Фільм "Гарні часи", що в четвер вийшов в український прокат, здатний втішити одночасно дві половини аудиторії – тих, хто любить драматургічно нестандартне кіно, більш подібне до артхаузу, і тих, хто любить екшн, де головне - рух героя, і краще, щоб цей рух був бігом.
Якщо ви сподіваєтеся багато довідатися про фільм з опису сюжету, то забутьте. Сюжет тут, в кращому випадку, є другорядним елементом, а взагалі-то - практично неіснуючим. Бо глядач "Гарних часів" - це пасажир такого собі транспортного засобу, в який він заскочив на ходу, і за 100 хвилин – вистрибнув. Що відбувалося до того або після, новому пасажиру – тобто всім глядачам – не відомо. Та й не треба знати. Сенс має лише теперішнє, той час, що йде он-лайн, перед тобою, і ти, разом з героєм несешся по ньому в режимі "тут і зараз", намагаючись встигнути.
Ти несешся не так врівноважено, як у "Форесті Гампі" Роберта Земекіса, з епічним розмахом по всій країні й з увагою всієї спільноти. І не так, як в "Біжи, Лола, біжи" Тома Тиквера, де є хитро закручена історія з початком і фіналом. Тут ми маємо скривавлений оберемок хаотичних подій, вирваних зубами з пульсуючого страхом життя, коли увага – найменше, що потрібно герою, затиснутого в глухому куті долі і затравленого, мов той пес, і вирватися – єдине спасіння від усього… Ось він з братом грабує банк, і ніби все добре, але "ніби" все псує, і їм вже треба бігти наввипередки з поліцією. Та коли меншого брата "в’яжуть", а старший – втікає, біг не припиняється. Бо така ситуація – не варіант. І старший вже біжить за молодшим. І витягаючи з лікарні побитого у в’язниці, із заклеєним обличчям чоловіка, старший так само не припиняє бігти…
Біг - це принциповий момент. Він одночасно визначає героя і його карму, вказує розвиток сюжету та форму фільму, даючи режисерові карт-бланш на будь-яку метушню без відповідальності за кінець, адже можна зрізати в будь-який момент, орієнтуючись на концепцію "транспортного засобу, в який заскочили на ходу" чи "подій, вирваних зубами". І ручна камера, що тріпотить поруч з героєм, як колібрі навпроти квітки, - ідеальний спостерігач, ідеальний для глядачів транслятор перебігу подій, на кшталт всюди сутніх камер в "Тому, хто біжить" зі Шварценеггером. В цих двох аспектах – ручній камері і бігу – можна розгледіти і алюзію до першого годарівського фільму, "На останньому подиху". Але то було майже 60 років тому і стало новаторством, яке поміняло кіно. Тепер не часто і мало кого можна здивувати формальними і технічними викрутасами, тим паче, маючи мізерний бюджет "Гарних часів". Тим не менше, нью-йоркські брати-режисери Бен і Джош Сефді таки змогли здивувати - своєю ідеєю вирваності історії, де не буде пояснень, не буде флеш-беків, де глядач мусить сам все додумувати і розуміти так само, як в розмові знайомих, друзів, родичів, куди він вліз, і, аби не бути лузером, мусить надолужити брак інформації, включити мозок і стати частиною співбесіди.
Та мова не йде про особливо інтелектуальне зусилля – за глядача все робить ритм, який несе увагу, мов на американських гірках – швидко і карколомно, ділячи заслугу навпіл з виконавцем головної ролі, Робертом Паттінсоном. Без сумніву, він другий козирний туз фільму після стрімкого руху. Красунчик, модель, "сутінкова" зірка, улюбленець долі і мільйонів дівчат, він вже давно поламав всі кліше, зірвав із себе ярлики та пустився кінематографічного берега – залюбки прийняв запрошення канадійського нонконформіста Девіда Кроненберга, двічі, і заграв в жорсткому до відрази австралійському "Ровері". Та фільм братів Сефді – Еверест Паттінсона, його максимальний злет, сміливий і гучний - переможний крик актора-воїна, повний куражу, внутрішньої сили і бажання завойовувати екранний простір. На жаль, в Каннах це не оцінили. Паттінсон захоплює, переконує, збиває з пантелику, гіпнотизує і жахає. Причому, вриваючись на екран з перших секунд і майже весь час знаходячись в кадрі, він залишається цікавим до фіналу.
"Гарні часи" можуть бути показовим прикладом, як треба робити кіно, не витрачаючи десятків мільйонів доларів, можливостей величезної знімальної групи і часу для пошуку локацій. Це кримінальна драма, добре прописана щодо ходів сюжету і діалогів, добре розіграна режисером і "зроблена" оператором. Ніяких великих інвестицій, ніяких декорацій і збудованих локацій. Все - під рукою, знято в одному спальному районі Нью-Йорка, Квінсі, де просто було заздалегідь обумовлена співпраця з районною адміністрацією, поліцією та місцевими мешканцями. А зробити це не склало проблем, бо саме тут брати-режисери народилися і прожили все життя, знаючи кожну собаку і кожен камінь…
Дві головні чоловічі ліні, лінії двох братів, були придумані Паттінсоном і Беном Сафді в мийці для машин, де вони якось працювали. Далі просто підключили старшого брата Бена, і розділили зони відповідальності: молодший писав сценарій і грав, старший – знімав, а Паттінсон слугував двигуном процесу. Це була його ідея пофарбуватися посеред фільму в блондина і на роль своєї подруги запросити Дженніфер Джейсон Лі, голлівудську зірку і фаворитку Квентіна Тарантіно. Оператором брати взяли свого дружбана Шона Брайса Вільямса, який крім того, що є головним оператором американського інді-кіно, ще й зняв їм їх попередній фільм, "Бог знає що", презентований на Венеційському кінофестивалі.
Втім, є у фільму ще один козир, який грав весь час і виграв на рівні з усіма. Це музика.
Саундтрек "Гарних часів" з тих, які працюють як екстезі, підбурюючи кров до швидкісного долання кілометрів артерій, а серце – до такту бігу героя, таким чином роблячи глядача ледь не напарником Паттінсона. Творець саундтреку – музикант з псевдонімом Oneohtrix Point Never, який, на думку Іггі Попа, який працював з ним в тандемі, "вимовити неможливо".
Втім його таки вимовили у Каннах, коли вручали приз за кращу музику до фільму, а попередньо, після прем’єри, влаштували овації, шість хвилин навстоячки плескаючи творцям. І не дивно – фільм і музика варті відзнак.
Всеукраїнська прем’єра фільму відбулася на цьогорічному Одеському кінофестивалі в позаконкурсній програмі, а в прокат України "Гарні часи" вийшли 19 жовтня.
