Убити кінокритика

11 жовтня 201709:59

На сторінках Facebook вже кілька тижнів точиться скандал. Перший поштовх йому дала директор кінотеатру "Жовтень" Людмила Гордиладзе, що запропонувала кінокритикам мовчати у перші три тижні прокату українських фільмів, а продовжив - заступник голови Держкіно України Сергій Неретін, який прямим текстом направив всіх кінокритиків у топку. Поки суспільство вирішить, чи ми все ж демократична країна і чи треба їм чути фахову думку перед показом, можна поговорити про значення кінокритики загалом і в Україні зокрема.   

6 років тому членом міжнародного журі 2-го Одеського кінофестивалю був президент міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI) німецький кінокритик Клаус Едер. В інтерв’ю я його спитав, хто на його думку має право називатися кінокритиком, на що він відповів спочатку прозаїчно – "ви маєте любити кіно", а далі додав: "ви маєте й багато знати — про літературу, психологію, соціологію та історію. Це дуже важливо! А під час перегляду фільму ви маєте задавати питання. Тоді читач побачить, серйозно ви сприймаєте свою професію чи ні". Тож кінокритик не може бути невігласом, він не словоблуд чи невротик, що не здатен втримати слів у себе в роті. Він – ходячий компендіум всього на світі, з додатком свого особистого, суб’єктивного.

Американський кінокритик Менні Фарбер вважав кінокритику мистецтвом, а французький (спочатку) кінокритик Жан-Люк Годар визначав місце кінокритики між мистецтвом і життям. Вже згаданий німець Клаус Едер має третій варіант: "Кінокритика – це не так творча професія, це розумова професія", при цьому зауважуючи, що кінокритик – "не режисер" і "не той, хто пропонує режисеру, як знімати і про що". І тим не менше, на думку одного з найвпливовіших американських кінооглядачів Джонатана Розенбаума, "саме критик створює режисеру ім’я".

 Годар як син медика вивчав медицину, але відомим став як режисер

Звісно, критики оперують не точними даними – лише побаченим і почутим, і не точні дані видають -  інтерпретацію своїх відчуттів, проведених через сіру речовину. Кінокритика – не наука, бо наука вимагає об’єктивності, а в кінокритиці об’єктивність не тільки не можлива, вона на бажана. Розенбаум, кажучи про це, влучно резюмує: "Вважати за можливе писати об’єктивно – це все одно, що мати себе за Господа Бога". Та це не означає, що критиком може будь-хто. Освіченість - як наголошував Едер – це обов’язкова база. Але при цьому немає обов’язковості в освіті кінематографічній. Саме на цьому абсурдно наполягав Сергій Неретін, уточнюючи, що в топку йдуть всі ті кінокритики, "хто не зняв жодного фільму, не зіграв жодної ролі, не написав жодного сценарію". Тобто мусили б піти в топку  і Годар, і Жак Ріветт, і Франсуа Трюффо, які не закінчували жодних кінематографічних шкіл до своєї роботи в журналі Cahier du Cinema? Через три роки роботи в цьому журналі, вони, будучи критиками, самі стали режисерами, щоб показати як треба знімати. І показали. Чого б не сталося, якби, за побажанням пана Неретіна, їх кинули б у топку.

В Америці кінокритика була відразу чимось більшим, ніж просто "писанням про кіно". Критики були ледь не цензорами, на яких ще з 20-х років молилися голлівудські продюсери: з усією можливою шаною, критиків запрошували, на самоті і з комфортом, подивитися той чи той фільм, і вже на основі їх експертної думки вирішувалося, на скількох копіях випускати стрічку в прокат. В 60-х роках ситуація стала просто несамовитою, коли критик мав змогу втопити чи навпаки звеличити фільм однією лише свою рецензією. Таким, наприклад, був Вінсент Кенбі, який перейшов з Variety до New York Times: розповсюджена байка, цілком схожа на правду, що прокатники європейського кіно в Сполучених Штатах намагалися знайти шанс випустити свої стрічки в той час, коли Кенбі йшов у відпустку і відповідно не мав би можливості вбити в своїх читачах можливість стати глядачами. Кажуть, так була розвіяна "Буря" Дерека Джармена… А все через сприйняття критика як деміурга, здатного впливати на долю фільму.

