галереї, де, зокрема, виставлені  картини Вінсента Ван-Гога, і при цьому любите годину чи більше пороздивлятися плямки, мазки і цяточки, - саме для вас фільм про відомого голландського художника XIX сторіччя. Бо це не просто кіно – це суцільна картина, причому в прямому значенні. І навіть не одна картина, а десятки, сотні, тисячі картин! Це – перший намальований художній фільм.

Спочатку знятий, він був згодом розфарбований, але в академічно-точному стилістичному і кольоровому дотриманні техніки малюнку Ван-Гога. Тобто буквально кожну секунду, кожний кадр був намальований поверх вже відзнятого. Загалом мова йде про 853 окремі оригінальні картини, виконані олією. Потім їх використали для подальшої зміни в кадрі предметів, рухів руки, голови чи ноги, а всього у фільмі було 62 450 кадрів. Такі роботи як "Зоряна ніч", "Нічна тераса кафе" і "Соняшники" кидаються в очі, зустрічаються у фільме не один раз і часом слугуючи переходом від однієї сцени до іншої.

 

Подружжя Дороти Кобели та Хью Волчмена готували свій дебютний повний метр багато років, розпочинаючи його від сміливої ідеї, базованої на 7-хвилинній короткометражці, намальованій і змонтованій самою Доротою. Вже великий фільм малювали 100 художників з багатьох студій Європи, зокрема й України.

Дуже амбітний унікальний проект не міг бути не помічений у світі. Спочатку він отримав головний приз на центральному анімаційному фестивалі світу, в Аннесі, а потому був куплений в 130 країн. Така увага - не дивина, адже успіх фільму пояснюється не тільки його неймовірною і екстраординарною формою, а елементарною жанровістю: це детектив з кримінальними ознаками, і за його перипетіями просто цікаво спостерігати.

В основі лежить історія про хлопця, чий батько-поштар доручає йому завезти листа Вінсента Ван-Гога його братові Тео. Лист був останній перед смертю художника. По смерті пройшов рік, поштара муляє невиконана ним робота, але де шукати Тео? Син береться за це завдання, і в пошуках хоча б кого-небудь з родини Ван-Гога він починає розплутувати клубок обставин смерті генія, виходячи на версію, що той, можливо, і не закінчував життя самогубством, як вважали всі, а був убитий.

 

Цей дещо сенсаційний сюжет і абсолютно сенсаційна форма його втілення допомагає глядачеві повністю зануритися в життя і творчість генія, чиї роботи визнанні надбанням людства, а одну з них в 90-х роках XX сторіччя продали за рекордні 92,5 мільйони доларів, хоча за життя у самого Ван-Гога картини взагалі не хотіли купувати - за 8 років роботи він спромігся продати лише одну свою роботу.

"З любов’ю, Вінсент" - це справжня казка, цінність якої така ж, як десять казок разом, бо вона небачена і нечитана до цього, вона шалено феєрична і яскрава, захоплююча і цікава. Це справжній скарб, відкритий на огляд глядачеві.

Коко

Нехай вас не мучать роздуми, чи вкрали компанії Disney та Pixar ідею "Коко" у компанії Twentieth Century Fox і конкретно у режисера Гільйермо дель Торо ("Лабіринт Фавна"), котрий три роки тому зробив ну дуже схожий мультфільм "Книга життя" . Та ж Мексика, те саме свято "Ель Діо де Муертос", "День мертвих", і та ж історія про перехід у потойбічний світ. Бо мультфільм – чудовий, інакший, ніж у дель Торо, і безсумнівно фантастично добрий, як завжди у Pixar.

 

Плагіат в Голлівуді – річ звичайна. Колись ідея мультику про пінгвінів породила одночасно дві тематично однакові анімаційні стрічки - "Лови хвилю" та "Веселі ніжки", а ідея про зоопарк – "Мадагаскар" і "Велику прогулянку". Це в жодному разі не завадило отримувати задоволення від витворів фантазії. Це ж стосується і "Коко" - це черговий візуальний шедевр Pixar’а.

Так, трохи зіпсоване відкриття нового – таке вже було, "Книга життя" вперто стоїть перед очима – компенсується божевіллям технічної майстерності. Певно, після мільярдних світових зборів попереднього, дебютного повнометражного мультфільму режисера Лі Анкріча, "Іграшкової історії -3", йому видали підписаний чек без проставленої суми, і він вписав не першого рівня цифру з вісьмома нулями. І всі ці сотні мільйонів доларів видні на екрані!

Шкіра хлопчика - головного героя, що мріє грати на гітарі, а його батьки вимагають від нього бути чоботарем - світиться таким теплим внутрішнім сяйвом, яке притаманне лише живим людям. Його пальці, трохи гіпертрофовані задля умовності, "анімаційності" світу героя, так вправно бігають по струнах, що чуєш шелест їх доторку до металу.

 

А той пес, про якого "піксарівці" вже встигли зварганити короткометражку, своїми викрутасами і піруетами здатен закохати навіть тих, хто псів взагалі не любить. Що вже казати про світ мертвих, куди потрапляє герой: межа стриманості фантазії та гумору творців мульта була незастережно перетнута і забута. Цим повсякчас брав всіх Pixar – чого лише варта "Корпорація монстрів", "Рататуй" чи "Думками навиворіт".

В "Коко" глядач кайфує від польоту думки художників, форми їх втілення і гумору як необхідного крему між частинами багатошарового анімаційного пирога. Трохи витисненої цитрини, такої собі необхідної кислинки, щоб не було вже занадто солодко, додає сентиментальність у фіналі – бажання померлого батька хоч одним оком побачити ще живу доньку. Комусь це може видатися зайвим, ба навіть більше – попсовим заграванням з масовими прихильниками сентиментів. Та, як на мене, в дитячому кіно завжди є місце для дорослого.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

25.11.2017, 14:11
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 12 грудня 2017

    Не судилося: як Онищенко сварився з САП через суддю

     
    • 12 грудня 2017

    Михеил освобожденный. Как Печерский суд выпустил Саакашвили

    На Банковой не согласны, что они сами поддерживают историю с Саакашвили, потому что это разрушает рейтинг самого президента

     
    • 12 грудня 2017

    Час на себе. Привілеї недоступності

    Френк О’Брайєн — засновник Conversations. Раз на місяць він збирає в кімнаті всіх своїх 50 працівників на цілий день

     
    • 11 грудня 2017

    Хто кому Труханов: герої боротьби проти забудов в Одесі та їхні розбірки

    Хто є хто в боротьбі за міський сад Одеси і чому активісти недолюблюють одне одного

     
Система Orphus