кінокритик Полін Кейл. Фото Ніка Лейсі

Полін Кейл з New Yorker’а в той самий час могла зробити точно навпаки, як це зробила з режисерами  Уорреном Бітті, Робертом Олтменом, Мартіном Скорсезе та їх фільмами. Якщо б не її рецензія на "Бонні і Клайда" – перша в її роботі в New Yorker! – фільм би поклали на полицю, а Бітті так і залишився звичайним і нікому не відомим бідним красунчиком-бабієм, і не мав би зірки слави на голлівудських алеях. Кейл стала справжнім щастям і для Олтмена. Саме вона – і її рецензія – врятувала фільм "Військово-польовий шпиталь", тепер культовий і 100% класичний. А "Злі вулиці" Скорсезе після рецензії Полін йшли всуціль на аншлагах, і забезпечили режисерові прихильність в Голлівуді.

Симптоматично, що з часом той, кого вона звеличила, грубо її підставив. Ніби даючи можливість попробувати себе у справжньому творенні кіно, Уоррен Бітті запропонував їй стати повноправним продюсером на картині Джеймса Тобака "Любов і гроші". Вона, завжди незалежна, клюнула на приманку, і підписала контракт з Paramount. А коли протягом наступних півроку так і не змогла знайти з режисером спільної мови, її викинули з фільму, і таким чином ніби дали зрозуміти: критик - не рівня кіношникам.    

Кейл підняла критику на неможливий до цього рівень – рівень мистецтва, який, в той самий час, впливав на маси своєю безкомпромісністю, емоційністю і переконливістю. На довгі роки вона стала уособленням ідеалу, де фаховий, академічний, кінематографічний аналіз - зайвий, натомість головним є щирість і захват. Саме це пропагує і Клаус Едер: "Не треба писати про те, як фільм знятий, яка операторська робота — напишіть те, що відчуваєте. І якщо людина читає вашу рецензію і відчуває ваше збурення від фільму, не суттєво, зробив він вас більш щасливим чи більш нещасним — вона піде і подивиться фільм".

Однак такий підхід і викликає у наших можновладців спротив, і звинувачення у "нефаховості" (щоб це не означало) і визначення критиків як "бабці біля під’їзду". Втім, пан Неретін не обмежився лише цим. В одному зі своїх постів він дослівно написав наступне: "Кинокритики – они же как дети… Шо хотят то и делают… писают-какают, обмазиваются едой… ну и оценивают мир исходя из своего маленького кругозора!!! А ми, взрослые, их любим и всячески потакаем". З додатком в наступному пості: "Я ж не знав, що ваше слово ні на що не впливає!!!".

Кінокритиків цілком можна порівняти з дітьми через їх безпосередність і щирість в любові до кіно, в тому, що зветься сінефільство, любові до нового, до останнього виду мистецтва, видуманого людством. І з тою самою очевидністю можна стверджувати марність протистояння цієї любові сучасній індустрії, справжній силі, яка за останні десятиліття нівелювала силу кінокритики. Так, кінокритика не має тепер сили в загальному масштабі. Навіть і особливо в Сполучених Штатах. Ще посеред 2000-х газета Los-Angeles Times із опитування з’ясувала, що думки кінокритика впливає на оцінку 3% читачів газети.

Певно, це мало зміст по всій Америці, бо наприкінці 2000-х з головних кіновидань було звільнено 66 прихильників "десятої музи". Великою мірою, це сталося через масове впровадження інтернету і появу блогерів, існуючих або у відповідності до визначення "бабусі біля під’їзду", або за кошт студій-прокатників-рекламістів.

А вже як антитеза цій антитезі виникли агрегетори Rotten Tomatoes і Metacritic, веб-сайти, на який "в складчину" визначають якість того чи іншого фільму (на "томатах" рейтинг фільмів малюється гнилими чи негнилими помідорами). Обидва сайти об’єднують в собі окремих кінокритиків та кінокритичні асоціації США. Простота визначення фільмів – добрий чи поганий, - плюс оригінальність, дали їм шалену популярність. І таку, що коли "Пірати Карибського моря" та "Рятівники Малібу" зібрали в першій вік-енд на 30-50% меншу касу за очікувану, в Голлівуді почали нарікати саме на "томати". А студії Walt Disney і Paramount (ображена за "Трансформерів") висловили бажання переглянути систему прес-показів, і перенести їх або на день релізу самих фільмів, або взагалі скасувати.

Тут справа навіть не в тому, що має місце наступ на свободу слова і чергова зверхність великого капіталу над маленькою людиною, а в тому, що намагаються забрати ледь не єдиний буфер між глядачем і силою, з якою на нього тиснуть. Буфер, подібний до гаматоенцефалічного бар’єру в мозку людини. По суті робота кінокритика – рятувати розумове, психологічне, а часом і фізичне здоров’я шляхом відсіювання зерна від полови, здорової їжі від шкідливої. Той самий журнал Cahier du Cinema, ініціатор і творець "нової хвилі" французького кіно, боровся проти засилля так званого "папиного кіно", кіно неживого, яке передувало Годару і Трюффо. Тепер, через 60 років потому, Cahier du Cinema бореться з іншою напастю - "академізмом світового авторського кіно, який культивується міжнародними фестивалями" і з "кіно в дусі Міхаеля Ханеке". Про це мені говорив замісник головного редактора журналу, Жан-Філіп Тессе. Він мав на увазі "кіно з мізантропічним характером, із зрозумілим від початком задумом випробовування глядача насиллям, і характерна риса такого кінематографу – культ приниження".

Дотично до України Тессе говорив про "ідею піддавати глядача "порно-тортурам". Конкретно він згадав фільм "Плем’я" Мирослава Слабошпицького, як "чудовий приклад "порно-тортур": "Мається на увазі, - говорив Жан-Філіп, - підміна справжньої радикальності екстремальним насиллям та неприємністю зображуваного для глядача. Як в "Племені" - якщо я розбиваю голови, значить я – радикал. Таку претензійну радикальність ми категорично не сприймаємо".

Звісно, несприйняття однієї людини чи навіть відомого журналу якогось з фільмів чи режисерів не відміняє прямопротилежної реакції. Чому свідченням є і резонанс того таки "Племені", що крім Каннського визнання зібрало по світі із сотню призів та відзнак, і є найбільш проданим українським фільмів в історії нашого сучасного кіно. І в черговий раз каже про суб’єктивність кінокритики як такої та обмеженість її впливу – не будемо дурити себе надіями. Навіть якщо вона і мусить бути гаматоенцефалічним бар’єром душі глядача чи будь-яким іншим захисним механізмом, глядач сам вирішує, яку гидоту він впускає собі в душу. Втім, всім відомо: коли зачисні бар’єри людини не працюють, жити стає важче.

P. S. Все в суспільстві, як і в організмі, має бути збалансоване. Перегин в один бік веде до нарікань, хвороб і заворушень. Аби цього не сталося, варто слідкувати за чистотою простору. 

Розділи :

КОМЕНТАРІ

11.10.2017, 10:27
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 20 жовтня 2017

    Нездоланий “Карфаген”: чого чекати далі від єврооптимістів і Саакашвілі

    Всі сторони сходяться на тому, що тепер треба чекати, хто кого пересидить, або влаштовувати провокації і сутички з Нацгвардією, щоб акція набула нових обертів і отримала інші приводи

     
    • 20 жовтня 2017

    "Гарні часи" настали

    Чому варто дивитися новий фільм з Паттінсоном

     
    • 18 жовтня 2017

    Моніка Маковей: “Найгірше — коли топовий чиновник розмінюється на дрібні хабарі”

    Засновниця румунської антикорупції — про засади своєї роботи, нелюбов політиків та враження від візиту до НАБУ

     
    • 17 жовтня 2017

    Октоберфест Саакашвілі під Радою

    Частина учасників акції обурилась діями хлопців Семенченка, а Авакова на ніч викликали на Банкову

     
Система Orphus